Лекции.Орг
 

Категории:


Нейроглия (или проще глия, глиальные клетки): Структурная и функциональная единица нервной ткани и он состоит из тела...


Универсальный восьмиосный полувагона: Передний упор отлит в одно целое с ударной розеткой. Концевая балка 2 сварная, коробчатого сечения. Она состоит из...


Теория отведений Эйнтховена: Сердце человека – это мощная мышца. При синхронном возбуждении волокон сердечной мышцы...

Держава і право Стародавнього Єгипту



Єгипет розташований в Північно-Східній Африці. Прийнято вва­жати, що назва країни походить від давньогрецького слова «Айгюп-тос». Воно виникло, вірогідно, від Хе-ка-Птах – міста, яке греки піз­ніше іменували Мемфісом. Самі ж єгиптяни називали свою країну «Та Кемет» – Чорна земля – за кольором місцевого грунту. Стародавній Єгипет територіально був вузькою долиною (від 4 до ЗО км ширини) в нижній течії Нілу. Завдяки періодичним розливам цієї ріки (з липня до листопада) ґрунти тут родючі і добре зрошувані. Поливне земле­робство вимагало будівництва зрошувальних споруд. Для цієї роботи створюються об'єднання родових общин, які називалися номами. На рубежі IV—III тисячоліть до н. е. у Єгипті існувало 40 номів, кожний з яких мав свого правителя-номарха, своїх богів, а іноді й особливу, відмінну від інших, говірку. Поступово проходить об'єднання номів і в Єгипті виникають два царства - Південне і Північне. В боротьбі двох царств перемагає Південне. Близько 3200 р. до н. є. фараон Менее (Міна) об'єднує під своєю владою увесь Єгипет. Згідно з Геродотом, Менее заснував столицю об'єднаного царства на перетині Верхнього та Нижнього Єгипту, звівши греблю, щоб захистити місто від павод­ку. Звідси було зручно правити обома частинами країни.

Історію Стародавнього Єгипту прийнято поділяти на чотири вели­ких періоди: Раннє (ХХХ-ХХVIII ст. до н. е.), Давнє (XXVIII-XXIII ст. до н. е.), Середнє (XXII-XVIII ст. до н. е.) і Нове (1580-1085 pp. до н. е.) царства. Іноді цю періодизацію доповнюють п'ятим, т. зв. Пізнім царством (до І ст. до н. е.).

За доби Раннього царства в Єгипті правили дві династії, які похо­дили з верхньоєгипетського м. Тіна (біля Абідоса). Вже за царів пер­шої династії єгиптяни почали просуватися за межі своєї країни: на пів­день – в Нубію, на захід – в Лівію, на схід – на Синайський півострів. Однією з найважливіших функцій царської влади уже в цей період стала організація зрошувальної системи в Нільській долині та підтри­мання її в робочому стані. В наступний період – Давнього царства – Єгипет виступав як велика централізована держава, що поширювала свій завойовницький вплив на території Синайського півострова, пів­денну Палестину та Нубію.

Головною господарською і суспільною ланкою тривалий час зали­шалася громада. Існували громадські ради, які виконували адмініст­ративну, господарську і судову функції. На чолі держави стояв фара­он, чия влада була безмежною, а він сам вважався особою божествен­ного походження. Фараони навіть одружувалися з міркувань влади на рідних сестрах, щоб не втрачати чистоту крові. Вони мали титул царів Верхнього (Південного) і Нижнього (Північного) Єгипту і носили дві корони - білу і червону. Найближчим помічником фараона був візир «джаті», якому підпорядковувалися начальники окремих «домів», тобто управлінь. В країні існувало декілька таких «домів»: хлібний, золотий, виноградників, рахунку биків, військовий, жертвоприно­шень. Візир, крім того, був головним скарбником, верховним суддею та керівником усіх суспільних «царських» робіт. Розподілом праців­ників на ці «царські роботи» відали вже згадані ради місцевих громад. Збором і внесенням податків у скарбницю теж відали громадські ради, але процес цей суворо контролювався численним чиновницьким апа­ратом. У штабі кожного з «домів» налічувалися сотні чиновни-ків-писців.

Рабство в Єгипті звично трималося на військовополонених. Фара­они здійснювали завойовницькі походи на Синайський півострів, у Нубію.

Відомо, наприклад, що під час походу до Нубії засновника IV ди­настії Снофру (XXVIII ст. до н. е.) було захоплено 7 тис. полонених та 200 тис. голів худоби, а під час походу на лівійців - 1100 чоловік.

