Сучасна українська історіографія вивчення джерельної бази Національно-визвольної війни

Українська історіографія другої половини XIX - початку XX ст. вивчення джерельної бази Національно-визвольної війни.

Вже в працях дворянських істориків (Д. М. Бантиш-Каменський, М. І, Маркевич) можна знайти окремі зауваження джерелознавчого характеру, щодо оцінки ступеня достовірності окремих пам’яток з історії війни. У 40—60 роках XIX ст. інтерес до даної проблеми зростає, про що свідчать праці відомих вітчизняних істориків та археографів О. М. Бодянського, М. О. Максимовича, М. І. Костомарова, а також російського історика Г. Ф. Карпова.Перше спеціальне джерелознавче дослідження Національно-визвольної війни побачило світло 1878 р. Це була розвідка відомого українського історика народницького напрямку О. І. Левицького, що стосується літопису Самовидця ®. В останній третині XIX ст. прогресивну концепцію висунув видатний революціонер-демократ, класик української літератури І. Я. Франко. У 1880—1881 рр. видатний український історик В. Б. Антонович написав першу узагальнюючу працю з джерелознавства історії України, проте його характеристика джерел з історії Визвольної війни була занадто стислою. Великий внесок у вивчення історії Визвольної війни зробив найвидатніший український історик М. С. Грушевський. Чотири книги «Історії України-Руси» він присвятив подіям середини XVII ст. При їх написанні вчений використав широке коло джерел, в тому числі й архівних, які вперше запровадив до наукового вжитку. Джерелознавчі студії М. С. Грушевського з історії Визвольної війни успішно продовжували його учні — Стефан Томашівський та Іван Крип’якевич. У 60-х роках джерелознавство історії України розвивалося інтенсивніше. «Історичні джерела та їх використання», «Історичні дослідження в Українській РСР», «Історико-географічний збірник», «Середні віки на Україні», «Минуле і сучасне Північної Буковини».

Радянська історіографія вивчення джерельної бази Національно-визвольної війни.

В радянській Україні в 20-30-х роках найбільше уваги приділялося вивченню літописів і записок (Єршов, Маслов, Боровий).Найвидатнішим джерелознавцем серед радянських істориків був М.Петровський. У 1930 р. опублікував фундаментальну роботу «Досліди над літописом Самовидця». Автор проаналізував і прокоментував всі звістки джерела про тогочасні події. З 2 пол. 50-х років в радянській Україні зростає інтерес до проблем джерелознавства. Крип’якевич і Бутич видали у 1961 р. корпус документів Б.Хмельницького. Марченко у своїй праці проаналізував літописи як джерело. У 1972 р. радянський режим розпочав репресії проти українства. Згортаються видання, деякі вчені втрачають роботу. До кінця 80-х років було зроблено чимало у вивченні джерельної бази національно-визвольної війни. Вивчені літописи українські і зарубіжні (Апанович, Бевзо, Дзира, Крип’якевич, Коваленко, Копилов), записки іноземців (Наливайко, Бараболь, Плохій, Мицик), реєстру війська Запорозького (Шевченко, Осташ). Лесь Гомін написав монографію про народну українську творчість як джерело з історії Нац.-Визв. війни. Велике значення для відродження українського джерелознавства мала діяльність М.П.Ковальського. Він спромігся створити в Дніпропетровську школу істориків. Він першим провів розробку теоретичних проблем і методики дослідження. Провідну роль у вивченні джерел з кінця 70-х років і по наш час відіграє учень Ковальського, Ю.Мицик. У 80-х роках вони у співавторстві видають: «Записки іноземців», «Дипломатичні зв’язки Б.Хмельницького», «Летючі листки», «хроніки іноземців про події нац.-визв. війни». Окремим виданням вийшла їхня праця присвячена характеристиці українських і російських джерел з історії війни, опублікованих у 19-20 ст.

Сучасна українська історіографія вивчення джерельної бази Національно-визвольної війни.

Доповненнями до «Реєстру Війська Запорозького 1649р.» стала публікація у 2003 р. Ю. Мициком і Кравцем «Присяжних книг» Білоцерківського і Ніжинського полків.

Важливе значення має здійснена Юрієм Мициком публікація «Джерела з історії національно-визвольної війни українського народу 1648-1658 рр. (1648-1649 рр.)», здійснена у 2012 році. Туту вміщено 377 джерел. Разом з Віктором Брюхоненком він в 1999 році опублікував «Джерела з історії Жовтоводської битви 1648 р.». Також в 1999 р. була опублікована Мициком і Цибульським збірка «Волинь в роки визвольної війни українського народу XVII ст.(документи і матеріали). У 2006 році виходить «Збірник козацьких літописів: Густинський, Самійла Величка, Грабянки». У 2008 році виходить друком подорожній щоденник П. Халебського «Україна земля козаків», упорядником якого є Микола Рябий. Це є надзвичайно цінне джерело про соціально-економічне, політичне становище козацької України сер. XVII ст. Є важливими його записи про побут, життя,заняття українців того часу. Саме в ньому ми знаходимо відомості про грандіозні зміни в системі землеволодіння: привласнення і обробіток козаками,селянами і міщанами земельних масивів,які раніше належали феодалам. Дане джерело єдине,яке засвідчує про високий рівень писемності українського населення. Він фіксує,що навіть в селах жінки були писемними, в церквах співали відповідно до нот. Також фіксує цінний для нас факт, що в українських поселеннях громада збирала кошти для навчання дітей-сиріт. Саме тут сказано, що органам влади української держави вдалося в основному попри воєнні дії покінчити з розбійництвом,грабежами,викоренити смертну кару. Кількасот документів опубліковано на сторінках «Українського історичного журналу», «Пам’яті століть», «Київській старовині», у збірниках статей і газетах. Визначальна роль у публікації джерел належить Ю. Мицику, який здійснив близько 100 публікацій джерел. Саме він вперше ввів до наукового обігу близько 180 документів того часу. Важливе значення має публікація окремих частин «Віршованої подільської хроніки». Крім Ю. Мицика, друкували джерела також Брюхоненко, Гуржій, Федорук, Чухліб та інші.