Суспільний і державний лад Римської республіки

За неписаними римськими законами визнавалося, що люди нерівні між собою, раби взагалі розглядалися не як люди, а речі. Громадяни­ном вважався чоловік, народжений від повноправних батька і матері. З досягненням повноліття його приводили на форум і записували у відповідну трибу. Після цього він набував право участі в народних зборах, право бути обраним на посаду в державному і судовому апа­раті, право служби у війську (і відповідно участі у розподілі військо­вої здобичі). Громадянин до смерті батька не мав права розпоряджа­тися майном. Жінки взагалі позбавлялися права здійснювати угоди і тим більше брати участь у суспільному житті.

Втрата громадянства була пов'язана з продажем у рабство за борги (до 326 р. до н. є.) або за злочин, вона ж наставала внаслідок заслання чи вигнання.

Раб-вільновідпущеник ставав громадянином, але не міг заміщувати посади. Вільновідпущениками ставали різними способами - напри­клад, згідно із заповітом або за умови викупу, відробітку тощо. В разі порушення цих умов вільновідпущеника можна було знову повернути в рабство (що згодом було заборонено).

Іноземці - перегріті могли отримати громадянство Риму за особ­ливі заслуги перед державою. На них не поширювалися римські зако­ни, а діяла власна система права - перегрінська. Регулював ці відно­сини т. зв. перегрінський претор.

Розквіт Риму зумовлювався використанням дешевої рабської праці. Ще під час першої Пунічної війни взяття одного міста Агрігента дало римлянам 25 тис. полонених, котрих було продано в рабство (262 р. до н. е.). При взятті Тарента в 209 р. до н. є. продано в рабство 30 тис. мешканців, у 167 р. до н. е. при розгромі Епіра- 150 тисяч. І, нарешті, завершення третьої Пунічної війни і зруйнування Карфагену ознаме­нувалися продажем у рабство усіх його жителів. Залежно від надхо­дження рабів ціни на ринку різко коливалися. Однак за рабів з висо­кою кваліфікацією (вчителів, акторів, кухарів, танцюристок) сплачу­валися величезні суми.

Дрібне і середнє селянство не витримувало конкуренції з великими латифундіями, де використовувалася рабська праця. Війна III—II ст. до н. є. на території Італії, далекі заморські походи пізнішого часу призвели до розорення і обезземелювання селянства.

Становище раба було надзвичайно важким. Римський письменник і державний діяч Катон Старший учив експлуатувати рабів не тільки в дощові дні, але й під час свят. Якщо господаря убивали в його будин­ку, усі раби, що на той час перебували поруч, підлягали страті. Убив­ство чужого раба прирівнювалося до убивства чужої худоби і кара­лося відшкодуванням збитків. Сімейний суд міг засудити раба до смерті. Раби неодноразово повставали. Найбільш відоме в історії повстання Спартака (74 р. до н. е.), після придушення якого влада стратила понад 6 тисяч рабів, «прикрасивши» страченими Аппієвий шлях до Риму.

Політичну історію Древнього Риму можна поділити на два великих періоди - республіку і монархію. Республіка проіснувала близько 500 років. Ця республіка була рабовласницькою за своїм типом і аристократичною за формою правління. Вищі посади займали пред­ставники вузького кола знатних фамілій. В руках цих людей зосе­реджувалися і великі земельні володіння.

Головним органом влади був Сенат, до якого входили представ­ники відомих 300 родів. З вимиранням цих родів, за законом 318 р. до н. е., вакантні місця заповнювалися особами, що обиралися народ­ними зборами. Як правило, це були ті, хто уже займав вищі посади в магістратурі або надав державі великі послуги. За законом Овінія до­ступ у Сенат став можливим і для плебеїв. Список сенаторів перегля­дався кожних 5 років. У віданні Сенату було попереднє обговорення усіх питань, що виносилися на розгляд центурій; право вето на рі­шення народних зборів (крім судових); розпорядження скарбницею і державним майном та бюджет взагалі; зовнішні зносини; військова справа, включаючи призначення командуючих.

Перший у списку сенаторів називався принцепсом. Він вів засідан­ня зборів. Голосування відбувалося шляхом розходження сенаторів у різні боки.