Полонених в Єгипті називали «живими убитими» і використовува­ли для громадських робіт. В епоху Древнього царства існував звичай будівництва пірамід, пов'язаний з релігійними віруваннями. Вважало­ся, що за умови збереження тіла можливе загробне життя його колиш­нього власника. Збереглося 70 таких пірамід. Найбільша з них - піра­міда Хеопса (Хуфу) висотою 146,5 м, кожна сторона якої має основу довжиною 230 м. Піраміду будували 20 років, використовуючи працю не тільки рабів, а й усього сільського населення країни, по 100 тис. чоловік кожних три місяці.

Важливе місце в системі державного механізму займали жерці, чиї функції не обмежувалися власне релігією. Жрецтво проповідувало святість особи фараона, божественне походження і незмінність його влади на землі. Будь-які спроби сумніву суворо переслідувалися жер­цями, тобто по суті це була своєрідна політична поліція. З іншого бо­ку, жерці прагнули при нагоді відтіснити фараона від влади, не допу­скаючи, щоб на престолі перебувала людина, нездатна виконувати свої державницькі функції. Так, після 30-ти років правління фараон на знак придатності мусив зі зброєю пробігти певну дистанцію, яка сим­волізувала Верхній і Нижній Єгипет.

Місцеве управління очолювали царські чиновники (номархи). В їх­ніх руках перебувала місцева адміністрація і судова влада, власні за­гони воїнів та поліція. Ослаблення влади фараона приводило до змі­цнення їх позицій, залежність від центру ставала лише номінальною. Вже в добу Давнього царства армія була самостійною, управління нею здійснював «дім зброї». На привілейованому становищі перебу­вала особиста охорона фараона. За свою службу військові отримували земельні наділи, які оброблялися рабами. Військові жили в окремих поселеннях, своєрідних гарнізонних містечках.

Під час занепаду Давнього царства (V династія) центральна влада фараонів слабне. Виснажений будівництвом пірамід та соціальними протиріччями, Єгипет наприкінці правління VI династії почав роз­падатися на напівнезалежні номи. 70 мемфіських царів наступної VII династії, за переказами, що збереглися у Манефона (єгипетський жрець та історик III ст. до н. е., писав грецькою мовою), правили усього 70 днів. Нове об'єднання відбувається в кінці III тисячоліття до н. є. На єгипетський престол претендували два об'єднавчих цент­ри. Одним з них був Гераклеополь, розташований на півночі країни неподалік від Файюмської оази. Його номарх Хеті І (Ахой) підкорив своїй владі правителів сусідніх областей. Суперниками Ахоя в бо­ротьбі за гегемонію над усім Єгиптом виступали номархи Фів. Вони і вийшли переможцями. За Ментухотепа І країна була об'єднана. Цей новий період єгипетської історії називається Серед­нім царством.

Дещо змінюється основна спрямованість суспільних робіт. Замість пірамід починають будувати більш утилітарні речі. При Аменемхеті І була зведена фортеця на західному кордоні Єгипту. За царювання Се-нусерта III споруджується низка фортець у Верхній та Нижній Ну­бії. Розширюється й удосконалюється іригаційна система (зокрема Файюмська оаза). В окреме відомство виділяється поліція. Поліцейсь­ких зазвичай вербували з полонених нубійських негрів, що дозволяло не допускати зрощування каральних органів з місцевим населенням, використовувати поліцейських разом з армією для придушення повс­тань. Поліція вела нагляд за суспільними роботами, переслідувала карних злочинців, охороняла поховання фараонів, ловила рабів-втікачів тощо. Функції її були набагато ширшими, ніж проста охорона громадського порядку. Надалі залишаються сильними позиції номової знаті, але усе більшого соціального значення набувають люди незнат­ного походження. Найважливішу опору царської влади починають становити гвардійські військові частини.

Набуває подальшого розвитку інститут рабства. Царські раби - хе-муу нісут - використовуються в царському, храмовому та приватному господарстві (зокрема, фараон надає їх у користування воїнам, чинов­никам тощо). Приватні раби - баку - становлять частину особистого майна власника і можуть бути куплені та продані.

Тоді ж, у період Середнього царства, відбувається розвиток реме­сел і торгівлі. Це, в свою чергу, призводить до майнового розшару­вання в сільських общинах. Значна частина сільських общинників бід­нішає і розорюється. У XVIII ст. до н. е. в історії країни відбувається найбільше повстання селян, ремісників і рабів. Фараон був позбавле­ний трону, його чиновники - вигнані з палаців. З пірамід і гробниць викидалися мумії. Царські і храмові запаси і скарби були розділені між повсталими, всі списки податків знищені, а колишніх панів при­мусили працювати на переможців.

