Політико-адміністративний устрій і

Загальний образ суспільства

Гетьманської України

 

Політико-адміністративний устрій Гетьманату аж до його ліквідації залишався в головних рисах таким, як він усталився за Богдана Хмельницького (пор. розд. V, § 1). Владний апарат очолював гетьман, управління на місцях здійснювали полковники і сотники, а дорадчим органом при гетьмані була Рада генеральної старшини – писар, суддя, обозний, осавул, хорунжий і бунчужний. Виконавчі функції покладалися на Генеральну військову канцелярію, а апеляційною інстанцією для судів нижчого рівня – полкових і сотенних – виступав Генеральний військовий суд. Офіційною резиденцією гетьмана та вищих адміністративних і судових органів служив Глухів (нині райцентр Сумської обл.), куди гетьманська столиця перемістилася після зруйнування Батурина.[48]

Все козацьке населення Гетьманату, як і за Хмельницького, вважалося військом, поділяючись на 10 округ-полків – Гадяцький, Київський (розтягнутий по лівому берегові Дніпра з центром у Козельці), Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський і Чернігівський. Загальна кількість вояків, що на військову потребу мусили ставати під булаву гетьмана, коливалася від 40 до 50 тис. (наприклад, за даними 1723 р., на мобілізацію з'явилося 55.241 козаків – 16.540 піших і 38.701 кінних). Згідно з так званими Решетилівськими статтями 1709 р., запропонованими на підпис Петру І (щоправда, так і не затвердженими офіційно), козацьке військо входило до складу російських збройних сил як частина Української дивізії царської армії, однак продовжувало зберігати особливості в комплектуванні, внутрішній організації і системі забезпечення та мобілізації. За складом це була станова армія, в якій спадкову збройну службу відбували тільки власники козацьких ґрунтів. Рахуючись привілейованим станом, вони не сплачували податків і користувалися правом вільно займатися промислами й торгівлею, зокрема, такою прибутковою, як горілчана. Підлягали козаки лише юрисдикції сотенної, полкової і генеральної старшини. На випадок мобілізації кожний боєздатний вояк, занесений до компуту (реєстру) свого полку, мусив з'являтися на місце збору в ружю, пороху, пулях, свинцю, а в мирний час за розпорядженням військової адміністрації нести варту на прикордоннях та брати участь у спорудженні різноманітних укріплень.[49]

Самоутримання під час походів і мирних служб обходилося недешево. Ще дорожчою була зброя (а козак, прибуваючи на збірний пункт, мусив мати мушкет, шаблю, спис, близько кілограма пороху і до півсотні куль). Традиційно дорогими були й коні, а тим часом у кожного з вояків мало бути двоє добрих коней встановленої вартості, яких не використовували в господарських потребах. До повного козацького спорядження належали також вози з тягловими кіньми і погоничем для транспортування запасів фуражу, провіанту тощо.

Далеко не кожен міг витримати такий матеріальний тягар, тож уже з 1720-х років реєстри хронічно не доукомплектовувалися. Відтак за гетьманським універсалом 1735 р. козацтво було поділене на дві групи: заможнішу (виборних), на яку падало виконання власне військової служби, і біднішу (підпомічників), що мусила постачати військо провіантом, зброєю, кіньми та ін. Одночасно виділилася ще одна група допоміжного населення – підсусідки, люди козацького звання, які мешкали по чужих дворах, не маючи власної садиби і живучи від свого заробітку, тобто наймитуючи. Загальне співвідношення різних категорій людності Гетьманської України 1760-х, тобто на час ліквідації гетьманства, за дещо заокругленими підрахунками Зенона Когута, виглядало так:

 

1) старшина – 2,4 тис. осіб;

2) священослужителі, російська та іноземна знать, іноземні службовці та інші особи, звільнені від податків – 11 тис.;

3) козаки:

– а) виборні – 176 тис.,

– б) підпомічники – 198 тис.,

– в) підсусідки – 80 тис.,

– г) інші – 1 тис.;

4) городяни – 34 тис.;

5) селяни:

– а) у приватних володіннях – 465 тис.,

– б) на рангових землях [50]– 25 тис.,

– в) інші – 25 тис.;

Разом 1.017.000 чол.

 

Як видно з цих даних, половину населення складали селяни, причому абсолютна більшість з них була вже не підданими Війська Запорозького, тобто вільними орачами, а людьми приватного підпорядкування. За цифрами цих співвідношень стояла гостра селянська проблема, обтяжена специфічно місцевими нюансами. До початку XVIII ст. селяни, приписані до військового скарбу, могли за бажанням переходити на козацьку службу. Проте старшина, зацікавлена у стабільному підданському населенні, розпочала чинити перешкоди таким переходам. Водночас, як уже зазначалося, неухильно зменшувалася кількість рангових, тобто скарбових сіл (див. розд. V, § 3), які одне за одним разом з їх мешканцями теж переходили у приватну власність старшини. Великого розмаху набула й скупівля козацьких ґрунтів від зубожілих козаків, яка супроводжувалась численними зловживаннями: обертаючи колишніх козаків на підданих, нові власники вдавалися до насильства, шантажу, примусу. Невдовзі, за логікою нових соціальних практик, на черзі стало й питання про заборону вільного переміщення селян з одного місця на інше. Зокрема, з 1739 р. було заборонене переселення зі Слобожанщини на територію Гетьманату, а в 1761 р., згідно з ордером тодішнього гетьмана Кирила Розумовського, утруднено вихід на нове місцепроживання: щоб оселитися на ньому, належало пред'явити письмову згоду попереднього власника. Врешті, імператорський указ від 3 травня 1783 р. серед інших заходів для ліквідації відмінностей місцевого укладу проголосив остаточну заборону селянських переміщень, яка перетворювала ще відносно незалежну селянську масу на таких самих безправних кріпаків, як і в питомо російських регіонах імперії.

Погіршення становища селян, помітне вже з першої третини XVIII ст., викликало своєрідну реакцію, котра в канцелярській мові тих часів називається исканием козачества. Зменшення козацьких збройних сил, вигідних для імперії, бо заледве не дармових, примушувало царський уряд у дражливому питанні займати ту позицію, яка була вигідною в конкретний момент (щоправда, завжди підкреслюючи свою роль в охранении прав малороссийского народа від старшинських зловживань). Так, потребуючи у 1723 р. збільшення армії, Петро І видав указ, згідно з яким козаки, обернені на підданих, могли повернутися до попереднього стану, якщо шукач козацтва – ищущий козачества – документально підтвердить козацьке звання свого батька або діда. Згодом, коли потреба в численному козацькому військові відпала, аналогічні домагання селян (навіть підкріплені документально) стали розцінюватися як разврат і продерзость і придушуватися за допомогою каральних команд.

Шукання козацтва являє собою одну з яскравих сторінок у житті Гетьманської України, особливо коли зважити, що до нашого часу дійшли численні заяви і скарги, пов'язані з цими акціями, де вперше від власного імені "заговорила" доти німа селянська верства. У відчайдушному прагненні відстояти незалежність окремі села чи навіть групи сіл виявляли феноменальну стійкість, десятиліттями протидіючи каральним командам і ніби в зменшеному масштабі відтворюючи на прикладі власної долі трагедію завмирання козацьких вольностей під тиском гігантської державної машини. Так, мешканці сіл Кулаги й Суботовичі Стародубського полку вистояли перед спробами обернути їх на мужиків понад тридцять років, з 1748 по 1779 р. Аналогічна "війна" у селах Фоєвичі та Чолхів цього самого полку розтяглася на 1731–1749 рр., а в селах Злодіївка, Піни та Угроїди Сумського полку на сусідній Слобідській Україні – на 1713–1784 рр. (!), причому каральній команді, здобуваючи село, довелося навіть застосувати артилерію. У с. Турбаї Миргородського полку протягом 1769–1789 рр. селяни вели справжні бої з армійськими загонами, оголосивши, як записано в одному з рапортів місцевої адміністрації, що вони не погоджуються, аби в козачому званні було визнано лише частину односельців:

 

Ми хочемо, щоб нас суд зробив усіх козаками по наших показаннях, інакше скільки б суд не жив у селі і чого б від нас не вимагав – ми не послухаємо, хоч усі пропадемо, а не піддамось нікому і ніякій команді, хіба усім царством прийдуть нас брати.

