Сутність, принципи і значення

ВСТУП

В Україні фактично склався новий тип економіки. Зараз підприємства різних форм власності самостійно вирішують всі питання, у тому числі й ті, що пов'язані з установленням міри праці, тобто з нормуванням праці та її оплатою. У ринкових умовах головною стає функція заробітної плати, пов'язана з формуванням витрат на виготовлення продукції. Отже, на практиці утворилася ситуація покриття витрат на працю в останню чергу: заробітна плата систематично не індексується відповідно до зростання споживчих цін, виплати носять випадковий характер, є неповними, іноді затримуються на довгий час. Фактична оплата праці відірвана від кількості та якості праці.

За цих умов питання зниження або стабілізації витрат на виробництво продукції керівники підприємств вирішують за рахунок скорочення виплат заробітної плати. Тому скорочується чисельність працівників усіх підрозділів, а іноді — й самі підрозділи. Це торкнулось і ланки нормування праці на підприємствах: відділів, бюро, секторів, інженерів-нормувальників та хронометражистів. При повній свободі встановлення оплати за працю керівником підприємства, власником фірми, радою акціонерів, пайовиками і т. ін. прискіпливі розрахунки міри праці на конкретні роботи за робочими місцями та професіями сприймаються як недоцільні витрати, що підвищують собівартість продукції.

Але багаторічний досвід високорозвинених країн свідчить не тільки про важливе місце технічного нормування праці на підприємствах, його ефективність у виявленні резервів зниження трудомісткості продукції (тобто її собівартості), але й про подальший розвиток та вдосконалення методів нормування праці, що є важливою складовою економічного менеджменту фірм, великих компаній.

Стабілізація економіки країни буде вимагати відповідного відновлення ролі нормування праці у становленні системи економії трудомісткості й фонду заробітної плати на основі впровадження науково обґрунтованих норм праці: норм виробітку, норм часу, норм чисельності, штатних нормативів, норм керованості. Ефективність застосування наукових підходів, методів, обґрунтованих показників незрівнянно вища за ті, що встановлюють «на око», «за здоровим глуздом», «за досвідом», тому що лише глибоке обґрунтування особливостей, повне врахування специфічних умов праці, її фізичного і розумового компонентів дозволяють ефективно організувати трудовий процес, створити умови для забезпечення стійкої працездатності та високої продуктивності праці. Останнє об'єктивно забезпечить зниження трудомісткості виробу та економію витрат на виробництво.

Все це робить необхідним набуття спеціалістами економічного профілю фундаментальних знань з нормування праці.

У системі економічних знань провідне місце належить вмінню розв'язувати проблеми підвищення ефективності виробництва. Це викликає необхідність глибокого та всебічного знання економічних аспектів залучення й використання всіх ресурсів підприємств, організацій, в першу чергу наявних кадрів, наукової організації праці безпосередньо на робочих місцях.

У реалізації цих пошуків значне місце належить нормуванню праці, яке передує встановленню досконалих систем оплати за її кількістю і якістю. Система нормування виступає одним із засобів удосконалення виробництва, що дозволяє зміцнювати організованість і порядок на виробництві, прискорювати науково-технічний прогрес, забезпечувати наукові засади планування. Це викликає необхідність науково обґрунтованого визначення потрібної кількості персоналу на підприємстві, ліквідації неофіційного (прихованого) безробіття, яке нині дуже поширене в усіх галузях.

Сучасний етап перетворення економіки України на ринкову вимагає від фахівця конкретних знань вирішення проблем управління персоналом, встановлення науково обґрунтованої потреби фірми у кількісних і якісних пропорціях живої праці, необхідних конкретному підрозділові, опанування науковими методами встановлення міри праці для різних організаційно-технічних умов. Тому так необхідно вивчати теоретичні й практичні засади нормування праці. Ці знання перш за все необхідні для успішної діяльності менеджерів з праці і кадрів, менеджерів з економіки підприємства.

Навчальний посібник містить в узагальненому вигляді значний обсяг сучасних теоретичних і практичних знань у галузі нормування праці. Він допоможе студентам отримати загальні науково-методичні основи вирішення проблем встановлення міри праці та виробити чіткі практичні навички конкретних розрахунків Її величини у відповідних умовах виробництва.