Ослаблений соціальними потрясіннями Єгипет стає здобутком азі­атського кочового племені гіксосів. Від їхнього 150-річного пануван­ня країна звільнилася в результаті широкого визвольного руху, очоле­ного фіванським царем Яхмосом І, родоначальником XVIII династії. Починається доба Нового царства (1580-1085 pp. до н. е.). Справжнім творцем єгипетської воєнної держави став фараон Тутмос III (1525-1473 р. до н. е.), який здійснив 17 завойовницьких походів у Азію, під­коривши своїй владі Сирію, Палестину, Лівію і Нубію. За його прав­ління командування армією централізувалося, з'явилися підрозділи кінноти та піхоти зі спеціалізацією - лучники, списоносці тощо. Ар­мія підпорядковувалася тільки фараону чи візиру, тобто номархи позбавлялися власних збройних сил. Влада намагається ізолювати армію від решти населення, створивши своєрідну військову касту, яка з презирством ставиться до цивільних.

Водночас у руках жерців зосереджуються величезні багатства. На­приклад, храм бога Амона у столиці Єгипту Фівах після одного з по­ходів отримав у повне володіння цілу область Лівану з трьома міста­ми. В цей період жерці намагалися обмежувати владу самих фараонів. Фараон Аменхотеп IV (Ехнатон), який правив у 1419-1400 pp. до н. е., вирішив здійснити релігійну реформу. Вводилося єдинобожжя: по­клоніння богу Сонця, якого називали Атон. Храми усіх інших богів закривалися. Повстання, спровоковане жерцями, фараон зумів при­душити, але після його підозріло раптової смерті ця реформа була зведена нанівець. Наступники Аменхотепа IV розпочали відхід від його політики. Семнех-Кере відновив культ Амона, а за наступного фараона- Тутанхамона - затверджений царем-реформатором культ Атона повністю позбавився державної підтримки. За фараона Рамзеса II (1317-1251 pp. до н. є.) кількість храмових земель подвоїлася, жерці почали відчувати себе незалежними від царської влади, а посада вер­ховного жерця стала спадковою. Жерці і родова номова аристократія знову розпочинають боротьбу проти верховної влади фараона. На Сході, в Сирії єгиптяни зіткнулися з новим сильним ворогом - хета­ми. В знаменитій битві Рамзеса II з хетами під стінами сирійського міста Кадеша з обох сторін брало участь по 20 тис. чоловік. У своєму описанні битви Рамзес приписує собі перемогу, але відомо, що фара­онові війська Кадеш не взяли і хети під проводом царя Муваталліса переслідували єгиптян при відступі. Незважаючи на силу єгипетської зброї, Рамзес II так і не спромігся відновити кордони імперії фараонів XVIII династії.

Фараонам Нового царства вдається узяти гору над номархами і ча­стково над жерцями, але це призвело до зміцнення позицій чиновни­цького апарату. Була здійснена адміністративна реформа, країну поділено на два великих адміністративних округи на чолі з намісни­ками фараона. Округи ділилися на області, які теж очолювалися при­значеними зверху чиновниками. Кожен такий намісник чи управитель мав власний апарат писців. Існували спеціальні школи, де готували чиновників.

* Кар'єра чиновника стає більш привабливою, ніж кар'єра воїна. З'являються літературні пародії на військових («Взяття кошачої фор­теці»), і, навпаки, в «Повчанні Ахтоя, сина Дуауфа, своєму сину Пепі» стверджується, що: «Місце писця - в столиці, і не буде він там знати нужди», «Нема посади, непідвладної начальнику, крім (посади) писця, він (сам собі) начальник». Такі зміни в народній психології давніх єгиптян мали далекі наслідки.

Армія починає виконувати не властиві їй раніше функції нагляду за будівництвом іригаційних споруд та громадських будівель тощо. Поступово відбувається ослаблення військової могутності Єгипту, від першої «світової імперії» відпадають деякі раніше підкорені країни. Проходить часта зміна правителів на престолі, звичним явищем ста­ють заколоти і змови, знову посилюються позиції номової знаті (особ­ливо у Фіваїді, на півдні Єгипту).

