Шедеври “літератури канцеляристів”: Григорій Граб’янка, Пилип Орлик, Самійло Величко

 

До козацьких творів кінця XVII–XVIII ст., присвячених давньому й недавньому минулому України, традиційно прикладають напрочуд невдалу назву "козацько-старшинські літописи", хоча з літописами в звичному значенні слова (тобто, порічними хроніками) вони практично вже не мають нічого спільного, і ще Михайло Грушевський запропонував для них більш влучну назву – "література канцеляристів". Козацька публіцистика, вбрана в шати історієписання (бо мусила на драматично-монументальних прикладах показати діяння козацької доби), мала за генеральну мету обґрунтувати правомірність погляду старшини на Україну як законну отчину козаків.

Запропонована козацькими інтелектуалами модель фіксується уперше одночасно в трьох пам'ятках: преамбулі до Конституції Пилипа Орлика (1710), творі Григорія Граб'янки "Дійствія презільної брані" (1710) та двох книгах Самійла Величка, об'єднаних під умовною назвою Літопис (написані між 1715 і початком 1720-х рр.). Політичним ядром української спільноти (Малоросійської отчизни нашої) виступає козацький народ. Його історична біографія конструюється як двійник, а разом з тим антитеза сарматському міфові. Як уже оповідалося, сарматська легенда приписувала шляхті чужоземне походження – від войовничих "сарматів" чи "савроматів", тобто кочових іраномовних племен, які з II ст. до н.е. по IV ст. н.е. контролювали степи Північного Причорномор'я. Козацький варіант сарматської легенди (згодом його назвуть хозарським, інакше козарським, міфом) знайшов аналогічних предків для козаків у скіфському роді хозар, які свого часу буцімто вийшли з Передньої Азії і, перейшовши Дон та підкоривши місцеві племена аж до р. Ельби, влилися в праукраїнський (слов'янський) етнос як стан воїнів, змінивши назву хозари на козаки (буйні історико-географічні фантазії на тему войовничості алано-хозарів, що були постраховиськом для навколишніх народів, містить, зокрема, Літопис Граб'янки). Підкреслюючи вагу хозарсько-козацького народу в подіях стародавнього минулого, Преамбула до Конституції використовує один з епізодів боротьби Візантії з Хозарським каганатом VIII ст.: згаданий народ своїми завзятими походами морем і сухопуттю не лише довколишні племена, а й саму Східну імперію потрясав таким страхом, що східний імператор, прагнучи жити з ним у мирі, заручився тривким подружнім зв'язком із його зверхником – нарік своєму синові дочку кагана, тобто князя козаків (йшлося про одруження Константина, сина імператора Льва III Ісавра, на дочці хозарського кагана при укладенні у 732 р. мирної угоди Візантії з Каганатом). Характерно, що про цей же епізод, плутаючи, щоправда, хронологію та імена, оповідає і Граб'янка.

Промовистий штрих до архітектоніки хозарського міфу додає Самійло Величко, послідовно підкреслюючи "шляхетність" козаків: у його Літописі вони завжди шляхетно уроджені, тобто рівні зі шляхтою Речі Посполитої. Шляхом простого ототожнення понять сармати і хозари він з'єднує докупи обидві ідеї – сарматську і хозарську: предки руського воїнства у нього сарматсько-козацькі або сарматсько-хозарські, а народ України – козацько-руський савроматійський.

У його складі і Граб'янка, і Орлик, і Величко розрізняють дві суспільні верстви – шляхетно уроджених козаків і сільський посполитий люд (теж – поспільство руського роду, руський люд, посполитий люд тощо). Життєвий простір цієї політичної спільноти, за визначенням Величка – це землі Київська, Галицька, Львівська, Холмська, Белзька, Подільська, Волинська, Перемишльська, Мстиславська (!), Вітебська (!) й Полоцька (!) (в іншому місці – від Поділля і Волох по Віслу і аж до самого Вільна й Смоленська). Центральне місце належить території обабіч Дніпра, котру Величко називає

 

предковічною вітчизною нашою, яка сяє правдешнім і несхитним благочестям від святого і рівноапостольного князя Володимира Київського, що просвітив Русь хрещенням.

