Втрата Великою Британією світового економічного лідерства. Кембриджська школа неокласики

Темпи розвитку і структура економіки. За темпами економічного розвитку індустріалізація відбувалася повільно. Впродовж 1815––1870-х років щорічний приріст промислової продукції становив 3,7 %. Протягом 1870––1913 років цей показник знизився до 1,7 %, обсяг промислової продукції збільшився лише у 2,27 раза (в США ― в 9 разів, Німеччині ― 6, Франції ― в 3 рази). У структурі англійської економіки промисловість зберігала стійкі позиції. Сільськогосподарська продукція в 1913 р. становила 8 % від національного доходу країни, кількість зайнятих зменшилася до 0,8 млн осіб.

Зміни у формах власності та організації виробництва. На початку 1960-х років XIX ст. було 639 акціонерних корпорацій. Значне зростання почалося у 1895–1905 рр. з дозволом випуску дрібних акцій номіналом до 1 ф. ст. Наприкінці XIX ст. щорічно засновували майже 4 тис. акціонерних компаній.

Монополістичні об’єднання виникли лише в кінці 80––90-х років XIX ст. У 1913 р. їх налічувалося 93, переважно у формі картелів, що об’єднували 30––50 фірм. Поступово монополії з’явилися в усіх галузях промисловості. Найменш поширеними вони були в легкій і добувній промисловості. Переважали такі монополії, як «Армстронг/Вітворт», «Дорман, Лонг і К», «Віккерс», «Динаміт-Нобель», «Юнайтед алкалі», Британська Південно-Африканська компанія, «Роял Датч-Шелл» та ін.

За темпами монополізації банківський капітал випереджав промисловий. У 80-х роках XIX ст. кількість приватних банків зменшилася до 172, акціонерних –– досягла 91. П'ять найбільших банків країни зосередили 40 % від загальної суми банківських вкладів держави. Депозити в банках за 1880––1908 рр. збільшилися в 2,8 раза. Особливе місце належало колоніальним банкам, які мали 5449 відділень і володіли 25 % усіх цінних паперів світу. У 1913 р. 12 банків на чолі з Англійським зосередили 70 % від усього світового капіталу.

У структурі промисловості за вартістю продукції легка промисловість надалі переважала важку, у 1913 р. ― у 1,7 раза. Із традиційних галузей модернізувалися суднобудування і транспорт. За 1870––1913 рр. вантажопідйомність суден подвоїлася, обсяги перевезень зросли в 16 разів, чистий дохід судноплавства досяг 94 млн ф. ст. У 1896 р. 78 %, а у 1913 р. 58,5 % нових кораблів світу будували у Великій Британії. Обсяг залізничних перевезень збільшився в 7 разів (1200 млн т).

Порівняно високі темпи розвитку характеризували важку промисловість, особливо галузі другої НТР: сталеварну, електротехнічну, хімічну. За 1870––1913 рр. видобуток вугілля збільшився в 2,6 раза, виплавляння сталі ― в 3,8, чавуну ― в 1,7 раза. Але продукція нових галузей становила лише 6,5 % від усієї промислової продукції країни. Англійські заводи виготовляли лише 34 тис. автомобілів.

Велика Британія виплавляла сталі в 2,4 раза менше, ніж Німеччина, в 4 рази менше, ніж США. Потужність електростанцій країни становила 908 тис. кВт, що було в 2,4 раза менше, ніж у Німеччині та в 9 разів, ніж у США. У Великій Британії здійснювалися закупки машин і верстатів за кордоном.

У структурі зайнятих частка промислових робітників зменшилася: у 1851 р. ― 23 %, у 1901 р. ― 15 % від загальної кількості зайнятих.

