Організація території і модель влади Козацької держави

Переяславський договір скріпив de iure ті засади внутрішньої організації Козацької держави, на яких вона оформилась фактично впродовж 1648–1653 рр. Модель нововитвореної державності продиктував надзвичайний стан, в якому Україна жила від початку війни. З наближенням до сучасних категорій її можна порівняти з військовою диктатурою, здійснюваною від імені козацтва гетьманом і вищою старшиною, ба – навіть сама назва держави ототожнювались з поняттям Військо Запорозьке. Отже, верховна влада в Україні належала гетьману, який обирався пожиттєво козаками, але як верховний правитель очолював усі стани, користуючись правом уставодавства і вищої адміністративної та судової влади: для козацтва – в ролі прямого глави, для решти станів – як верховний арбітр. Повноправне населення, не зобов'язане до військової служби (шляхта і міщани), лишалося при давніх правах і вольностях, тобто зберігало традиційні форми самоврядування і майнових та станових прерогатив.

Щоправда, коли вірити московським присяжним спискам, шляхти на козацькій території лишилося близько 300 родин, тож її представники рано чи пізно мали змішатися з міським патриціатом або влитися до козацької старшини, як і сталося. Бар'єр же між міщанами й козаками взагалі був дуже еластичний: за підрахунками Івана Крип'якевича, в ході війни покозачилося від 50 до 80 % міського населення. Не сталося революції і в селянському питанні: селяни-піддані мали виконувати звичну повинність на користь своїх власників. Втім, основна селянська маса, покозачена в ході війни, отримала свою долю козацького виграшу, звільнившись від підданської залежності і перетворившись на особисто вільних землевласників (посполитих) з правом володіння оброблюваною ними землею в обмін на сплату податків до військової скарбниці.

Розвинуті форми міського (маґдебурзького) і шляхетського (земського) самоврядування з традиційною виборною ротацією компенсували той очевидний факт, що шляхта й міщани були фактично усунуті від керівництва державою, яке віднині зосередилось в руках нового політичного народу – козацтва, котре потіснило шляхетський політичний народ. Часткова виборність старшини в козацьких владних інститутах, як і вже згадана еластичність перегородок між станами, надавали Козацькій державі стихійно-демократичного характеру. У ній, хоч і без відповідних юридичних декларацій, утвердилась де факто всестанова рівність з розподілом функціональних обов'язків станів без виділення жодного з них у верству, упривілейовану законом на шкоду решті. З часом ця нетривка гармонія буде порушена, в козацькій старшині прокинуться смак до "благородного" походження і власницькі апетити, розпочнеться закріпачення посполитих і зазіхання на права міщан. Але це – справа майбутнього, тим часом як державі Хмельницького, а почасти і його наступників вдалося поєднати два малопоєднувані принципи: строгу військову централізацію і народовладдя.

Держава, створена Богданом Хмельницьким, охоплювала територію з населенням понад 3 млн. чоловік і площею близько 200 тис. кв. км. На заході її кордон більш-менш співпадав з порубіжжям старого Брацлавського воєводства, на півночі дотикався до р. Горині, далі вище Овруча тягнувся через Прип'ять і Дніпро на лівий берег, захоплюючи Любеч, Новгород-Сіверський і Стародуб; наприкінці 50-х рр. XVII ст. Війську Запорозькому належала ще й частина Південної Білорусі.

Адміністративний поділ дублював структуру війська: територіальні одиниці відповідали ієрархії бойових підрозділів, забезпечуючи максимально швидку мобілізацію військовозобов'язаного населення, тобто козацтва. Найнижчим військовим підрозділом козацької армії був курінь, відповідник давнього десятка, до якого входило від 10–20 до 30–40 вояків певного хутора, села чи частини містечка або міста. Очолював курінь виборний курінний отаман, а місцевою громадою, яка споряджала на війну даний козацький загін, у селах керував виборний війт. Курені об'єднувалися у вищу військову, а водночас і адміністративно-територіальну одиницю – сотню, якою командував призначений полковником сотник, що резидував разом із сотенною старшиною (осавулом, писарем і хорунжим) у сотенному містечку; цивільними справами сотні відав городовий отаман в співробітництві з органами міщанського самоврядування. Розміри сотні були неусталені, охоплюючи переважно до 200–300 вояків.

Сотні об'єднувались у полки і територіально підпорядковувались конкретному полковому місту, де знаходилась резиденція полковника, призначеного гетьманом, та полкової старшини – осавула, обозного, судді, писаря, хорунжого. Кількість полків не завжди бувала однаковою, коливаючись від 16 і більше, а до складу полку могло входити від 11 до 22 сотень. Як і в сотенному містечку, у полковому місті цивільними справами козацтва відав городовий отаман, а міщанськими – органи самоврядування. Полковникам належали функції начальників свого полку як бойової одиниці, а також глав адміністрацій полкової територіальної округи з широкими судовими, карними та фінансовими повноваженнями.

Автономною одиницею в державі лишалася Запорозька Січ, котра підлягала безпосередньо гетьманському правлінню, не входячи до жодного з полків і обираючи власного кошового отамана (на відміну від призначуваних гетьманом полковників).

Верхівку владних структур складала генеральна старшина, котру спершу називали войськовою: наказний гетьман (для командування окремими з'єднаннями під час бойових дій), обозний, суддя, писар, два осавули, хорунжий і бунчужний. У віданні генерального писаря знаходилася Генеральна військова канцелярія, інакше – штат дипломатичних та адміністративних служб. Генеральний обозний керував збройним постачанням армії і суто військовими питаннями, Генеральні судді (їх було, як правило, двоє) завідували гетьманським судом; у XVIII ст. він переріс у спеціальний апеляційний орган – Генеральний Суд, через який проходили справи, розглянуті попередньо в сотенних та полкових судах. Уряди генерального осавула, генерального хорунжого та генерального бунчужного не мали чітко окреслених функцій, зводячись до виконання безпосередніх доручень гетьмана (іноземці називали цих людей його генерал-ад'ютантами).

Резиденцією гетьманського апарату, а, отже, і столицею держави аж до відділення Лівобережжя зоставалося рідне місто Хмельницького Чигирин (нині райцентр Черкаської обл.), а точніше – Чигиринський замок на стрімкій горі над р. Тясмином. За державні клейноди, що переховувалися тут, служили гетьманська булава, корогви, гетьманський бунчук і печатка Війська Запорозького із зображенням козака з рушницею на плечі та шаблею при боці. Що стосується організації фінансових служб держави, то під 1654 р. вперше фіксується гетьманський підскарбій, котрий відав прибутками й видатками Військової скарбниці, однак офіційно за часів Хмельницького уряду генерального підскарбія ще не було, і всю фінансову справу гетьман контролював особисто. Джерелом прибутків скарбниці мусили б служити землі колишніх королівщин, Римо-католицької церкви та шляхти, котра емігрувала, однак запровадити регулярне оподаткування їх мешканців у військових сум'яттях так і не вдалося. Відтак грошові надходження поступали від прикордонного торгового мита з привозних і вивозних товарів (так звана індукта та евекта); населення платило також натуральну данину на військо, а грошима – поземельний чинш і податки за шинкування, тобто продаж пива, меду й горілки, за користування млинами, оренду й влаштування рудень і дігтярень, продаж тютюну. До фінансового життя слід віднести і ймовірні спроби карбувати в Чигирині власну монету, згадки про яку датуються 1649 та 1652 рр. (пізніше про гроші Хмельницького вже не згадується, а сама монета нумізматам невідома).