 

Паралельно до змін у соціальному статусі населення Гетьманську Україну заторкнули і ті з нововведень Петра І, що спрямовувались на встановлення державного контролю в економічній сфері – торгівлі, промисловості та фінансах. До мазепинського виступу з гетьманської території ще не сплачувалися податки у загальнодержавну казну. Перший тягар, який ліг на тутешнє населення після Полтавської поразки на загальноімперських засадах, полягав в утриманні 8-11 полків царського війська, віднині постійно дислокованого тут для сохранения внутренней тишины и границ. [51]Це знайшло свій вияв у виснажливому грошовому податкові та натуральних поборах хлібом, фуражем і провіантом, провокуючи ще й численні надуживання – примусове забирання волів і коней для армійських потреб, реквізицію підвод, використання місцевого населення погоничами при обозах на засадах самозабезпечення тощо.

Непоправного удару реформи Петра І завдали українській торгівлі, примусово втягнутій в рамки загальноросійських регламентацій. Заборона вільного вивозу цілого ряду так званих заповідних, тобто стратегічно-сировинних товарів, які належало здавати до казенних складів (як коноплі, віск, поташ, селітра, збіжжя та ін.), доповнювалася обов'язковою вимогою експортувати решту предметів торгівлі не по звичних, віками налагоджених шляхах через Річ Посполиту і Австрію, а через північні російські порти, що збільшувало видатки на транспорт і взагалі не оплачувалося в зв'язку з труднощами важкого доїзду. Торгові обмеження на імпорт закордонних товарів швидко позначилися на становищі міст, віднині мимоволі переорієнтованих на внутрішній російський ринок, і то хіба як перевалочних пунктів руху сировини до Москви й Петербурґа, бо готові промислові товари – текстиль, папір, зброя, металеві вироби – в Україну завозились звідти, підриваючи її власне ремісниче виробництво. Водночас поява заснованих за ініціативою влади казенних мануфактур, тобто фабрик, на яких працювали приписані до них селяни довколишніх сіл, закладала міну під традиційну цехову систему.

Нашаровуючись на загальний занепад міського життя, спричинений старінням маґдебурґій на обшарах Речі Посполитої, система заходів Петра І в підсумку призвела до того, що хоч на території Гетьманату нараховувалося близько 200 населених пунктів міського типу, проте місто як таке (за винятком хіба Києва) тут по суті зникло, підмінившись, за влучним висловом Михайла Слабченка, "його сурогатом – ярмарковим пунктом". На це вказують, зокрема, і неймовірно низькі показники заселеності: навіть у найбільшому з міських осередків, Києві, кількість дворів коливалася в межах 2,5–6 тис., а в решті полкових центрів пересічно не перевищувала 400–600. Маґдебурзьке право, яким користувалися такі "міста" (а швидше – великі села), трактувалося козацькими владами без належного пошанування. Відтак раз у раз спалахували конфлікти міських самоврядних органів з сотниками і полковниками, а в Києві – з гетьманами. За виразний приклад може слугувати виснажлива епопея протистояння Київського магістрату гетьманам, яка тривала від правління Івана Самойловича до складення повноважень Кирилом Розумовським. Незгоди виникали з будь-якого, часто малосуттєвого, приводу і супроводжувались розлогими скаргами городян царю та воєводам на дії козацьких влад. На цьому втрачали обидві сторони – і старшина, і міщанство, бо кожний конфлікт давав добрий привід для втручання в міські справи, під виглядом приличного устроения крок за кроком урізаючи повноваження самоврядних інституцій. Каяття прийшло запізно, як видно на прикладі щойно згаданого Києва. Коли указом Миколи І від 23 грудня 1834 р. була остаточно ліквідована київська маґдебурґія, на той час уже безнадійно розладнана корупцією і фінансовими зловживаннями, містом ходив анонімний вірш, в якому констатувалося:

 

Прогуляли справу наші,

Москаль буде розбирать!

 

* * *

Проте коли економіка Гетьманської України, поволі перетворювана на колоніальний придаток російських промислових центрів, руйнувалася ніби сама собою, зсередини, то заходи щодо корекції політичного устрою були більш цілеспрямованими. Початок їм поклали репресії над прибічниками Івана Мазепи з одночасним встановленням пильного нагляду за старшинським корпусом. Як писав київський генерал-губернатор кн. Дмитро Голіцин,

 

для нашої безпечності на Україні треба насамперед посіяти ворожнечу між полковниками й гетьманом… треба, щоб у всіх містах полковниками були люди, які не згодні з гетьманом; коли вони будуть не згодні, то всі їхні діла будуть нам відкриті…

 

Згідно з указом 1715 р., гетьман міг затверджувати полковників лише після погодження з царським резидентом, а з 1730-х років їх уже без церемоній призначувано, не питаючи гетьманської згоди. Характерно, що власне після Полтавського розгрому серед полкової старшини уперше з'явилися люди немісцевого походження, зате непорушної вірності – серби Антон Танський і Михайло Милорадович, росіянин Петро Толстой та ін.

Реформуючи загальноімперські органи вищого управління, коли старі прикази були замінені так званими колегіями, Петро І замість одного з Посольських приказів – Малоросійського – у 1722 р. створив Малоросійську колегію, підпорядковану не Колегії іноземних справ (що прийшла на зміну Посольським приказам), а Сенату, відкрито продемонструвавши, що в його очах Гетьманат уже не виглядав незалежним політичним організмом. Потреба в Малоросійській колегії мотивувалася необхідністю припинити в судах и войску беспорядков для охранения малороссийского народа, але її справжнім завданням стало запровадження контролю за фінансами. Колегія діяла у складі шести офіцерів-росіян, командирів розквартированих в Україні царських полків. Резидувала вона в Глухові, очолювана президентом Степаном Вельяміновим, який публічно заявляв старшині:

 

Согну я вас, что и другие треснут! Уже ваши давнины переменить велено, а поступать с вами по-новому.

 

Конфлікт між Вельяміновим і козацькими верхами виніс на поверхню політичного життя чернігівського полковника Павла Полуботка, з іменем якого пов'язаний останній епізод відкритого протистояння України Петербурґові. Після смерті Івана Скоропадського (1722) старшина звернулася до Петра І за дозволом обрати нового гетьмана, покладаючи тимчасові гетьманські обов'язки на Полуботка. В той же час вступила в адміністративні повноваження і Малоросійська колегія, яка заходилася налагоджувати облік податкових надходжень і приймати скарги на дії Генерального суду та старшини від осіб, невдоволених органами козацького управління. Цим самим президент Колегії фактично поставив під власний контроль суди, фінанси й адміністрацію, тобто ті сфери, які досі підлягали віданню гетьмана. На кількаразові клопотання про якнайшвидше проведення гетьманських виборів Петро І відповів, що усі гетьмани були зрадниками Російської держави, тож тепер він розмірковує над тим, аби підшукати вельми вірного і надійного чоловіка. Отже, про вільний вибір уже не було й мови, а Полуботок, кандидатуру якого старшина пропонувала ще 1709 р., при обранні Скоропадського, серед благонадійних не числився (як говорив Петро І, він надто хитрий – з нього може вийти другий Мазепа).

