Аграрні відносини та стан сільського господарства. Столипінська аграрна реформа, її здійснення в Україні

Розвиток аграрної економіки характеризувався повільним становлення ринкового підприємництва та загостренням соціально-економічних суперечностей. Визначальними були такі процеси:

· сформувався ринок землі;

· у структурі землеволодіння зменшилося дворянське і збільшилося селянське, відбувалася концентрація земельної власності;

· посилювалася майнова диференціація селянства;

· зростало значення оренди землі в організації господарства;

· формувалися ринкові підприємницькі господарські структури;

· швидко розвивалася товарність сільського господарства, зокрема селянського;

· посилювався кооперативний рух та зростала кількість громадських організацій, що сприяли агроекономічній допомозі населенню;

· зберігалася традиційна відсталість сільського господарства, яке розвивалося екстенсивно. Аграрна культура залишалася найнижчою в Європі. Світова аграрна криза 1875—1893 рр. погіршила економічне становище сільського господарства, загострила проблему його індустріалізації.

Східна Україна. На ринку землі впродовж 1863–1902 рр. було продано і куплено 25,6 млн десятин (дес.) землі, переважно дворянської. Купували землю селяни, купці, товариства. Оскільки продаж надільної землі заборонявся, селяни продавали землю на договірній основі як боргові зобов’язання, заповіти, на правах довгострокової оренди. Купівельна вартість десятини землі збільшилася з 56 руб. у 1896 р. до 134 руб. у 1902 р. В Україні земля була дорожчою порівняно з іншими районами Російської імперії.

Відбувався процес зменшення державного і дворянського та збільшення селянського (надільного та приватного) землеволодіння. В 1905 р. земля належала: селянам ― 58,5 %, дворянам ― 24,5 %, державі та іншим власникам ― 17 %.

Дворянське землеволодіння у структурі приватної земельної власності зменшилася з 83% у 1877 р. до 64,5 % у 1905 р. Високим був рівень концентрації землі. На початку XX ст. налічувалося 32,5 тис. дворян-землевласників, розміри поміщицького маєтку в середньому становили 334 дес. землі. Однак лише 0,87 % дворян (2 835 осіб) володіли понад 1 тис. дес. кожний, або 68 % від усієї дворянської землі.

Фінансовий стан поміщицьких маєтків погіршився. Викупні платежі через нестачу коштів держава виплачувала поступово, великі суми було витрачено на покриття дореформеної заборгованості, яка зросла в 1904 р. до 2,1 млрд руб. У 1913 р. у банках було заставлено 75 % приватновласницької, здебільшого поміщицької, землі.

У селянському землекористуванні були надільні, куплені та орендовані землі. В 1905 р. 3,6 млн селянських дворів[78] мали 22,56 млн дес. надільної землі та 6,886 млн дес. купленої. Збільшенню приватної земельної власності сприяла діяльність державного Селянського земельного банку (1882), через який селяни до 1900 р. купили 25 % від придбаної ними землі.

Селянське землекористування розширювалося за рахунок оренди землі, розміри якої наприкінці XIX ст. досягли 21,3 % від надільного землеволодіння. Понад 90 % орендованої землі було зосереджено у заможних селянських господарствах, які засівали 15—50 дес. У 1890-х рр. орендна плата становила приблизно 60 % доходу від землі. Були поширені такі види оренди: підприємницька оренда заможного і частково середнього селянства; суборенда, коли великі орендарі ділянками здавали землю селянам; продовольча (голодна); відробіткова.

У 1905 р. селянському господарству (5—6 осіб) у середньому належало 6,3 десятин. У результаті збільшення кількості сільського населення величина надільної площі на ревізьку душу зменшилася з 2,8 дес. у 1861 р. до 1,7 дес. у 1905 р. Безземельними були 25 % селянських дворів. Заможні селяни (власники понад 10 га) становили 16 % і володіли 37 % надільної землі та 9/10 від усіх приватновласницьких земель селян.

