Промисловий переворот у Німеччині почався у 30-х роках XIX ст. Його історія охоплює три періоди: 1830—1840-ві роки, коли промисловий переворот охопив лише легку промисловість; 1850—1860-ті роки ― промислове піднесення після буржуазної революції 1848—1849 років; 1870−1880-ті роки ― завершення промислового перевороту збіглося з початком індустріалізації. Визначальну роль відіграло утворення Німецької імперії в 1871 р.
Політичні, економічні та соціальні передумови промислового перевороту. У першій половині XIX ст. у німецьких землях панували феодальні економічні відносини. Економічну самостійність і відсталість німецьких земель, спричинювала політична роздробленість. Після ліквідації Священної Римської імперії германської нації в 1805 р. німецькі землі формально були об’єднані у Рейнський союз (1806—1813) і Німецький Союз (1815—1866) під гегемонією австрійських Габсбургів. Міждержавні та внутрішні митні кордони гальмували розвиток промисловості та торгівлі, не захищали національне господарство від конкуренції англійських і французьких фабрично-заводських товарів.
Промисловість залишалася ремісничо-мануфактурною, лише в 1869 р. було відмінено цехову систему. Перші механізми та машини англійського виробництва в німецькій промисловості запроваджено в 80-х роках XVIII ст. У першій половині XIX ст. з’явилися німецькі технічні досягнення.
Аграрну економіку визначала поступова ліквідація феодально-кріпосницьких відносин і повільна капіталізація сільськогосподарського виробництва. Основні суб’єкти господарювання ― великі феодальні маєтки і селянські господарства. У сільському господарстві було зайнято більш ніж 70 % населення.
Національний ринок капіталів і найманої робочої сили формувався повільно. Його основним джерелом стали викупні платежі селян і поступове їх розорення, експорт сільськогосподарської продукції.
Сприятливе значення мали природні фактори: географічне розташування в центрі Європи, наявність кам’яного вугілля і залізної руди.
Першим кроком до економічного об’єднання став Митний закон 1818 р. у Прусії, що скасував митні застави та платежі. Створення у 1833 р. Митного союзу 18 держав Північної Німеччини, розширення його повноважень на всі німецькі держави, уніфікація монетного обігу і вагових систем сприяли формуванню національного ринку та політичному об’єднанню. Під впливом революції 1848—1849 рр. ухвалено Комерційний кодекс, створено Верховний комерційний суд.
З утворенням Німецької імперії в 1870 р. створено єдиний державний апарат, єдину систему мір і ваги, торгове законодавство, єдині залізничні тарифи і поштове право. Гарантувалися приватна власність, свобода підприємництва та договірні угоди. Сприятлтвим чинником стало інвестування у виробництво 5 млрд фр. контрибуції, отриманої від Франції після франко-пруської війни 1870—1871 рр., і приєднання провінцій Ельзас і Лотарингія із запасами залізної руди. Важливе значення мали бельгійський, голландський, англійський, французький капітали, укладені у промисловість Рейнської області.
Промисловий переворот почався у текстильній (бавовняній, льонопрядильній, шовковій) промисловості, що розвивалася на основі англійської техніки. В 1846 р. у країнах Митного союзу нараховувалося 313 бавовняних прядилень з 750 тис. механічних верстатів. Ткацьке виробництво залишалося ручним. У 1850—1880-х рр. перероблення бавовни зросло у 3 рази на 1067 сукняних підприємствах. У 1861 р. шовк виробляли 215 фабрик.
Промисловий переворот у важкій промисловості відбувався у 1850—1880-х рр. Упродовж 1860—1870 рр. її обсяги зросли на 23 %, засобів споживання ― на 9 %. Сформувалися такі галузі: добувна, металургійна, машинобудування, хімічна (анілінова, калійна), електротехнічна, військова.
