Записи дипломатичних переговорів

Дана група збереглася дуже нерівномірно, Нині не відомий жоден запис переговорів, створений в Україні, Кримському хан­стві, Османській імперії та інших державах, за винятком Росії та Речі Посполитої. Водночас збереглася велика кількість запи­сів переговорів та інших матеріалів про перебування у Москві того чи іншого зарубіжного посольства. Найцінніші матеріали про перебування в Москві українських посольств видрукувані археографами майже повністю, інші, що стосуються насамперед в Росії посольств Речі Посполитої - тільки частково"»

Серед записів Посольського приказу про дипломатичні перего­вори можна вирізнити чотири споріднені підгрупи:

1) записи проекту прийому посольств;

2) записи про прийоми посольств, що відбулися;

3) записи посольських промов та розповідей;

4) записи ходу переговорів.

Документи першої підгрупи містять у собі стислі зауваги про час і порядок майбутнього прийому зарубіжного посольства та складу російської делегації на переговорах. Тут наводяться про­екти протокольних привітань для обох сторін; привітальної та прощальної промов російської сторони й деякі інші матеріали. Ці документи подають загальну схему прийому посольства. Інфор­мація настільки бідна, що не можна навіть визначити головні питання черги денної або ж результати переговорів по цих пунк­тах. До вказаних проектів дуже близькі за формою і змістом джерела другої підгрупи, в яких фіксувалися обставини реальних прийо­мів. Документи третьої підгрупи поділяються на дві категорії. До першої відносяться промови зарубіжних послів, подані ними представникам російської сторони письмово після завершення прийому. Церемонія прийому посольства передбачала також аудієнцію у царя, зустрічі для переговорів, а також від­пуск. Причому після двох турів російським представникам були вручені промови-пропозиції у письмовому вигляді, що дійшли до нашого часу в російських перекладах XVII ст. Дипломати Речі Посполитої надавали документам особливої урочистості, що від­билося у досить незвичайному формулярі. Спочатку подавалася інвокація, потім — інтитуляція, інскрипція та нарація. Вірогідно, був і датум, про що свідчить заголовок документа, даний російсь­кими перекладачами

Другу категорію документів даної підгрупи складають записи промов та розповідей послів, створені піддячими та перекладачами Посольського приказу.

Документи четвертої підгрупи, створені піддячими та перекла­дачами Посольського приказу, є найціннішими. Тут відбилися майже з протокольною точністю промови дипломатів, обмін реп­ліками між сторонами, описувалися дії послів, їхня поведінка, загальна обстановка, у якій проходили переговори. Крім того, в ці записи включалися списки документів, представлені російсь­кому урядові зарубіжними дипломатами. Таких записів налічу­ється понад 10. Аналогічні записи дипломатичних переговорів провадилися також у Речі Посполитій, але збереглися значно гірше. З цих документів тіль­ки два є важливими як джерела з історії Визвольної війни: запис російсько-польських переговорів у Варшаві (20—28 березня 1650 р.), запис польсько-турецьких переговорів, котрі провади­лися між дипломатом Речі Посполитої Миколаєм Бєгановським та силістрійським пашею Сияушем (4—5 березня 1654 р.)

Згадані документи, особливо ті, що відносяться до 3 та 4 під­груп, дозволяють з найбільшою повнотою і точністю реставрувати хід переговорів з питань українсько-російсько-польсько-турецьких відносин, тісно пов’язаних з історією Визвольної війни. Вони та­кож свідчать про наполегливість та послідовність українських ди­пломатів.

 

Посольські звіти.