Ознакою сільського господарства було аграрне перенаселення. Впродовж 1860–1910 рр. сільське населення збільшилось на 86 %, а площа селянських земель ― лише на 31 %. Наприкінці XIX ст. із 36 млн населення (з них 27—28 млн українців) сільськогосподарським виробництвом займалися 74,5 % (87,5 % українського). Надлишок робочої сили становив близько 9,3 млн, а промисловість України могла використати не більш ніж 1 млн осіб. Царський уряд заохочував еміграцію українського селянства за Урал, в Сибір, на Далекий Схід. За 1885—1906 рр. з українських губерній виїхало 0,8 млн осіб.

Організація сільськогосподарського виробництва відбувалася в межах поміщицького та селянського землекористування (за офіційною статистикою господарства до 50 га вважалися селянськими). Склалися два шляхи розвитку: фермерський і відробітковий (в наукових джерелах ― американський і прусський). Фермерські господарства розвивалися в Катеринославській, Херсонській, Таврійській, Київській, Подільській, Волинській губерніях. Відробіткова система переважала в Чернігівській губернії, змішана система господарювання ― в Полтавській і Харківській.

Селянські господарства переважали в організаційній структурі сільського господарства ― приблизно 92 % від загальної кількості господарств у 1905 р. Селянські господарства обробляли 81,5 % посівних площ, їх власністю були 89,5 % усіх коней і 89,8 % великої рогатої худоби. Організація господарства велася на основі громадсько-передільного та подвірного землекористування. Уряд адміністративними заходами зберігав громаду, заборонивши в 1893 р. відчуження вже викуплених надільних земель з метою полегшення управління та забезпечення стабільності податкових зборів. Кругова порука була скасована в 1902 р.

Більшість селянських господарств залишалися натурально-споживчими. За підрахунками земських агрономів, лише господарі, які мали 6—9 дес. орної землі могли розраховувати в урожайний рік на бездефіцитний бюджет. За рівнем землезабезпечення приблизно 14 % заможних селянських дворів мали потенційні можливості організувати підприємницьке фермерське господарство.

Поміщицькі господарства розвивалися двома шляхами: а) на основі відробіткової системи та здавання землі в оренду; б) фермерським з використанням техніки та найманої праці. На початку XX ст. підприємницьких поміщицьких маєтків налічувалося 39,4 % від їх загальної кількості.

Ринковий розвиток сільського господарства потребував вирішення проблеми пришвидшення становлення підприємництва, зокрема селянського. В Російській імперії створено систему державно-громадського сприяння реформуванню аграрної економіки, спрямовану на розвиток сільськогосподарської науки та освіти, надання агрономічної та економічної допомоги господарям. У 1894 р. засновано міністерство сільського господарства і державного майна, працювали 70 нижчих і 10 середніх сільськогосподарських школи, в 1904 р. ― 54 дослідні станції. Організаторами масової агрономічної допомоги агровиробникам були державні агрономи, земства та просвітницькі сільськогосподарські товариства. Земства створювали агрономічні організації, проводили сільськогосподарські з’їзди й агрономічні наради. У 1914 р. налічувалося 1020 сільськогосподарських товариств, у тому числі в Полтавській губернії ― 305, у Чернігівській ― 108, у Харківській ― 84. Вони об’єднувалися в губернські товариства: Полтавське (1865), Київське (1876), Харківське (1880), Чернігівське (1886). Товариства сільського господарства визначали програму агрономічної та економічної праці серед агровиробників, організовували показові заходи, бібліотеки, курси, пункти прокату інвентарю, виставки. При Харківському товаристві сільського господарства створено Комітет сприяння сільськогосподарській кооперації (1914), при Полтавському ― кооперативне відділення. Уряд передавав земствам і товариствам 40—78 % від державних видатків на розвиток сільського господарства.