Період Нового царства позначений широким застосуванням праці рабів, передусім в царському і храмовому господарствах. Так, протя­гом свого 30-річного правління Рамзес III подарував храмам понад 100 тис. полонених з Сирії, Палестини та понад 1 млн сенат (грецьке «арур»; 1 арура = 0,2 га) орної землі. Тим самим азіатський спосіб ви­робництва поступово змінюється рабовласницьким ладом.

На поч. XI ст. до н. е. в Єгипті утворилося два царства: Нижньо-єгипетське з центром в Танісі, на північному сході Дельти, та Верхньо-єгипетське зі столицею у Фівах. На той час Сирія, Фінікія та Палести­на уже вийшли з-під єгипетського впливу, північна половина Єгипту була перенасичена лівійськими військовими поселенцями. Один з лі­війських воєначальників Шешонк І (950-929 pp. до н. є.) заснував XXII династію. Але його влада не була міцною. При лівійських фара­онах (IX—VIII ст. до н. є.) Нижній Єгипет розпався на окремі області. Наприкінці VIII ст. до н. є. нубійський цар Піанхі захопив значну час­тину Верхнього Єгипту, зокрема й Фіви. Місцеве жрецтво надало під­тримку завойовникам. Але правитель Саїса в Нижньому Єгипті Теф-нахт, що спирався на лівійців, зумів очолити боротьбу з загарбника­ми. Проти нубійців виступив і Мемфіс.

З метою збереження своєї влади фараони Пізнього царства праг­нуть здійснювати реформи, які б послаблювали напругу у суспільстві. Так, за фараона Бокхоріса (732-726 pp. до н. є.) було заборонене бор­гове рабство (до речі, сам Бокхоріс був захоплений у полон нубійсь­ким царем Шабакою і заживо спалений, нубійці знову заволоділи Єгиптом). За Ямоса II здійснювалося своєрідне декларування доходів вищих чиновників. Окремі з них, незважаючи на свою назву,- «не-джеси» - «малі люди» (чим не «слуги народу»?) мали статки, які дорі­внювали багатствам фараона. Той чиновник, який не міг довести за­конного походження своїх маєтностей, карався смертю.

У 671 р. до н. є. ассирійський цар Асархаддон розгромив військо нубійського фараона Тахаркі і захопив Мемфіс. Звільнення Єгипту і його об'єднання здійснив засновник XXVI (т. зв. саїської) династії Псамметіх І. У 525 р. до н. є. перський цар Камбіз розбив єгипетські війська в битві під Пелузієм і завоював Пізнє царство. Камбіз був проголошений царем Єгипту (XXVII династія). Щоб надати захоп­ленню Єгипту законного характеру, створювалися легенди про мат­римоніальні зв'язки персидських царів з єгипетськими царівнами та про народження Камбіза від шлюбу його батька Кіра з Нітетіс, доч­кою фараона Апрія.

Єгипет кілька разів добивався незалежності від персидських воло­дарів (XXVIII-XXX династії), поки не був завойований у 332 р. до н. є. Олександром Македонським, в котрому єгиптяни первісно бачи­ли визволителя з-під гніту персів. Час Єгипту фараонів минув. Розпо­чалася епоха еллінізму.

Право Стародавнього Єгипту загалом було елементом у надбудові до базису - азіатського способу виробництва. Уся земля формально належала фараону, який передавав її у тимчасове або постійне воло­діння сільським громадам, храмам, воїнам, чиновникам. У будь-який момент фараон міг позбавити землі особу або громаду. Фараон міг змушувати володільців виконувати будь-які повинності, як, напри­клад, будівництво пірамід тощо.

Вже в епоху Раннього царства формуються характерні риси сак­ральної єгипетської монархії, де фараон, божественний «володар Обох Земель», носій подвійної корони Єгипту, виступає як втілення бога Гора. Тоді ж уперше складається царська титулатура з чотирьох імен: ім'я Гора, пов'язане з уявленнями про Ка - божественний образ царя; «ім'я Обох Володарок» - богині Півдня Нехбет та Півночі -Уаджіт, уособлених у подвійній червоно-білій єгипетській короні; «золоте ім'я», яке символізує божественну плоть царя; титул царя Верхнього і Нижнього Єгипту, що передує його особистому імені. А сам Гор стає великим богом - покровителем єдиного Єгипетського царства. Спорудження гігантських пірамід - яскраве свідчення того, наскільки великою була в Єгипті віра в особливу божественну силу фараона, що поширювалася на підданих і після його смерті. Бог Бла­гий (або Добрий) за життя, бог Великий посмертно, фараон виступав зосередженням релігійного життя, від його земного благополуччя та загробного блаженства, за уявленнями єгиптян, залежала доля країни.