Питання нормування праці розкрито в органічному зв'язку з широким колом проблем організації праці на робочому місці, розглянуто й проаналізовано конкретні завдання нормування праці з урахуванням особливостей виробничого процесу і форм організації праці. Для найбільш допитливих у тексті зроблено позначки з посиланнями на наукову та навчальну літературу, де те чи інше питання висвітлено більш детально, наведено розрахункові формули чи конкретні числові, табличні або графічні закономірності впливу чинників на обсяги праці.

Навчальний посібник містить питання для самоконтролю, що дає змогу вивчати курс нормування праці самостійно, дистанційно та заочно.

 

СУТНІСТЬ, ПРИНЦИПИ І ЗНАЧЕННЯ

НОРМУВАННЯ ПРАЦІ

Сутність нормування праці

Необхідність підвищення ефективності суспільного виробництва на етапі трансформування економіки України в ринкову потребує зниження витрат живої та уречевленої праці, підвищення ефективності праці у всіх ланках, викриття неофіційного (прихованого) безробіття. Саме живій праці належить найбільш активна функція у виробництві, пов'язана з поєднанням у технологічному процесі минулої праці, матеріалізованої у засобах виробництва. Ефективність використання живої праці визначає рівень її суспільної продуктивності, темпи її зростання та зниження витрат сукупної праці на одиницю продукції, а загалом — ефективність суспільного виробництва в країні. Про це свідчить увесь світовий історичний досвід. Але для ефективного ведення виробництва недостатньо мати досконалу техніку, матеріали, кваліфіковані кадри. Треба найкращим чином поєднувати ці елементи виробництва в часі та просторі, забезпечувати їх розумну взаємодію.

Серед великого кола проблем, що постають перед виробництвом у часи трансформації економіки України в ринкову, центральне місце належить ефективності використання живої праці залучених до виробництва трудівників. Сучасні ринкові процеси в економіці України потребують значних інвестицій для оновлення виробничого апарату в усіх галузях господарства. Але нова техніка зможе дати значне зростання ефективності суспільного виробництва тільки тоді, коли наявні умови використання трудового потенціалу будуть відповідними до можливостей та потреб техніки. В умовах все ще низького рівня механізації, розповсюдження ручної праці робітник відіграє вирішальну роль у безпосередній зміні форми, якості, положення і стану предмета праці. Можливості виробництва значною мірою визначаються фізичними можливостями людини та раціональною організацією її трудового процесу.

Сучасне виробництво ґрунтується на глибокому поділі та кооперуванні праці, для нього характерна одночасна зайнятість великої кількості робітників та інших груп персоналу, результати діяльності яких складаються у сукупний продукт праці. І для того, щоб цей складний процес ставав більш ефективним, усі його складові повинні витримуватись у певних пропорціях, побудованих на нормах праці.

В умовах великого механізованого й автоматизованого промислового виробництва також дуже важливе дотримання прогресивного співвідношення між обсягом виробництва та необхідною кількістю і якістю живої праці. Його порушення призводить до завищення витрат та послаблення позицій підприємства у конкурентній боротьбі на ринку. Для успішного вирішення цих важливих питань необхідно в організацію виробництва впроваджувати нормування всіх наявних ресурсів. Лише на основі встановлених обґрунтованих норм витрат живої праці та матеріально-речових факторів можна визначати виробничі пропорції використання ресурсів на підприємстві.

Резерви підвищення ефективності праці містяться й у відсутності нормування праці та недостатньому поширенні технічно обґрунтованих норм. Нині переважна більшість робітників працює без достатнього визначення міри праці, обґрунтованого вимірювання її кількості та якості. Це суперечить сутності ринкових відносин — вільному формуванню попиту й пропозиції робочої сили на ринку праці. Потреба у нормуванні праці виходить з необхідності точного знання фактичних витрат праці у виробництві для потреб обґрунтованого її планування. Сюди входить встановлення чисельності робітників з урахуванням професійного складу, рівня кваліфікації, правильної розстановки по окремих робочих місцях. Воно необхідне для визначення виробничих можливостей робочих місць, різного устаткування і встановлення ефективної плати за працю. Тому технічне нормування слід розглядати як одну з найважливіших передумов правильної організації праці та заробітної плати на виробництві, безперервного зростання продуктивності праці, зниження собівартості продукції, обґрунтованого планування роботи підприємства. Його роль тим більша, чим вища трудомісткість виготовлення продукції.