Упродовж 1905–1915 рр. у Російській державі проведено аграрну реформу, яку називають столипінською за ім’ям П.А. Столипіна ― міністра внутрішніх справ, голови Комітету міністрів.[79] Першим кроком у напрямі реформування земельних відносин був указ від 4 березня 1906 р. про створення центральної, губернських і повітових землевпорядних комісій. За законом від 5 жовтня 1906 р. було скасовано права громади щодо обмеження політичних свобод селян, у тому числі місця проживання. Основні положення реформи були викладені в маніфесті від 3 листопада 1905 р., указі від 9 листопада 1906 р., законі від 27 червня 1910 р. та законі про землеустрій від 29 травня 1911 р. Уряд вирішив розв’язати аграрне питання, зберігаючи поміщицьке землеволодіння, конфіскація якого не могла радикально змінити становище селян.

Зміст аграрної реформи охоплював такі положення:

1) надільна земля проголошувалася приватною власністю селян. Викупні платежі за землю колишніх поміщицьких, державних та удільних селян з 1 січня 1906 р. зменшували, а з 1 січня 1907 р. ― скасовували. Селяни отримували акт на право власності на землю. Землевпорядкувальними роботами займалися державні комісії;

2) реформа землеустрою передбачала, що

– селянське домогосподарство, яке володіло землею на основі громадсько-передільного права, могло вимагати закріплення надільної землі як приватної власності згідно з ухвалою більшості голосів членів громади. За селянським господарством закріплювали в особисту власність також громадські землі, якими воно користувалося. У власність закріплювали надлишки землі понад норму на одну особу, якщо селянин платив за них громаді викупну ціну, визначену в 1861 р. Там, де не було переділу землі впродовж 24 років, землю у власність закріплювали обов’язково і незалежно від бажання селян, а за надлишки землі не треба було платити взагалі;

– всі домогосподарства отримали право виходу з громади та виділення замість черезсмужних земель одного компактного земельного масиву ― відрубу на основі рішення понад 2/3 членів громади. Передбачалося переселення на хутори;

3) організовано кредитну допомогу селянам через Селянський земельний банк, який також отримав право продажу удільних земель селянам;

4) передбачалось переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.

Політичним оформленням аграрної реформи мала бути реформа місцевого управління, яка скасовувала станово-дворянський принцип місцевої влади. Реформа не була проведена через опір дворян і політичних партій.

Реалізацію аграрної реформи здійснювали міністерство сільського господарства і державного майна, головне управління землеустрою і землеробства (1905), на місцях ― губернські та повітові землевпорядні комісії. Активну участь у цьому процесі брали земства. Звернулися з проханням провести землевпорядкування 1,4 млн власників селянських дворів. Роботи були виконані для 70 % цих господарств. Закріпили землю в індивідуальну власність на Правобережжі 48 % селян, на Півдні ― 42 %, на Лівобережжі ― 16,5 % (за іншими даними, відповідно 50,7 %, 34,2 %, 13,8 %). У 1915 р. 443 653 домогосподарств перейшли на хутори та відруби, в їх власності було 3,228 млн дес.[80]

Селянський банк надавав позики селянам для купівлі землі розміром у 95 % від купівельної ціни, під хутори ― в розмірі 100 % терміном на 13—55,5 рр. під 4,5–9,5 % річних. У 1907—1914 рр. 447 131 особа (приблизно 13,9 % від усіх домогосподарств) продала 1304,63 тис. дес. надільної землі. Уряд продавав також удільні землі. Селяни купили в банку майже 1,5 млн дес., з них на Лівобережжі ― 39 %, Правобережжі ― 31 %. Півдні ― 30 %. Хуторяни і відрубники придбали 88 % землі.

Аграрна реформа збільшила масштаби переселення українських селян. За 1907–1912 рр. виїхало близько 1 млн осіб. Однак багато селян повернулося внаслідок погано організованої переселенської компанії. Так, у 1911 р. в Україну повернулося 68 % переселенців, які виїхали в цьому ж році. В 1914 р. у Сибіру і на Далекому Сході проживало 2 млн українців.

