Судової системи держави
Після проголошення незалежності Україна, яка стала членом міжнародної спільноти, зазнала значного позитивного впливу загальновизнаних принципів організації судової влади, які відбиваються і в побудові судової системи. Положення Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. (зокрема, статті 7, 8, 10, 11), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. (ст. 9) містять низку положень, які прямо чи опосередковано формулюють систему вимог до побудови судової системи демократичної держави.
Значно вплинули на запровадження нових підходів до побудови судової системи вступ України до Ради Європи й ратифікація Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та Протоколу № 7 до неї, що містять такі принципові положення:
– кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов’язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом, створеним відповідно до закону;
– кожна людина, визнана судом винною у вчиненні кримінального злочину, має право на перегляд вищою судовою інстанцією винесеного їй вироку і призначення міри покарання. Здійснення цього права, включаючи обставини, за яких воно може бути реалізованим, регулюється законом.
Визнання зазначених у Конвенції положень є недостатнім для застосування їх у державах-учасницях без відповідних рішень Європейського суду з прав людини, наділеного правом тлумачення положень Конвенції і Протоколів до неї. За десятки років Суд розглянув справи і дав тлумачення майже кожному з положень названих статей, які й склали основу доктрини “права на суд”.
Положення Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенції та сформовані Європейським судом принципи є всеохоплюючими для організації судової влади та здійснення правосуддя, але серед них виокремлюються і такі, що безпосередньо впливають на побудову судової системи. Вони пов’язані з необхідністю:
– забезпечити кожному, хто намагається в судовому порядку захистити свої права й інтереси, реалізацію цього права шляхом утворення розвинутої мережі судів, наближених до населення і наділених повноваженнями розгляду справ у повному обсязі, тобто по суті (суди першої інстанції);
– забезпечення реалізації права особи на перегляд її справи вищим судом шляхом утворення мережі судів, наділених повноваженнями перегляду справи в апеляційному або касаційному порядку;
– додержання відповідного процесуального порядку розгляду й вирішення спору, що визначаються особливістю його предмета.
Усі зазначені чинники знайшли своє нормативне відбиття в Конституції України.
Принципи побудови судової системи за
Конституцією України
Конституція текстуально не закріплює переліку всіх судів, що діють на території України, прямо вказуючи на те, що це є предметом відповідних законів. Але вона визначає принципові положення побудови судової системи, які мають бути враховані при визначенні гілок і рівнів судової системи та повноважень її складових елементів (судів). Це такі положення:
– забезпечення доступності правосуддя у його організаційному аспекті завдяки побудові розгорнутої мережі судів (на місцевому рівні) та утворенню підсистеми спеціалізованих судів;
– визнання певної автономності функціонування спеціалізованих судів, підсистеми яких очолюють відповідні вищі суди;
– закріплення єдності та моноцентризму системи судів загальної юрисдикції (на відміну від біцентризму, що існував раніше), надання Верховному Суду України статусу найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції;
– запровадження апеляційної форми як основного первісного порядку перегляду судових справ;
– заборона створення судів, порядок формування і компетенція яких не збігаються з порядком утворення і компетенцією судів загальної юрисдикції.
Принцип територіальності. У Конституції України знайшов нормативне і термінологічне закріплення принцип, який і раніше визначав побудову судової системи України. Уперше цей принцип впроваджено в Судових Статутах 1864 р., коли від станових та пересувних судів був здійснений перехід до загальних судових місць. Їх побудова базувалася на двох головних принципах:
– началі двох інстанцій на чолі з верховним касаційним судом;
– началі осілості судових місць (зі збереженням по певних категоріях кримінальних справ виїзної діяльності).
Першу інстанцію складали окружні суди, другу – судові палати. Ці судові установи утворювалися в різних регіонах держави, причому в основу їх розташування була покладена не адміністративно-територіальна одиниця, а одиниця зовсім самостійна – судовий округ[4].
Отже, принцип територіальності побудови судової системи забезпечує територіальне розмежування компетенції однорідних судів, тобто визначає межі судового округу. Найбільшого значення дія принципу територіальності набуває при визначенні мережі судів першого (вихідного) рівня, оскільки вона має бути розгалуженою, щоб забезпечити кожній особі реальну можливість дістатися судової установи для вирішення своєї справи по суті.