Тим часом суперечки між генеральною старшиною і Вельяміновим, який докладав енергійних зусиль до підпорядкування собі Генеральної військової канцелярії, судів і скарбниці, розгорялися дедалі дужче. Врешті в серпні 1723 р. Полуботок разом з генеральним суддею Іваном Чернишем та писарем Семеном Савичем були викликані в Петербурґ для пояснень. Навздогін клопотанню, яке вони везли з собою, прохаючи ліквідувати ненависну Колегію, туди ж були переслані так звані Коломацькі чолобитні, складені в таборі над р. Коломак, де восени 1723 р. стояло козацьке військо. Одна з них містила прохання про вибори нового гетьмана, а друга – про відміну запроваджених Малоросійською колегією податків, непідпорядкування їй козацьких судів і звільнення України від постоїв царської армії. Під обома стояли підписи більшості генеральної старшини і полковників, причому останні висловлювалися не лише від свого імені, але й від товариства, тобто рядових козаків.

Роздратований цією несподіваною активністю, Петро І наказав ув'язнити в Петропавлівській фортеці спершу Полуботка, Черниша і Савича, а невдовзі й заарештованих в Україні та привезених до Петербурґа інших "змовників" – миргородського полковника Данила Апостола, генерального осавула Василя Жураківського, генерального бунчужного Якова Лизогуба, регента Генеральної військової канцелярії Дмитра Володьківського та ін. Розпочалося слідство: в'язням загрожувало заслання до Сибіру, а Полуботкові – й того гірше, бо за доносом земляка, а нині первенствующего члена св. Синода Феофана Прокоповича йому закидали зв'язки з Пилипом Орликом. Розв'язка була раптовою. Наприкінці грудня 1724 р. у казематі помер Павло Полуботок (його поховано на фортечному цвинтарі церкви Сампсонія-прочанолюбця), а за місяць зійшов у могилу і його могутній ворог Петро І. Ще через два тижні справа була закрита, хоча заарештовану старшину разом з родинами певний час продовжували тримати в столиці заручниками.

18 лютого 1725 р. з приводу подій, що сталися, було оголошено офіційний маніфест. Головна провина в ньому складалася на скверное лакомство старшини, котра прагнула збагачення, простой народ обидя и разоряя, тоді як захищати його була покликана Малоросійська колегія, створена в інтересах поспольства. Коментуючи це, не можна не визнати, що старшина й справді не гребувала прибиранням до рук чужого, утискаючи козаків та селян. Проте ще менше роль народного благодійника пасувала царському урядові: зусиллями Малоросійської колегії грошові збори з населення тільки за два роки її урядування (1722–1724) збільшилися з 45 до 140 тис. рублів.

Гідна жалю смерть Павла Полуботка вже в очах сучасників витворила довкола нього героїчний ореол жертовності в ім'я козацької вітчизни. Очевидно, саме в цей час з'явилася й апокрифічна "промова" Полуботка, буцімто звернена до Петра І, в якій наказний гетьман сміливо кидає у вічі царю звинувачення в кривдах, заподіяних Україні, котру привернуто в неключиме рабство, гідне азіатського тирана, а не християнського монарха. Завершується промова патетично:

 

Я знаю, що на нас чекають кайдани і похмурі темниці, де нас виморять голодом і утисками за московським звичаєм, але доки я ще живий – говорю тобі істину, о Государю! Ти воздаси неодмінний звіт перед Царем усіх Царів, всемогутнім Богом, за погибель нашу і всього народу!

 

Автор "промови Полуботка", одного з найяскравіших свідчень тогочасних поглядів на долю України, невідомий. Сама вона побутувала у кількох редакціях: одну вперше опублікував у Парижі 1789 р. у своїх "Анналах Малої Росії" ("Annales des la Petite-Russie", колишній аташе французького посольства в Петербурзі Жан Бенуа Шерер. Другий варіант вміщено до часто згадуваної "Історії Русів" (фрагмент з нього власне процитований щойно); ще одна редакція у 1822 р. знайшла місце в "Истории Малой России" Дмитра Бантиша-Каменського.

Врешті, з іменем Полуботка пов'язується новітня легенда, яка виникла вже на початку нашого століття і періодично бентежить український загал донині. Йдеться про так званий "заповіт Полуботка": від'їжджаючи за викликом царя до Петербурґа, обачний гетьман нібито спакував власні та частину скарбових коштовностей і переправив морем аж до Англії, де їх було покладено в одному з банків з умовою повернення нащадкам, але тільки тоді, коли вони житимуть у незалежній Українській державі. Характерно, що після тривалої перерви легенда про Полуботкові скарби знову виринула і в часи відлиги 1960-х – як підсвідомий символ мрій про незалежність (!?).

 

 

* * *

Після смерті наступниці Петра Катерини І (1727) Найвища Таємна Рада, опікунський орган при імператорі-немовляті Петрі II, зважаючи на перспективу наближення російсько-турецької війни, змінила політику щодо України з метою приласкания тамошнего народа. [52]Контроль за Гетьманатом знову передавався з відання Сенату до Колегії закордонних справ, Малоросійську колегію скасовували, а 1 жовтня 1727 р. в Глухові, в урочистій обстановці з дотриманням давніх церемоній був обраний на гетьманство 70-літній миргородський полковник Данило Апостол. Невдовзі після виборів він поїхав до Москви на коронацію юного імператора, везучи з собою петицію про повернення давніх вольностей. Відповіддю на неї стали так звані Рішительні статті 1728 р., котрі не повертали Україні вольностей, однак запроваджували м'якший варіант підлеглості, ніж той, що його нав'язав Петро І через Малоросійську колегію. Так, гетьман у військовому плані й надалі підлягав російському командуванню, проте цивільний резидент, який мав невідлучно перебувати при ньому, отримував функції не міністра з розпорядчими повноваженнями, а радника. Генеральну старшину і полковників, обраних козацькими верхами, затверджував імператор, однак у віданні гетьмана залишалося призначення старшини нижчої ланки – він добирав її особисто. Реорганізований Генеральний суд віднині мусив складатися з трьох українців і трьох росіян, проте президентом його був гетьман, а юридичною підставою діяльності – малоросійські права. Аналогічний подвійний контроль запроваджувався і за скарбницею, для чого встановлювалися пости двох генеральних підскарбіїв – українця та росіянина.

Данило Апостол, маневруючи між цими химерно роздвоєними владними структурами, проявив себе далекоглядним і обачливим політиком. За його недовгого гетьманування (він помер у січні 1734 р.) вдалося започаткувати (а частково й здійснити) ряд практичних заходів по налагодженню розхитаної реформами Петра І економіки. Зокрема, між 1729–1731 рр. було проведене Генеральне слідство про маєтності, тобто ревізія поземельного фонду Гетьманської України, яка дала змогу розібратися в цій занедбаній ділянці господарства. Тоді ж Апостолові, першому з-поміж гетьманів, вдалося навести порядок у фінансових справах, встановивши точний бюджет видатків центральної адміністрації, який покривався за рахунок вивозного мита (ввізне, згідно з Рішительними статтями, передавалося до російської казни).

З 1728 р. під головуванням генерального судді Івана Борзни почала діяти кодифікаційна комісія з 12 осіб, що мала узгодити в єдиному зводі усі правові нововведення (які de facto під назвою військових обичаїв увійшли в побут України з часів Хмельниччини) зі старими юридичними кодексами карного та цивільного права. До них належали Литовський Статут, чинна в Україні редакція законів міського (маґдебурзького) права "Саксон", а також книга коментарів до останньої Бартоломея Троїцького – "Порядок прав міських" (пор. розд. III, § 1–2). Кодифікаційна комісія зобов'язувалась подбати і про переклади статей, які б увійшли до укладеного ними зводу, з польської мови на українську (втім, було б надто сміливо назвати мову вищих канцелярій Гетьманату "українською": вона являла собою курйозний суржик книжної староукраїнської з діловою російською, хоча в практиці канцелярій нижчого рівня побутувала мова, наближена до розмовної).

