Загальна характеристика індустріального розвитку економіки України

Розвиток зрілої індустріальної регульованої ринкової економіки в Україні почався в останній третині XIX ст. одночасно з розвитком ринкових відносин у країнах Західної Європи та США. Він відбувався в умовах відсутності власної державності в Україні. Українські землі на той час були складовою економічного простору Російської та Австро-Угорської держав. Економіка України цього періоду в науковій літературі оцінюється як колоніальна.

Східна Україна залишалася територіально поділеною на дев’ять губерній. У 1913 р. на цій території проживало 32,6 млн осіб, з них у селах мешкало понад 27,6 млн, або 85 %, у містах ― близько 5 млн осіб, або 15 %. Галичина (разом із Малопольщею)[74] і Буковина були територіальними автономними краями австрійської частини (всього 17 країв) Австро-Угорської монархії (1867), Закарпаття ― Угорщини. На території Галичини було 49 політичних повітів, 19 міст і 3689 сіл. Проживало 5,3 млн населення, українців ― 71,4 %. Центральну виконавчу владу в Королівстві представляв уряд цісарського королівського намісництва з губернатором у Львові та повітовими старостами. Автономне самоврядування виконував Крайовий сейм і, вибраний ним, Крайовий відділ, повітові ради і відділи на чолі з маршалком, ради і уряди з війтом у громадах. На території Буковини було 11 повітів, населення становило 0,8 млн осіб, Закарпаття ― 4 округи і 0,84 млн осіб.

Господарство Східної України в 1913 р. оцінюється як аграрно-індустріальне. У структурі національної економіки зростало значення промисловості. Співвідношення між вартістю валової продукції промисловості та сільського господарства у структурі матеріального виробництва характеризують такі показники (табл. 10.1)

 

Таблиця 10.1. Співвідношення між валовою продукцією промисловості та сільського господарства

Галузі виробництва	1880 р.	1900 р.	1913 р.
Вартість промислового виробництва	33,4%	42,1%	48,2%
Вартість сільськогосподарського виробництва	66,6%	57,9%	51,8%

 

У Росії в 1913 р. частка промисловості у вартості продукції матеріального виробництва становила 40 %.

Характерною ознакою економічної динаміки була циклічність. У зв’язку з загальною соціально-економічною відсталістю у Російській імперії світові економічні кризи 1890 р., 1900–1903, 1907–1908 і 1913–1914 рр. були тривалішими та глибшими порівняно з країнами Західної Європи.

Темпи розвитку російської економіки в історико-економічних джерелах вважають вищими, ніж у Великій Британії, Франції та Німеччині. Темпи зростання ВВП упродовж 1900–1913 рр. у Російській імперії становили 3,7 %, це другий показник серед промислово розвинених країн світу після США (4,6 %). У Росії ВВП збільшився у 1,5 раз, в Німеччині ― 1,4, Франції ― 1,2, Великій Британії — 1,2 раз. Темпи розвитку російської промисловості в 1890-х рр. і 1909–1913 рр. визначають у 8,8 %.

Інвестиції в українську економіку в 1913 р. становили 465,7 млн руб. Відбулися зміни у галузевій структурі інвестицій: вкладення у промисловість упродовж 1870–1900 рр. збільшилися з 28,1 % до 48,9 %, у сферу обігу ― з 13,2 % до 17,1 %, у сільське господарство зменшилися з 58,7 % до 37 %. У 1913 р. інвестиції у сільське господарство становили 20 % від загального обсягу.

Іноземні інвестиції становили 1/3 акціонерного капіталу Росії в 1913 р. У 10 найбільших російських банках іноземний капітал досягав 45 %. На частку французького капіталу припадало 33 %, бельгійського ― 23 %, німецького ― 14 %. За підрахунками російських учених, щорічні виплати за зовнішніми зобов’язаннями становили 200 млн руб. золотом, а з виплатою відсотків з державних кредитів ― 600 млн руб.[75]

Понад 25 % усіх іноземних капіталів було вкладено в промисловість України. Так, у металургії іноземцям належало 90% основного капіталу, у вугільній промисловості ― 67 %.

Зміни у соціально-економічних відносинах та організації виробництва пов’язані з розвитком акціонерної власності та акціонерних товариств. В історії акціонерного засновництва та монополізації найбільше значення мали 1890-ті роки промислового піднесення та економічна криза 1900–1903 рр. Особливістю процесу акціонування був загальноімперський характер, лише деякі з підприємств виникали з ініціативи української буржуазії. Розвиток акціонерних товариств відбувався в усіх сферах і галузях господарства.