За диктатури Сулли (І ст. до н. є.) число сенаторів було подвоєно (до 600). Сенат став установою консервативною, до його складу вхо­дили лише найбагатші і найродовитіші з рабовласників.

Одночасно в Римі збереглося багато важливих інститутів народо­владдя: народні збори, трибунат, термінування повноважень службо­вих осіб та їх підзвітність народним зборам, безоплатність посад, ко­легіальність управлінських органів.

Законодавчими органами вважалися народні збори (коміції). До реформи Сервія Туллія основну роль відігравати куріатні коміції, після неї - центуріатні та трибутні. Скликалися вони за наказом кон­сула, претора чи народного трибуна. За несприятливих умов (буря, плямки на внутрішніх органах жертовних тварин, епілептичний напад у когось із учасників) припиняли свою роботу. Розпустити коміцію міг і голова зборів. Центуріатні коміції вирішували питання війни і миру, обирали вищих магістратів, приймали чи відхиляли зако­ни, дарували громадянство, були вищою апеляційною інстанцією у справах щодо смертних вироків. У трибутних коміціях (за місцем проживання) відчувалася перевага плебеїв. Спершу вони мали друго­рядний характер, але в період між 449-287 р. до н. є. отримали ті ж законодавчі функції, що й центуріатні коміції, за винятком питань війни і миру. Відбувався постійний зріст числа центурій і триб. У ПІ ст. до н. є. кожний розряд населення отримав по, 70 центурій і їх загальне число, з врахуванням вершників і пролетарів, зросло до 373. Кількість сільських триб також зросла, тепер їх разом з 4 міськими налічувалося 31. Значення цих народних зборів було набагато меншим, ніж у Афі­нах. Збори не мали права законодавчої ініціативи, запропонований сенатом законопроект можна було прийняти або відкинути в цілому, без внесення поправок. Голосування тривалий час було відкритим. Враховуючи, що більшість неімущих громадян (клієнтів) перебувало у залежності від свого багатого покровителя (патрона), рішення таких зборів були легко прогнозовані. Оскільки участь у зборах на відміну від Афін не оплачувалася, селяни і міська біднота не завжди були на них присутніми.

Поточна виконавча влада перебувала в руках т. зв. магістратів. Члени колегій обиралися народними зборами на один рік і формально були підзвітними цим зборам (аж до віддання під суд). Члени колегій мали рівні повноваження і могли накладати вето на рішення і поста­нови колегій. Всі посади були неоплачуваними, бо вважалося, що громадяни зобов'язані виконувати суспільні доручення.

Колегія консулів спочатку складалася з двох осіб. На цю посаду обирали не молодших за 43 роки. Всі інші посадові особи, за винят­ком народних трибунів, перебували у їх підпорядкуванні, консули мали право скасування розпоряджень нижчих начальників. Вони були головнокомандуючими військами в провінції та Римі і мали необме­жені повноваження в усьому, що стосувалося війни і військової спра­ви. Консули скликали сенат і головували в народних зборах (маючи право розпуску останніх). Вони видавали обов'язкові постанови і на­кладали адміністративні стягнення. За межею міста, у військовому таборі, могли виносити смертні вироки.

Колегія преторів первісно складалася з 2-х, далі - з 8-ми чоловік. З 367 р. до н. є. претори розглядали попередньо усі карні і цивільні справи до направлення їх у суд. Фактично вказівка претора майже завжди визначала наступне рішення суду. За відсутності консула пре­тор мав право заміщувати його у командуванні військом. У підпоряд­куванні претора перебували карні або нічні тріумвіри, що здійснюва­ли арешти, вироки, спостерігали за в'язницями.

До магістратів належали і цензори, які обираіися один раз на 5 ро­ків. Вони упродовж 10 місяців роботи складали списки громадян за майновим цензом, на основі яких проводилося обкладення податками. Вони ж розподіляли громадян між центуріями і трибами. Починаючи з 312 р. до н. є. цензори складали списки сенаторів, отримавши тим самим право відводу небажаних осіб. Цензор від імені держави давав підряди на суспільні роботи і стежив за якістю їх виконання, вів спо­стереження за збором податків з провінцій та мита у митницях. Цен­зори не підлягали судовій відповідальності.

