ХІХ століття як особливий історико-культурний період

Література 19 століття — умовна доба в історії світової літератури. Зазвичай поділяється на такі періоди:

§ Література першої половини 19 століття, що в Західній Європі представлена течією романтизму;

§ Література другої половини 19 століття, що загалом позначена реалізмом;

§ Література межі 19 та 20 століть, що охоплює період від 1880-х (з 1860-х в окремих випадках) до 1910-х років, на Заході позначена численними стильовими течіями передмодернізму та раннього модернізму, явищем декадансу.

Літерату́ра пе́ршої полови́ни 19 столі́ття — період в історії літератури від кінця 18 століття до 1860-х років. З соціально-історичного погляду його межами є Велика французька революція (1789—1794) з одного боку та національно-визвольні рухи середини 19 століття(європейські революції 1848—1849 років, Громадянська війна у США, повстання сипаїв у Індії у 1857—1859 роках тощо) з іншого. Вестетичному аспекті період позначений художньо-зображальною системою романтизму у Західній Європі, появою і розвитком літератури США та повільним занепадом середньовічних моделей літератури у країнах Сходу.

Період позначений великою різнорідністю літературної карти світу. На всіх континентах йдуть зовсім різні літературні процеси. Виникає багато нових літератур (бельгійська, словацька,). Відроджуються літератури, чий розвиток був перерваний іноземним пануванням (Болгарія). У вирішальну стадію формування вступають літератури Латинської Америки, США та Канади. Найрозвинутіші «старі» літератури Західної Європи — французька, німецька, англійська, італійська — досягають значних вершин. Зокрема, формуються нові літературні напрями романтизму та реалізму.

З соціально-історичного погляду типологія романтизму ґрунтується на співставленні рівня розвитку буржуазних відносин у суспільстві та історичної ситуації національної культури. Один тип романтизму характерний для країн з яскраво вираженим буржуазним суспільством, з відповідною ідеологією і проблематикою, а інший — для країн, де це ще не було так явно виражено.

Розвиток реалізму у першій половині 19 століття було естетичною подією всесвітнього значення. Реалізм означав новий етап у критичному осмисленні дійсності, звідки і термін "критичний реалізм" саме по відношенню до реалізму 19 століття. Появ реалізму означав зміну принципу естетичного відношення до світу — зняття романтичного двосвіття, зосередження художнього інтересу на реальності у всіх її аспектах.

Реалізм у першій половині 19 століття сформувався лише у деяких країнах Західної Європи та в Росії. У ряді інших випадків можна говорити лише про його окремі прояви.

Література другої половини 19 століття — умовний період в історії літератури від середини 19 століття до 1890-х років. Вестетичному аспекті період позначений художньо-зображальною системою реалізму у Західній Європі та Росії, подальшим розвитком романтизму, складним комплексом змішаних романтично-реалістичних систем у країнах Центральної і Південно-Східної Європи, у США, а також течією натуралізму. В більшості країнах Сходу і Африки домінують ідеї просвітництва, але в найрозвиненіших літературах (японська, турецька) проявляються і нові течії романтизму та реалізму.

Період характеризується продовженням нерівномірності світового літературного процесу і водночас поглибленням міжлітературних зв'язків, особливо між Заходом і Сходом.

Зазвичай до цього періоду не зараховують передмодерністські течії, що виникали у Західній Європі ще з 1870-х років (символізм), хоч хронологічно вони відносяться до нього. Період позначений продовженням різноманітних революційних рухів.

Незважаючи на значну нерівномірність літературного розвитку та велику різноманітність художніх напрямків, для цього періоду можна виділити домінанту літературного процесу — це інтенсивний розвиток реалізму, що по різному проявляється у різному історико-культурному оточенні, але має певні спільні риси.

 

 

Романтизм

Романти́зм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці 18 ст. у Німеччині, Англії йФранції, поширився з початку 19 ст. в Росії, Польщі й Австрії, а з середини 19 ст. охопив інші країни Європи та Північної іПівденної Америки. Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини.

Романтизм, що виник після французької революції, в умовах утверджуваного на зламі 18 — 19 ст. абсолютизму, був реакцією проти раціоналізму доби Просвітництва і застиглих форм, схем і канонів класицизму та подекуди проти сентименталізму. Філософську базу романтизму було закладено німецьким філософом Фрідріхом Шеллінгом. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчення історичного минулого, інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.

 

Романтизм сформувався на фоні суспільної кризи як прояв почуття незгоди з тенденціями кінця XVIII ст.

Представники романтичної літератури:

§ у Франції — Віктор Гюго, Жорж Санд, Александр Дюма-батько;

§ у Німеччині — єнська школа (А. В. та Ф. Шлегелі, Новаліс, Ф. Шлеєрмахер, Л. Тік), гейдельберзький романтизм (Г. фон Клейст, брати Грімм), Генріх Гейне, Е. Т. А. Гофман;

§ в Англії — «озерна школа» (В. Вордсворт, С.Колрідж, Р. Сауті), «Лондонські романтики» (Ч. Лем, В. Хезлітт, Лі Хант), П. Б. Шеллі, В. Скотт, Дж. Байрон;

§ у США — В. Ірвінг, Г. В. Лонгфелло, Ф. Купер, Г. Мелвілл.