У промисловості Російської імперії в 1861 р. було 128 акціонерних товариств (АТ) з загальним капіталом 256,2 млн руб., у 1893 р. їх налічувалося 643 з капіталом 942,3 млн руб., у 1900 р. ― 1369 з капіталом 2402 млн руб., найбільше у вугільній, залізорудній, металургійній, машинобудівній, цукровій та бавовняній галузях. У Києві в 1887 р. було створено акціонерне товариство «Цукровий синдикат», засновниками якого серед російсько-єврейських підприємців були Терещенки як власники 7 заводів.

Акціонерна промисловість України, як і російська загалом, характеризувалася великою прибутковістю. У другій половині 1890-х років норма прибутку на капітал коливалася в межах 11,5–15,6 %, що майже вдвоє перевищувало прибутковість західноєвропейських підприємств. На гірничопромислових фірмах, які використовували систему державних замовлень і митного протекціонізму, прибуток досягав у середньому 50% на капітал, а дивіденди ― 30–40 % на капітал.

Кількість банківських установ у Російській імперії в 1913 р. становила 2393, їх капітали ― 7 млрд руб. Сім банків, кожний з основним капіталом понад 20 млн руб., володіли 55 % від основного капіталу всіх банків імперії. Вирішальну роль відігравали Азовсько-Донський (92,5 млн руб.), Петербурзький міжнародний комерційний (79 млн руб), Російсько-Азійський (78,5 млн руб.) банки, Російський банк для зовнішньої торгівлі (67,8 млн руб.), Російський торгово-промисловий банк (44,5 млн. руб.). Утворилися фінансовий капітал і фінансово-промислові групи (ФПГ). Так, Азовсько-Донський банк контролював підприємства «Продамету», Петербурзький міжнародний ― Нікополь-Маріупольське металургійне товариство і Російське товариство машинобудівних заводів Гартмана.

Формування індустріальної соціальної структури суспільства не завершилося. У 1897 р. у містах проживало 13,6 % населення українських губерній, у 1913 р. — 28 %. У Російській імперії цей показник становив 20,3 %. Урбанізація відбувалась повільніше ніж у країнах Західної Європи.

У 1913 р. в Україні було 3,6 млн вільнонайманих працівників. Робітничий клас формувався повільно. У структурі зайнятості населення промислових робітників було лише 17 %, у сільському господарстві працювало 66,8 %, у сфері обігу ― 16,2 % (промислова і торговельна буржуазія, поміщики). У промисловості в 1901 р. працювало 360,2 тис. робітників, у 1916 р. ― 812,5 тис.

Швидкий промисловий розвиток зумовив значний приплив населення з Центральної Росії. Наприкінці XIX ст. частка росіян серед населення України становила 12 %. Це були здебільшого робітники-гірники, металурги та адміністративні службовці. Російське населення переважало у Донецько-Криворізькому регіоні, містах Катеринославської, Херсонської та Київської губерній. Так, у Миколаєві росіян було 66,3%, а українців ― 7, 5%, у Харкові ― відповідно 62,8 і 26, в Одесі ― 47,4 і 9,2, у Києві ― 54,5 і 21 %. У Донбасі приблизно 70% робітників були вихідцями з великоросійських губерній.

У загальноросійському економічному потенціалі господарство України мало високий рейтинг. У 1913 р. Україна займала 2,5% території Російської імперії, в ній проживало 17,5% населення імперії, було 20% підприємств, які виробляли 24,3% від загальної вартості продукції, на них працювало 14,5% усіх робітників. Україна забезпечувала 21% валового збору зерна.

У світовій економіці роль господарства Російської імперії характеризують такі показники: частка у світовому ВВП становила 9,07 % (США — 23,49 %, Німеччини — 8,52 %, Великої Британії — 8,65 %, Франції — 5,91 %), а у світовому промисловому виробництві —12,73 % (США — 29,45 %, Німеччини — 9,57 %, Великої Британії —13,27 %, Франції — 8,36 %),).[76] Однак вартість промислової продукції на душу населення становила 20–30 руб, у США — 300–400 руб. Перед першою світовою війною економіка Російської імперії посідала 5-те місце у світі за рівнем індустріального розвитку.