Забігаючи наперед, варто додати, що кодифікаційна комісія, створена Данилом Апостолом, пережила його самого, аж у 1744 р. передавши на розгляд Сенату укладений нею звід з 30 розділів і 1716 артикулів, причому 1043 (!) з них базувалися на Литовському Статуті.[53]Акт цей виявився запізнілим: на той час Сенат уже обмірковував заходи для поширення на Україну загальноімперського законодавства. Тож спершу малоросійські права були заморожені в канцелярії Сенату, далі (1756 та 1766 рр.) їх пробували використати в рамках передбачуваної загальноімперської кодифікації, а 1807 р. навіть поклали в основу нового законопроекту під назвою "Собрание малороссийских прав" (в силу політичних обставин він теж не був запроваджений у життя). Втім, це не перешкодило малоросійським правам діяти de facto [54]навіть після ліквідації Гетьманату. Офіційна відміна місцевих правових особливостей збіглася аж з встановленням у губерніях Лівобережної України, згідно з імператорським указом 1843 р., загальних норм судочинства на підставі Зводу законів Російської імперії (на Правобережжі дія Литовського Статуту була припинена сенатським указом 1840 р.).

 

 

* * *

Після смерті Данила Апостола (1734) вибори нового гетьмана знову були загальмовані, а владні повноваження передано Правлінню Гетьманського Уряду – дещо пом'якшеному варіантові Малоросійської колегії. Офіційно цей захід оголошувався тимчасовим, а за секретною інструкцією тодішньої імператриці Анни Іоанівни – остаточним; ще одна таємна інструкція рекомендувала поширювати чутки, ніби головною причиною податкових тягарів простолюду був гетьман, тож ліквідація його влади принесе полегшення.

Правління складалося з шістьох осіб – трьох росіян з-поміж найвищих чинів дислокованої на території Гетьманату армії і трьох українців – генерального судді, генерального осавула і генерального підскарбія. У практичний діяльності Правлінню належало керуватися Рішительними статтями 1728 р., а на засіданнях, згідно з імператорським розпорядженням, сидіти довкола столу в равенстве – офіцерам навпроти старшини. На цьому, щоправда, равенство і закінчувалося, бо реально правили Україною керівники російської трійки – спершу кн. Шаховськой, далі кн. Борятинський та ін. Під час російсько-турецької війни 1735–1739 рр. необмеженими повноваженнями був наділений також фельдмаршал Мініх, головнокомандувач російської армії, дислокованої на території Гетьманату і Слобожанщини. Певний час він навіть клопотався, щоб йому передали ці землі у спадкову власність як герцогство, трактуючи українські автономні порядки з підкресленим презирством. Наприклад, коли Генеральний суд розв'язав суперечку Мініха з родиною Маркевичів не на його користь, він, не добираючи дипломатичних висловів:

 

кричал на судей Генерального суда за решенное дело… и угрожал им словами, что таких-де судей повесить или, бив кнутом, сослать в Сибирь, а о правах говорил, что шельма писал, а каналия судил…

 

Проте, здавалось би, вже приреченому Гетьманатові судилося ще раз пережити смугу надій. На цей раз причиною став не великодержавний розрахунок, а романтична пригода і сентимент нової імператриці Єлизавети Петрівни (1741–1762), таємно одруженої з простим козаком із с. Лемеші на Чернігівщині Олексієм Розумовським (1709–1771). За красивий голос і гарну поставу Олексій серед інших парубчаків був узятий до придворної капели (впродовж XVIII ст. мода на українських музик у Петербурзі не переводилася), і там зійшовся з Єлизаветою, тоді ще царівною. У 1744 р. імператриця здійснила подорож на батьківщину графа Розумовського (графський титул родині Розумовських був пожалуваний 1744 р.), вклонилася київським святиням і вельми прихильно сприйняла висловлені їй у Глухові прохання старшини відновити давні вольності, у тому числі й гетьманство.

Бажаний кандидат знайшовся відразу – молодший брат Олексія Розумовського Кирило, якому на той час виповнилося лише 16 років. Втім, декоративне гетьманство поспіху не вимагало, тож юний граф відбув у закордонну освітню подорож у супроводі свого наставника Григорія Теплова. Тим часом на Україну щедро сипалися царські милості: її територію було звільнено від армійських постоїв, а мешканцям дозволено вільну торгівлю збіжжям; 1745 р. поновилася Київська митрополія (перетворена 1722 р. на архієпископію з призначуваним з Петербурґа ієрархом); врешті – у 1747 р. оголосили царський указ "О бытии в Малороссии гетману по прежним правам и обыкновениям". На початку березня 1750 р. в Глухові, з великою урочистістю і дотриманням належного церемоніалу 22-річний Кирило Розумовський був заочно "обраний" на гетьманство, а імператриця з цієї нагоди присвоїла йому чин генерал-фельдмаршала і вручила в придворній церкві у Петербурзі гетьманські клейноди: прапор, бунчук, військову печатку і срібні литаври. В липні цього самого року, з численними екіпажами, верховим супроводом, музикантами, скороходами і навіть трупою акторів гетьман прибув до Глухова, де його зустрічала майже вся старшина, духовенство, кілька тисяч козаків.

Втім, театральний бік імператорського лицедійства на цьому й вичерпується, бо молодий гетьман виявився не такою вже й безпомічною іграшкою Петербурґа, як можна було сподіватися. За його правління (1750–1764) Гетьманат пережив останню спробу пристосуватися до нових порядків, не втрачаючи на вольностях. Напрям цих зусиль визначали риси особистості самого Розумовського. Вихований на петербурзькому дворі і поєднаний родинними зв'язками з найвищою російською аристократією завдяки одруженню з родичкою імператриці Катериною Наришкіною, гетьман бачив Україну, звичайно ж, часткою Російської імперії, однак під контролем місцевих влад, гарантом чого виступав би він сам. Претензії на особливу роль в Україні виразно простежуються в заходах довкола розбудови гетьманської столиці. Глухів належав до непоганих міст (як писав ще в 1703 р. уже згадуваний російський паломник Іван Лук'янов, в малороссийских городах другова вряд ли такова города сыскать; лучше Києва строением и житием). Проте Розумовський вирішує перенести свою столицю до мазепинського Батурина. Саме тут, на мальовничому крутому березі Сейму, петербурзький архітектор-англієць Чарльз Камерон збудував на гетьманське замовлення розкішний палац першокласної класицистичної архітектури (його центральний корпус зберігся донині), а італієць Рінальді заклав довкола парк. До проектування в Батурині національних строєній були залучені найвідоміші придворні майстри – Квасов, Аксамитов і Старцев (у зв'язку з ліквідацією гетьманства ця частина задуму так і залишиться на стадії підготовчих робіт). Водночас гетьман виношував плани відкрити у своїй новій столиці університет, а другим мала стати реформована Києво-Могилянська академія.

Намагання зробити з Батурина "маленький Петербурґ" логічно перегукується з заходами Розумовського стосовно законодавчого виокремлення української аристократії, народженої з козацької старшини. Тенденція ототожнювати себе з давньою шляхтою намітилась серед козацьких ватажків ще в добу мазепинського правління (пор. розд. V, § 3), проте лише за молодого гетьмана вона набула форм, законодавчо окреслених. Так, у проекті згаданих "Прав, по которым судится малороссийский народ" передбачалося, що носії усіх військових чинів, починаючи від сотників, а також усі знатні військові товариші і духівництво мусили бути визнані шляхтою, на яку поширюються права, передбачені Литовським Статутом для осіб шляхетського стану. Реанімація, здавалось би, затертої від тривалого вжитку фразеології Статуту мала підтекст глибший, ніж юридична казуїстика. Прагнення здобути статус шляхти несподівано висвітлило той факт, що козацька старшина продовжувала зберігати набагато тісніший, ніж можна було сподіватися, зв'язок зі своєю політичною колискою – Річчю Посполитою. Уявлення про справедливий лад, про права і функції еліти, про способи її самоорганізації, на які можемо натрапити в тогочасних пам'ятках, живцем перенесені з річпосполитських практик разом з поняттям шляхетства, хіба що під останнім уже розумілася не старожитна родова, а військова старшинська знать.