Комплекс даних джерел дійшов до нашого часу з великими втратами. Досить сказати, що й сьогодні невідомі посольські зві­ти, складені дипломатами Османської імперії, Кримського хан­ства, Молдавії, Валахії. Із звітів українських дипломатів вдалося виявити тільки один. Це звіт українського посольства до Криму влітку-восени 1654 р. Михайла Богаченка, Лукаша Пухальського та перекладача Залепкаря від 26 (16) жовтня 1654 р., адресова­ний Б. Хмельницькому. Цей унікальний документ дає точне і грунтовне уявлення про мету, хід і результати посольства, ситуа­цію в Криму, вороже ставлення кримського уряду до українсько-російського союзу. Звіт українських дипломатів за формою нага­дує розгорнутий лист і це, мабуть, не випадково. Саме така фор­ма звітів практикувалася у Речі Посполитій ХУI-ХУII ст., посли якої після повернення на батьківщину повинні були скласти стислі звіти про результати своєї місії для їх внесення у так звані по­сольські книги («Нbгі legaІіoгиm»). Цей звичай, щоправда, часто порушувався і посли доповідали королю та сенаторам про свою місію усно. Цією обставиною певною мірою можна пояснити по­рівняно невелику кількість посольських звітів Речі Посполитої — всього 11 документів включно з щоденником-звітом Войцеха М'ясківського. Щодо звітів російських послів (статейних списків), то вони складалися обов’язково у письмовій формі всіма керівниками найважливіших посольств. Тільки гінці та кур’єри могли допові­дати про результати виконання ними дипломатичних доручень в усній формі, про що свідчать «расспросные речи» деяких з них, за­нотовані у Посольському приказі". Статейні списки, що зберігаються часом у двох-трьох копіях, являють собою цілісні твори, в яких висвітлюється весь хід посольства, починаючи від отримання відповідного царського указу і закінчуючи поверненням диплома­тів на батьківщину. Нині відомо кілька десятків статейних спис­ків, де знайшли відображення події Визвольної війни. 12 з' них створено російськими послами в Україну, 9-у Річ Посполиту, 19 — в Крим, в тому числі 9—керівниками дипломатичних місій на Валуйках. Статейні списки російських дипломатів вигідно відрізняються від звітів послів Речі Посполитої значним обсягом і ретельною фік­сацією всього баченого й почутого. Основу списків складає опис маршруту подорожі з обов’язковим зазначенням усіх населених пунктів і переправ, часу перебування посольства в конкретному пун­кті. Це робить статейні списки неоціненним джерелом з історичної географії України. Головна увага приділяється опису переговорів, причому позиції обох сторін висвітлюються детально, наводяться промови, виголошені дипломатами тощо. На початку джерела ін­коли вміщувався список членів посольства, а при кінці — розпис видатків посольства. У статей­них списках часто містилися «вісті».

Посольські звіти, особливо статейні списки російських дипло­матів, це складне і багатогранне історичне джерело. В їхній основі лежать щоденникові записи дипломатів, що після повернення на батьківщину доповнювалися спогадами, причому до розповіді до­давалися насамперед секретні дані. У звітах також нерідко вмі­щувалися різні документи, здобуті послами під час подорожі. У статейні списки нерідко включалися документи, дані послам при відправці дипломатичної місії тощо. Важливе місце займали свідчення різних осіб, чутки та ін. Дуже важливо, що російські пос­ли звичайно вказували на джерело їхньої інформації, це значно полегшує аналіз достовірності свідчень.

Слід відзначити, що у посольських звітах особливо ретельно описувалися не тільки переговори, але й усе, що стосувалося зов­нішньополітичних контактів сусідніх країн. Саме у ста­тейних списках російських дипломатів є важливі свідоцтва про українсько-російські політичні відносини. Необхідно відзначити, що посольські звіти, особливо статейні списки, створювалися протягом тривалого часу (кілька місяців, навіть більше), через що неминуче траплялися помилки в хронології і ін.

Чимало збережених звітів дійшло до нашого часу пошкодженими, із значними прогалинами, особливо в початковій частині. У статейни списках російських послів, які мають два-три варіанти, є певні розбіжності, що необхідно врахувати дослідникам.Незважаючи на перелічені недоліки, посольські звіти є однією з найважливіших категорій джерел історії Визвольної війни.

Посольські донесення.

Особливий різновид дипломатичних джерел складають доне­сення послів та гінців. їхня поява була викликана необхідністю підтримувати регулярний і оперативний зв’язок між послами та урядами. Важливим обов’язком послів було інформування уряду про хід виконання дипломатичної місії, важливі новини переваж­но військового та політичного змісту. Крім того, у донесеннях пос­ли доповідали урядові або відповідному відомству про виникнення якихось ускладнень, непередбачених обставин, просили про додат­кові інструкції та роз’яснення.

Даний комплекс джерел зберігся дуже нерівномірно. Так, до­несення українських дипломатів представлені лише двома доку­ментами — донесеннями Павла Яненка і Андрія Кульки Б. Хмель­ницькому та Тимошу Хмельницькому від 14 (4) травня 1651 р. Зовсім невідомі донесення послів в Україну, направлених прави­телями Османської імперії, Кримського ханства, прйдунайських князівств.