Не підлягали судовій відповідальності також диктатори і народні трибуни.

Магістратура диктатора була винятковою і екстраординарною. Диктатор призначався консулом одноосібно або під тиском сенату у випадку війни чи внутрішньої смути. Влада диктатора була необме­женою і підкріплювалася кінним військом. Він мав імунітет і від вето трибуна. Однак його повноваження обмежувалися у часі - не довше 6 місяців.

З 494 р. до н. є. діє колегія народних трибунів, які обираються з чи­сла плебеїв. Ця посада була настільки впливовою, що відомі випадки відмови сенаторів від місця в сенаті та їх перехід з патриціїв у плебеї тільки задля спроби отримання цієї посади. Число трибунів зростало від 2-х до 5-ти, а далі - і до 10-ти. Трибуни мали право забороняти виконання будь-чиїх наказів, за винятком наказів диктатора. Могли накладати вето на постанови сенату і народних зборів. Мали право арешту і публічного допиту будь-якої особи.

До магістратури нижчого рангу належали курульні едили і квесто­ри. Едили спостерігали за порядком на ринках Риму і влаштовували видовища, видавали розпорядження про продаж рабів і тварин. Квес­тори вели розслідування карних справ, вони ж вели архівні справи, порядкували в скарбниці. Поліція підпорядковувалася едилам. Фор­мально бути обраним на посаду міг будь-який громадянин. (Однак вимагалося відбути не менше 10 військових кампаній на коні, або 20 -у пішому строю, перш ніж претендувати на найнижчу посаду, існувала також черговість зайняття магістратських посад). Фактично потрібні були великі кошти на передвиборну кампанію: бої гладіаторів та інші видовища, роздача хліба, вина, олії тощо. Практикувався і прямий підкуп виборців, існувала навіть такса за поданий голос. Оскільки ви­конання обов'язків було неоплачуваним, утримання магістратів здійс­нювалося з їх власної кишені.

У добу республіки політичні права на населення провінцій не по­ширювалися. Вибори магістратів здійснювалися виключно громадя­нами Риму. Безплатні роздачі продовольства та організація видовищ для потенційних виборців значною мірою сприяли зростанню люмпенізації маси пролетарів, які починають жити виключно за раху­нок подачок.

Провінції управлялися призначеними Римом губернаторами з чис­ла колишніх консулів та преторів. На середину II століття до н. є. таких провінцій налічувалося 9: Сицилія, Сардинія, Корсика, Цізаль-пинська Галлія, Іспанія, Африка, Македонія, Іллірія, Азія. Влада губер­наторів у провінціях була практично необмеженою.

Специфічною суспільною установою Риму була армія. До служби допускалися громадяни з 16-17 років. Пролетарі тривалий час служби позбавлялися. В кінці III століття до н. є. майновий ценз для служби в армії понизився з 11 тисяч асів до 4 тисяч, а у І столітті до н. є. до служби почали допускати неімущих. Солдат отримував плату і міг розраховувати на частку у військовій здобичі (щоправда, з цих сум він не лише утримував себе, але й давав хабарі нижчим командирам за звільнення від робіт). Так, після перемоги над Антіохом римляни за­хопили 1280 слонових бивнів, 234 золотих вінки, 187 тисяч фунтів срібла (1 римський фунт - 327 г.), 224 тис. срібних грецьких монет, 140 тисяч македонських золотих монет, а контрибуція, накладена на Антіоха, склала 15 тисяч талантів.

За законом консула Марія (кінець II століття до н. е.), після 16 років служби солдат-ветеран наділявся земельною ділянкою з суспільних фондів. Пізніше, починаючи з Сулли, ветерани стають опорою дикта­торів та імператорів, отримуючи від них щедрі подарунки за поперед­ню службу під прапором цих полководців. Дисципліна у армії забез­печувалася правом командуючого на смертний вирок. У виняткових випадках (бунт, втеча з поля бою) застосовувалася так звана децима­ція, тобто страта за жеребом кожного десятого з числа тих, хто про­винився.