Закріпивши термінологічно принцип територіальності, Конституція не розкрила ані його змісту, ані критеріїв формування судових округів, не визначено в ній і завершеної системи судів загальної юрисдикції. У Конституції щодо судової системи закріплені норми лише принципового значення, про що йшлося вище. Отже, розкрити зміст територіальності через визначення всієї системи судів загальної юрисдикції (а значить, і визначення судових округів) мав законодавець у спеціальному законі, яким став Закон України “Про судоустрій України”. Виходячи з закріпленої в законі системи судів, зміст принципу територіальності розуміється як розбудова системи судів загальної юрисдикції відповідно до системи адміністративно-територіального устрою, визначеного в ст. 133 Конституції України, оскільки він зумовлений потребою здійснення правосуддя на всій території України і доступності його для всього населення.
Вимога принципу територіальності за законом полягає в тому, що мережа судових органів має рівномірно поширюватись на всі адміністративно-територіальні одиниці України. З цього логічно випливає, що судові округи судів відповідних рівнів повинні мати однакове співвідношення з адміністративно-територіальними одиницями, на які поширюється юрисдикція судів. Таким чином, Закон України “Про судоустрій України” визначив, що місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів. Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, а місцевими адміністративними судами є окружні суди, що утворюються в округах відповідно до указу Президента України (частини 1, 2 ст. 21).
Отже, в основу побудови судової системи на першому її щаблі покладений адміністративно-територіальний устрій України відповідного рівня, тобто судові округи співпадають з адміністративними одиницями. Перевагою такої схеми є те, що вся інфраструктура держави – зв’язок, транспорт, шляхосполучення – також побудована з урахуванням її адміністративно-територіального устрою, що надає змогу кожній особі без значних витрат (часу і коштів) звернутися за захистом своїх прав до відповідного найближчого суду. Отже, така схема виступає одним із чинників забезпечення доступності правосуддя у його судоустрійному аспекті.
Слід також зазначити особливість дії принципу територіальності в організації військових судів. Територіальна побудова військових судів першого та другого рівня зумовлена територіальною організацією військового управління (військові гарнізони та військові регіони), а також специфікою певних військових утворень (Військово-Морські Сили України). Отже, в основу організації військових судів покладений не адміністративно-територіальний, а, умовно кажучи, військово-територіальний устрій держави. Принцип територіальності повинен органічно поєднуватись з принципом спеціалізації.
Принцип спеціалізації у побудові судової системи є одним із факторів забезпечення права на правосуддя, оскільки ця вимога пов’язана з необхідністю розгляду справи компетентним судом. Компетентний суд – це не лише суд, уповноважений здійснити правосуддя у повному обсязі з винесенням рішення по суті, а й суд, фаховість якого не підлягає сумніву.
Конституція України стосовно спеціалізації теж визначилася лише принципово. Змістове наповнення мали здійснити відповідні закони і перш за все Закон України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 р. Він закріпив таку побудову судової системи, яка передбачає елементи “зовнішньої” і “внутрішньої” спеціалізації. Критерієм будь-якої спеціалізації є предмет спірних правовідносин і властива йому відповідна процесуальна процедура. Але цього замало для визначення, якою саме має бути спеціалізація. У побудові судової системи України відбито попередній десятирічний досвід діяльності арбітражних (нині господарських) судів як окремої гілки, хоча між природою матеріально-правових відносин і притаманною їй процесуальною процедурою, характерними для господарського судочинства, не існує принципової різниці з матеріально-правовими відносинами і процесуальною процедурою цивільного судочинства.
Отже, господарські, а також адміністративні суди, що лише утворюються, побудовані за ознакою “зовнішньої” спеціалізації і є окремими підгілками в системі судів загальної юрисдикції.
Для загальних судів діє “внутрішня” спеціалізація в межах однієї судової установи, яка реалізується або розподілом між суддями місцевого суду обов’язків по розгляду або цивільних, або кримінальних справ, де це можливо завдяки достатній кількості суддів, або створенням судових палат в апеляційних судах. Окрім того, в судах різних судових юрисдикцій, у тому числі спеціалізованих, може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду конкретних категорій справ даної юрисдикції.
Принцип єдності судової системи виявляється у тому, що в Україні створено цілісну систему судів загальної юрисдикції, яка поєднує функціонування загальних і спеціалізованих судових гілок з існуванням єдиного найвищого судового органу. Таким органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Конституція України не розкриває змісту поняття “найвищий”. Це зробив Закон України “Про судоустрій України”, визначивши у ст. 47 компетенцію Верховного Суду України, який здійснює правосуддя, забезпечує однакове застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції. Він дає судам роз’яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; у разі необхідності визнає не чинним роз’яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду.