Проведення реформи поєднувалося із заходами щодо організації підприємницького селянського господарства. Агроекономічну допомогу селянам надавали урядові, земські губернські та дільничі агрономи, сільськогосподарські та економічні з’їзди, наради і бюро, сільськогосподарські товариства та кооперативи. Зросли видатки державного і земських бюджетів на сільське господарство. Якщо державні асигнування на сільське господарство за 1903–1907 рр. становили 20,9 млн руб. то за 1908—1913 рр. ― 87,8 млн руб. В Україні губернські земства збільшили кошти, спрямовані на розвиток сільського господарства, з 2,5 млн руб. у 1909 р. до 7,4 млн у 1913 р. Загалом українські губернії в 1913 р. отримали 37,5 % коштів, наданих 47 губернським земствам європейської частини Росії. В 1914 р. в Україні агрономічний персонал становив 1922 спеціалісти. Однак бюджетні кошти земств України на агроекономічні заходи дорівнювали лише 9,3 % від загальної суми. Хоча вони мали найвищий у Російській імперії коефіцієнт асигнувань на агрокультуру.

Підсумки Столипінської аграрної реформи:

· остаточно утверджено приватну власність на землю, зокрема селянську. Створено сприятливі умови для зростання приватного селянського землеволодіння. Пришвидшилося майнове розшарування селянства;

· почалася ліквідація земельних зобов’язань громади, що гальмували приватногосподарську діяльність;

· пришвидшився розвиток ринку землі. Малоземельні селяни продавали свої наділи, мігрували в міста, переходили на роботу в промислову, транспортну і торговельну сфери. У Російській імперії землю продали 8,8 % селян;

· поліпшилися умови індустріалізації сільськогосподарського виробництва. Впродовж 1909–1913 рр. продуктивність сільського господарства збільшилася в півтора разу.

Аграрна реформа була складовою ринкової перебудови села при збереженні наявного суспільного устрою.

У 1913 р. в Україні налічувалося 3,5 млн селянських дворів. Майже 60 % від усіх дворів володіли до 3 га посівної землі (бідняки), 21 % ― 4—9 га (середняки), 13 % понад 9 га (заможні). Заможні селянські господарства володіли в середньому 30 дес. землі, 30 % селянських коней і виробляли 70 % товарного зерна. Не мали землі 0,5 млн селянських господарств, коней ― 1 млн селянських господарств.

Стан аграрного виробництва. Сільське господарство залишалося основою економіки України. Ефективність праці була в 3 рази менша, ніж у Франції, де селянське землеволодіння також було парцелярним. Середня щорічна валова продукція за 1909–1913 рр. оцінюється приблизно в 2 млрд руб. У галузевій структурі переважало рільництво, його валова вартість досягла 90 % загальносільськогосподарського. Частка селянських господарств у вартості загального сільськогосподарського виробництва становила 92,6 %, поміщицького ― 7,4 %. У першому десятилітті XX ст. у сільському господарстві використовували працю 1,5–1,8 млн найманих робітників.

У структурі посівів переважали зернові культури, які займали в 1913 р. 90,5 % від посівних площ. Технічні культури становили 3,8 %, овочі та картопля ― 3,8 %, кормові культури ― 2,1 %. Середня врожайність зернових становила 7–10,4 ц/га. Середньорічний валовий збір зернових у 1911—1915 рр. дорівнював 1,1 млрд пудів.

Механізація сільського господарства лише починалася. Повільно зростала кількість парових молотарок, букерів (три- і чотирилемішних плугів), жаток, сіялок, віялок, культиваторів, парових двигунів (їх в Україні працювало більш ніж 700). При цьому на Лівобережжі машини були тільки у підприємницьких господарствах, 40 % плугів були дерев’яними.