Розвиток аграрної економіки. Аграрна криза 1874––1895 рр. пришвидшила переведення сільського господарства на індустріальну основу. Зростання імпорту американської пшениці майже в 9 разів і постачання м’яса з Австралії, Нової Зеландії, Південної Америки зменшили ціни на сільськогосподарську продукцію в 2 рази. За умови сплати великої земельної ренти англійські фермери не витримували конкуренції, розорювалися. Вони майже на 20 % зменшили посівні площі зернових культур. Інвестиції в аграрну економіку скоротилися. Процеси індустріалізації охопили зміну галузевої структури (скорочення виробництва зернових культур та орієнтацію на виробництво кормових і технічних культур, інтенсивне тваринництво), механізацію, хімізацію виробництва. Земельна рента за останню третину XIX ст. зменшилася на 22 %.

Велика Британія практично втратила власну аграрну базу. Потреби країни в продуктах харчування та сировині задовольнялися за рахунок імпорту, переважно в обмін на сільськогосподарську техніку. В 1913 р. сільське господарство виробляло продукції на 190 млн ф. ст., держава імпортувала сільськогосподарської продукції на 220 млн ф. ст. Рівень забезпеченості країни залежав від становища на світовому аграрному ринку.

Зберігалося панування великого землеволодіння. Нараховувалося понад 500 тис. ферм, найбільшим належала третина оброблюваних земель. Частину земель використовували як парки, мисливські заповідники.

У кінці XIX ст. уряд почав проводити політику відродження селянства шляхом примусового продажу або оренди земель лендлордів. Міністерство сільського господарства Великої Британії (1889) займалося земельними, зоотехнічними і ветеринарними питаннями, статистикою, сприянням розвиткові фахової освіти і дослідної справи. Перша дослідна станція була заснована у 1842 р. Сільськогосподарська освіта коштувала дорого. ВНЗ й агрономічні відділення при університетах організували народну сільськогосподарську освіту. Мандрівні агрономи працювали при ВНЗ, у графствах, громадських організаціях. Узимку вони організовували сільськогосподарські класи, влаштовували публічні читання, навесні та влітку ― конференції, закладали дослідні поля, консультували, створювали кооперативи. Королівське сільськогосподарське товариство проводило щорічні виставки.

Проте державні видатки на сільське господарство були одними з найнижчих в Європі ― 22 рос. коп. на мешканця, наприклад, у Бельгії ― 85, Данії ― 83, Ірландії ― 35, Австрії ― 102 коп.

Розвиток сфери послуг. Англійська економіка характеризувалася зростанням сфери послуг, пов’язаної з колоніальною торгівлею та вивозом капіталів. Частка торгівлі і транспорту в національному доході збільшилася за 1971––1907 рр. із 22 % до 27,5 %. У 1910 р. Велика Британія володіла 72 колоніальними банками з 5,5 тис. відділень. Колоніальна торгівля базувалася на нееквівалентному обміні: сировина та напівфабрикати закуповували за монопольно низькими цінами, вироби англійської промисловості продавали за монопольно високими цінами. Проте зовнішньоторговельний баланс залишався пасивним. Платіжний баланс за усіма формами зовнішньоекономічних відносин був активним за рахунок прибутків від міжнародного обміну (125 млн ф. ст. у 1913 р.), іноземних інвестицій (187 млн ф. ст. у 1913 р.).

За 1870––1910 рр. обсяги англійських зарубіжних інвестицій збільшилися у 3 рази, доходи від них ― у 9 разів, а національний дохід ― лише в 2 рази. Капітали вивозили в колонії (52,2 % від загальної суми), у залежні країни (21,9 %), США (близько 20 %) і Європу (5 %). Англійські банки стали найбільшими кредиторами світу, лондонський грошовий ринок ― всесвітнім фінансовим центром. Англійський фунт стерлінгів відігравав роль міжнародних грошей (розрахункової одиниці у світових торговельних операціях). Велика Британія перетворювалася на державу-рантьє. Сформувався прошарок рантьє ― майже мільйон власників капіталів, які були вкладені у цінні папери (акції, облігації). Функції розпорядження цінними паперами передавалися власникам контрольного пакета акцій з метою отримання фіксованого доходу.

Велика Британія стала першою країною, що продавала виробничі послуги, прокладаючи залізниці в багатьох країнах світу.