Донесення російських послів відомі під назвою відписок, що направлялися на царське ім’я (фактично їхніми адресатами були керівники Посольського приказу). Кількість відписок російських дипломатів, у яких висвітлювалися події Національно-визвольної війни, порівняно невелика, а за сво­єю цінністю вони дуже різняться. Низка відпи­сок—це традиційні для дипломатичної практики Росії XVII ст. «советные грамотки», що містили прохання до уряду Про вказівки для подальших дій дипломатів на випадок якихось ускладнень та непередбачених обставин. Слід відзначити, що автори від­писок добре усвідомлювали значення інформації, яка там місти­лася, і не випадково деякі з цих документів писалися тайнописом.

Авторами донесень дипломатів Речі Посполитої були насам­перед посли в Україну рідше — керівники посольств Речі Посполитої в Росію, Османську імпе­рію, Кримське ханство. Адресатами цих донесень були звичайно король, примас, коронні та литовські канцлери, підканцлери, гетьмани, а Іноді й інші представники урядових кіл та військового коман­дування.

Донесення звичайно не дають уявлення про загальний хід та результати конкретного посольства Речі Посполитої, зате про ок­ремі його етапи розповідають досить повно.

Донесення керівників посольств Речі Посполитої в Україну мають найбільшу цінність як джерела з історії Національно-виз­вольної війни. Донесення послів Речі Посполитої в Росію, Австрію, Туреччину та Крим містять у собі менший обсяг інформації. Осо­бливий інтерес викликає донесення С. Яскульського, посла в Крим, писане 18 жовтня 1654 р. Тут викладена майже вся історія його дипломатичної місії, що почалася у вересні 1654 р.

Близькі до згадуваних джерел аналогічні документи, створені у таборі феодальної реакції, зокрема Ватикану, маємо на увазі донесення папських нунціїв у Речі Посполитій, адресованих папі, Конгрегації віри та кардиналу-протектору. Нунціями у Речі По­сполитій на той час були адріанопольський біскуп Джовані Торрес (1648—1653) та лодійський біскуп П’єтро Відоні (1653—1654), які створили загалом кілька сот донесень, де описували станови­ще в Речі Посполитій, в Україні та сусідніх регіонах.

Досить великим (близько 100 документів) є комплекс донесень бранденбурзьких дипломатів з Варшави (Иоган фон Говербек, Андреас Адерсбах, Карл Фрідріх фон де Ольсніц (та Гданьська (Петер Бергман). їх автори грунтовно інформували курфюрста Фридриха Вільгельма та членів уряду про події, що відбувалися в Україні, Білорусі, Литві й Польщі. Можна вирізнити донесення, в яких розпо­відається про діяльність дипломатів Української держави, Корсунську й Пилявецьку битви, похід Максима Кривоноса у Підляшшя та ін.

Особливе місце належить донесенням шведських резидентів у Москві Померінга та Погана де Родеса (понад 100 документів), котрі адресувалися королеві Христині, а потім королю Карлу X Густаву. К. Померінг перебував у Москві з 1647 до 1651 р., а його донесення (усього 54) охоплюють період з 15 квітня 1647 до 4 травня 1650 р. Пізніше, в 1651—1655 рр., резидентом у Москві був де Родес, з 57 донесень якого 36 відносяться до 1651— 1654 рр.Ці донесення грунтувалися на досить своєрідних дже­релах інформації. їхні автори фіксували особисті враження й новини, які дістали від «достовірних людей» —дипломатів, що пе­ребували у Москві, купців, а також різноманітні чутки.

Комплекс дипломатичних донесень є дуже значним і різноманітним, причому найбільшу його частину, становлять донесення дипломатів Росії та Речі Посполитої. Автори донесень, особлив тих, що створювалися послами в Україну, детально висвітлювали свій шлях до гетьманської ставки, описували становище в Україні, ситуацію всередині повстанського табору, військові й дипломі тичні заходи українського уряду тощо. Велике місце у донесення займають описи контактів з представниками українського дипл. матичного корпусу, а також інших країн. При висвітленні хід дипломатичних місій, особливо другорядних, донесення часто головним, а інколи і єдиним джерелом інформації. Донесення висвітлюють питання про те, як формувалися уявлення про Національно-визвольну війну у правителів сусідніх держав, пояснюют причини багатьох їхніх зовнішньополітичних акцій. Вони дают можливість принаймні частково компенсувати велетенські втрат джерел, що. походили з повстанського табору.