Реформа судочинства, проведена Розумовським у 1760–1763 рр., так само була спрямована на відродження тієї давнини, в якій козацькі терени жили до Хмельниччини. Так, за реформованим Генеральним судом недвозначно проступають апеляційні трибунали Речі Посполитої: двом традиційним генеральним суддям асистує виборна колегія з 10 депутатів – по одному від кожного полку. Замість полкових судів запроваджено, відповідно до приписів Статуту, земські, гродські і підкоморські суди – для розгляду цивільних, кримінальних і межових справ. При цьому кримінальне гродське судочинство, подібно до старост Речі Посполитої, очолювали полковники, а земських суддів, підсудків, писарів, підкоморіїв та їхніх помічників-коморників мав, як і в Речі Посполитій, обирати шляхетський загал відповідної округи.

Ще одним нововведенням, яке підкреслювало тенденцію "ошляхетнити" Гетьманську Україну за старим взірцем, стало скликання старшинських з'їздів у Глухові для обговорення найважливіших справ, що перегукувалося з практикою шляхетських сеймів. Наприклад, у вересні 1763 р. саме такий з'їзд, у якому взяло участь близько ста шляхтичів -старшини середнього і вищого рангу з усіх полків, апробував згадану судову реформу. Один з його учасників у своїй промові, запис якої зберігся, прямо говорить про потребу запровадити сейми, чи генеральні ради для відродження сили нашого шляхетства.

Характерним проявом старшинського світогляду часів Розумовського є поема перекладача Генеральної військової канцелярії Семена Дівовича "Разговор Великороссии с Малороссией", датована 1762 роком. Нагадуючи воїнські заслуги козацтва, Дівович особливо підкреслює, що козацька старшина – це люди не без знатних рангов, які не поступаються російській аристократії, хіба що називаються інакше. Але це річ другорядна, бо, як наголошує автор, Україна перейшла під скипетр російського царя добровільно, і тому її статус рівнозначний статусові Росії:

 

А разность наша есть в приложенных именах:

Ты Великая, а я Мала, живем в смежных странах…

Так мы с тобою равны и одно составляем,

Одному, не двум государям присягаєм…

 

Пошуки доказів, спрямованих, за висловом Зенона Когута, "прилаштувати Україну всередині більшої, російської ідентичності", не були новиною (пор. розд. V, § 4). Натомість висунення на перший план старшинської шляхти в ролі речника Гетьманату засвідчило появу доволі чіткої політичної платформи – зіпертої на лояльність до царя, але й з підкресленням того, що Україну і Росію єднає тільки берло спільного монарха, тим часом як правитель, уряд, територіальні кордони, фінанси у Гетьманаті свої. Петиція до імператриці, схвалена на Глухівській раді, в якій наголошувалось на відновленні договірних взаємин між царем і Україною на підставі Статей Богдана Хмельницького, цілком виразно засвідчує саме таку спрямованість поглядів. Радикальним нововведенням глухівських дебатів став і обговорюваний тут проект затвердження за родом Розумовських спадкового гетьманства, підписаний полковниками та частиною генеральної старшини.

Глухівські події, про які з пильністю відрапортували імператриці київський генерал-губернатор Федір Воєйков і Київський митрополит Арсеній Могилянський, викликали занепокоєння в Петербурзі. Тож у січні 1764 р. гетьман отримав наказ з'явитися до столиці для пояснень і покинув Глухів, як виявилося – назавжди.[55]До всього ж якраз напередодні на стіл Катерини лягла "Записка про непорядки в Малоросії, які йдуть нині від зловживань правами й звичаями, підтвердженими в грамотах". Її склав секретар імператриці, колишній вихователь Розумовського Григорій Теплов, котрий після затвердження свого підопічного на гетьманстві багато років прожив в Україні. "Записка" трактувала козацькі терени як органічну частину російської державної території, силоміць відірвану, а згодом законно повернуту під скипетр російського царя. Її критичне вістря спрямоване передовсім проти старшини, надуживання якої, на думку Теплова, процвітають через недосконалість малоросійських прав, особливо – через конфузний польський (тобто Литовський) Статут, положення якого

 

для республиканского правления учрежденные, весьма несвойственны уже стали и неприличны малорусскому народу, в самодержавном владении пребывающему.

 

Вважають, що "Записка" Теплова стала сигналом до рішучих дій. На вимогу Катерини II Кирило Розумовський, попереджений своїми впливовими придворними друзями, що опиратися небезпечно, наприкінці лютого 1764 р. підписав добровільне зречення гетьманства (отримавши в нагороду за лояльність підтвердження наданих йому Єлизаветою Петрівною величезних маєтків в Україні і чималу пожиттєву пенсію). Указом від 10 (21 н. ст.) листопада 1764 р. гетьманський пост оголошувався ліквідованим, а управління передавалося новоствореному органу – Малоросійській колегії (її традиційно називають Другою Малоросійською колегією). До складу Колегії мусило увійти четверо вищих російських офіцерів і четверо представників генеральної старшини, а президентом і одночасно генерал-губернатором краю призначався граф Петро Рум'янцев, який з квітня 1765 р. майже на чверть століття осів у Глухові. Характерно, що, згідно з застереженням імператриці, українці і росіяни на засіданнях Колегії мали сидіти не одні навпроти одних (як у період Правління гетьманського уряду), а впереміш, аби серед старшини вивітрювалося развратное мнение, по коему поставляют себя народом, от здешнего – тобто російського, совсем отличным.

Серед інших приписів Катерини II варті уваги ті, в яких вказується Рум'янцеву на потребу викорінювати внутрішню ненависть українців до великоросів, а також ретельно відстежувати настрої простолюду з метою привернення його на свій бік. Що ж до заходів по ліквідації особливостей місцевого устрою, то їх рекомендовано впроваджувати з повільною обережністю. Як писала імператриця в одній зі своїх інструкцій прокуророві Сенату кн. Олександрові В'яземському:

 

Мала Росія, Ліфляндія [Латвія], і Фінляндія [Карелія], суть провінції, які правляться дарованими їм привілеями. Порушувати ці привілеї зразу було б непристойно, але й не можна вважати ці провінції чужими й поводитись з ними як з чужими землями, це була б дурниця. Ці провінції… треба зручними способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитись, як вовки в ліс… Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів щезли…

 

Правління Рум'янцева розпочалося з проведення протягом 1765–1767 рр. тотальної ревізії господарства Гетьманату, під час якої було здійснено перепис населення, детально описано поземельну власність і майно кожного господаря тощо (матеріали так званого Румянцівського опису, збережені донині, охоплюють понад тисячу томів). Паралельно започатковано серію "тихих" заходів Рум'янцева, який підбирав на відповідальні посади прихильників нового порядку, одночасно сприяючи інтеграції старшинської шляхти в світ російської знаті шляхом надання їй загальноімперських чинів і привілеїв, що мало пробуджувати патриотизм к общему отечеству.

Початок російсько-турецької війни 1768–1774 рр. дещо загальмував реформаторські ініціативи генерал-губернатора, призначеного головнокомандувачем російської армії. Проте після успішного завершення війни [56]рештки партикуляризму, які ще зберігалися на українських околицях імперії, втратили в очах уряду всяку доцільність. Тож у 1775 р. була ліквідована Запорозька Січ, до чого ми ще повернемося далі, а указом від 16 (27 н. ст.) вересня 1781 р. на території Гетьманської України замість дотеперішніх полків запроваджувалось Малоросійське генерал-губернаторство в складі трьох губерній, або намісництв – Київського, Чернігівського і Новгород-Сіверського, влаштованих згідно з приписами загальноімперського "Установлення про губернії". В губернських центрах та повітових містах (кожна з губерній була розділена на 11 повітів) створювалися адміністративні і судові установи на зразок діючих по всій Росії, а рештки адміністрацій, відмінних від загальноросійського зразка – Малоросійська колегія, Генеральний суд і полкові та сотенні правління, втрачали чинність.