Роль економіки Великої Британії у світовому господарстві. На початку XX ст. Велика Британія втратила промислову і торговельну монополію у міжнародній економіці, зберегла лідерство в кредитно-грошових відносинах. Зайняла третє місце у світовому промисловому виробництві, її частка зменшилася з 32 % у 1870 р. до 14 % у 1913 р. Країна виробляла лише 21,8 % від світового виробництва вугілля, 13,2 % ― від виплавляння чавуну, 23,2 % ― від оброблення бавовни.

Зі зростанням світового товарообороту частка Великої Британії в 1900 р. зменшилася до 19,5 %, у 1913р. ― до 15,5 %. За останні два десятиліття експорт промислової продукції збільшився на 8%, у США ― на 230 %, у Німеччині ― на 40 %.

Причини втрати Великою Британією промислового та торговельного лідерства:

· старіння техніки і технології виробничої бази, сформованої ще під час промислового перевороту. Промислова монополія, що гарантувала високі прибутки, уповільнювала впровадження досягнень НТР;

· обмеження інвестицій: капітали не вкладались у розвиток національної промисловості, а експортувалися. Загострення проблеми постачання сировини для нових галузей промисловості;

· відставання процесу монополізації виробництва за темпами і масштабами від рівня США і Німеччини;

· гальмування розвитку через орієнтацію на експлуатування колоній, що забезпечувало високі прибутки при застарілій техніці;

· у США, Німеччини, Росії, Японії у процесі інтенсивної індустріалізації виникли нові центри промислового виробництва. Їх товари були вищої якості та дешевшими і потрапляли на внутрішній ринок Великої Британії;

· негативний вплив політики протекціонізму з боку США, Німеччини, Франції, які почали використовувати метод демпінгових цін;

· втрата англійською промисловістю національних джерел сировини. Дестабілізуючим чинником була аграрна криза.

У Великій Британії неокласичну економічну теорію розвивали представники кембриджської школи.Найбільший внесок в розвиток неокласичної економічної теорії зробили А. Маршалл, А. Пігу, Р. Хоутрі, Ф.І. Еджуорт.

Альфред Маршалл (1842––1924) ― відомий англійський вчений-економіст, засновник кембриджської школи. На формування його економічних ідей значний вплив мали представники класичної школи (А. Сміт, Д. Рікардо, Т. Мальтус, Ж.Б. Сей, Дж. Мілль та ін.) і маржиналізму (Й. фон Тюнен, А. Курно, К. Менгер, Е. Бем-Баверк, Ф. Візер, Л. Вальрас та ін.), які вважали основною рушійною силою економіки економічну свободу і досконалу конкуренцію.

Свої економічні ідеї А. Маршалл виклав у 82 працях. Основні роботи ― «Економіка промисловості»(1889), «Принципи економікс» (1890), «Учення політичної економії» (1906), «Трактат про соціологію» (1916) «Промисловість і торгівля» (1919), «Гроші, кредит і комерція» (1923). Праця «Принципи економікс» вважається основною (складається із шести книжок). Книга стала основним підручником, замінивши на багато років «Основи політичної економії» Дж. Мілля. Автор постійно доповнював і переробляв його.

Для предмета дослідження та методології економічного вчення А. Маршалла характерні:

· Нове, порівняно з класичною політичною економією, трактування предмета економічної науки: економічна наука розумілась, по-перше, як наука про багатство та створення матеріальних основ добробуту; по-друге, як дослідження «чистої економіки», незалежної від суспільної форми її організації та поведінки «економічної людини», головним чином тих спонукальних мотивів, які найсильніше та найстійкіше впливають на поведінку людини в господарський сфері її життя. Отже, економічні дослідження мають подвійну мету: розвивати «чисту економічну науку» та висвітлювати практичні питання. Вчений обґрунтував доцільність заміни вузького терміна «політична економія» ширшим ― «економікс», який більше відповідає змісту і методології економічної теорії. За ініціативи вченого назва навчальної дисципліни «політична економія» у 1902 р. у Великій Британії була замінена на «економікс». Незабаром це було зроблено також у США.