§ 3. Ієнська група романтиків

§ У кінці XVIII століття складається група передової творчої інтелігенції, що зробила величезний вплив на духовне життя не лише Німеччини, але також і за її межами. Згодом вона була названа «ієнскою школою». Її членами були, переважно, молоді люди, які пропагували нові сміливі ідеї, протилежні принципампросвітницької ідеології.
Про роль цієї творчої групи в культурі Німеччини та культури взагалі може свідчити, наприклад, концепція відомого російського дослідника німецької літератури, Н.Я. Берковський, згідно з яким весь ранній німецький романтизм можна звести до ієнскій школі, і саме на цей період припадає розквіт романтизму. [1]
Генріх Гейне в своїй роботі «Романтична школа» говорить про ієнскій школі як про романтичну школі взагалі. [2] Автор робіт з естетики мистецтва О.А. Кривцун також говорить про представників ієнскої школи (Вільгельмі Генріху Вакенродер, Людвіга Тіке, братів серпні та Фрідріха Шлегеля, Новаліса, Гофмане) як про представників німецького романтизму в цілому. [3]
З цього можна зробити висновок, що иенской школа і творчість її представників мали визначальне значення для розвитку романтизму і для культури в цілому.
Виникнення иенской школи
Н.Я. Берковський, кажучи про причини утворення романтичної школи саме в Єни, особливо відзначає роль користувався славою Ієнського університету, в якому викладав Шиллер і продовжував викладати Фіхте, і для якого істотним чинником була близькість Веймара. Веймар був місцем проживання Гете і Шіллера, Гердера і Віланда, і в силу цього був культурною столицею Німеччини. [4]
У 1790 році в Ієні обгрунтовується Август Шлегель. Потім, в 1799 році поселяється тут також і Фрідріх Шлегель. До того часу брати Шлегель стали вже відомими літераторами і завоювали в Німеччині досить масштабну читацьку аудиторію. Навколо Шлегелей, які стверджують новий напрямок у літературі, утворюється своєрідний гурток ідеологічної опозиції, і їх будинок у Єні стає одним з центрів духовного життя Німеччини.
Частими гостями Шлегелей є філософи Шеллінг і Фіхте, натуралісти Ріттер і Стефанс, молодий берлінський пастор і теолог Шлейермахер, також бував у їхньому домі і Гете.
У Ієну приїжджає молодий літератор Людвіг Тік, з яким тісному особистої дружбою і спільністю поглядів на літературу і мистецтво був пов'язаний Вакенродер.
На думку А.С. Дмитрієва, видання в 1797 році журналу «Атеней» додало иенской школі як міцні організаційні основи, так і ще більш опозиційний характер по відношенню до німецької ідеологічного життя того часу. [5] Власне, про початок романтизму в літературі та поезії стало можливо говорити, по думку А.В. Михайлова, з моменту публікації двох естетичних збірників В.-Г. Вакенродера - «Серцеві вилив монаха - любителя мистецтв» (1796) і «Фантазії про мистецтво» (1799).

4. Творчість Новаліса — одна з беззаперечних вершин літератури німецького романтизму, і хоч не можна сказати, що сучасники розминулися з ним, але й по-справжньому його оцінили лише наприкінці XIX — на початку XX ст. До його творчості виявляють активний інтерес представники символізму, експресіонізму, сюрреалізму, і вона має на них помітний вплив. Глибокого філософського змісту сповнена повість «Учні у Саїсі». У ній обговорюються проблеми філософії, природи і філософської культури у їхньому взаємозв’язку. У повісті йдеться про руйнівну дію культури щодо природи. Також постає епістемологічна проблема («пізнання душі світу»). Своє підсумовуюче вираження ця проблема отримує у вставній новелі «Про Гіацинта і Трояндочку». Розгадка таємниці знаходиться поруч, в коханні. Найбільшим і підсумковим твором Новаліса є «Генріх фон Офтердінген», над яким він працював в останні роки життя і який залишився незавершеним. Образ-символ блакитної квітки, який проходить через увесь цей світ, став символом нім. романтизму.

Серед поетичних творів Новаліса виділяють 2 цикли:

- «Гімни до ночі» (навіяний несподіваною смертю 15-річної нареченої Софії). Тут присутні антононімічні образи-символи ночі і дня, наповнені філософсько-античним змістом; еротичне забарвлення.

- «Духовні пісні». Романтичний світ Новаліса зближується з християнським, однак пантеїстично забарвлений.

Поетичні твори Новаліса вже у XIX ст. були покладені на музику Ф. Шубертом, він був улюбленим письменником Г. Гессе, Т. Манна, P. Myзіля. Українською мовою окремі вірші Новаліса переклав М. Орест.

Важливе місце в становленні й розвитку німецького романтизму належить Людвігу Тіку

Людвіг Тік почав писати дуже рано, ще будучи гімназистом; його літературні здібності були помічені одним з учителів, другорядним письменником К. Рамбахом, який їх безсоромно експлуатував, доручаючи юнакові писати розділи своїх численних тривіальних романів. Хоч це була література невисокого гатунку, все-таки вона вимагала певної літературної вправності, якою володів юний Тік. Після закінчення гімназії він співробітничав у Ф. Ніколаї, відомого представника пізньої, вульгаризованої й догматизованої Просвіти, писав повісті й оповідання з апологетикою здорового глузду, “розумного егоїзму” та третьостанових чеснот. Писав Тік швидко й легко, і не лише в молодості, що зближує його з белетристами XVIII й XIX ст., і залишив величезну творчу спадщину, яка й на сьогодні повністю не зібрана й не опублікована. Рання його творчість розвивалася в річищі пізньопросвітницької літератури, водночас на ній виразно позначилися прероман-тичні віяння, передусім вплив готичного роману (повість “Абдалла’. ', 1792; драма “Карл фон Бернек”, 1793 та ін.). Особливо це стосується найзначнішого “доромантичного” твору Тіка, тритомного роману “Вільям Ловелл” (1795-1797), де проявляється й критичне ставлення до просвітницького раціоналізму й “розумного егоїзму”. Серед його творів виділяються також казки й оповідання в народно-фольклорному дусі («Петер Леберект», «Білявий Екберт» та інші). Також він є автором комедій, які пов’язані з фольклорно-казковою подією («Світ навиворіт, «Життя і смерть Червоної Шапочки»)

5. Гейдельбе́рзька шко́ла — друге покоління німецьких романтиків, виникла у Гейдельберзі. Школа характерна особливим зацікавленням проблемами вірувань, національної старовини, фольклорної творчості (брати Грімм, поет Йозеф фон Ейхендорф, збирачі й упорядники видань народних пісень Ахім фон Арнім, Клеменс Брентано та ін.). Спираючись на міфологічні ідеї Шеллінга і братів Шлегелів, гейдельберзькі романтики остаточно сформулювали принципи першого наукового напрямку в фольклористиці і літературознавстві — міфологічної школи

Ахін фон Арнім – фвтор 2-х романів, кількох повістей і новел. Його творчість пройнята неспокоєм, дисгармонійністю. Природа у творах – грубо стихійна і загрозлива, часто звертається до містики і фантастики.