Вказані ознаки єдності судової системи не вичерпують усього змісту принципу єдності. Він включає і такі елементи, як:
– єдині засади організації та діяльності судів;
– єдиний статус суддів;
– обов’язковість для всіх судів правил судочинства, визначених законом;
– обов’язковість виконання на території України судових рішень;
– єдиний порядок організаційного забезпечення діяльності судів;
– фінансування судів виключно з Державного бюджету України;
– вирішення питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування.
У Конституції України стосовно судової системи поняття “єдність” ніде не застосовується, але зі змісту норм, що регламентують організацію судової влади, такий принцип, безумовно, випливає. Це дало підставу закріпити його назву і основні елементи в нормах Закону України “Про судоустрій України”.
В основу побудови судової системи України покладені як принципи, які текстуально закріплені в Конституції, так і ті, що випливають із її змісту. До них надежать наступні: інстанційності, ступінчатості, ієрархічності, доступності. Вони притаманні більшості судових систем сучасних держав, оскільки є результатом їх історичного розвитку, які, незважаючи на природні відмінності, характеризуються і загальними рисами.
Інстанційність – це поняття процесуальне, воно означає обсяг процесуальних повноважень суду по вирішенню судової справи. Судові інстанції виникають лише тоді, коли: а) учасники процесу набули права на скаргу, і ця скарга стала підставою для руху справи по вертикалі судових установ; б) обсяг повноважень судів з розгляду й перегляду однієї і тієї ж справи став відмінним, і ця відмінність чітко визначена законом.
Сучасними судовими системами перегляд здійснюється на вимогу заінтересованих сторін. За своїм змістом він поділяється на: а) перегляд вирішення окремих питань справи (окремі оскарження); б) перегляд рішення по суті (апеляційне провадження); в) перегляд рішення на підставі неправильного застосування норм матеріального права чи суттєвого порушення норм процесуального права з метою вирішення завдання однакового розуміння правових норм у правозастосовній практиці судів (касаційне провадження). Причому для кожної справи встановлюється не більше однієї апеляційної і однієї касаційної інстанції.
Суди, що вирішують справи по суті, мають назву “суди першої інстанції”. Другу, апеляційну, інстанцію утворюють суди, що вирішують справи в порядку апеляційного провадження. Вони також вирішують і окремі скарги на суди першої інстанції. Касаційну інстанцію утворюють суди, що вирішують справи в порядку касаційного провадження.
Наявність трьох інстанцій і заборона розгляду в одній судовій установі однієї і тієї самої справи за двома інстанціями зумовлюють трирівневість побудови судової системи.
Саме такий підхід і був реалізований у побудові вітчизняної підсистеми загальних судів. Якщо ж національні особливості, традиції чи інші чинники виявляються в існуванні законодавчого розподілу певних категорій справ для розгляду їх по першій інстанції між судами різних рівнів, тоді виникає проблема забезпечення апеляційного оскарження рішень зі справ, розглянутих апеляційними судами по першій інстанції.
Ця проблема вирішується у різні способи: або утворю
ється додатковий рівень у судовій системі, або суд, уповноважений бути судом касаційної інстанції, виконує щодо вказаних справ функції суду апеляційної інстанції. Перший спосіб є вельми витратним (організаційно, кадрово, фінансово, матеріально-технічно тощо). Другий – збільшує навантаження на суд касаційної інстанції.
Апеляційні суди наділені повноваженнями з розгляду по першій інстанції певних категорій справ лише у кримінальному судочинстві, а також у цивільному судочинстві у випадку, де однією зі сторін спору є суд. Тому потрібно встановити, як цей фактор відбився у побудові судової системи, іншими словами, в який спосіб у законі вирішено проблему забезпечення конституційного права на апеляційне оскарження судових рішень. Законодавець пішов шляхом утворення додаткового рівня судів, зокрема Апеляційного суду України (п. 2 ч. 2 ст. 18, п. 2 ст. 25 Закону України “Про судоустрій України”). У Прикінцевих положеннях цього Закону було уточнено, що Апеляційний суд України утворюється у шестимісячний строк[5] і здійснює повноваження щодо розгляду в апеляційному порядку справ, віднесених до його підсудності процесуальним законом з моменту, визначеному відповідним процесуальним законом. Але цей суд і досі не утворений, незважаючи на наявність відповідного указу Президента України.