· Синтетичний підхід як поєднання в єдиній теорії методологічних здобутків класичної та маржинальної теорій, історичної школи. На думку А. Маршалла, наявні методи досліджень самі по собі не можуть бути названими методами економікс, але використання їх у різних ситуаціях по одному або в поєднанні може бути корисним для науки, забезпечить вихід економічної теорії на рівень її практичного використання.

· Еволюціонізм, що ґрунтується на визнанні поступовості, спадкоємності і неперервності розвитку господарського життя та економічної думки.

· Функціональне дослідження процесів і явищ, яке дозволяє «бачити взаємний вплив їх один на одного», повернення до каузального підходу.

· Метод часткової рівноваги: дослідження окремого ринку певного блага. Аналіз не лише ціни блага, але й ціни виробничих ресурсів, товарів-замінників, доходів і уподобань людей, одночасне абстрагування від другорядних факторів.

· “Обережна” математизація, підкреслення умовності математичних моделей, переважне використання графічних методів дослідження, а не аналітичних.

Основні теоретичні положення вчення А. Маршалла. Визначальне місце у теоретичній спадщині А. Маршалла займають теорія ціноутворення та принцип рівноваги, які є основою подальшого розвитку теорій попиту та пропозиції, ринкової рівноваги. Розпочинаючи дослідження А. Маршалл запропонував власну класифікацію благ: матеріальні, якими людина володіє на правах приватної власності, та нематеріальні, які охоплюють ділові та професійні зв’язки, організацію підприємства. Стверджував, що багатство створюється не лише у сфері виробництва, але й у сфері послуг.

Теорія ціни. А. Маршалл відмовився від тези австрійської школи про визначальну роль суб’єктивних оцінок граничної корисності в аналізі ціни, створив синтетичну теорію вартості, поєднавши теорії граничної корисності та витрат виробництва, заявив про однакову значущість складових ціни (корисності та витрат) і відсутність пріоритету щодо визначення ціни. Вільне ціноутворення А. Маршалл вважає найважливішою складовою єдиної системи рівноважної економіки, що складається із мобільних та інформованих один про одного суб’єктів господарювання. Ринкова ціна розглядалася як результат узгодженості ціни попиту, що визначається граничною корисністю, та ціни пропозиції, що визначається граничними витратами.

На основі дослідження взаємодії ціни, попиту та пропозиції А. Маршалл розробив теорію ринкової рівноваги. Це такий стан економіки, коли є відповідність між попитом і пропозицією, між ресурсами і потребами. Для аналізу цінового механізму рівноваги вчений увів в економічну науку категорію «рівноважної ціни» ― ціни, яка врівноважує попит і пропозицію на ринку конкурентного товару, де встановлюється рівновага. Графічно рівноважна ціна визначається точкою (Е) перетину кривої попиту (D) та кривої пропозиції (S), які формуються за законами попиту та пропозиції. Графік, на якому перетинаються криві попиту і пропозиції, прийнято називати хрестом Маршалла (рис. 9.2).

Р

Е

РЕ

D

S

QE

Q

Рис. 9.2. Хрест Маршалла

Хрест Маршалла свідчить про те, що: 1) тільки при ціні бажання одних і готовність інших збігаються в кількості ; 2) крива D виражає закон спадної граничної корисності певного товару для споживачів; 3) крива S так само виражає закон зростання граничних витрат для виробників; 4) ринкова цінність товару визначається рівновагою граничної корисності і граничних витрат. Обидві величини взаємно регулюють одна одну.

Досліджуючи взаємозалежність ціни, попиту і пропозиції А. Маршалл показав, що за умов вільної конкуренції, якщо ринкова ціна починає перевищувати ціну рівноваги, то пропозиція буде переважати над попитом і ціна почне знижуватися. Якщо ринкова ціна стає нижчою за ціну рівноваги, то попит починає перевищувати пропозицію і ціна зростатиме.

