Зміст економічного вчення Дж.С. Мілля

Аналіз багатства. Досліджуючи закони виробництва, розподілу та обміну багатства як предмета політичної економії та мету людської діяльності, Дж.С Мілль визначив багатство як сукупність споживних вартостей, створених працею. Багатство — це речі, які мають мінову вартість, купуються і продаються на ринку для задоволення людських потреб. Річ, за яку нічого не можна отримати взамін, якою б корисною чи необхідною вона не була, не є багатством. Наприклад, повітря, хоча і є абсолютною необхідністю для людини, на ринку ніякої ціни немає, тому що його можна отримати практично задарма.

Аналіз виробництва та продуктивності праці. Дж.С. Мілль розглядав три елементи виробництва: працю, капітал, природні сили. Під капіталом розумів усі зовнішні матеріальні елементи виробництва, природні сили — це зовнішні матеріальні умови виробництва, які не є продуктами праці. Як і А. Сміт трактував продуктивну працю як діяльність, що забезпечує створення багатства, матеріальних благ. Але на відміну від нього, вважав продуктивною також працю, спрямовану на охорону власності, розвиток професійних, фізичних і духовних здібностей людей. На думку вченого, непродуктивною є праця, яка не виробляє матеріального багатства і продукти якої не можуть нагромаджуватися.

Теорію вартості Дж.С. Мілль вважав завершеною і узагальнив її основні положення: поняття «вартість» є відносним, вартість не може одночасно зростати для всіх товарів, ринкова величина вартості товару визначається співвідношенням попиту і пропозиції, в середньому товари обмінюються за природною вартістю, яка визначається рідкісністю товару, а також пропорційно до витрат на їх виробництво. Разом з тим, як А. Сміт, виключав із величини витрат товарів вартість основного капіталу, зводячи всі витрати до величини заробітної плати і прибутку на капітал. Зазначав, що у випадку зміни вартості першорядне значення має кількість праці, затраченої на виробництво товару.

У теорії капіталу вчений розглядав матеріально-речовий зміст капіталу. Визначав капітал як «раніше нагромаджений запас продуктів минулої праці», продукт заощадження і утримання від теперішнього споживання заради майбутньої корисності. Стверджував, що капіталотворення як основа інвестицій визначає виробничу діяльність і масштаби зайнятості, може обмежити безробіття, однак лише за умови, що не буде «непродуктивних витрат багатих». Учений поділяв капітал на основний і оборотний. Вважав, що зростання капіталу викликає розширення виробництва, межею багатства є нестача виробників і виробничих потужностей (пропозиції), а не споживачів (попиту).

У теорії розподілу Дж.С. Мілль обґрунтовував основні принципи розподілу, проаналізував форми доходу: заробітну плату, прибуток, процент, ренту.

Вчений дотримувався поглядів Д. Рікардо і Т. Мальтуса щодо сутності заробітної плати як плати за працю і вважав, що її величина залежить від попиту та пропозиції. Повторив висновок про неминучість оплати праці працівників на мінімальному рівні (доктрина «робочого фонду» Джеймса Мілля, батька Дж.С. Мілля, за якою ні класова боротьба, ні профспілки не можуть сприяти підвищенню заробітної плати). Пізніше Дж.С. Мілль відмовився від даного твердження, визнав роль профспілок у запобіганні обмеження заробітної плати. Вчений, як і Д. Рікардо, не ототожнював поняття «мінімум заробітної плати» і «фізіологічний мінімум», пояснюючи, що перше кількісно перевищує друге. Дотримувався поглядів Т. Мальтуса у теорії народонаселення, що єдиним засобом забезпечення повної зайнятості та високого рівня заробітної плати працівників є добровільне обмеження народжуваності, емансипація жінок тощо.

Прибуток на капітал аналізував як винагороду підприємця за утримання від споживання, відшкодування за ризик, винагороду за працю і мистецтво, необхідні для здійснення контролю над виробництвом.

Земельну ренту, як і Д. Рікардо, визначав як «компенсацію, що платиться за користування землею». Вважав земельну ренту аномальним явищем, незаробленим наддоходом землевласників, який виникає в процесі ціноутворення у сільському господарстві, в результаті перерозподілу прибутків і заробітної плати. На основі цього зробив висновок про необхідність вилучення земельної ренти на користь суспільства. Запропонував обкладати доходи землевласників спеціальним податком.

У теорії обміну Дж.С. Мілль розглядає мінову вартість, ціну і принципи ціноутворення, гроші, кредит. Ринкову вартість товару аналізував через функціональний взаємозв’язок між ціною, попитом і пропозицією, досліджував питання еластичності попиту.

Аналіз економічної динаміки та шляхів економічного зростання. Дж.С. Мілль основними факторами економічного зростання вважав технічний прогрес і зниження витрат за рахунок концентрації виробництва, розширення господарських зв’язків, зростання міграції праці та капіталу, розвиток торгівлі та транспорту, вдосконалення системи розподілу та зростання добробуту, політичні фактори. Аналізуючи значення капіталу для зростання економіки, досліджував закон тенденції норми прибутку до зниження. Розглядаючи норму прибутку як важливий чинник динамічних змін, вчений не погоджувався з поглядами А. Сміта, що вона падає внаслідок конкуренції капіталів. Падіння норми прибутку він натомість пов’язував із наближенням величини капіталу до тієї межі, коли стає неможливим прибуткове використання капіталу на даній обмеженій території, а також із зменшенням ризику у разі продуктивного використання капіталу і збільшення передбачливості. Як і Д. Рікардо, Дж.С. Мілль вважав, що зниження норми прибутку можна уповільнити шляхом вивезення капіталів за кордон, пришвидшення технічного прогресу тощо.