Тому нормування надає можливості більш ефективного використання основного виробничого устаткування, сприяє вивченню і впровадженню передових методів праці, прогресивних технічних норм та стимулює підвищення кваліфікації робітників.

Виникнення і становлення наукової організації та нормування праці пов'язані з епохою швидкого розвитку великого машинного виробництва, яке висунуло потребу в подальшому поділі, спеціалізації та кооперації праці, синхронізації праці на окремих робочих місцях і ділянках виробництва та транспортних потоках. Це обумовило пошук узагальнених наукових підходів до визначення ефективної міри живої праці, раціональної побудови трудового процесу взагалі та наукової організації праці виконавців зокрема, як основи науково обґрунтованого її нормування.

Питання наукової організації праці, встановлення її міри вперше (ще на рубежі XIX—XX ст.) були розглянуті Ф. Тейлором, а потім Ф. Гілбретом, X. Емерсоном, Л. Гантом, Ш. Бедо, Бартом, Томпсоном, Мюнстербергом та іншими^[1]. Вони ретельно вивчили всі виробничі й трудові процеси, розробили та впровадили більш-менш теоретично обґрунтовані методи нормування праці для відрядної оплати.

Ф. Гілбрет при вивченні трудових рухів вперше застосував хронометраж, кінозйомку, хроноциклографію. Він довів, що ефективність трудових рухів неможливо оцінювати лише за часом (тобто за тривалістю їх здійснення), необхідно ще враховувати довжину рухів, їхню траєкторію, фізичне навантаження різних груп м'язів робітника та інші фактори. Ці положення не втратили свого значення й нині.

Привертає особливу увагу високопрофесійна розробка методів вивчення трудових процесів та рухів, впровадження обґрунтованого нормування та раціоналізації праці, виконані вищезгаданими дослідниками. Вони застосували метод розкладу будь-якої фізичної праці на операції та первинні основні рухи тіла й довели, що для кожного елементарного руху чи нескладного комплексу простих рухів може бути встановлений найкращий, оптимальний час. На цих засадах різні фірми та організації розробили детальні класифікації елементарних рухів і склали низку норм часу для основних з них.

У той час було створено й системи так званого мікроелементного нормування праці (МТМ, WF, MKD, UMS та інші). Так, у системі МТМ («Визначення методу й тривалості роботи») розрізнюється 8 рухів рук, по 9 рухів ніг та корпусу й 2 рухи очей. У системі «Фактори роботи» виділяють 8 основних типових мікроелементів: перемістити, взяти, зорієнтувати, зібрати або з'єднати, обробити (використати), розібрати, роз'єднати, відпустити, а також розумові та психофізіологічні процеси. Мікроелементи системи розкладання трудового процесу на елементарні рухи з установленою нормативною тривалістю не тільки дозволили встановлювати норми часу, аналізувати й удосконалювати вже застосовувані методи праці, але й проектувати найбільш раціональний трудовий процес ще до початку виробництва. Це підвищує точність праці, ефективність використання устаткування, дозволяє навчати робітників правильним прийомам праці. Зараз проводяться дослідження щодо використання деяких систем, створених для промисловості, в інших галузях діяльності, де потрібне максимальне напруження зусиль людей (військові операції, хірургія, космічні дослідження).

Вітчизняні вчені також внесли свої ідеї у розвиток наукового нормування праці^[2]. Першими були колектив створеного у 1921 р. Центрального інституту праці (ЦІП) у Харкові та московські вчені. Це — А.К. Гастєв, С.Г. Струмілін, Я.М. Пуньський, В.М. Иоффе, М.М. Шахназаров, М.П. Керженцев, O.П. Єрманський, А.П. Попов та ін. Ними закладено теоретико-методологічні основи сучасної організації та нормування праці. У той час були розповсюджені переважно дослідно-статистичні норми праці, тому важливим для країни став перехід до науково обґрунтованого аналітичного нормування.

Слід відзначити також дуже досконалі (хоча й експериментальні за своїм характером) створені Йоффе та Трухановим системи мікроелементів (нормалей часу), які стали результатом тривалого досвіду застосування мікроелементного нормування праці при соціалізмі на ряді промислових підприємств. Під керівництвом С. Бернштейна було розроблено численні збірники типових норм праці для промисловості.