Найобдарованішою творчою індивідуальністю поміж гейдельберзьких романтиків був, безперечно, Клеменс Брентано.

У спадщині Брентано є поетичні, прозові й драматичні твори. Однак найзначнішою частиною творчості стала його поезія.

У 1798-1799 pp. Брентано навчався в Ієнському університеті й зблизився з ієнськими романтиками; він став їх палким прихильником, але не був повністю прийнятий їхнім гуртком. Ієнський романтизм відіграв значну роль в становленні Брентано, що виразно проявилося в його ранній поезії, а також в романі “Годві” (1801). Однак, він досить швидко відходить від ієнського романтизму, і в цьому контексті важливе значення мали його мандри по Рейну в 1800-1802 pp., під час яких йому відкрився світ німецької народної поезії. Розпочинається її активне збирання та обробка, і водночас відбувається поворот у творчому розвитку Брентано, що був переходом до народно-фольклорного романтизму. В 1804 р. він поселяється в Гейдельберзі, засновує разом з Арнімом гейдельберзький гурток романтиків, в 1806-1808 pp. вони видають “Чарівний ріг хлопця”- головний твір, яким гейдельберці сміливо заявили про себе.. Це був перший уважний погляд на фольклор, перша спроба поводитися з народною творчістю як з мистецтвом. Автори звернули увагу на художню цінність народно пісні.

Найбільша заслуга Брентано перед літературою полягає в тому, що він став зачинателем романтичної поезії нового типу, зорієнтованої на народнопісенну традицію, і створив її довершені зразки.

6. Теоретична концепція романтичного мистецтва сформувалась у колі німецьких естетів і письменників, які були також авторами перших у Німеччині романтичних творів.

Романтизм у Німеччині пройшов 3 етапи розвитку:

1 етап - ранній (ієнський) - з 1795 до 1805 рр. У цей період була розроблена естетична теорія німецького романтизму і створені твори Ф. Шлегеля і Новаліса.

2 етап - гейдельбергський - з 1806 до 1815 рр. Центром романтичного руху в цей період став університет у м. Гейдельберг, де навчались, а потім викладали К.Брентано і Л.А.Арнім, які відіграли провідну роль у романтичному русі на другому його етапі. Гейдельбергські романтики присвятили себе вивченню і збиранню німецького фольклору. У їхній творчості посилювалося відчуття трагічності буття, що мало історичний вплив і втілювалось у фантастиці, ворожій особистості.

В гурток гейдельбергських романтиків входили відомі збирачі німецьких казок брати Грімм. На різних етапах творчості до них був близький Е.Т.А.Гофман.

3 етап - пізній романтизм - з 1815 до 1848 р. Центр романтичного руху перейшов до столиці Прусії - Берліна. В історії західноєвропейської літератури Гофман був новатором у сфері прози, став одним із зачинателів жанру новели, зокрема новели-казки. Вона відрізняється від фольклорної казки, містить філософське узагальнення, складніша, багато значніша, символічна. Новела-казка виражає суб’єктивний світ автора, у ній немає фольклорної простодушності, однозначної перемоги добра над злом. Усі ранні новели письменника увійшли до збірки "Фантазії в манері Калло". Центральним твором стала новела "Золотий горнець". У ній зіштовхуються сумовита повсякденність і казкова феєрія. Головний герой, студент Ансельм, існує одночасно у 2-хсвітах: реальному і фантастичному. Гофман усіх героїв поділяє на 2 табори: філістери і ентузіасти. За жанром, як визначав сам автор, - це казка із нових часів. Казкові події відбувалися в знайомих і звичних автору місцях Дрездена. Поряд зі звичайним світом мешканців цього міста існував таємний світ магів і чаклунів. Фінал твору іронічний: автор показує, що життя в казковому світі є лише мрією.

Гофман ненавидить владу речей над людиною.

7.Роман Гофмана «Життєві погляди кота Мурра» загальна характеристика твору. Крейслер- новий тип особистості (по матеріалу «життєві погляди кота Мурра»

“Кіт Мурр” є найбільш “реалістичний” твір Гофмана, в тому розумінні, що в ньому, за винятком деяких побічних епізодів, відсутня фантастика, тут обидва світи, філістерський і поетичний, зміщуються в одну, реально-життєву площину.

В цьому творі об'єднані два самостійних сюжети з двома героями (кіт Мурр і капельмейстер Крейслер). На перший погляд може здаватися, що така незвична побудова не потребує особливого тлумачення: протиставлення романтичного художника філістеру втілене тут у самій композиційній схемі. Роман є закономірним розвитком ідей “Крейслеріани” з “Фантастичних п'єс в манері Калло”, з одного боку і сатиричних казок Гофмана - з іншого. Саме як прийом контрасту і використання характерної для романтиків містифікації в сатиричних цілях розглядає цей роман більшість дослідників.

Проте, при такому тлумаченні зовсім не враховується, що тут дві сюжетні лінії знайшли втілення в двох по суті самостійних творах, причому, у двох творах різних за жанрами: викриття духовного зубожіння і самозадоволення обивателя подано у формі пародійної автобіографії, а розкриття внутрішнього світу музиканта - у формі біографії, яка представлена у романі лише фрагментарно.

Це різке протиставлення в романі “Життєва філософія кота Мурра” ефектно здійснюється композиційними засобами. У зв'язку з цим необхідно сказати, що композиція - це не тільки побудова твору, розміщення його компонентів, а й інтерпретація тематичного матеріалу. За допомогою композиції розставляються акценти, щось висувається на перший план, а щось залишається в тіні, встановлюється певна ієрархія цінностей.

Композиційний прийом, до якого вдався Гофман в романі, означений в його заголовку: “Життєва філософія кота Мурра, вкупі з фрагментами біографії капельмейстера Йоганнеса Крайслера, які випадково вціліли в макулатурних листках”. А в зверненні до читачів “видавець” Гофман пояснює, як сталася ця “плутанина”: пишучи свій твір, кіт Мурр виривав листки з книги, яка лежала на столі його господаря, і “в простоті душевній використовував їх почасти для підкладки, почасти для просушки сторінок”, в типографії ж проявили недбалість і набрали цю суміш як один текст. Ось таким чином в одному творі примхливо переплелися “мурріана” й “крейслеріана”, а в результаті склалася не просто двопланова, а скоріше двоярусна композиція. Ці два яруси різні за своїм змістом, за генезою і стилем: “крейслеріана” тяжіє до високого трагедійного полюса, “мурріана” - до комедійно-пародійного. В сюжетному відношенні ці біографічні лінії цілком не залежні одна від одної, що дає змогу розглядати їх окремо, не випускаючи з уваги вищої єдності, яка органічно з'єднує обидві частини твору.