Як уже згадувалося, 3 травня 1783 р. вийшов імператорський указ, що прикріплював селян до місць їх проживання на час останньої ревізії 1782 р., забороняючи покидати своїх власників. Врешті, указом від 28 червня (9 липня н. ст.) 1783 р. замість козацьких створювалося десять кінних (так званих карабінерських) полків регулярної армії з 6-літнім строком служби. Вони мали формуватися з колишніх козаків, віднині названих казенними хліборобами і зобов'язаних до військової повинності на засадах рекрутування трьох вояків від 500 душ населення. Старшина, яка теж підпадала під дію цього указу, отримувала російські табельні чини. [57]Наприклад, залишаючись у війську, полкові осавули і хорунжі ставали, відповідно, ротмістрами і поручниками, а йдучи у відставку, отримували ранги щаблем вище – прем'єр-майора, секунд-майора та ін. Так само жалувалися табельними чинами й ті зі старшини, хто вирішив присвятити себе цивільний службі в рангах колезьких асесорів, титулярних радників тощо. Осіб, які б не просили нових звань (як писав один із сучасників – по привязанностям к малороссийским чинам), виявилося небагато. До 1784 р., тобто до строку, на який була розтягнута ця акція, абсолютна більшість козацької старшини запаслася табельними чинами, урівнявшись тим самим з російським служилим дворянством.

Відтак, коли у 1785 р. був оголошений знаменитий імператорський маніфест "Грамота на права, вольности и преимущества благородного российского дворянства", де вперше гарантувалися недоторканість особи, майна і честі, а також право на вільний в'їзд і виїзд з країни та регіональну самоврядність,[58]козацькій еліті залишалося тільки формально довести свою дворянську належність по силі прав малоросійських, тобто підтвердити, що хтось із предків кандидата в "російські дворяни" належав до старшини чи походив не от здешней простонародной породы, а від польської шляхти з-за Дніпра.

В генеалогіях, які вибудовувалися протягом цих кількох років, доки проходило перезатвердження дворянства, можемо натрапити на багато кумедних фантазій на зразок спроб Білецьких-Носенків вивести себе від згаслої у XV ст. волинської гілки князів Носів, чи Скоропадських – від якогось міфічного референдарія над тогобочною Україною. Бувало, що таке дворянство доводили у якнайкурйозніший спосіб. За приклад може слугувати лист гетьмана Скоропадського 1711 р., пред'явлений нащадками на доказ близькості їхнього предка до гетьмана:

 

Тоби, скурвому сину Василію Салогубу, нехай буде відомо, иж доносил нам жалобливе пан Антон Трохимович, сотник сребрянскій, же ти з своєи мужицкои глупости… овец єму по уговору не отдалесь… зачим умысльні посылаючи от боку нашого посланного, приказали єму конечне тебе, як собаку, за шию взявши и в колоду забивши, примкнути до обозу, гді… знатного кієвого караня не увойдеш, декляруєм непремінно.

 

Внаслідок легкості доведення свого "дворянського" минулого на кінець XVIII ст. в колишній Гетьманській Україні відсоток дворянства був значно вищий, ніж в інших регіонах імперії, охоплюючи, за обрахунками Зенона Когута, близько 23–25 тис. осіб. Без сумніву, до цього числа потрапило багато осіб селянського та міщанського походження, над якими дошкульно глузували. Наприклад, в анонімному чернігівському вірші кінця XVIII ст. "Доказательства Хама Данилея Кукси потомственні" в'їдливо пародіюється доведення дворянства по гербу, на якому лопата написана держалном угору… усередині граблі, вила і сокира; знадобилося ж воно кандидатові, аби його ніхто не брав за чуб.

 

 

* * *

Зусилля забезпечити собі місце в соціально престижних структурах Російської імперії не виключали спроб козацької старшини ще якось зарадити перемінам у власній батьківщині. Широким полем для цього, зокрема, стала діяльність "Комиссии для сочинения проекта нового уложения и для советов о способах к достижению общенародного благоденствия", створеної Катериною II у 1766 р. з метою реформувати російські закони. У підсумку, як відомо, з реформи нічого не вийшло, і 1769 р. під приводом початку російсько-турецької війни Комісію було розпущено. Проте бурхливі вибори до неї (лише з України було обрано 34 депутати: по 11 від старшини і рядового козацтва, 10 – від городян, два – від Запоріжжя), а особливо складені виборцями накази засвідчили, наскільки живі в Гетьманаті, як роздратовано писав Рум'янцев, любовь к своей землице і прагнення к умоначертаниям прежних времен.

Спільним пунктом усіх депутатських наказів з України стала вимога поновити договір, на підставі якого гетман Богдан Хмельницкий со всем малороссийским народом приступил под державу великороссийскую. Щоправда, під тиском генерал-губернатора клопотатися про відновлення гетьманства виборці наважилися лише в одному з наказів – від рядових козаків Прилуцького полку, а в решті обмежилися вимогою дотримання давніх звичаїв і юридичних практик, зокрема – Литовського Статуту, згадки про який звучали особливо часто. Характерним документом цього періоду є розвідка, написана перекладачем Петербурзької Академії наук, депутатом старшини Лубенського полку Григорієм Полетикою під назвою "Історична довідка: на якій підставі Мала Росія була під Польською республікою, і на яких договорах піддалася Російським государям, і патріотична думка про те, як її тепер можна влаштувати без порушення її прав і вольностей, щоб вона була корисною для Російської держави".[59]"Корисне" правління в Україні, на думку Полетики, повинне повністю знаходитися в руках шляхти, наділеної правом ставити на підставі вільного вибору з-поміж себе урядників, встановлювати, відміняти і виправляти закони на своїй території, визначати податки і повинності тощо.

Вимоги різних соціальних груп українських виборців збіглися ще в одному пункті – освітньому. Нарікаючи на занепад освіти і зазначаючи, що в здешнем народе особливейшая к наукам склонность и охота видится,[60]клопоталися про дозвіл на створення двох університетів з друкарнями при них, про підтримку Києво-Могилянської академії і Чернігівського колегіуму, про заснування дівочої гімназії, звільнення книгодрукування від цензури тощо.

На зливу українських ініціатив Катерина II відреагувала спокійніше, ніж роздратований фальшивими республиканскими мыслями Рум'янцев. Її розрахунок виявився правильним – желание к чинам, а особливо к жалованию переважили потяг до автономії. Це добре видно на прикладі безконфліктної ліквідації решток козацького устрою впродовж 1780-х. Ми не знаємо, як оцінювала ці події старшина у довірчих приватних бесідах. На поверхні ж залишилися тільки невиразні сліди єдиного реального прояву опору, пов'язаного з поїздкою модного в петербурзьких салонах поета, сина миргородського полковника Василя Капніста 1791 р. до Пруссії. Від імені своїх однодумців Капніст мав налагодити контакти з канцлером Евальдом Герцберґом, аби прозондувати, чи надасть Пруссія підтримку відкритому антиросійському виступові в Україні. Місія Капніста оповита таємничістю, свідчення ж про неї, вміщені в рапорті канцлера королю, такі:

 

Він твердить, що його послали мешканці цієї країни, доведені до крайнього відчаю тиранією, яку російський уряд, а саме князь Потьомкін, здійснювали над ними, та що він хотів би знати, чи на випадок війни вони зможуть сподіватися на протекцію Вашої Величності – в такому випадку вони спробують скинути російське ярмо. Він каже, що це була країна давніх запорозьких козаків, від яких забрали всі їхні привілеї, кинувши їх під ноги росіян… [61]

 

Варто додати, що канцлер дав на пропозицію Капніста ухильну відповідь, побоюючись провокації і не бажаючи наражатися на конфлікт з Росією. Ширшої інформації про людей, від імені яких Капніст вів згадані переговори, та про події, що їм передували, поки що в розпорядженні істориків немає.