Збільшувалася товарність сільського господарства. За 1909—1913 рр. щорічний показник становив 34,7 %. Селянське господарство виробляло 88 % від усього хліба та 78,4 % товарного.

Західна Україна. Для аграрних відносин визначальним було зміцнення приватної власності на землю. Земля була товаром, ціна якого постійно збільшувалася. У Галичині 1 га землі в 1901 р. коштував 790 кор., у 1906 р. ― 1264 кор.

Велика земельна власність поступово зменшувалася. В 1852–1866 рр. вона становила 44,4 %, у 1912 р. ― 37,8 % від загальної площі сільськогосподарських угідь. Іпотечний борг поміщиків за 1869—1910 рр. збільшився втричі і становив 751,3 млн кор.

Землеволодіння українських селян збільшувалося повільно. За законом 1868 р. дозволено вільно відчужувати і ділити між спадкоємцями землю. Як наслідок, відбувався інтенсивний процес розшарування і здрібнення селянських господарств. На початку XX ст. лише ті селяни, які володіли понад 9 моргами могли отримувати певний прибуток.

Проблему малоземелля австрійський уряд вирішував парцеляцією великої власності. У Галичині впродовж 1852—1912 рр. розпарцельовано 275,6 тис. га землі. Українці не мали власного фінансового і технічного центру парцеляції. Засноване в 1907 р. зусиллями керівництва української греко-католицької церкви парцеляційне товариство «Земля» до кінця 1912 р. купило і продало селянам лише 4,5 тис. моргів землі. Українці придбали до 1912 р. лише 38 тис. га, або 13,78 % від розпарцельованої землі.

Іпотечна заборгованість селянської власності впродовж другої половини XIX ст. – початку XX ст. зросла майже вдвічі (в 1910 р. ― 629,4 млн кор.). Ліцитація землі (примусовий продаж на аукціоні за борги) була звичним явищем. У 1895 р. за борги продано 655, у 1900 р. ― 2 017 селянських господарств. У 1905 р. нові борги селян приватним банкам становили 62 млн кор., з них 40 млн кор. ― іпотечні. В 1910 р. площа селянських земель, що продали за судовим вироком дорівнювала 1,3 млн га.

Аграрне перенаселення досягало 1,2 млн осіб. Резерв вільних робочих рук перевищував потреби сільськогосподарського виробництва у 2–3 рази. Еміграція почалася в 70-х рр. XIX ст. і була спрямована за океан, до Америки. За 1890–1913 рр. емігрувало 700–800 тис. осіб.

Переважала парова система землеробства. На початку XX ст. під паром була шоста частина орної землі. Відбувався перехід до багатопільних сівозмін. Зерновими культурами засівали 67,4 % посівних площ. На відміну від Східної України, в Галичині переважав вівсяно-житній напрям, у Буковині та Закарпатті ― вівсяно-кукурудзяний. Пшениця посідала третє місце, її вирощували в поміщицьких маєтках. Тваринництвом переважно займалися селянські господарства, яким належало 82,5 % великої рогатої худоби, 85,7 % коней. Продуктивність худоби була низькою, денна молочність становила 2—3 кг, річна ― 600—800 тис. літрів. Городництво і садівництво не мали промислового значення.

Механізація сільського господарства лише починалася. В 1911 р. господарства Галичини та Буковини використовували 1,1 тис. парових і моторних молотарок, 5 тис. простих молотарок, 220 соломорізок, 0,9 тис. косарок, 1,6 тис. сівалок. Машини застосовували лише 26,5 % поміщицьких господарств.

Товарність сільського господарства зростала повільно. В 1890-х рр. зерно вивозили, на початку XX ст. Галичина імпортувала з Угорщини щорічно 16 млн. пудів зерна. За 1857—1900 рр. споживання хліба на особу зменшилось на 34,5 %. Зерно продавала п’ята частина селян, 80 % селян його докуповували для власних потреб. Експортували велику рогату худобу, свині, продукцію птахівництва.