Парові двигуни поширилися у 1830−40-х рр. У 1822 р. працювало 2 парові машини, у 1847 р. ― 1139 потужністю 21,7 тис. к. с. Перша залізниця була побудована у 1835 р., а у 1848 р. довжина залізниць досягла 2,5 тис. км, у 1870 р. ― 19,6 тис. км. У 1870 р. інвестування у галузь становило 4 млрд марок. Майже половина залізниць належала державі. У середині XIX ст. кількість паровозів становила 429, пароплавів ― 90. Розвиток транспорту сприяв ліквідації економічної роз’єднаності Німеччини, перетворенню її на країну європейського транзиту, стимулював розвиток добувної та металургійної галузей.
Було створено машинобудування. Впродовж 1846—1861 рр. кількість машинобудівних заводів збільшилася зі 131 до 300. Німецька індустрія розвивалася на базі вітчизняного устаткування, застосовуючи світові наукові та технічні досягнення.
У 1850–1860-х рр. у німецькій промисловості розпочався процес концентрації виробництва і капіталів. У Прусії виникло 295 акціонерних компаній, переважно у важкій промисловості. У 1846—1861 рр. за умов зростання промислового виробництва кількість металургійних заводів зменшилася з 913 до 655, вовнопрядильних фабрик ― з 2437 до 1157.
Підсумки промислового перевороту. У 1870-х рр. Німеччина стала аграрно-промисловою державою. За рівнем економічного розвитку вона відставала від Великої Британії та Франції, але випереджала їх за темпами зростання, а Францію ― і за потужністю важкої промисловості.
У середині 1870-х років промисловий переворот не завершився. Переважало ремісничо-мануфактурне виробництво. Проте темпи розвитку промисловості були найбільшими в Європі. Їх характеризує динаміка зростання валових обсягів промислового виробництва: у 1850 р. ― 100 %, 1860 р. ― 200%, у 1870 р. ― 350%. Легка промисловість давала 2/3 від продукції всієї промисловості. Передовою на той час була структура важкої промисловості.
Сформувалися такі промислові райони: Рейнсько-Вестфальський, Саарський. Німеччина перетворилася на країну європейського транзиту.
Міське населення становило 33 %. На фабриках і заводах було зайнято 1,5 млн робітників. У ремеслі, домашній промисловості та на мануфактурах працювало 2 млн осіб.
Частка Німеччини у світовій промисловій продукції становила у 1850 р. ― 15 %, у 1870 р. ― 13 %.
Визначальною характеристикою аграрних відносин була поступова ліквідація феодально-кріпосницьких відносин. У Прусії за законом 1807 р. селянам надавалася особиста свобода, право розпоряджатись землею і майном, за юнкерами залишалась адміністративна та судова влада, регулювались питання землеустрою. Законами 1811 р., 1816 р. і 1821 р. регулювалось питання наділення селян землею, які мали повну упряж худоби і були записані у податкові списки, та ліквідовувались феодальна рента і повинності шляхом викупу в 25—18-кратному розмірі або повернення землевласнику 1/3—1/2 землі. У 1850 р. було узаконено право власності селянина на землю, яку він обробляв, але збережено викуп повинностей. За декларацією 1853 р. обмежувалась кількість землі, яку селянин міг отримати у власність. Викупна операція проводилася із розрахунку 4 % або 5 % річних на суму капіталізованої річної ренти з виплатою впродовж 41—56 років. Держава сплачувала поміщикам 4 % від загальної суми, надавала облігації на суму капіталізованої ренти для пред’явлення у будь-який приватний банк. Селянин став боржником держави, міг сплатити ціну землі грішми або частиною землі. Виплата проводилася щомісячно і прирівнювалася до державних податків. В інших німецьких землях до 70-х років XIX ст. феодальні порядки були ліквідовані на основі викупу землі та повинностей. Таким чином, збереглася та утвердилася велика земельна власність. У 1870-х роках 118 тис. дворян володіли 60 % землі. Феодальні маєтки перетворилися на великі ринкові підприємства. Посилився процес економічної диференціації селянства. На кінець XIX ст. поміщицьким і фермерським господарствам, які становили 13 % від усіх господарств, належало 71,4 % сільськогосподарських угідь, селянським господарствам площею до 10 га (87 % від усієї кількості) ― 28,6 %.
