Позитивізм як домінуюча науково-філософська течія другої половини XIX ст. О.Конт
У другій половині XIX ст. позитивізм стає найбільш впливовим рухом західної філософії. Позитивізм оголосив єдиним джерелом знання конкретні частки науки і виступив проти філософії як метафізики, але за філософію як особливу науку.
Позитивізм - філософія позитивного знання, що відкидає теоретичні спекуляції й умогляди, як засоби одержання знання.
Вони говорили, що тільки сукупність наук надає право говорити про світ у цілому. Тобто якщо філософія наукова те вона повинна розпрощатись зі спробою судити про світ у цілому.
З етапи в еволюції позитивізму:
Власне позитивізм (30-ті рр. XIX) — Огюст Конт, Дж. Ст. Міль, Спенсер.
Емпіріокритицизм (кінець XIX) - Макс Авенариус.
Неопозитивізм (із середини 20-тихрр. XX) Шлік, Нейроз, Витгенштейн. Б.Рассел.
Позитивізм оформився в 30-х рр. 19 віків. Творець позитивізму, що ввів цей термін, французький мислитель О. Конт проголосив рішучий розрив з філософською ("метафізичною") традицією, вважаючи, що наука не потребує якої-небудь філософії, що стоїть над нею; це, на думку позитивістів, не виключає синтезу наукового знання, за яким можна зберегти стару назву "філософії"; остання зводиться, т. о., до загальних висновків з природних і громадських наук.
О. Конт і інші позитивісти заперечують можливість пізнати сутність речей. Наука з цього погляду повинна обмежитися описом явищ, їхнього співіснування (статика) і послідовності (динаміка).
Наслідуючи просвітників, Конт висловлює переконання в здатності науки до нескінченного розвитку. Час науки, по Конту, настає тільки в 19 столітті, коли завершують формування усі основні позитивні науки і виникає їх об'єднання в "позитивн ій філософії".
Представниками першої, "класичної" форми позитивізму 19 віків, окрім Конта, були Э. Литтре, Г. Н. Вирубів, Э. Ренан - у Франції; Дж.С. Милль, Г. Спенсер - у Великобританії).
32.Теорія еволюції Г.Спенсера.
Спенсер створив власну теорію еволюції, ще раніше Дарвіна: соціальна еволюція - частина великого процесу, якій підпорядкована всесвіт. Цей принцип загальний для всіх наук, - філософські та над нами стоїть закон еволюції як синтез всіх наукових законів.
Еволюція - інтеграція матерії, що супроводжується диференціацією, т.к. всяке однорідне ціле нестійке, неминуче всередині будь-яких систем виникає неоднорідність і таким чином зростає різноманітність структур. У міру зростання, їх складності диференціація збільшується, її темп прискорюється. Диференціація передбачає спеціалізацію, поділ функцій між частинами системи.
Крім еволюції Спенсер виділяє діссомацію (розпад) внаслідок накопичення невідповідностей диференціації. Коли еволюція і диференціація, відокремлення форм і їх змагання (боротьба за існування) припиняються, починається діссомація.
Спенсер говорив про три фазах еволюції: неограніческая, органічна та надоргоніческая, до якої належать соціальна еволюція. Тут мається на увазі взаємодію багатьох особин, скоординована колективна діяльність, за своїми наслідками перевищує можливості будь-яких індивідуальних дій.
Предмет соціології (по Спенсеру) - вивчення еволюції в її найбільш складній формі. На предмет суспільства Спенсер показує інтеграцію (збільшення маси, об'єднання), розвиток від гомо до гетерогенності (перехід від простого племені до цивілізованої нації); з прогресом цих процесів зростає зв'язаність людей в соціумі і організованість (соціальна організація).
Сцієнтизм К. Пірса як обґрунтування ''Віку Науки".
Сцієнтизм вбачає гідність психологічного дослідження в його суворій науковості на зразок природничих наук — зі з'ясуванням чітких закономірностей, які виражають неухильну повторюваність психічних подій, коли за тих чи інших умов постає лише така, а не інша послідовність дій, станів тощо.
Один з напрямків сцієнтизму є прагматизм. Його родоначальником вважається видатний американський філософ Чарлз Сандерс Пірс (1839-1914).
Основні ідеї прагматизму склалися у Пірса до початку 70-х років і були сформульовані ним у двох статтях - "Закріплення вірування" і "Як зробити наші ідеї ясними".
Історично прагматистський доктрина виросла з полеміки Пірса проти раціоналізму Декарта, зокрема, трьох його основних принципів: методологічного сумніву, інтуїції і критерію ясності і виразності ідей.
Передумову і підстава прагматистський доктрини становить теорія сумніви-віри. Ця теорія спирається на концепцію пізнання і мислення, за якою мислення розглядається як пристосувальна діяльність організму; пристосувальна функція мислення протиставляється пізнавальною.
