Після поразки мазепинців, довершеної фізичним винищенням чи еміграцією найбільш активних старшинських верхів, імперський механізм Росії почав з прискоренням поглинати автономні козацькі осередки у Гетьманській і Слобідській Україні та на Запорозькій Січі. Згасання мазепинства збіглося з часами становлення абсолютистської монархії, однак за Російською державою – "найдержавнішою і найбюрократичнішою у світі" (за словами Миколи Бердяєва) стояла потужна кількавікова традиція розбудови. Відколи Московське царство проголосило себе наступником Візантії і єдиним носієм праведної християнської віри, територіальна експансія вбиралася ще й у месіанські шати поборення "неправди". Наприклад, книжник Філофей, звертаючись до Івана IV Грозного (1547–1584), писав:
І нехай відає Твоя держава, Благочестивий Царю, що усі царства православні християнської віри зійшлися в Твоє царство: Ти один у всій піднебесній Християнський Цар. Бережи ж і вслухайся, Благочестивий Царю, що всі християнські царства зійшлися у Твоє єдине, що два Рими впали, третій стоїть, а четвертому не бувати…
В зусиллях "збирання" руських, а далі й сусідніх земель обшири третього Риму між кінцем XV і схилом XVI ст. зросли з 430 тис. до 5,1 млн. кв. км, але це був тільки пролог до розростання держави-монстра (для прикладу – на 1914 р. вона обіймала 23,8 млн кв. км, тобто у середньому збільшувалася на 80 кв. км щоденно). Паралельно до територіальних прирощень розбудовувалась і величезна управлінська машина, поступово перетворюючись на "річ-для-себе", спрямовану на власне самоутвердження шляхом тотального одержавлення усіх сфер життя. Цьому сприяли і традиції необмеженої царської влади та слабкий розвиток громадянських форм активності, котрі могли б через інститути станового самоврядування та парламентарне представництво стримувати простування владних структур до безконтрольної гегемонії (як відомо, саме таким шляхом пішов суспільний розвиток у країнах Західної Європи та Речі Посполитій, сприяючи поступовому законодавчому оформленню прав особи і станів).
Крутою вестернізацією управлінського апарату, а особливо армії, реформи Петра І не змінили принципової суті владної моделі. Навпаки, унітаризм іще глибше проник в усі ділянки – економіку, політику, культуру, релігію, ламаючи все, що в нього не вкладалося, і підкоряючи життя кожної людини вищій ідеї – примножити могутність абсолютистської "добре керованої" держави, змодельованої на раціональних принципах Просвітництва, згідно з якими неодмінною умовою розумного і справедливого ладу є запровадження всезагальних однакових законів. На цьому тлі особливо дражливою аномалією виглядали новоздобуті західні регіони імперії, суспільний уклад яких спирався на засади поліцентризму і договірного співжиття "народу" і "правителів". Розмаїттю їх устроїв "добре керована" держава мусила протиставити єдину адміністративну систему і державний контроль, регульований з центру. Відтак на долю Петра І та його наступників припало, як писала возвеличувана французькими просвітниками XVIII ст. Семіраміда Півночі Катерина II, усунути дерзкие мечтания з голів нових підданих Росії – українців, білорусів, литовців, поляків.
Козацькій Україні судилося першою потрапити під колесо уніфікації (з останньої чверті XVIII ст. на цей шлях, поза своєю волею і за дещо відмінними сценаріями, вступлять Правобережна Україна, Білорусь, Литва, Польща). Козацькі автономії не були готові протидіяти налагодженій імперській машині. На тлі енергійних реформ Петра І їхня неструктурована демократія виглядала анахронізмом, а часу, що уможливив би її природну еволюцію, ніхто дарувати не збирався. Навпаки – в процесі ліквідації автономізму були взяті за прецедент якраз ті вади, що спричиняли слабкість козацьких структур від моменту їх виникнення – невиробленість єдиної політичної лінії верхів, соціальні тертя між старшиною і низами, схильність городян до колабораціонізму з царським урядом, врешті – елементарна відсутність юридично унормованих засад внутрішнього устрою, який спирався на права і вольності звичні, але ніколи не був врегульований законодавчо. Уніфікаційні заходи реалізувалися одночасно в двох площинах. З одного боку, крок за кроком урізались повноваження інститутів автономної організації, а з іншого – це компенсувалося пільгами на користь привілейованих груп населення, старшини і міських верхів, аби, як писав 1774 р. генерал-губернатор Петро Рум'янцев, привязать их к России и возбудить патриотизм к общему отечеству. В підсумку російській адміністрації вдалося і те й друге. Погляду на перебіг та безпосередні наслідки цих нововведень і присвячено цей параграф.