Своєрідним апофеозом влади фараона в Єгипті виступає релігійна реформа Аменхотепа IV. На дванадцятому році свого правління цар-реформатор остаточно пориває з традиційним єгипетським багато­божжям та засновує культ сонячного диска - Атона. За наказом фараона в єгипетських написах робляться спроби не лише знищити імена богів, але й саме поняття «бог». Слово це намагаються замінити сло­вом «володар», а знак бога - знаком, що означував фараона. Саме со­нце на завершальному етапі реформи мислиться не як бог, а як цар. Віднині у світі правлять лише два царі: Сонце-Атон та його син Ехна-тон - «догідний Атону».

Деспотична влада фараона не була владою волюнтаристською, фа­раон по-своєму турбувався про власний народ. У цьому плані дуже цікавою пам'яткою держави і права Стародавнього Єгипту видається «Повчання гераклеопольського царя своєму сину Мерікара», яке дату­ється часом переходу від Давнього царства до Середнього (або пер­шими десятиріччями Середнього царства). В «Повчанні» особливий акцент робиться на моральній основі влади. Закликаючи Мерікара нещадно ставитися до заколотників та остерігатися черні, геракле-опольський цар одночасно радить наближати до себе людей за їх за­слуги, не карати несправедливо, турбуватися не лише про вельмож, а й про усіх підданих, бо всі люди - «стадо бога», всі вони «вийшли з його плоті». Закликаючи сина дотримуватися мудрих приписів предків, він говорить про особливу відповідальність, яку накладає на царя його сан, та вказує йому, що саме доброчинні дії правителя -краща пам'ять про нього серед людей та запорука виправдання на су­ді богів у загробному царстві, де доброчинність цінується вище, ніж пожертвуваний богам «бик зловмисника».

У І тис. до н. є. земля стає предметом купівлі-продажу та здачі в оренду, що було ознакою ослаблення влади фараона і кризи азіатсько­го способу виробництва.

Рухомі речі були предметом приватної власності і могли вільно відчужуватися. Існували договори позики (до 100 відсотків річних), найму, оренди землі. В останньому випадку орендна плата становила від 1/3 до 5/6 врожаю (якщо надавалося ще й зерно для посіву).

Сім'я характеризується пережитками матріархату, становище жін­ки в сім'ї високе. Шлюб укладався через договір, причому жінка збе­рігала своє майно. Розлучення відбувалося вільно. Усі діти, незалежно від статі, були спадкоємцями.

Головою судової влади вважався фараон, фактично суд над вищи­ми чиновниками здійснював візир-джаті. Вищою судовою установою були т. зв. шість палат (в період Давнього царства), які саме і очо­лювалися візиром. У період Нового царства судова влада здійсню­валася особливими судовими колегіями-кенбетами: центральною (30 членів), окружними, міськими. Незважаючи на те, що суддя вва­жався жерцем богині істини Ісіди, хабарництво було досить поширеним явищем. За хабар відпускали злочинця, за хабар же призначали на посади.

Серед видів злочину виділяються злочини проти держави, проти особи і майнові злочини. Мірами покарань призначалися: смертна ка­ра, членоушкодження, ув'язнення, примусові роботи, штраф, вистав­лення біля ганебного стовпа. Судочинство велося у письмовій формі, суддя своє рішення не мотивував. Виконання покарань (смертна кара, членоушкодження) покладалося на поліцію. Однозначно смертною карою каралися усякий непослух фараону і його чиновникам, не ка­жучи уже про повстання. Смерть наставала і за злочини проти релігії, наприклад, за убивство звичайної кішки, яка вважалася священною твариною. Зґвалтування, фальшивомонетництво, крадіжка, розголо­шення державної таємниці каралися членоушкодженням, причому відрубуванню підлягав той орган, що «провинився».

Прийнято вважати, що «єгипетські норми права і державного управління тою чи іншою мірою були засвоєні ... державою Ахеменідів (держава давніх перських царів.- Авт.) та елліністичними монар­хіями, Аршакідами (Парфянське царство з III ст. до н. е.-Авт.) та Са-санідами (т. зв. Новоперське царство з 227 р. до н. є. по 636-642 pp. н. е.—Авт.), римлянами і Візантією, народами християнського Сходу, Руссю».

 





Дата добавления: 2016-07-29; просмотров: 172 | Нарушение авторских прав


Рекомендуемый контект:


Похожая информация:

Поиск на сайте:


© 2015-2019 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.005 с.