 

З плином часу за гріхи роду людського, коли, як пише Граб'янка, почав брат брата вбивати і виганяти з земель, Бог покарав Русь, підкоривши її королям польським, і вона з царства перетворилася на князівство, а з князівства – на воєводство. Величко доповнює тезу про польське завоювання, перетягуючи, як і київські інтелектуали передвоєнних часів (пор. розд. IV, §4), центр сарматської легенди з Польщі на Русь:

 

…поляки народилися й пішли від нас же, савроматів та русів… Вони взяли собі іншу назву (тобто ляхи й поляки) і заволоклися аж за Віслу… а згодом безпричинно й по-зрадницькому повстали (як колись Каїн на Авеля) на русів чи савроматів, тобто на своїх же з давнини природних братів… звоювали війною і привласнили через свою ненаситність… провінції козацько-руські савроматійські від Поділля і Волох по Віслу і аж до самого Вільна й Смоленська…

 

У схемі Величка історія українсько-польських взаємин описана так:

 

польські королі, як їм належало й подобало, були пани ласкаві й милостиві до своїх підданців, людей Русі та козаків… зміцнювали їхні стародавні права та вольності. Однак пани, порушуючи королівську волю, наклали на вільний сармато-козацький і весь малоросійський народ ярмо нововигаданих своїх прав та утяжень… завзялися завести у підданче собі ярмо вільний від віку православний і шляхетний козако-руський народ.

 

Доходячи до сакраментального пункту – обґрунтування законності status quo, здобутого козацькою шаблею, Величко резюмує: у тому, що козаки зламали присягу, винні перш за все поляки, бо це вони незалежно від королівської волі зневажили права й вольності козаків та малоросіян, зламавши таким чином і свою присягу… Отже, козаки, за логікою його доказів, лише використали право на опір, що належало їм як вірним слугам-рицарям короля (на вірності попередніх козацьких служб послідовно наголошено).

Ці міркування Величко підсилює думкою про натуральне право будь-якої живої істоти шукати всілякими способами собі свободи. Тож не гріх було зробити це й козакам, піднісши зброю на своїх озлобителів, які порушили Боже і природнє право вільного, шляхетного, савроматійського козацько-руського народу. Загадковим є майже дослівне співпадіння цього місця Величкового Літопису з одним із пунктів написаного Пилипом Орликом у 1712 р. "Виводі прав України", що разом з так званим "Маніфестом до європейських держав" мав на меті довести законність дій Івана Мазепи та Орликових змагань за владу в Україні. Описавши порушення царем суверенітету козацької держави – незалежного князівства, створеного Богданом Хмельницьким, Орлик підкреслює:

 

…козаки мають за собою право людське й природне, одним з головних принципів котрого є: народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час.

 

* * *

Таким чином, козацька концепція української історії спиралася на три головні тези: 1) що законність прадавнього козацького володіння над частиною земель княжої Русі випливала з рицарської служби шляхетних козаків різним династіям, яка тривала доти, доки володарі шанували їхні права, тобто станову і територіальну автономію; 2) що козаки представляли інтереси всього народу, оскільки боронили благочестиву віру, 3) що козацький народ мав натуральне і Боже право на свої вольності. Згадані тези жили не як кабінетні схеми, а як живі переконання доти, доки фізично існувала козаччина. Старшині XVIII ст. вони служили теоретичною основою для обстоювання автономії Гетьманщини, а останньому речнику козаччини – авторові "Історії Русів" – для обґрунтування неперервності політичної історії на території України за відсутності власної пануючої династії, і такою ж мірою – для підкреслення передромантичної ідеї про натуральне право кожного народу здобувати свободу. З кінцем козацької доби ідеологемам "літератури канцеляристів" судилося переміститися в кабінети істориків. Натомість інше майбутнє чекало ще одну ідею, теж уперше сформульовану козацькими публіцистами початку XVIII ст. – про месіанську роль в житті українського народу Запорозької Січі як квінтесенції народовладдя.