Західна Україна залишалася аграрно-сировинним і збутовим регіоном Австро-Угорської імперії. Перед Першою світовою війною промисловість і банківську систему повністю контролював іноземний, насамперед австро-угорський та німецький капітал.

Господарство Західної України було аграрним. Інформації щодо структури народного господарства немає. В 1912 р. у Галичині та Малопольщі частка сільського господарства, за даними офіційної статистики, становила 45,7 %. У сільському господарстві було зайнято 93 % самодіяльного населення, у промисловості ― 4,3 %, серед українців ― лише 1,4 %. У Закарпатській Україні в промисловості працювало не більш ніж 5 % населення. Аграрне перенаселення перевищувало потреби сільськогосподарського виробництва в 2–3 рази.

У структурі промисловості вартість фабрично-заводської продукції в 1913 р. дорівнювала лише 1/3 вартості всієї продукції. Загальна кількість фабрично-заводських робітників на західноукраїнських землях досягла приблизно 70 тис. Обробна промисловість Західної України на початку XX ст. давала лише 1/6 частину національного доходу краю і близько 1/7 суспільного продукту.

Соціально-економічний розвиток характеризувався активним процесом акціонування та монополізації. В 1910 р. у Галичині було 56 акціонерних товариств, Закарпатті та Буковині ― 26. У банківській сфері в 1913 р. 7 банків Галичини та 3 банки Буковини володіли 38 % грошових ресурсів усіх банків, без кооперативних. Два банки Галичини (Крайовий і Промисловий) і один банк Буковини (Земельний) контролювали 60 % від вкладів усіх банків цих земель.

Соціальна структура населеннявідповідала економічній відсталості західноукраїнських земель. Міське населення Західної України в 1880 р. становило 17,1 %, у 1910 р. ― 19,8 %. Повільно формувалася національна промислова буржуазія. Поміщики та торговці вкладали гроші у торгівлю, посередництво та спекуляцію.

Розвиток народного господарства України в цей період в науковій літературі характеризується як «наздоганяюча модель», модернізована «згори», якій властиві несистемне використання науково-технічних досягнень, пріоритетність окремих галузей, збереження багатоукладності, соціальні проблеми, активне втручання держави в економічний розвиток.

Важливим чинником розвитку народного господарства України була кооперація [77]. У Східній Україні її зародження пов’язане з Харківським споживчим кооперативом, статут якого затверджено в 1866 р. Упродовж 1866–1870 рр. засновано 20 споживчих кооперативів. У 1890-х рр. – на початку XX ст. сформовано систему кооперативів (за російською термінологією ― товариществ) та їх союзних організацій. Розвивалися такі види кооперації, як споживча, кредитна, виробнича, сільськогосподарська.

Споживчих кооперативів у 1912 р. в українських губерніях було 2500 (37 % від загальноімперських). Вони об’єднувались у понад 10 повітових і губернських спілок.

Кредитні кооперативи поділялися на ощадно-позикові та кредитні. В 1912 р. їх діяло відповідно 911 і 2479. Ощадно-позикові товариства функціонували на основі паїв і вступних членських внесків, кредитні ― державних позик і пожертвуваних сум. Кооперативи були об’єднані в союзні організації, працював Київський кредитний банк «Союзбанк». Їх діяльність регулював закон 1895 р.

Виробнича кооперація започаткована з сільськогосподарської артілі на Херсонщині, заснованої в 1894 р. У 1896 р. таких кооперативів було понад 100. Надалі організовували артілі ремісничі, робітничі, портових вантажників, інженерів тощо. З 1902 р. їх діяльність визначалася за законом про виробничі кооперативи.

Сільськогосподарська кооперація в Україні почала розвиватися в 1912–1914 рр. У Російській імперії її діяльність регулювали статути 1897 р. і 1908 р. Загальних даних щодо кількості сільськогосподарських кооперативів в Україні немає. Відомо, що в 1913 р. у Подільській губернії їх налічувалось 21, Київській ― 15. Кооперативні організації створювали сільськогосподарські товариства (за російською термінологією ― общества), що займалися культурно-просвітницькою діяльністю серед сільських господарів. Це був період обговорення серед науковців і практиків значення кооперації для селянських господарств.

У Західній Українідіяльність кооперативів визначав австрійський Закон про заробітково-господарські спілки (кооперативи) 1873 р. Характерною ознакою кооперації на західноукраїнських землях був національний характер. У 1913 р. в Австро-Угорщині діяло 1 525 українських кооперативів, або 8,1 % від їхньої загальної кількості. Засновниками та керівниками кооперативів були інтелігенція та сільські священики.