Ці теоретичні й практичні розробки сприяли подальшому вирішенню проблем поділу праці та ущільнення робочого часу, впровадження багатоверстатного обслуговування, наукової організації робочих місць, що створило умови для переходу до нормативного методу нормування праці й використання економіко-математичних методів у нормуванні праці.

Досягненням вітчизняної школи було формулювання головних теоретичних принципів нормування праці: комплексності, обов'язковості, наукової обґрунтованості, забезпечення рівної напруженості, прогресивності, демократичності, що не втратили свого значення і в сучасний період.

Таким чином, у результаті багаторічних досліджень було створено науково обґрунтовані засади наукової організації та нормування праці, серед яких можна відзначити головні:

— замість традиційної емпіричної організації праці, що базується на інтуїції, здогадках та елементарному здоровому глузді, необхідно впроваджувати науковий аналіз і розрахунки та будувати систему глибоко обґрунтованих нормативів праці;

— потрібно сформулювати найбільш узагальнені принципи наукової організації та нормування праці, які б забезпечили її високу продуктивність (наприклад, 12 принципів продуктивності Г. Емерсона, 4 головні риси наукової організації керівництва та 4 принципи нормування і оплати праці Ф. Тейлора, 20 принципів економії рухів Ф. і Л. Гілбретів та ін.);

— необхідною є розробка самих методів раціональної організації індивідуальної праці на засадах нормування, детального вивчення витрат часу на трудові рухи, характеру та засобів раціоналізації цих рухів;

— вирішення наукових питань неможливе без створення цілої низки технічних засобів і прийомів, приладів для точного відліку й запису часу, використання кінозйомки, хроноциклографії та ін., які широко застосовуються й понині.

Подальший розвиток науки про нормування праці сприяв виявленню і формулюванню головних законів організації високоефективної праці: закону кооперування праці, закону поділу праці, закону свідомого підтримання та розвитку організації праці, закону відповідності матеріально-технічної бази і форм організації праці, закону зміни праці, закону відповідності форм організації праці психофізіологічним можливостям людини. Дійсно науковим нормування праці стає після виявлення основних критеріїв оптимізації трудових процесів за рахунок економічних, соціальних, психофізіологічних, технічних та інших головних факторів, що обумовлюють раціональний зміст трудового процесу і формулювання провідних принципів його побудови.

Таким чином, нині під нормуванням праці розуміють науковий метод вивчення процесу праці і встановлення на цих засадах науково обґрунтованої міри праці як необхідної та достатньої кількості і якості праці, що потребує виконання певної роботи, виготовлення конкретної продукції у певних організаційно-технічних умовах виробництва.

Як професійна діяльність технічне нормування являє собою вид практичного економічного забезпечення процесу управління виробництвом на засадах науково обґрунтованих оцінок фактичних витрат живої праці, встановлення ефективної прогресивної міри її витрат у вигляді норм і нормативів при впровадженні кращих технологічних процесів, ноу-хау, оновленні та модернізації техніки, удосконалення організації виробництва і праці, своєчасного впровадження оновлених норм праці у виробництво.

Технічне нормування праці являє собою метод встановлення технічно обґрунтованих норм часу для виконання певної роботи (або встановлення норми виробітку на одиницю часу) на основі вивчення процесів праці на робочих місцях; розробки та впровадження заходів, спрямованих на поліпшення організації виробництва і праці.

Норми, визначені методами технічного нормування, сприяють підвищенню продуктивності праці та її матеріальному стимулюванню. Нормування праці на підприємстві виконує надзвичайно важливі функції, тому що норми є основою виробничого планування на всіх рівнях та організації виробництва і праці, підставою для правильного встановлення заробітної плати робітникам виробничої та невиробничої сфери, засобом врахування індивідуальних і колективних результатів праці, а також розповсюдження і закріплення передових ноу-хау. Слід відзначити, що жодну з цих функцій не можна розглядати як домінуючу, бо кожна спрямована на забезпечення економії робочого часу та підвищення ефективності його використання.