У теорії попиту А. Маршалл:

· відокремив індивідуальний попит окремого споживача від сумарного (сукупного), тобто ринкового попиту;

· сформулював закон попиту на основі двох підходів: зростання ціни та насичення споживчого попиту. Згідно з першим підходом, кількість товару, на який є попит, збільшується при зниженні ціни, і зменшується при підвищенні ціни. Якщо ціна знижується ― попит зростає, якщо ціна підвищується ― попит спадає. Згідно з другим ― кожен наступний акт купівлі одного й того самого товару приносить споживачеві порівняно меншу корисність (задоволення) і вигоду. Використання двох підходів до визначення закону попиту дозволило за суб’єктивною поведінкою покупців побачити об’єктивну економічну логіку. А. Маршалл графічно відобразив дію закону попиту у вигляді спадної кривої;

· розробив концепцію «цінової еластичності попиту». Під «ціновою еластичністю попиту» розумів функціональну залежність зміни обсягу попиту від зміни ціни. Стверджував, що «ступінь еластичності (або швидкість реакції) попиту на ринку залежить від того, в якій мірі його обсяг зростає за певного зниження ціни або скорочується за певного підвищення ціни»;

· розрізняв еластичний і нееластичний попит. Попит є еластичним, якщо він змінюється більшою мірою, ніж ціна, яка викликала зміну попиту, і нееластичним, якщо він змінюється меншою мірою, ніж ціна;

· дав математичне обґрунтування поділу попиту на еластичний і нееластичний. А. Маршалл показав, що за умов нееластичного попиту прибуток може збільшиться за рахунок зростання ціни, а за умов еластичного попиту ― за рахунок зменшення ціни;

· виявив різну ступінь еластичності попиту товарів залежно від структури споживання, рівня доходів та інших факторів. А. Маршалл показав, що найменша еластичність попиту притаманна товарам першої необхідності. Вчений також зазначав, що потреби багатьох людей є нееластичними (попит на них не реагує на зміни цін), середнього класу – еластичні (попит реагує на зміни цін товарів, які зараховують до предметів розкоші);

· увів поняття «споживчий надлишок», яке пізніше отримало розвиток в економічній теорії добробуту. За А. Маршаллом, споживчий надлишок ― це різниця між ціною, яку покупець готовий був сплатити лише за те, щоб не обійтись без певної речі, і тією ціною, яку він фактично за неї сплачує.

У теорії пропозиції А. Маршалл:

· розрізняв грошові витрати виробництва від фактичних. Грошові витрати ― це платежі за ресурси, які підприємство (фірма) купує на відповідних ринках. Фактичні ― це витрати на усі ресурси, що використовуються у виробництві, незалежно від того, придбані вони за гроші на стороні чи є власністю підприємства;

· звернув увагу на проблему зростання і зменшення віддачі від виробництва за умов розширення його масштабів. А. Маршалл зазначав, що, як правило, великий масштаб виробництва в конкурентній економіці забезпечує фірмі зниження ціни на товари і, відповідно, переваги перед конкурентами (завдяки постійному зростанню економії від підвищення кваліфікації робітників і застосування спеціалізованих машин, обладнання). Загалом вигоду від такої економії отримує все суспільство;

· проаналізував особливості функціонування «представницької (репрезентативної) фірми», тобто фірми із середніми галузевими показниками (нормальної ефективності). Розмір такої фірми, на думку А. Маршалла, збільшується із зростанням сукупного обсягу виробництва товару, який вона виробляє. Це призводить до отримання нею і внутрішньої, і зовнішньої вигоди, зумовленої меншими, ніж раніше, витратами праці та зниженням інших витрат у процесі виробництва;

· обґрунтував наявність дії трьох економічних законів, які характеризують різну поведінку ціни пропозиції у різних галузях економіки. А. Маршалл стверджував, що в одних галузях діє закон постійної віддачі (постійної продуктивності): обсяг виробництва не змінюється незалежно від зміни ціни пропозиції (граничних витрат); у других ― закон зростаючої віддачі (зростаючої продуктивності): обсяг виробництва збільшується при зменшенні граничних витрат і ціни пропозиції; у третіх ― закон спадної віддачі (спадної продуктивності):обсяг виробництва збільшується за умови збільшення граничних витрат і ціни пропозиції;

· розмежував постійні, змінні, граничні та загальні витрати виробництва. Граничні витрати розумів як витрати на виробництво останньої одиниці блага у всьому його запасі, ототожнював граничні витрати з тією мінімальною ціною (ціною пропозиції), за якою підприємець ще згоден продавати певну кількість товару;

· запровадив поняття «періоди часу» й виділив серед них короткий, довгий і тривалий (дуже довгий). Показав, що у тривалому періоді часу постійні витрати стають змінними;

· обґрунтував теоретично і графічно залежність пропозиції від ціни.

