У 1701 р. парламент прийняв “Акт про облаштування”, відомий ще під назвою “Акт про престолоспадкування”. Він містив подальші уточнення прерогатив законодавчої і виконавчої влади та регулювував порядок спадкування королівського престолу. У ньому, зокрема, зазначалося: особа, яка вступить на престол, повинна обов’язково бути англіканського віросповідання; король не може без дозволу парламенту виїжджати з території Англії, Шотландії чи Ірландії; король не може застосовувати право помилування щодо осіб, притягнених до відповідальності парламентом у порядку імпічменту; “усі королі та королеви... зобов’язані здійснювати управління англійським народом ” відповідно до законів Англії, “які є природженими правами її народу ”; цим же законам мають підпорядковуватися всі королівські урядовці та міністри. Крім цих нововведень акт містить ще декілька нових важливих положень і державно-політичних засад. Серед них – правило контрасигнатури, яке означало, що на кожному державному нормативному акті, виданому виконавчою владою (королем, його Таємною радою - урядом чи міністром), крім підпису короля мав бути підпис того члена Таємної ради (міністра), який готував чи відпо- иідав за цей нормативний акт. Щоб зробити парламентаріїв більш незалежними від короля, позбавити його засобів впливу на депутатів, уведено таке: заборонялося особі, яка обіймає якусь посаду або місце, підпорядковані королеві, чи отримує пенсію від корони чи якісь дотації, бути членом на палати общин. Заборонялось також поєднувати членство в палаті общин з посадою міністра (члена Таємної ради). Судді, яких і далі призначала корона, могли залишатись на місцях доти, “доки поводитимуться добре” (раніше існувала інша формула: “доки бажатиме король”). Отже, це була засада незмінюваності суддів, їх пожиттєвого призначення. їм належалася платня, а звільнення з посади допускалося лише в разі подання обох палат.
І ще одне важливе положення містилось у цьому акті: особи, народжені поза межами Англії, Шотландії, Ірландії або їхніх володінь, не могли бути членами Таємної ради (міністрами) чи обох палат парламенту, чи обіймати інші відповідальні посади в державному апараті. Це положення було скероване проти іноземців (передусім голландців), які разом із В. Оранським прибули до Англії й яких він призначав на різні посади або в палату лордів. Англійським правлячим колам така політика короля не подобалася, бо й на престолі перебував іноземець, який майже не знав англійської мови.
Згадаємо ще три важливі закони того часу: “Акт про посади” (1707), “Акт про забезпечення свободи парламентів” (1710) та “Семирічний акт” (1716).
У “Акті про посади” ґрунтовніше викладалось положення про заборону бути членами палати общин особам, які обіймали “будь-яку нову посаду чи місце, пов’язані з отриманням винагороди від корони, створені після 25 жовтня 1705 р., або ті, що будуть створені в майбутньому У акті подано перелік посад, навіть незначних. Якщо ж хтось із депутатів палати общин “прийме від корони будь-яку посаду, пов’язану з отриманням винагороди, то його обрання оголошується недійсним... і оголошуються нові вибори” в даному виборчому окрузі (ст. 25). Щоправда, це положення не поширювалось на офіцерів армії і флоту, які могли поєднувати військову службу з мандатом депутата (ст. 27).
У “Акті про забезпечення свободи” зазначено, хто може бути обраним до палати общин парламенту: від графств (сільська місцевість) - особа, яка володіє нерухомістю (землею) на засадах фрігольда чи копігольда або на підставі якогось іншого права, що приносить річний прибуток, який залишається після сплати податків, 600 фунтів ст.; а в містах і містечках, що мають право посилати своїх депутатів, - 300 фунтів ст.
“Семирічним актом” уведено семирічний термін діяльності парламентів. Необхідність збільшити свою каденцію парламент мотивував тим, що: “... часті вибори спричиняли багато труднощів і незручностей через зростання витрат на вибори депутатів.., сильних і тривалих клопотів і хвилювань серед підданих англійського королівства...”18.
Таким чином, у кінці XVII - на початку XVIII ст. в Англії законодавчо врегульовано важливі засади державного права, що діють донині: верховенство парламенту в галузі законодавства; визнання за ним виключного права схвалювати (або ні) бюджет країни, запроваджувати податки, мита, акцизи, визначати військовий контингент і фінансування збройних сил; засада контрасигнатури актів короля; засада незмінюваності суддів; засада вільних виборів до парламенту й органів місцевого самоврядування, свободи дебатів у парламенті; закріплення низки важливих прав громадян (свобода обрання депутатів, свобода слова, подання скарг і петицій у державні органи)