До перших українізованих кооперативів належала кредитна спілка «Віра», яка виникла в 1873 р. у містечку Тисмениця Тлумацького повіту. В 1874 р. польські кооператори створили у Львові Союз заробіткових і господарських товариств, до якого належало 51 кредитний і 7 промислово-торгових кооперативів з 17 175 членами. Серед них були українці. В 1883 р. у Львові на кошти українських заможних міщан і селян організовано кооперативне торгове підприємство «Народна торгівля», яке вважається першим українським споживчим кооперативом. Напередодні Першої світової війни до його складу входило 19 філій і понад 831 крамниця. Перед Першою світовою війною в Західній Україні було 38 українських торговельних кооперативів, у т. ч. у Галичині та Малопольші ― 27, Буковині ― 7, Закарпатті ― 3. Польських кооперативів було 18, німецьких ― 3, єврейських ― 7. Вони об’єднували 68 тис. дрібних виробників.

Зростання чисельності кредитних спілок зумовило створення в 1898 р. Крайового союзу кредитного (КСК) ― першого західноукраїнського кооперативного союзу. В 1913 р. КСК охоплював 427 кооперативів, його загальний обіг досяг майже 106 млн корон (кор.).

Історія української сільськогосподарської кооперації у Галичині почалася у 1899 р. зі Спілки для господарства і торгівлі у Перемишлі. Пропагандистом і організатором сільськогосподарських кооперативів та їх союзних організацій було сільськогосподарське товариство «Сільський господар» (1898) у Львові. Перший молочарський кооператив засновано в 1904 р. У 1907 р. організовано Крайовий господарсько-молочарський союз у Стрию ― технічний і торговельний центр кооперативного молочарства. Він одержував значні дотації від австрійського міністерства сільського господарства і крайових державних установ. До Першої світової війни було близько 100 молочарських кооперативів, які щорічно переробляли 7 млн. літрів молока. В 1911 р. товариство «Сільський господар» заснувало Крайовий союз для вирощування і збуту худоби у Львові, який наприкінці року мав 63 філії та 14 млн кор. в обігу. У цьому ж році торговельний відділ «Сільського господаря» об’єднався з Перемишлянською Спілкою для господарства і торгівлі. У результаті виник Крайовий союз господарсько-торговельних спілок ― кооператив з обмеженою відповідальністю, що працював як торговельний синдикат товариства «Сільський господар». У 1912 р. він об’єднував 23 низових кооперативи з капіталом 40,4 тис. кор., торговельний оборот дорівнював 2 041,54 тис. кор.

У 1904 р. згідно із законом про ревізійні союзи кооперативів (1903) утворився Крайовий союз ревізійний (КСР), який об’єднав кооперативні союзи. В 1912 р. йому були підпорядковані 552 кооперативи (з них 338 кредитних, 47 споживчих, 40 молочарських, 37 для закупівлі та збуту худоби, 33 різних і 57 змішаних). Вони об’єднували понад 180 тис. членів, торговельний оборот становив понад 20 млн кор.

У Галичині працювала так звана «руська» кооперація, керівники якої дотримувалися проросійської орієнтації. В 1909 р. вона об’єднала 100 кооперативів. Державний Крайовий патронат хліборобських спілок був заснований у 1899 р. і мав пропольську орієнтацію. Його членами були 400 українських кооперативів.

У Буковині перший український сільський ощадно-позиковий кооператив виник у 1889 р. У 1896 р. засновано кредитний кооператив у Чернівцях. У 1903 р. у Чернівцях утворено союзну організацію «Селянська каса» ― організаційний, ревізійний і фінансовий центр усіх видів української кооперації на Буковині. В 1912 р. «Селянська каса» охопила 174 кооперативи, з них 159 сільських ощадно-позикових спілок, 8 споживчих і 2 молочарських кооперативи. Перед Першої світовою війною на Буковині було також 26 ощадно-позикових кооперативів, організованих проросійськими діячами.

У Закарпатті українську кооперацію представляли кредитні кооперативи. В 1913 р. їх кількість досягла 206, а їхніх членів налічувалось 51 тис. Вони задовольняли близько 20 % потреб селян у позикових коштах. До Першої світової війни крайового кооперативного союзу не було.