Гофман поділяє свій роман на два контрастні пласти - власне погляди кота Мурра і життєпис композитора Крейслера. Причому обидва пласти виділені письменником уже зовнішнім графічним шляхом: міркування кота позначені значком «m.f.f.» (Мурр продовжує), а історія композитора позначена знаком «Mak.Bl.» (Мак.а.- макулатурні аркуші). Цей зовнішній прийом потрібний Гофману для наочного підтвердження полярності двох головних тем роману. Внутрішня структура роману виявляється набагато більш складною.

Той факт, що Крейслер романтичний герой, діє у світі реальному, позбавленому фантастики, що в романі немає автономного ідеального світу, свідчить про затвердження нової якості романтизму¹.

Дійсно, романтичний ідеал не виділений Гофманом у деяку окремо існуючу прекрасно-фантастичну країну Атлантиду і Джинністан. Ідеал тепер знаходиться у складних відносинах з дійсністю, та й він сам трохи переглянутий Гофманом. Це не тільки світ природи, мистецтва і високої людської духовності - явищ, у достатньому ступеню об'єктивно існуючих, але і принципово активна позиція особистості, ствердження необхідності втручання героя у світ зла.

План фантастичний у романі трохи несподіваний, оскільки він віднесений тут тільки до філістерської дійсності, що раніше подавалася Гофманом переважно у плані реальному. Втіленням філістерства в романі стає кіт-філософ і вся звіряча компанія. Цікаво, що всі «повсякденні» персонажі роману які вхожі в «мурровський» пласт оповідання, так чи інакше співвідносяться із «звірячим царством» обивателів, тим самим висвітлюючи, піднімаючи за контрастом із собою, до ідеалу героїв музично-поетичного складу, таких, як Крейслер і Юлія. Існуючи у світі реальному, ці герої, у такий спосіб знаходяться з ним у складних відносинах і в той же час залишаються носіями далекого від повсякденного філістерського світу ідеалу.

Таким чином, саме сполучення - біографії романтичного художника і автобіографії філістера, спрощуючи ідеї виховного роману ранніх романтиків, - ми знаходимо у Гофмана. Співвідношення двох різних жанрів у межах одного твору слугує для Гофмана тим художнім прийомом, за допомогою якого він включає в роман філософську проблематику.

 

 

8.Г. Фон Клейст. Своєрідність світогляду і творчості. Особливості творчого Методу автора.

Народився Клейст у Франкфурті-на-Одері, у дворянській родині, яка з покоління в покоління постачала офіцерів для прусської армії. Цим була визначена й доля хлопця: він виховувався в кадетському корпусі, рано став офіцером і шістнадцятилітнім юнаком брав участь у поході коаліційної армії на революційну Францію (1793). Та військова служба стає для нього все обтяжливішою, і в 1799 р. він подає у відставку, повертається в рідне місто й вступає там в університет, з головою поринає у вивчення філософії, мате­матики, інших наук.
На цьому етапі юнак поділяє віру просвітників у людський розум, а в філософії шукає дороговказ у житті й практичній діяльності. Вивчення "Критики чистого розуму" Канта викликало перелом у світогляді Клейста, він зрозумів її так, що справжнє знання (знання речей в собі за Кантом) неможливе, і ми приречені жити в світі явищ, тобто в світі уявлень і понять нашої індивідуальної свідомості. У листі до нареченої Вільгельміни фон Ценге (про її духовний розвиток він зворушливо й водночас деспотичне піклував­ся) Клейст писав: "Якщо б усі люди замість очей мали зелені шкельця, то їм здавалося б, що всі предмети забарвлені в зелений колір, і ніколи вони не могли б вирішити, чи бачать наші очі предмети такими, якими вони є насправді, чи ми додаємо до них щось таке, що належить не предметам, а оку. Те ж можна сказати й про розум. Ми ніколи не можемо сказати з певністю, чи те, що ми називаємо істиною, є нею насправді, чи тільки нам так здається... Загинула моя єдина й найвища мета!". У своєрідних формах відбувається у Клейста пере­хід від просвітницького до романтичного в своїй ос­нові світосприйняття. На відміну від енських романтиків він залишився осторонь захоплень як "науковченням" Фіхте, так і натурфілософією Шел-лінга, у нього формується свій оригінальний світо­гляд, який в одних аспектах збігається зі світоглядом
інших романтиків, а в інших — віддаляється від нього. В сутності своїй це світогляд ірраціональний, (заплутаність, хаос) він знаходить і в основах світобудови, і в темних глибинах людської душі. В "зовнішньому світі", яким він постає у Клейста, загадково поєднуються фатальна необхід­ність і ірраціональна сваволя, тут наперед нічого неможливо передбачити, тут кожну хвилину може ніби піднятися якесь покривало, і хід подій, що досі здавався твердо встановленим, починає "дематеріалізовуватися", обертатися на нестійкі, напівпримарні видіння свідомості героя.
Клейсту теж була близька улюблена німецькими романтиками ідея "світу-театру", що прийшла із культури бароко, але у нього вона наповнюється іншим, ніж у Тіка чи Гофмана, філософсько-психологічним змістом, отри­мує похмуро-трагічну інтерпретацію. Характерним у цьому плані є його перша драма "Родина Шроффенштайн " (1802).

Метод. Проблема самотності людини, що так характерна вже для перших творів німецьких романтиків (наприклад, Тіка), знаходить чіткий вираз в творчості Клейста. Герой його драм та новел – одинока, замкнена в собі людина, штучно ізольована від суспільства. Тому внутрішній світ такой людини набуває перебільшено напруженого, ірраціонального, майже патологічного характеру. У центрі творів Клейста, як правило, виключні події – щось дивне, незвичайне для автора є вираженням найбільш суттєвого в людях. І хоча фантастика не грає такої важливої роль в його творах, як наприклад в новелах та казках Гофмана та Тіка, події, які описує клейст стоять на грані можливого та неможливого, вражають своєю неординарністю.