 

Слобідська Україна

 

Григорій Сковорода у одному з листів називає Малоросію, себто Гетьманську Україну, своєю матір'ю, а Слобожанщину – тіткою. Мабуть, у цій метафорі напрочуд влучно відображена споріднена, але неоднакова доля двох козацьких ареалів – старого і нового, слобідського, який з середини – другої половини XVII ст. розрісся на теренах колишнього Дикого Поля за путивльським пограниччям Московського царства. Переселенці з охоплених пожежею воєн Наддніпрянщини, Поділля та Волині прибували сюди, знімаючись з рідних місць цілими селами, а то й округами. Так, у 1652 р. близько тисячі козаків, вийшовши під проводом полковника Івана Зіньківського з-під волинського Острога цілим полком – з обозним, писарем, дев'ятьма сотниками і навіть двома попами, заклали на злитті річок Тиха Сосна і Острогощ майбутнє місто Острогозьк. Інша переселенська група в цьому самому 1652 р. заснувала м. Суми на старому Суминому городищі, а 1654 р. 37 козацьких родин поставили фортечку на Харковому городищі над р. Лопанню (невдовзі сюди прибудуть ще 587 родин, фортецю буде розширено й перебудовано, вона почне обростати передмістями і врешті перетвориться на одне з найбільших міст Слобожанщини – Харків). У 1659 р. 670 переселенців за царським дозволом осіло на давньому городищі над татарським бродом на р. Сіверський Донець, поклавши початок м. Салтову; трохи пізніше уманський полковник Микола Сененко з 200 козацькими родинами осяде на місці майбутньої Мурафи; 1663 р. отаман Яків Чернігівець займе з групою колоністів з-за Дніпра гирло р. Балаклії, започаткувавши однойменне місто і т. д. У цілому ж, за підрахунками Дмитра Багалія, у 1780-х роках тут, на доти порожніх просторах, мешкало понад 990 тис. людей, з-поміж яких абсолютну більшість становили колоністи з України, причому близько половини рахувалося вільними військовими обивателями, тобто колишніми козаками.

Більші групи переселенців, прибуваючи з-за Дніпра на свою нову батьківщину, відразу споруджували укріплення, які з допливом міського торгового та ремісничого населення перетворювалися на міста (як в Острогозьку, Охтирці, Харкові, Сумах та ін.). Менші колективи осідали у заснованих ними ж селах, а оскільки ці поселення були звільнені від податків, то за давньою українською традицією їх називали слободами, що й дало ім'я всьому розлогому регіону, який займав сучасні Курщину, Білгородщину та Вороніжчину Російської Федерації і Сумську, Харківську та Донецьку області України. Абсолютна більшість переселенців була заможними людьми, або, як висловлюються тогочасні російські джерела – семьянистыми и прожиточными, спромагаючись у нелегкій мандрівці через Дніпро і степи перевозити сільськогосподарський реманент і переганяти худобу – коней, корів, волів, свиней, овець. Не дивно, що такому статечному контингентові населення царський уряд охоче сприяв – хазяйновиті черкаси,[62]осідаючи на незалюднених пограниччях держави, одночасно і окультурювали їх, і витворювали живий захисний щит на татарських шляхах та бродах. Переселенці, своєю чергою, отримували власні вигоди від протекції уряду: їхні взаємини з владами на довгі роки були обмежені складанням присяги вірності царю, в той час як у черкасские обыклости, тобто внутрішнє життя козацьких громад, російська адміністрація не втручалася.

До головних привілеїв слобожан належало право вільної, не оподатковуваної і не обмеженої в розмірах займанщини, тобто дозвіл розробляти цілинний ґрунт (з чого виріс головний масив тутешньої поземельної власності), а також заняття господарськими промислами. Під останні використовувалися лісові, лугові та ін. угіддя, які в ході пізніших урядових межувань записувалися за конкретним населеним пунктом вопче, тобто як землі спільного користування. З приватних займанщин належало служити військову службу, а коли вони з тих чи інших причин порожніли – місцева старшина могла передавати їх новоприбулим поселенцям або взагалі продавати на сторону (що стало одним із джерел формування великих старшинських маєтків).

До найбільш прибуткових місцевих промислів належало вільне винокуріння, затверджене багатьма царськими жалуваними грамотами як суто українська пільга, якої не знало населення внутрішніх регіонів Росії. У лісових районах чималі прибутки давало дігтярство і бджільництво, а в степових – виварювання селітри, скотарство, садівництво. До черкасских обыклостей належало і право переселенців на млинарство та безмитну торгівлю, що разом з винокурінням вважалося замінником грошового жалування за військову службу. Торгові пільги сприяли швидкому формуванню великих ярмаркових центрів у Харкові, Охтирці, Сумах. Загалом же на останню чверть XVIII ст. на Слобожанщині, де сконцентрувалася велика сухопутна посередницька торгівля між купцями України, Росії, Туреччини і Польщі, функціонувало понад 270 ярмарків, через які проходила величезна маса сировини й товарів місцевого та іноземного походження.

Стабільно заможне життя мешканців Слобідської України забезпечувалась і тим, що царський уряд аж до 1760-х років не втручався у їхнє внутрішнє самоврядування, влаштоване за звичною для козацького середовища полково-сотенною схемою. П'ять слобідських територіально-адміністративних полків, які сформувалися вже в перші роки заселення краю, охоплювали Острогозьку, Харківську, Сумську, Охтирську та Ізюмську полкові округи. Кількість козацтва, яке виставлялося з них на військову потребу, бувала в різний час неоднаковою. Так, на зламі XVII–XVIII ст. у найбільшому Сумському полку нараховувалося 1230 боєздатних вояків, у Харківському – 850, Охтирському – 820, Острогозькому – 350, Ізюмському – 250. За ухвалою Комісії установлення Слобідських полків 1732 р., комплект боєздатних козаків Слобожанщини було визначено в 4.200 осіб – тисяча в Охтирському полку і по 800 у решті (усього ж виборного козацтва нараховувалося 22 тис., а підпомічників і підсусідків – 86 тис.).

Як і в Гетьманській Україні, уся повнота цивільної, судової і військової влади на території полку належала полковникам. Їх уряд був оточений великою повагою, оскільки свого часу саме полковники очолили переселення, а в нових умовах здійснювали постійне посередництво між козаками та царською адміністрацією. Тому досить швидко на чільне місце висунулося з десяток родин, які впродовж століття забезпечували контингент спадкового полковництва – Донці-Захаржевські, Квітки, Кондратьєви, Шидловські, Лесевицькі тощо. Варто додати, що спершу полковників обирали на старшинських радах і лише затверджували царськими жалуваними грамотами, а згодом, як і на території Гетьманату, фактично наставляли згори. Проте в зв'язку з відсутністю козацького сепаратистського руху відбувалося це без помітних конфліктів, з врахуванням думки загалу.

Ні гетьманського правління, ні інституту наближеної до гетьмана Генеральної ради Слобожанщина не знала. Життя полків замикалося на власній полковій старшині, яку складали (окрім полковника) обозний, суддя, осавул, хорунжий і два писарі – один для військових, другий для цивільних справ. У військових питаннях полковники підлягали бєлгородському воєводі – головнокомандувачу так званого Бєлгородського полку, до якого були приписані слобідські козацькі формування. Що ж до цивільної сфери, зокрема – прав і вольностей, то для кожного окремого полку вона регулювалась власною жалуваною грамотою, у той час як вищою апеляційною інстанцією виступали центральні органи – спершу Розрядний, а далі Великоросійський прикази. З часом згаданий обсяг автономного самоврядування тут, як і в Гетьманській Україні, почав поволі звужуватися. Зокрема, після перепису населення 1732 р., згідно з рішеннями згаданої Комісії установлення Слобідських полків, козацькі збройні сили стали підлягати загальноармійській регламентації; з 1735 р. було заборонене вільне переміщення населення за межі Слобожанщини; з 1748 р. козаків прикріпили до полкових територій, утруднивши перехід з одного полку до іншого.