А. Маршалл проаналізував вплив територіального фактора і фактора часу на взаємодію ціни, попиту і пропозиції. На основі цього аналізу вчений:

· відзначив складність врахування і величезну роль фактора часу у цій взаємодії, вказав на необхідність виокремлення довгострокового і короткострокового періодів;

· пояснив, що у короткостроковому періоді головним регулятором ціни є попит, тоді як пропозиція незмінна, вона не встигає за коливанням попиту. Для зміни пропозиції потрібні нові умови виробництва, додаткові виробничі ресурси. У довгостроковому періоді роль основного ціноутворюючого фактора належить вже пропозиції та пов’язаним з нею витратам виробництва. І чим цей період триваліший, тим більшого значення набуває вплив витрат виробництва на ціну пропозиції.

У теорії розподілу та доходів досліджуються проблеми розподільних відносин і формування джерел доходів. А. Маршалл виходив з того, що джерелом доходів усіх факторів виробництва в міру граничних послуг, які вони надають, є національний дивіденд, тобто національний дохід. Він не тільки збільшується під впливом зростання пропозиції кожного із факторів виробництва, задіяних у суспільстві, але і сам цілком розподіляється між ними пропорційно граничній потребі населення в послугах цих факторів.

Теоретичною основою цієї теорії є положення, що кожен фактор виробництва підлягає дії закону попиту і пропозиції. При цьому ціна попиту того чи іншого фактора виробництва визначається його граничною продуктивністю, а ціна пропозиції ― граничними витратами на нього.

Усі фактори виробництва приносять доходи. Кожна форма доходу (заробітна плата, підприємницький дохід, процент, рента) перебуває у функціональній залежності від відповідних факторів виробництва і ними забезпечується. Саме ці чотири форми доходу вчений об’єднує в поняття «національний дивіденд».

Заробітна плата розглядалася як винагорода найманих робітників за працю. На думку А. Маршалла, заробітна плата кожної категорії робітників має тенденцію дорівнювати чистому продукту, виробленому додатковою працею граничного робітника, заробітна плата якого дорівнює виробленому ним чистому продукту. Прибуток складається із двох самостійних видів винагороди: підприємницького доходу та процента. Підприємницький дохід ― це винагорода підприємців за управлінську працю і ризик, який А. Маршалл виводив з прибутку. Процент на капітал ― винагорода за втрати, з якими пов’язане очікування майбутнього задоволення від матеріальних ресурсів. Рента від землі ― винагорода землевласникам за реалізацію власності на землю.

Досліджуючи підприємницький дохід, вчений багато уваги приділив проблемі підприємництва. Він поділив підприємців на дві категорії: тих, хто йде уторованим шляхом і отримує нормальний прибуток, і тих, хто відкриває нові та поліпшені методи господарювання і отримує, крім нормального прибутку, тимчасовий додатковий дохід. Цей надлишок над нормальним прибутком А. Маршалл розглядає як квазіренту ― рентоподібний дохід (від лат. quasi «подібний до»). Вчений вважав, що квазіренту створюють у короткому періоді (коротшому від часу, необхідного для введення і повноти запровадження в практику нових удосконалень і речового капіталу) усі види ресурсів, які задіяні у виробничому процесі. На думку А. Маршалла, величина квазіренти у короткому періоді залежить від ціни і попиту на товар. Це пов’язане з браком часу для пристосування різних факторів виробництва до попиту.

Аналізуючи категорію «капітал», А. Маршалл виокремив дві складові: «здатність виробляти» і «здатність нагромаджувати», звернув увагу на здібності людини як на засоби виробництва (що розвивається у теорії людського капіталу).