9. Комедія Г. фон Клейста «»Розбитий глечик»

В історії німецької романтичної літератури простежується одна сумна закономірність: творчість її найобдарованіших і найоригінальніших митців обривалася, ледь сягнувши розквіту. Так було з Новалісом, з Гельдерліном, так сталося і з її третім геніальним митцем Генріхом фон Клейстом. Іван Франко писав про нього, що це "один з найбільших талантів німецької літератури, драматик, якого перевершив у Німеччині хіба що один Шиллер". Сучасні німецькі літературознавці майже одностайні в думці, що саме Клейсту слід віддати пальму першості в національній драматургії.

Як і Гельдерлін, за життя Клейст теж не користувався увагою і визнанням сучасників, що зіграло немалу роль у його тяжкій духовній кризі й самогубстві на тридцять четвертому році життя. Протягом XIX ст. він залишався письменником для небагатьох, і лише на порозі нашого століття настав перелом, і він був належно оцінений як один з найвидатніших німецьких драматургів, який багато в чому обігнав свій час. Його творчість виявилася співзвучною умонастроям нової історичної епохи, її духовним колізіям і художнім шуканням.

Клейсту була близька улюблена німецькими романтиками ідея "світу-театру.

"Розбитий глечик" має простий і суто комедійний сюжет: сільський суддя Адам, пробравшись поночі у спальню дівчини Єви, розбив мальований глечик, і мати Єви подала до суду, який має виявити й покарати винуватця. Комізм ситуації в тому, що слідство в цій справі проводить сам суддя Адам та ще й у присутності окружного інспектора Вальтера. Він вдається до хитрувань, намагаючись звалити провину на інших, але робить це незграбно, з селянською простакуватістю, так що, зрештою, всім стає ясно, хто є справжній винуватець. В комедії панує стихія гумору, який часом набуває сатиричної забарвленості, хоч автор зовсім не ставив за мету створення соціальної сатири. Загалом же "Розбитий глечик" — явище спорадичне у Клейста, який, до речі, вважав, що комедія не є магістральним шляхом ні його творчості, ні драматургії взагалі.

Але треба ще звернути увагу на структурні новації в цій п'єсі, її можна розглядати як попередника "драми з аналітичною композицією", котра була введена в європейську драматургію Г. Ібсеном і набула великого поширення наприкінці XIX і в XX століттях. Структурна своєрідність цього жанрового різновиду полягає в тому, що основна подія, яка в класичній драматургії становила кульмінацію п'єси, тут переноситься в передісторію, відбувається до підняття завіси, а на сцені показуються й аналізуються її наслідки. Саме так і побудований клейстівський "Розбитий глечик", з усіма формальними ознаками п'єси з аналітичною композицією.

Автор тут вводить у європейську літературну практику суд і судове слідство не тільки як тему, але і як сюжетну структуру твору. На сцені від початку до кінця — судовий процес з його перипетіями. Це і тема п'єси, і її фактура. А це означає, що в "Розбитому глечику" вперше у новій європейській літературі сповна реалізуються літературно-художні потенції, закладені в такій специфічній публічній процедурі, як судовий процес. Можна сказати, що Клейст є відкривачем шляху, на який часто звертатимуть письменники XIX і XX століть. Тут можна згадати "Червоне й чорне" Стендаля й "Холодний дім" Діккенса, "Воскресіння" Толстого й "Братів Карамазових" Дос-тоєвського, "Американську трагедію" Драйзера й "Стороннього" Камю і ще багато інших творів.

 

10. Англійська романтична поезія. Основні досягнення поетів «озерної школи»(вордсфорт,колдрідж,, сауті – на вибір)

Перший етап англійського романтизму (90-ті роки XVIII ст.) Найбільш повно представлений так званою Озерною школою. Сам термін виник в 1800 р., коли водному з англійських літературних журналів Вордсворт був оголошений главою Озерною школи, а в 1802 р. Колридж і Сауті були названі її членами. Життя і творчість цих трьох поетів пов'язані з Озерним краєм, північними графствами Англії, де багато озер. Поети-лейкісти чудово оспівали цей край у своїх віршах. У творах Вордсворта, який народився в Озерному краї, назавжди відображені деякі мальовничі краєвиди Кемберленда - річка Деруент, Червоне озеро на Хелвеліні, жовті нарциси на березі озера Алсуотер, зимовий вечір на озері Естуейт.

Перший спільний твір Вордсворта і Колріджа - збірка «Ліричні балади» (1798) -став програмним, намітивши відмову від старих классицистских зразків і проголосивши демократизацію проблематики, розширення тематичного діапазону, злам системи віршування.

Роль представників Озерної школи в історії літератури велика, вони вперше відкрито засудили классицистські принципи творчості. Лейкистів вимагали від поета зображення не великих історичних подій і видатних особистостей, а повсякденного побуту скромних трудівників, простих людей, тим самим ставши продовжувачами традицій сентименталізму. Вордсворт, Колридж і Сауті апелювали до внутрішнього світу людини, цікавилися діалектикою його душі. Відродивши інтерес англійців до Шекспіра, поетів англійської Ренесансу, вони закликали до національної самосвідомості, підкреслювали на противагу універсальним классицистським канонам самобутнє, оригінальне в англійській історії та культурі. Одним з головних принципів нової школи було широке використання фольклору.
Зображення народного побуту, повсякденної праці, розширення тематики поезії, збагачення поетичної мови за рахунок введення розмовної лексики, спрощення самої поетичної конструкції наблизили поетичний стиль до повсякденного мовлення, допомогли Вордсворту, Колріджу і Сауті переконливіше і правдивіше відобразити суперечності дійсності.