Остаточна ліквідація полкового устрою збіглася з відміною гетьманства в сусідній Гетьманській Україні. Згідно з маніфестом Катерини II від 28 липня (8 серпня н. ст.) 1765 р., замість п'яти полкових адміністративних округ створювалася Слобідсько-Українська губернія з загальноімперськими органами управління. Тут віднині належало формувати п'ять гусарських полків, до яких на добровільних засадах могли записуватися колишні козаки, а нині військові обивателі Російської імперії. Той з них, хто не ніс збройної служби безпосередньо, зобов'язувався до сплати грошового подушного окладу від кожної особи чоловічої статі будь-якого віку. Старшина ж, подібно до старшини Гетьманату, отримувала табельні чини. На їх підставі після 1785 р. вона теж почне клопотатися про підтвердження російського дворянства, однак кількість родин, яким пощастило його досягти, була незначною – ледь більше 60. Судячи з наказів слобідської знаті депутатам згаданої вище Комісії Нового Уложення, вона, на відміну від гетьманської шляхти, політичних амбіцій не плекала.

 

Запорозька Січ

 

Згасання впродовж XVIII ст. козацьких автономій не може бути докладно з'ясоване без погляду на започаткований Петром І наступ Російської імперії на мусульманський південь. Його підсумували російсько-турецькі війни 1768–1774 і 1787–1791 рр., котрі, як прийнято звично твердити, "звільнили від багатовікового турецько-татарського панування питомо східнослов'янські (?!) землі Північного Причорномор'я". У перекладі з мови пропаганди на мову фактів це означало загарбання території Кримського ханату та його степових сателітів-ногайців, які на ті часи вже не складали жодної загрози імперії. "Останньому бастіонові кочовиків", над яким нависло громаддя Росії, йшлося хіба про власний порятунок. Втім, не все гаразд і з "кочовиками". Безпосередньо на території Кримського півострова кочовий спосіб життя давно відійшов в область історичних спогадів: за переписом 1740 р. тут нараховувалось 48 адміністративно-судових округів (кадаликів), що охоплювали 9 міст і 1399 сіл. Що ж до мешканців степу в Східному (від р. Берди до Дніпра) і Західному (від Бугу до Дністра) Ногаях та в Буджаку (між Дністром і Дунаєм), то вони в другій половині XVIII ст. теж вели вже напівосілий спосіб життя, вирощуючи на своїх зимовищах ячмінь, просо і гречку на продаж та розводячи худобу, а їхні прикордонні сутички з молдаванами чи слов'янським населенням перетворилися з грізних степових набігів на звичайні сусідські конфлікти. Втім, Росії йшлося не тільки про прагматичний вихід до Чорного й Азовського морів: її рух на Південь мав ще й ідейне обґрунтування месіанського походу до Святої Землі заради опіки над усіма християнськими народами Грецького обряду, своєрідне відновлення Візантії після Візантії. Не випадково в оточенні Катерини II навіть народився проект створити на руїнах переможеної Туреччини Грецьку державу, корона якої призначалася б онукові імператриці Костянтину Павловичу. Власне в ці часи моральне право Росії на владу над тюрксько-мусульманським півднем, обґрунтоване в маніфестах просвіченої імператриці та історієписаннях її царедворців, увійшло в плоть і кров російського світовідчуття на довгі (коли не дотеперішні) часи.

На півдорозі між Росією і теренами її месіанських прямувань лежала Україна – плацдарм для розміщення збройних сил і основне джерело постачання армії продовольством, фуражем, транспортними засобами тощо. Використавши козацьке населення в ході воєн за Причорномор'я і досягнувши своєї мети, царський уряд рано чи пізно мав би ліквідувати непотрібний уже буфер. Тож не дивно, що на Слобожанщині перша хвиля змін припала на часи російсько-турецької війни 1735–1739 рр., а друга і тут, і на Гетьманщині збіглася з переможним завершенням війни 1768–1774 рр. Ці самі обставини вирішили долю і Запорозької Січі.

Про Січ ми востаннє згадували в зв'язку з петровськими репресіями проти прибічників Івана Мазепи, коли 1709 р. січові укріплення на Чортомлику були зруйновані, а запорожці, яким пощастило врятуватися, спершу осіли на р. Кам'янці, а далі (1712) переселились на територію Кримського ханату, заклавши кіш в Олешках (нині м. Цюрюпинськ Херсонської обл.), нижче впадіння в Дніпро р. Інгульця. Життя під ханською протекцією не складалося добре. Запорожці бідували матеріально, оскільки російський кордон відрізав їх від теренів збуту своїх традиційних товарів – солі, риби та худоби. Водночас Кіш обкладали поборами на користь ханської скарбниці, примушували до участі в далеких походах з військом хана і навіть до земляних робіт по укріпленню Перекопської лінії, що відділяла Кримський півострів від материка (останнє сприймалося як болісне приниження вояцької гідності). Відтак товариство почало помалу танути, бо козаки поодинці поверталися в Гетьманат (наприклад, лише 1714 р. в Глухові й Конотопі було прийнято на поселення 350 січовиків-імігрантів). У травні 1728 р., коли на відновлене гетьманство був обраний авторитетний у козацьких колах Апостол, в Олешківській Січі відбувся своєрідний збройний переворот. Партія прихильників російського протекторату розгромила курені опонентів, скинула з кошівства мазепинця Костя Гордієнка і, забравши військові клейноди, рушила на човнах угору по Дніпру. Проте на Чортомлик, куди вони прямували, їх допущено не було. Тож довелося ще кілька років мешкати на ханській території, при впадінні в Дніпро р. Кам'янки (біля сучасного с. Мілове Бериславського р-ну Херсонської обл.), де кошовим знову став непримиренний ворог Москви Гордієнко.

Після його смерті (1733) проросійські настрої вдруге зміцніли, і в серпні 1733 р., після відповідних переговорів, запорожцям було надіслано жалувану грамоту імператриці Анни Іоанівни з дозволом на повернення. У березні 1734 р. вони заклали так звану Нову Січ на півострові, утворюваному р. Підпільною і Дніпром,[63]за 5–7 км від Чортомлика, а влітку 1734 р. у Лубнах, на переговорах з київським генерал-губернатором Йоганом Вейсбахом, були вироблені умови проживання під протекторатом Росії. За Січчю визнавалося право на споконвічну козацьку територію, котра їй весьма принадлежит – від верхів'їв р. Самари до р. Бугу зі сходу на захід і від річок Тясмина й Орелі до Ногайських володінь – з півночі на південь. На цих землях, які офіційно стали називатися Вольності Війська Запорозького, зберігалося козацьке самоврядування. Як військова одиниця, Січ отримувала щорічне грошове жалування і підпорядковувалась разом з рештою козацьких формувань Гетьманської України російському командуванню (в часи правління Розумовського – гетьманові).

Життям мешканців запорозьких теренів і в мирний, і у військовий час відав кошовий отаман, якого товариство обирало строком на один рік, з'їжджаючись 1-го січня в Січ на загальну Військову раду. Збереглися колоритні описи цієї процедури, яка, слід гадати, спиралася на архаїчні ритуали вояцького братства Дніпрового Низу, усталені щонайменше з XVI ст. Після служби Божої старшина виходила з Покровської січової церкви (опікункою Війська Запорозького вважалася Богородиця) і, несучи відзнаки своїх урядів, ставала в коло на січовому майдані, довкруг якого товпилось рядове товариство. Спочатку кидали жереб між куренями на промислові угіддя, а далі, вигукуючи кандидатури, приступали до виборів старшини: кошового, судді, писаря, осавула, обозного, булавничого, хорунжого та ін. Миром обходилось рідко, бо кандидат, запропонований від котроїсь із груп, міг пройти лише методом загальної згоди, якої в підсумку вдавалося досягти хіба кулаками. Втім, той факт, що в останній період існування Січі з року в рік обиралися одні й ті самі особи,[64]свідчить про поступове зведення ролі ради до традиційної формальності, оскільки наслідки її бували наперед визначені значним, себто заможним і впливовим козацьким елементом, як правило – старш