Місце А. Маршалла в історії економічної думки. А. Маршалл ― засновник кембриджської школи політичної економії, творець нового напряму в економічній теорії, який увійшов у науку як неокласичний і відомий під назвою «маршаллівська революція ». Головнимитеоретичними і методологічними здобутками А. Маршалла є:

· Створення економічної теорії, де органічно поєднуються досягнення класичної економічної науки і маржиналізму.

· Обґрунтування доцільності введення у науковий обіг терміна «економікс» замість «політична економія». Вчений вважав, що «економікс» більше відповідає змісту і методології створеної ним неокласичної економічної теорії. Політична економія остерігається торкатися багатьох політичних питань, які практик не може ігнорувати; тому вона є наукою ― чистою і прикладною, а не одночасно і наукою, і мистецтвом. Ось чому її краще позначити широким терміном «економічна наука» (економікс), ніж більш вузьким терміном «політична економія». За ініціативи вченого назва «політична економія» в 1902 р. у Великій Британії була замінена на «економікс». Незабаром це було зроблено також у США.

· Власне тлумачення предмету політичної економії, або економіксу. З одного боку, А. Маршалл трактував політичну економію як науку про багатство, але з іншого ― як науку про людину, яка відчуває на собі вплив різних факторів. Економіка ж цікавиться переважно тими мотивами, які впливають на поведінку людей. На думку вченого, ця наука досліджує людство в його повсякденному житті, вивчає сферу індивідуальних і суспільних дій, найбільш тісно пов’язана зі створенням матеріальних основ добробуту. «Політична економія, або економікс», ― писав А. Маршалл, ― займається вивченням того, як люди існують, розвиваються і про що вони думають у своєму повсякденному житті». Вчений вважав, що предметом дослідження політичної економії є «головним чином ті спонукальні мотиви, які найсильніше та найстійкіше впливають на поведінку людини в господарській сфері її життя».

· Розробка власної класифікації економічних благ. Згідно з нею економічні блага поділяються на матеріальні та нематеріальні. В останніх А. Маршалл виокремив зовнішні (репутація, ділові зв’язки) та внутрішні (особисті якості людини, ділові здібності, професійна майстерність тощо). На відміну від А. Сміта, вчений вважав, що багатство створюється не лише у сфері виробництва, але й у сфері послуг.

У 1908 р. кембриджську економічну школу очолив Артур Сесіл Пігу (1877––1959), який у праці «Багатство і добробут» почав досліджувати проблеми добробуту, шляхи досягнення його максимуму та роль держави в його зростанні. Теорія добробуту була сформована у монографії «Економічна теорія добробуту» (1912), що неодноразово перевидавалася в 1920––1930-х роках.

Ральф Хоутрі розробляв монетарну теорію економічного циклу. У працях «Добра і погана торгівля» (1913), «Капітал і зайнятість» (1937) доводив, що причиною економічних циклів є коливання грошового попиту та зміни у наданні кредитів. Як наслідок, пом’якшення циклічних коливань можливе у разі розумної грошово-кредитної політики.

Традиції математичної школи розвивав Френсіс Ісидро Еджуорт ( 1845––1926). У статтях і праці «Математична психологія» (1881) досліджував питання обмеження конкуренції та цінової дискримінації, запропонував теорію обміну, в якій аналізував бартерний обмін з погляду кількісного виміру корисності не одного, а декількох (мінімум двох) благ. Учений доводить, що ринкова рівновага є зіставленням корисностей і тягарів (відчуттів, протилежних корисностям). Покупці будуть оцінювати придбані блага з погляду їх корисності, а оцінки продавців будуть визначатися відчуттями тягаря витрат на їх виробництво. Зробив висновок («теорема Еджуорта»), що ціна встановлюється в інтервалі між оцінками граничних учасників обміну: чим більше учасників обміну, тим вужчі межі ціни, за якою може відбутися обмін. Ф. Еджуорт запропонував функцію корисності (U = U(x,y)) та її графічне зображення ― криву байдужості [71] ― відображення ситуації, за якої споживач здійснює вибір між двома товарами, які приносять йому однакову корисність..