Вордсворт і його однодумці зуміли показати трагізм долі англійського селянства в період промислового перевороту. Вони, правда, акцентували увагу читача на психологічних наслідках всіх соціальних змін, що позначилися на моральному вигляді скромного трудівника. При відомому політичному консерватизмі і страху перед можливою революцією в Англії поети Озерної школи зіграли позитивну роль в історії англійської поезії. Сформулювавши естетичні принципи нового романтичного мистецтва, ввівши нові категорії піднесеного, чутливого, оригінального, вони рішуче виступили проти віджилої себе классицистської поетики, намітили шляхи зближення поезії з дійсністю за допомогою радикальної реформи мови та використання багатющої національної поетичної традиції.

І Вордсворта і Колріджа в період створення балад (1798) об'єднувало прагнення слідувати правді природи (але не просто копіювати її, а доповнювати фарбами уяви), а також здатність викликати співчуття і співчуття у читача. Завданням поезії,на думку Вордсворта і Колріджа, потрібно вважати звернення до життя простих людей, зображення буденного. «Побут самого неосвіченого класу суспільства рясний тими ж стражданнями і радощами, що і побут всіх інших класів. У них основні пристрасті серця знаходять кращий живильний грунт. У цих людей елементарні почуття виявляються з більшою простотою і примітивністю».

Використавши баладної форму, лейкисти, як і В. Скотт, трансформували цей жанр, поставивши оповідача в нові умови очевидця і учасника подій. Вони також зробили самостійними жанри дружніх послань -присвят, елегій. Затвердивши самоцінність особистості, лейкисти розробили проблеми взаємини її з миром, драматично відбивши мінливість внутрішнього світу людини, угадавши динаміку цього процесу,а найголовніше - наполегливо шукали шляхи відновлення зруйнованих зв'язків людини з природою, апелюючи до моральності і чистоті людської душі.

11. «Паломництво Чайльд-Гарольда»

Мабуть, найвідомішим твором Байрона стала поема "Паломництво Чайлд Гарольда», створення якої розтягнулося на багато років (1809 рік - 1818 рік). Це ліричний щоденник, у якому поет висловив своє ставлення до життя, дав оцінку своєї епохи, європейських країн, соціальних конфліктів суспільства. Максималізм поета-романтика, його опозиція усього, що недосконале, його невтомна жага нових вражень, "інших світів", де, можливо, здатний здійсниться високий ідеал, привели його до сюжету поеми-подорожі.

Поема складна для читання, так як подієвий сюжет в ній слабкий, а героя затьмарила собою особистість автора. У той же час поема відрізняється надзвичайною силою емоцій, висотою інтелекту, філософською насиченістю.

У першій пісні поеми герой, зайнятий "лише розвагами дозвільними", втрачає інтерес до життя і відчуває самотність. Світ, який широко відчинив перед "втікачем невгамовним", не порушує його похмурості, але пробуджує невтомно шукати сенсу в житті. Навіть у коханні Гарольд залишається хладним і похмурим.

Поема була задумана як епічна. Вона мала була оповідати про мандри розчарованого англійця різними країнами. Але раптово поет відсунув набридлого йому героя убік і заговорив з читачем прямою мовою. Так народився прийом ліричного відступу і ліроепічний жанр, у якому розповідь про зовнішні події синтезується з безпосередніми авторськими оцінками і асоціативними ходами, що розкривають суб’єктивні переживання.

Основним мотивом “Паломництва” взагалі можна вважати бунт проти європейської цивілізації, на думку Байрона, повністю прогнилої

И поступово, у міру розвитку сюжету поеми, образ Чайльд-Гарольда усе рішучіше відсувається на другий план. Образ неспроможн і нездатного боротися з обридлої йому життям героя усе більше й більше заслоняють повні драматизму історичні події, у яких сам автор починає виступати не тільки як сучасник і спостерігач, але і як активний їхній учасник. У поемі з'являється другий, не менш важливий образ - образ народу, що бореться

У центрі другої пісні поеми - поневолена Греція, що втратила свою волю й колишню велич. Байрон таврує колонізаторську діяльність Англії, що разом з феодальною Туреччиною наклала на грецький народ подвійні ланцюги рабства. Так, у перших двох піснях «Паломництва Чайльд-Гарольда» Байрон привітає виступ прогресивних сил, підйом народних мас, захист волі

Наступної, третьої й четверта, пісні «Паломництва Чайльд-Гарольда» відділені від перших двох декількома роками. Вони безпосередньо пов'язані з перебуванням Байрона у Швейцарії й Італії, де він жив в 1816 - 1823 роках, остаточно покинувши Англію

У четвертій пісні, що вийшла в 1818 році, Байрон розповідає про колишню велич Італії, роздробленої нині на ряд феодальних держав і Австрии, що перебуває під ярмом. Він кличе італійців до повстання. Застава їхньої перемоги - славне минуле Італії, волелюбність її народу

 

12. “Манфред”, “Каїн”

Поема «Манфред» належить до могутньої поезії символів, що трактує корінні питання буття. Манфред досяг своєї величезної влади над природою не угодою з володарями пекла, а виключно силою свого розуму, за допомогою різноманітних знань, набутих виснажливою працею протягом багатьох років життя. Трагедія Манфреда, точно так само як і трагедія Гарольда і інших ранніх героїв Байрона, - це трагедія непересічних особистостей. Однак протест Манфред прокляв суспільство людей, біжить від нього, усамітнюється у своєму покинутому родовому замку в пустельних Альпах. Самотній і гордий, він протистоїть всьому світу - природі і людям. Він засуджує не тільки порядки в суспільстві, але й закони світобудови, не тільки розгул загального егоїзму, але й власну недосконалість, через якого він погубив гаряче улюблену Астарту. Астарта загинула тому, що її вбила егоїстична любов Манфреда. Змучений своїми стражданнями і сумнівами, Манфред зважився нарешті постати перед обличчям самого верховного духу зла - Арімана, щоб викликати дух Астарти, ще раз почути її голос. Перед лицем цієї невблаганною сили він проявляє стійкість і мужність. Прислужники Арімана не можуть зламати його волю. Навпаки, Манфред домагається виконання своєї вимоги: парфуми викликають тінь Астарти, яка повідомляє Манфреду, що скоро він знайде бажаний спокій в смерті. В останній сцені драми Манфред гордо відкидає пропозицію абата покаятися і вмирає таким же вільним і безтурботним, як і жив.