Склалися дві основні моделі аграрного розвитку: у східних районах панувало велике юнкерське господарство, селянські господарства були малоземельними й обтяжені викупними платежами (пруський шлях розвитку); у західних районах країни переважали селянські та фермерські господарства.
Сільське господарство характеризувалося використанням досягнень агротехніки й агрохімії, підвищенням урожайності основних сільськогосподарських культур. Почали виготовляти та використовувати калійні та фосфорні мінеральні добрива. У середині XIX ст. Німеччина зайняла перше місце у світі з вирощування картоплі, цукрового буряку, на основі яких розвивалися горілчана, цукрова, крохмальна галузі харчової промисловості. Розширилися посіви технічних культур (льону, коноплі).
Основи фінансово-кредитної системи були закладені у 50-ті рр. XIX ст. Її започаткували акціонерні товариства на правах командитних, що виникали в столицях малих німецьких держав, де не потрібен був спеціальний дозвіл. З утворенням Північно-німецького союзу законодавчо обмежили права місцевих банків на випуск банкнот,посилилась централізація емісійної справи в руках державної кредитної установи ― Прусського банку (заснований у 1765 р.), що стало однією з основних умов створення єдиного економічного простору.
До середини ХIХ ст. кредитування промисловості та торгівлі здійснювали такі банківські доми, як Ротшильда, Шредера, Мендельсона, Блейхредера. На основі злиття їхнього капіталу та промислових фірмвиникали великі акціонерні банки. Лише у Прусії за 1850–1870 рр. засновано 20 акціонерних банків. Їх особливістю був універсальний характер операцій: вклади, облік векселів, позики, емісія фондів, торгівля цінними паперами. Така організація банківської справи давала змогу контролювати потребу в кредиті промислових підприємств, мати інформацію про інші банки. Практикувалося об’єднання капіталів банків для проведення фінансових операцій за збереження самостійності.
Обсяги зовнішньої торгівлі за 1850—1860-ті рр. збільшились утричі. Було досягнуто позитивне сальдо торгового балансу. Експортували сільсько-господарську продукцію та продукцію харчової промисловості. Після утворення в 1833 р. Митного союзу підписано торгові договори з Великою Британією, Бельгією, Грецією, Нідерландами, Туреччиною. У 1859—1860-х рр. почали експортувати такі промислові товари, як металовироби, машини, тканини, цукор, та імпортувати сільськогосподарську продукцію, руду.
Економічну думку Німеччини представляють вчення Ф. Ліста та історична школа, що сформувалася як гетеродоксія для своєї епохи, альтернатива класичній політичній економії.
Історична школа в Німеччині виникла як реакція на конкретно-історичні особливості політичного і соціально-економічного розвитку. Панівне становище Великої Британії на світових ринках, проведення політики фритредерства німецькими землями в умовах повільного створення національної фабричної промисловості та відсутності внутрішнього ринку загрожували перетворенню країни у сировинний придаток і ринок збуту англійських товарів. Рекомендації класичної політичної економії були неспроможні визначити шляхи створення економічно незалежної держави.
Потужний вплив на погляди німецьких економістів мали традиції історико-філософської думки Німеччини, ідеї зростання національної громадянської самосвідомості та ідеологія романтизму, засновані на вимогах національної єдності та побудови могутньої німецької держави, які пропагували філософи Г.В. Гегель, В. Дільтей, І. Кант, Й. Фіхте, А. Мюллер, вчений-правознавець, засновник історичної школи права Ф.К. фон Савіньї.
Історична школа пройшла три етапи розвитку:
1) «стара» історична школа (40–60-ті рр. XIX ст.), її представниками є В. Рошер, Б. Гільдебрант, К. Кніс;
2) «молода» або «нова» історична школа (70–90-ті рр. XIX ст.), його представляють Г. Шмоллер, Л. Брентан о, А. Вагнер, К. Бюхер;
3) «новітня» історична школа або третя хвиля(кінець XIX – 30-ті рр. XX ст), його представники ― В. Зомбарт, М. Вебер та ін. На її основі сформувався соціальний напрям, який започаткували Р. Штаммлер, Р. Штольцман та ін.
