Безталання Юрася Хмельниченка

Молодий гетьман Юрій Хмельницький (1641–1685), прямо з-під Білої Церкви поволі просуваючись з військом до Дніпра, вислав посольство до московського воєводи князя Олексія Трубецького. У вимогах, які везли посли, гетьманська старшина сформулювала принципові засади, які б уможливили надалі союз з Росією. Пропонувалося: щоб московських гарнізонів не було ніде, окрім Києва, як при Богдані Хмельницькому; щоб війська, прислані в Україну, підлягали командуванню гетьмана; щоб уряд не зносився зі старшиною, оминаючи гетьмана, і не приймав до уваги жодних листів, не засвідчених його печаткою; щоб у всіх зовнішніх переговорах, дотичних інтересів України, були присутні її посли з правом голосу.

Трубецькой, прийнявши посольство, запросив Хмельниченка на особисті переговори. Той деякий час зволікав, побоюючись засідки, але врешті з нечисленною старшиною поїхав до Переяслава. Однак там на них справді чекала пастка: Трубецькой, спираючись на прихильників з-поміж лівобережної промосковськи настроєної верхівки, 27 жовтня 1659 р. скликав раду, оточену 40-тисячним московським військом. Після того, як ця "вільна" рада прокричала Хмельниченка гетьманом, князь запропонував йому на підпис зовсім не ті статті, що були передані в посольстві, а фальсифікований варіант Березневих статей 1654 р. (пізніше під назвою "Статей Богдана Хмельницького" саме цей довільно редагований текст увійде до Зводу Законів Російської імперії).

Переяславські статті 1659 р., на яких нового гетьмана примусили присягнути силою, затверджували прямо протилежне тому, чого вимагала у своєму проекті старшина. Так, різко обмежувалося право закордонних зносин гетьмана; він мусив посилати військо на перший виклик царя і, навпаки, без його дозволу не розпочинати жодних військових дій; московські воєводи на кошт місцевої людності мали бути введені, окрім Києва, до Переяслава, Ніжина, Чернігова, Брацлава та Умані; без згоди Москви гетьман не міг призначати й усувати полковників, а військо не могло переобрати гетьмана; Київському митрополиту належало визнати зверхність Московського патріарха. Зайве коментувати настрій правобережної старшини, з яким вона поверталася до своїх полків. У повітрі зависав неминучий конфлікт і все виразніше окреслювалася його демаркаційна лінія – Дніпро, що розділив задніпрянців і правобережців спершу на дві ворогуючих партії, а згодом – і на дві держави. Тож коли влітку 1660 р. московський уряд, зірвавши перемир'я з Річчю Посполитою, вислав для окупації Правобережної України армію на чолі з воєводою Василем Шереметьєвим, підсилену 20-тисячним корпусом задніпрянців під командою Тимофія Цюцюри, перспектива злагоджених дій козацтва обидвох берегів вимальовувалася вельми сумнівною.

Під містечком Чудновом військо Шереметьєва було оточене польсько-татарською армією, серед якої знаходились і прибічники Виговського. Трохи повагавшись і витримавши на підступах до Чуднова кілька боїв, полковники Юрася Хмельниченка, що нібито мали підтримати наступ, теж вступили в переговори з поляками. 17 жовтня під с. Слободищем гетьман підписав мирну козацько-польську угоду (Слободищенський трактат), яка в головних рисах повторила Гадяцьку, але вже без згадки про окреме Князівство Руське.

Слободищенський трактат не вгамував пристрастей. Козацька рада в Корсуні схвалила його, а в той самий час Яким Сомко від імені Переяславського, Ніжинського і Чернігівського полків склав у Переяславі повторну присягу на вірність цареві і був проголошений наказним (себто тимчасовим) гетьманом. Хмельниченко, спираючись на підтримку польсько-татарських загонів, восени 1661 р. спробував зламати опозицію Сомка (до речі, свого рідного дядька: покійна мати Юрася була Якимовою сестрою), однак успіху не досяг, навпаки – роздратував населення погромами й безчинствами, без яких не обходилася жодна з татарських експедицій. Такою ж безпорадною виявилася і наступна спроба замирити Лівобережжя, здійснена влітку 1662 р. Після невдалої облоги Переяслава сили Хмельницького були відтиснуті Сомком і московськими залогами до Дніпра і тут, навпроти Канева, розгромлені дощенту, а сам Юрась ледве встиг утекти в Чигирин.

Серед загального хаосу й безладдя стало врешті ясно, що гетьманська булава є затяжкою для хлоп'яти, якому на час виборів на гетьманство заледве минуло вісімнадцять. Крім усього, Юрась взагалі був фізично кволою людиною (з натури євнух, як писав літописець), змалку хворою на епілепсію і нараженою на періодичні приступи іпохондрії та екзальтованої релігійності. Уже під час Чуднівської кампанії 1660 р. він поривався зректися булави, посилаючись на хворобу й безталання і мріючи втекти від світу під чернечим каптуром, а наприкінці 1662 р. скликав раду в Корсуні і оголосив, що складає булаву і йде в монастир; у січні 1663 р. Київський митрополит Діонісій Балабан особисто постриг юнака в ченці під іменем Гедеона.

Дещо забігаючи наперед, варто коротко переповісти подальшу долю цієї людини, яка мала нещастя народитися під зорею батьківської влади, не успадкувавши ні хисту, ні волі батька. Чернечий постриг не сховав Юрася-Гедеона від мирських бурь: з 1664 по 1667 рр. за обмовою Павла Тетері його тримали в ув'язненні в Мальборкській фортеці на півночі Польщі. Недовго довелося пожити на волі і після повернення: 1672 р. гетьманича захопили в полон татари, переправивши як потенційну політичну карту до Стамбула, де він жив в ув'язненні до 1677 р. Коли ж турецько-татарська армія розпочала 1677 р. наступ на Україну, султан згадав про в'язня з гучним іменем. З Хмельниченка було зняте чернецтво і під помпезним титулом князя Сарматії та України, володаря Війська Запорозького під вартою татарської залоги вислано завойовувати батьківщину. Два останні роки життя Сарматський князь, нещасна жертва власного імені, прожив в Україні, резидуючи в Немирові, заправляючи за допомогою турецького конвою і виявляючи несподівану, вочевидь патологічну жорстокість. Одна зі страхітливих розправ, яку вчинили за його наказом над родиною багатого тутешнього купця-єврея нібито за несплату мита, потягла за собою скаргу до Стамбула. Уже непотрібного туркам лялькового гетьмана наприкінці 1685 р. привезли до Кам'янця на суд, де за вироком султанського намісника публічно задушили мотузком на мосту, що й донині з'єднує замок і місто, а тіло кинули у р. Смотрич. Такою жалюгідною смертю завершилося 44-річне життя спадкоємця славетного Богдана.