Каїн - герой містерії Д.Г.Байрона «Каїн» (1821). В інтерпретації Байрона біблійний Каїн перетворюється на романтичного героя - богоборця, революціонера духу, що повстав проти божества. Як і Манфред, К. «поранений істиною суворої, що Древо Знання - не Древо Життя». Він дорікає Бога в тому, що той не дарував людям безсмертя, а своїх батьків, Адама і Єву, - в тому, що, зірвавши плід з древа знання, вони не зірвали плоду з дерева життя. Почувши стогони Каїна, йому являэться дух Люцифера. Він приходить до єдиного з людей, хто, подібно йому, повстав проти Бога.Разом з К. Люцифер здійснює політ над безоднею, показує йому прекрасні світи і безсмертя ниє світила, відкриває йому таємницю існування і таємницю смерті. Люцифер стверджує, що, маючи один плід - знання, необхідно прагнути до іншого – безсмертя.Безплідні вмовляння Ади, що закликає К. перестати оплакувати втраченого Едема. К. стверджує, що краще померти, ніж жити в муках і заповідати їх дітям. Тому він повстає проти Бога, який приймає криваву жертву Авеля, але не хоче прийняти його плодів. У запалі боротьби, бажаючи скинути жертовник Авеля, він вражає брата сажкою в скроню. Людина, пристрасно ненавидить смерть, К. перший приносить її в світ. Бунт в ім'я людини обертається насильством. Єва проклинає сина-братовбивцю, ангел таврує його печаткою знедоленого. Каїн і Ада з дітьми йдуть у вигнання. Але головне покарання К. - його вічний сумнів.

 

13. Лірика байрона

Лірика для його сучасників була яскравим втіленням нової, романтичної поезії. Предметом поетичного оспівування поет зробив власну душу. Така душевна відкритість, щирість, що була незвичним явищем у поезії до цього, дуже вразила сучасників і продовжує захоплювати читача й нині. Ліричний герой поезії Байрона відбиває світ думок і почуттів самого ав­тора. Поет не намагається перевтілитися в когось іншого чи передати пси­хологію іншої людини. Отже, у ліриці Байрона яскраво виражено суб'єк­тивне начало.Ліричний герой Байронових поезій має страдницьку душу. Не завжди при­чина журби чи розчарування визначається автором, і це надає поезіям не­рідко відтінку загадковості, недомовленості, що притаманно романтичному мистецтву. Проте, поринувши у світ Байронової лірики, починаємо розуміти, що джерелом страждань є певна ідеальна причина — недосконалість життя, безнадія, бідування та скорбота народу, моральна нестійкість людей. Творчість Байрона була новаторською. В ній містяться ідеї, які турбували сучасників і наступні покоління. Ліричний герой Байрона віддзер­калив основні проблеми свого часу. Література романтизму висунула свого героя, який найчастіше виражає авторське відношення до дійсності. Це людина з особливо сильним почуттям, з незрівнянно гострою реакцією на світ, який відкидає закони, яким підкоряються інші. Тому він завжди постає над оточен­ням, завжди самотній. Незадоволеність дійсністю, прагнення пізнати людей, життя, знайти в ньому своє місце, випробувати свої духовні можливості і сили — саме ці риси визначають романтичного героя.

Байронізм – романтична течія в континентальній європейській літературі початку XIX ст, яка виникло під впливом англійського поета Байрона. Для байроністів властиво розчарування в суспільстві і світі, настрої «світової скорботи», різкий розлад між поетом і оточуючими, культ надлюдини (під визначення якого ідеально підходив Наполеон).

Байронічний герой — тип літературного героя, створений Дж. Байроном. Це самотня розчарована людина (часто із загадковим минулим), яка з гордим презирством ставиться й мститься суспільству, що відштовхнуло її, але при цьому й сама страждає. Вона має страдницьку душу, сильний характер і бунтівливу вдачу.

 

14 Німецька романтична поезія. М. Гейне –видатний поет і мислитель Книга пісень

Романтики вважали, що письменник не зобов'язаний наслідувати природу, він створює свій світ, кращий, істинніший, ніж реальний. В. Вордсворт писав, що поезія — філософське мистецтво, вона "сутність всякого знання", покликана "навчати, бачити, думати, почувати". Поезія є вчителькою народів; поет має бути пророком, учителем, провідником, вільним творцем. Тому в романтиці часта самостилізація поета як пророка, як вищої людини, вільної від законів та норм повсякденного життя.

Романтики люблять екзотичні пейзажі. Природу змальовують здебільшого в момент стихії: грози, повені, бурі, урагану. Такі картини природи допомагають розкрити незвичайність романтичного героя. Цей незвичайний герой діє у незвичайних обставинах. У творах романтиків важливе місце займає фантастика. Романтики змальовують дивовижні, драматичні події. їх герої — люди титанічних пристрастей, самобутні, горді, вольові. Такі Чайльд Гарольд з поеми Дж. Байрона "Паломництво Чайльд Гарольда", ліричний герой з поеми Г. Гайне "Німеччина", Прометей Шеллі, Ернані Гюго, Демон Лермонтова. Улюблені теми романтичної поезії — доля людини, родини, народу.

У 1827 році з´явилася знаменита поетична збірка "Книга пісень", яка увібрала все краще з поетичного доробку поета 1816-1827 років. "Книга пісень" - своєрідний ліричний щоденник, це цілісний твір за композицією, змістом і формою. Це поетична розповідь про нещасливе, нерозділене кохання. "З мого великого болю творю я пісні маленькі", - говорив поет і гірко підсумовував: "Книжка ця - то тільки урна з попелом мого кохання". Не підлягає сумніву те, що вірші, видрукувані у збірнику, надихалися нерозділеним коханням молодого поета до своєї кузини Амалії. У тому, як він розповідає про кохання, свої почуття, вражає насамперед невичерпне багатство емоцій, мистецтво передавати найвитонченіші відтінки людських почуттів та думок. Збірка склалася з 4-х частин - "Страждання юності" (цикли "Образи снів", "Пісні", "Романси", "Сонети"), "Ліричне інтермецо", "Знову на батьківщині", "Північне море". У межах кожної частини чи циклу вірші пронумеровані. Циклию "Романси" і "Сонети" та дві останні частини книги віршів, крім номерів, мають ще й назви. Створювалися цикли в різний час, а це означало, що у своїй сукупності "Книга пісень" відбивала еволюцію поетичної творчості Гейне кінця 10-х і 20-х рр. Збірці притаманна певна поетична єдність. Провідною у перших 3-х циклах виступала тема нерозділеного, нещасливого кохання. В останніх циклах на перший план вийшла тема природи.