Головною метою нормування, встановлення міри праці в ринкових умовах на кожному підприємстві є максимальне зменшення витрат виробництва за рахунок щільного використання робочого часу, вивільнення його від непродуктивних втрат. Міра праці являє собою робочий час, який необхідно вкласти у виробництво конкретної продукції, роботи або її частини. Тому практичні завдання технічного нормування праці полягають у забезпеченні економії робочого часу та всемірного підвищення ефективності його використання на конкретних робочих місцях у виробничих умовах діючого підприємства.

Завдання технічного нормування можна визначити як:

— встановлення нормативу часу на одиницю продукції;

— впровадження найбільш раціонального режиму використання устаткування, машин і механізмів;

— розробку найбільш раціональної структури виробничого процесу;

— впровадження ефективної організації праці робітника на робочому місці.

Необхідність технічного нормування праці обумовлена його роллю в системі економічної роботи на підприємстві як основи планування обсягів праці, чисельності персоналу і фонду заробітної плати. За допомогою технічного нормування праці визначають зміст, раціональну структуру і тривалість робочих процесів у часі; уточнюють виробничі плани підприємства та провідних його дільниць; створюють ефективну оплату праці персоналу; визначають науково обґрунтовану потребу підприємства та його підрозділів у трудівниках різних категорій, в першу чергу — робітниках.

Встановлення норм праці на окремі види робочих процесів і операцій дозволяє розраховувати й витримувати необхідні кількісні та якісні пропорції праці між цехами, виробництвами, робочими місцями.

В умовах високомеханізованого та високоавтоматизованого виробництва, якому притаманний високий ступінь кооперування, без них неможливе і встановлення єдності, безперервності, узгодженості в роботі системи машин, реалізація переваг машинного виробництва. Не менше значення мають норми і всередині підприємства як еталони раціональної організації праці на кожному робочому місці. Важливу роль відіграє нормування як один з головних елементів організації оплати праці, оскільки норми витрат робочого часу одночасно стають і мірою винагороди за працю, маючи тісний зв'язок з тарифною системою, якістю та кількістю праці. Норми допомагають оцінити й порівняти результати роботи колективів у цілому та окремих членів колективу, стимулюють їх до творчого пошуку резервів виробництва.

Важливість науково обґрунтованого нормування праці при вирішенні завдань організації колективної праці полягає в тому, що воно допомагає розподілити роботу між виконавцями, забезпечити більш повне використання робочого часу, спроектувати раціональну організацію праці, вдосконалити її. Порівняння фактичних витрат робочого часу з нормативними є основою вибору найбільш раціональних форм функціонального та кваліфікаційного поділу праці з метою повного та ефективного використання фонду робочого часу, розстановки виконавців по робочих місцях. Тому нормування праці є основою формування бригад, визначення загальної трудомісткості належних до виконання робіт, розрахунків потрібної чисельності працівників за професіями та кваліфікацією, тобто є основою правильного визначення кількісного та якісного складу бригад, без надлишкової чисельності робітників. Отже, нормування праці являє собою велику рушійну силу підвищення ефективності виробництва.

Предметом нормування праці є тривалість у часі трудового процесу, його складу і послідовності складових частин.

Об'єктом нормування є доцільна діяльність людини фізичної чи розумової праці, тобто трудовий процес в його конкретному протіканні як складова виробничого процесу на робочому місці. Тому норми праці широко застосовуються у роботі підприємства і визначають ряд його економічних показників.

Безпосередній зміст діяльності працівників, що займаються нормуванням праці на підприємстві, включає: вивчення й аналіз кожного елемента виконуваної роботи і виробничих можливостей робочого місця та підрозділу; узагальнення передового виробничого досвіду організації виробництва і праці, впровадження раціональних прийомів і методів праці; проектування складу, регламенту та послідовності виконання трудових процесів (операцій) на основі даних аналізу; обґрунтування розроблених варіантів виконання робіт з технічної, економічної і психофізіологічної точок зору; встановлення норм праці (тобто визначення нормативних величин кожного з елементів трудового процесу), перевірку та уточнення їх у виробничих умовах; створення засад для впровадження цих норм. На підставі такого послідовного дослідження конкретної операції, її структури, методів виконання з'являється можливість розробки конкретних шляхів удосконалення та скорочення часу на виконання того чи іншого трудового елемента і як кінцевий результат — підвищення продуктивності праці.