Аналіз природи кризових явищ. Дж. С. Мілль одним із перших оголосив про існування економічного циклу. Він дотримувався тези Ж. Б. Сея щодо можливості безкризового розвитку ринкової економіки. Одночасно причиною торговельної кризи вважав загальне надвиробництво, що виникає внаслідок надлишку спекулятивних закупівель. Безпосередньою причиною торговельної кризи є скорочення кредиту, а засобом подолання — не зменшення пропозиції, а відновлення довіри.

Питання економічної політики. Проаналізувавши економічну роль держави, Дж.С. Мілль засуджував політику протекціонізму, а також надмірного, необґрунтованого втручання держави в економічні процеси. Разом з тим учений був переконаний, що система вільної конкуренції не завжди може забезпечити розв’язання всіх економічних проблем, оскільки є такі сфери господарської діяльності, що не гарантують індивіду отримання достатнього прибутку. Тому в деяких випадках втручання держави є бажаним. На думку вченого, держава має взяти на себе витрати зі створення інфраструктури, розвитку науки і системи соціального забезпечення, залишити за собою такі обов’язки як законодавче регулювання відносин власності, здійснення судочинства, стягування податків тощо.

Дж.С. Мілль обґрунтовував потребу вдосконалення суспільного устрою. Вважав, що найкращим станом людства було б таке, коли ніхто не бідний, ніхто не прагне стати багатшим, і немає ніяких причин побоювання бути відкинутим назад внаслідок зусиль інших проштовхнутися вперед. Вчений відмежовувався від соціалістів, які виступали проти приватної власності, визнавав необхідним вдосконалення розподілу. Він розробив власні рекомендації соціального реформування суспільства:

· ліквідувати найману працю на засадах удосконалення системи (інституту) приватної власності шляхом створення кооперативно-виробничих асоціацій. Це дало б можливість подолати суперечності між власниками капіталів і найманими робітниками і замінити їх відносинами партнерства. Умови рівності та колективного володіння капіталом і здійснення робіт сприяли б швидкому зростанню продуктивності праці;

· соціалізація земельної ренти через земельний податок;

· обмеження майнової нерівності шляхом обмеження прав успадкування.

Отже, Дж.С. Мілль започаткував реформістський напрям у політичній економії, створив програму соціальних реформ.

Економічні погляди Насау Вільяма Сеніора (1790—1864) — відомого англійського економіста, представника класичної політичної економії викладені у працях: «Нариси з політичної економії» (1836), «Листи про дію фабричного акта в бавовноткацькій промисловості» (1837), «Політична економія» (1850) тощо. Н. Сеніора вважають одним з найвідоміших критиків економічної системи Д. Рікардо, фундатором «чистої політичної економії».

Для економічного вчення Н. Сеніора характерне:

· визнання політичної економії «чистою» наукою, яка вивчає природу виробництва та розподіл багатства. Політична економія охоплює чотири основні принципи: індивідуалізм, зростання населення, зростання продуктивності промисловості, спадної доходності сільського господарства;

· аналіз витрат виробництва на основі суб’єктивно-психологічної теорії «утримання» (заощадження), згідно з якою вартість витрат виробництва визначають не лише праця і капітал, але й поведінка суб’єкта господарювання. Власники найманої праці та капіталу свідомо себе обмежують на користь певних інтересів. Працю найманого робітника вчений розглядав як втрату власного дозвілля, спокою і здоров’я, капітал — як жертву капіталіста, якій відмовляє собі у радощах споживання, перетворює частину свого особистого доходу на засоби виробництва. Заощадження саме по собі не створює багатства, але дає можливість отримати винагороду. Винагородою «жертв» робітника виступає заробітна плата, а винагородою капіталіста — прибуток;

· спроба аналізу корисності та обсягу пропозиції. Вважав, що на витрати виробництва безпосередньо впливають рідкісність та корисність блага;

· дослідження закономірностей ціноутворення. У теорії «утримання» вчений зводив витрати на виробництво до грошового вираження, що робило їх порівнянними. Витрати виробництва розглядав лише як «регулятор» цін, остаточна їх величина залежить від ринкового попиту та пропозиції;

· перше в економічній науці розмежування капіталу-власності та капіталу-функції, обґрунтування двох видів доходів капіталіста: підприємницького (плата за працю, підприємницькі здібності) і процента як плати за капітал (оскільки капіталіст утримався від негайного споживання грошей);

· теорія «останньої години», згідно з якою для отримання прибутку як величини, що перевищує витрати виробництва, тривалість робочого часу має бути визначеною і незмінною. У Великій Британії робочий час становив 11,5 год, на думку Н. Сеніора, за перші 10,5 год відшкодовувалася вартість авансованого капіталу і лише в останню годину створювався прибуток. Отже, скорочення робочого дня до 10 год, за що велась посилена агітація в країні, мало б своїм результатом повне зникнення прибутку, а з ним і стимулів у підприємців до розвитку господарської діяльності. Теорію «останньої години» критикували, а згодом автор визнав її помилковою. Пізніше Н. Сеніор зрозумів, що пропорції між заробітною платою та прибутком можуть змінюватись внаслідок не тільки скорочення робочого дня, але й зростання продуктивності праці;

· критика теорії народонаселення Т. Мальтуса. На думку Н. Сеніора, прагнення людини до збереження та поліпшення добробуту є таким само потужним спонукальним мотивом, як і прагнення до продовження роду. Зростання життєвого рівня населення може стати автоматичним обмежувачем збільшення його чисельності.