До збірки увійшли поезії різних жанрів: пісня, балада, романс, сонет, що свідчив про орієнтацію на народну поезію, на ритмомелодику, образність і стиль німецьких народних пісень.

Далекий від народнопісенного ліричний герой збірки за своєю природою став, скоріше, німецьким інтелігентом того часу, який свої почуття і переживання втілив в дещо відсторонених і поетично-абстрагованих народнопісенних формах і образах.

Серцевиною збірки був цикл "Ліричне інтермецо", який відзначив найбільшою сюжетно-тематичною єдністю. В ньому послідовно відтворилася вся історія кохання поета від його зародження і до драматичної розв´язки - виходу коханої заміж за іншого й страждань самотнього поета. Це ніби своєрідний любовний роман, що складався з ліричних мініатюр.

На відміну від першого циклу (де кохання було фатальною силою, що несла страждання і загибель), кохання постало як людське почуття, що принесло щастя.

У циклі "Знову на батьківщині" відбулося значне зміщення змісту у повсякденно-побутову площину. У цьому циклі більше дотепності, іронічної гри, а водночас і послаблення ліризму та переспівування самого себе.

І за змістом, і за формою окремо стоїть у "Книзі пісень" цикл "Північне море", наповнений величними і живописними картинами природи. Цикл писаний здебільшого у формі верлібру (вільного вірша).

До найславетніших поетичних здобутків Г.Гейне належав знаменитий вірш, присвячений рейнській красуні Лореляй. За давньою народною легендою Лореляй - це прекрасна чарівниця, котра з´являлася на високій скелі над річкою Рейн і своїм звабливим сміхом занапащала тих, хто пропливав річкою. Ця легенда дуже вразила поета. Саме Гейне зробив цей сюжет дуже популярним, і його вірш став народною піснею. Гейнівська Лореляй втілив згубну силу кохання, котрою вона наділена не зі своєї волі. У своєму вірші поет зберіг фольклорні елементи, простоту форм, мелодійність "пісні" і романтичну піднесеність тону. Поетичний текст гейнівського вірша знайомив із старовиною, відкривав перед нами поетично відтворену картину традицій, стосунків і характерів давно минулого часу.

Особливості стилю поета: o принцип циклічності: місце кожного вірша визначене його зв'язками з попереднім і наступним;

o історія трагічного кохання набуває загальнолюдського звучання, характеризує стан душі сучасної письменникові молоді зі щирою, вразливою душею;

o лексичні і синтаксичні повтори;

o контраст і антитеза;

o мелодійність поезії;

o ліричний герой - романтик, для якого немає щастя без кохання; він відчував свою перевагу над "цивілізованим світом" філістерів;

o лірика з елементами романтичної іронії (все ставиться під сумнів).

15. Своєрідність розвитку романтизму в польщі

Розвиток романтизму в Польщі припав на 10-60 роки XIX ст. - період національно-визвольної боротьби після третього розподілу Польщі, створення підпільних спілок, зростання національного самоусвідомлення, що проявилося в інтересі до фольклору, до історії країни. Величезну роль у становленні польського романтизму відіграв західноєвропейський і російський романтизм.

1822-1830 рр. стали часом становлення й утвердження романтизму в польській літературі. Його вплив поширювався в міру зростання революційних настроїв у суспільстві, загострення протиріч, що призвели до повстання 1830 р. Першість романтизму як провідного напряму польської літератури І пол. XIX ст. була обумовлена перш за все його бунтарським змістом.

Романтизм став виразником намірів до відродження країни, знаменом кількох національних повстань, боротьби за знищення феодально-абсолютистського ладу. Етапи його розвитку збігалися з етапами визвольного руху, визначені національними повстаннями 1830-1831, 1846-1848, 1863-1864 рр.

Визвольний рух був в основному шляхетським, він не набув всенародного характеру, і це не могло не накласти на польський романтизм свого відбитку.

Головною темою польського романтизму завжди була тема свободи, особливо свободи національної. Література романтизму грала у цьому зв’язку велику революційну роль. Вона надихнула поляків на повстання, яке почалося у 1830 р. і було жорстоко придушено російською армією у 1831 р. Реакція з боку російського уряду (а саме на території, яка була підконтрольній йому, вибухнуло повстання) була жорсткою: Варшавський університет було закрито, твори Міцкевича й Словацького заборонені. Тому літературне життя зосередилось в еміграції (Міцкевич, Словацький, Шопен та ін.). В еміграції з’являються “Пан Тадеуш” Міцкевича, “Кордіан” Словацького, “Небожествена комедія” Красинського. Велич духу народу, який не скорився під численною перевагою ворогів, стає головним мотивом польських художників.

16 Кримські сонети Міцкевича як як романтичний ліричний цикл

Перебування в Криму справило дуже сильне враження на Адама Міцкевича і надихнуло його на створення прекрасного циклу "Кримських сонетів". Він вразив читачів і критиків пишнотою пейзажних картин, проникнутих ліризмом, образом героя - "пілігрима", який сумував за покинутою батьківщиною, і новими для польської поезії східними мотивами.

Ліричний герой схилявся перед величчю природи. Природа - це та міра і той ідеал, з яким співставляються душевні потяги поета Пілігрима. Це різко посилило розлад страдницької душі ліричного героя. Автор розкрив внутрішній світ вигнанця з Литви, який став Пілігримом. Гробниця легендарної Марії Потоцької в Бахчисараї навела його на думку про схожість доль поета і прекрасної польської невольниці. Його вразила велич Чатир-Дагу, чий спокій не порушували ані грози, ані блискавки, ані люди. Але Пілігрим не мав душевного спокою:

У ног моих лежит волшебная страна, Страна обилия, гостеприимства, мира. Но тянется душа безрадостна и сера В далекие края, в былые времена.