Перша спроба її теоретичного обґрунтування належить, схоже, Пилипу Орлику, котрий, як засвідчує у вже згаданій записці його син Григір, дотримувався думки, що козацький народ завжди висловлювався проти автократії. Проте справжнім творцем січової легенди став Самійло Величко. Літературний прийом, з допомогою якого він конструює свій образ Січі – це вставки до авторського тексту так званих листів, котрими нібито обмінювалися гетьмани з кошовим товариством. В Літописі наводяться тексти 15 листів з Січі і 7 – на Січ [36](від Богдана Хмельницького, Виговського, Дорошенка і Самойловича). Модель ідеальних стосунків між "володарем" (гетьманом) і "політичним народом" (Військом Запорозьким, уособленням якого виступає Січ) сформульована вже в першому комплекті листування – між Богданом Хмельницьким і кошовим товариством. Гетьман доповідає про свої дії, просить зізволення й поради Січі на такий крутий поворот зовнішньої політики, як Переяславська угода, надсилає до відома й на пораду копії царських грамот, нібито обговорюючи перспективи з'єднання з Росією тощо. Військо (Січ), своєю чергою, радить йому те чи інше і застерігає пильно додивлятися, щоб у проектованій (!) угоді не було чого зайвого і шкідливого нашій вітчизні, некорисного і супротивного нашим предковічним правам та вольностям. Абстрактно-ідеалізований характер цієї моделі стане цілком очевидним, коли пригадати, що Січ як політична одиниця для Хмельницького просто не існувала: після свого виходу з Запоріжжя "на волость" у початках повстання, віддавши данину козацькій традиції, гетьман якщо й провадив зносини з кошовим товариством, то хіба репресивні, подавляючи ворожі для себе прояви анархії.

Окресливши ідеальний еталон, Величко підганяє під нього оцінку Богданових наступників. Так, Виговський після смерті Хмельницького нібито сповіщає кошове товариство про своє обрання, заявляючи, однак, що не хоче затверджуватися на тому гетьманському уряді без згоди Війська Низового Запорозького, бо воно, мовляв, становить корінь і утвердження честі та вікопомної слави іншим городовим україно-малоросійським військам. Лист- відповідь січовиків містить головні постулати поведінки "володаря", сформульовані колективним розумом "народу":

 

[його] вибрання і постановлення… не повинно… зачинатися й вершитися без волі й ради… всього низового Запорозького війська, а лише через панів генеральну старшину, оскільки небіжчик Богдан Хмельницький прийняв начало свого гетьманства не в Чигрині, але в нашому Січовому коші [тобто, з рук "народу"].

 

Гетьман не може починати жодних затівок та новинок без поради з "народом", особливо коли йдеться про загальне добро чи занепад вітчизни, бо лише колективна рада дасть йому гарантії невідмовної прихильності.

У всіх наступних листах до гетьманів Січ виступає в ролі мудрого порадника й вищого судді, який то повчає на прикладі доброго нашого вождя Богдана Хмельницького, то дорікає за розор нещасливої україно-малоросійської вітчизни, то погрожує вищою Божою карою і помстою усіх обобічних українців, коли надійде час за кров братії заплатити власною кров'ю. Сюди ж закладена й оцінка дій гетьманів, з-поміж яких усі, окрім доброго вождя Богдана, виявилися клятвопорушниками, владолюбцями, виродками нашої вітчизни. Анатомія зради і неминучий сумний кінець кожного з них, як констатується в листах, закономірні: вони минали волю й відомість… низового Запорозького війська ("народу"), порушуючи закон козацької "старовини", встановлений Хмельницьким. Той завжди про все з нами словесно й листовно радився, а з радою нашою ніколи, аж до смерті своєї, не завівся, і власне тому за його гетьманства було єдине стадо і єдиний пастир.

Коли пригадати, що саме Величко ототожнював козацький народ Гетьманської держави з вільним шляхетським народом Речі Посполитої, об'єднуючи сарматський міф з хозарським, ідейне підґрунтя його січової легенди стане зрозумілішим. У своїй – українській – моделі шляхетських вольностей народовладдя, оспіваних речниками сарматизму, Величко ніби констатував розщеплення козацького й польського політичних світів.

Місце ж для символу сарматського квазіреспубліканізму, прочитаного по-козацькому, було відшукано ідеальне – у Січі, відділеній самою природою від терену кривавого зіткнення задніпрянців з правобережцями, огорнутій ореолом козацької "старовини". Можливо, тому що його книги, на відміну від твору Граб'янки, сучасники не знали (окрім автографа, зберігся єдиний список Величкового і понад 50 – Граб'янчиного тексту; Граб'янка був уперше виданий друком 1793, а Величко – аж 1848–1864 рр.), ідея Січі як найвищого символу українськості практично не знаходить аналогів у думці XVIII ст. Натомість уже від "Енеїди" Котляревського, потрапивши на сприятливий ґрунт романтичних, а далі народницьких візій, образ Січі-символу завойовує ледь не весь український духовний простір, остаточно стираючи бар'єр, який у реальній історії завжди розділяв двох антагоністів – козацтво низове (Січ) і козацтво городове (Військо Запорозьке в конкретному значенні).