Тому повноваження з перегляду справ, розглянутих апеляційним судом по першій інстанції, реалізує суд касаційної інстанції, яким у системі загальних судів є Верховний Суд України. Ним у касаційному порядку можуть бути перевірені не тільки вироки й постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку, а й вироки, ухвали й постанови апеляційного суду, постановлені ним як судом першої інстанції (ст. 383 КПК України). Підстави для скасування чи зміни таких рішень не обмежуються переліком підстав, необхідних для касаційного перегляду, вони включають і перелік підстав, які характерні для перегляду справ в апеляційному порядку (ст. 398 КПК України).
Ще складніше проблема інстанційності вирішується при визначенні судових повноважень Верховного Суду України стосовно судових повноважень вищих спеціалізованих судів.
Оскільки на конституційному рівні визначено, що, по-перше, в Україні діють місцеві та апеляційні суди, а вищими судовими органами спеціалізованих судів є вищі суди і, по-друге, основними засадами судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень, законодавець у Законі України “Про судоустрій України” наділив кожний з трьох рівнів системи спеціалізованих судів повноваженнями відповідної інстанції: місцеві – першої, апеляційні суди – апеляційної, вищий суд – касаційної. Але є ще найвищий судовий орган – Верховний Суд України. Визначаючи зміст судових повноважень Верховного Суду України стосовно рішень вищих спеціалізованих судів, законодавець під час прийняття закону застосував термін “повторна касація”, але згодом відмовився від нього, замінивши на “перегляд справ у зв’язку з винятковими обставинами”. Зміст виняткових обставин розкритий у нових процесуальних кодексах: Цивільному процесуальному кодексі та Кодексі адміністративного судочинства.
Судові рішення можуть бути переглянуті Верховним Судом України за виключними обставинами, якщо вони оскаржені з мотивів:
1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права;
2) визнання судових рішень міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов’язання України.
Процесуальні кодекси уточнюють, що перегляд судових рішень за винятковими обставинами є різновидом касаційного провадження. Оскільки неоднакове застосування однієї і тієї самої норми виявляється лише після розгляду справи в касаційному порядку судом (судами) (наприклад, Вищим господарським судом і Судовою палатою з цивільних справ, Вищим адміністративним судом і Вищим господарським судом, колегіями суддів одного суду), закон, враховуючи рівень цих судів і професійність суддів, розширює колегіальні начала: справа розглядається колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України за наявності не менше як двох третин чисельності кожної палати. Головує на спільному засіданні Голова Верховного Суду України або один із його заступників.
Принцип ступінчатості у побудові судової системи означає, що над кожним судом, який розглядає справу по суті, має бути наступний суд, який розглядає справу як суд другої інстанції, а над судом другої інстанції є суд, що здійснює повноваження суду третьої інстанції. Справа має рухатися по щаблях судової системи поступово і послідовно – від нижчого до найвищого.
Оскільки носіями інстанційних повноважень є судові установи відповідного рівня, для визначення їх місця використовується поняття вищих і нижчих судів. Місцеві суди завжди є нижчими судами. Апеляційні суди – вищими відносно місцевих та нижчими відносно Верховного Суду України в підсистемі загальних судів або Вищого спеціалізованого, якщо це спеціалізований апеляційний суд. Вищі спеціалізовані суди є вищими відносно спеціалізованих апеляційних судів і нижчими відносно Верховного Суду України.
Ступінчатість тісно пов’язана з ієрархічністю. Судова ієрархічність полягає в праві вищого суду переглядати рішення, постановлені нижчим судом. З принципу ієрархічності випливають декілька важливих правил:
– вищий суд наділений правом оцінювати законність і обґрунтованість рішення нижчого суду;
– нижчий суд зобов’язаний виконувати рішення вищого суду;
– юрисдикція вищого суду має переваги перед юрисдикцією нижчого суду в усіх сумнівах щодо застосування закону.
Однак ці правила, що випливають з принципу ієрархічності, діють у системі функціонування судової влади, де кожен суддя є її носієм і має рівний статус з усіма суддями, а тому й реалізація цих правил має судову специфіку.
Так, при скасуванні або зміні рішення нижчого суду вищий суд має вказати статті закону, які порушено, та в чому саме полягають ці порушення або на необґрунтованість рішення. Повертаючи справу до нижчого суду для нового розгляду, вищий суд повинен зазначити в ухвалі обставини, які належить з’ясувати. Але, скасовуючи рішення, вищий суд не має права вирішувати наперед питання про доведеність чи недоведеність обставин, про достовірність або недостовірність доказів, переваги одного доказу над іншим.
Висновки й мотиви вищого суду, за якими скасовані рішення нижчого суду, є обов’язковими для останнього при повторному розгляді справи.
Таким чином, побудова судової системи України в цілому відповідає міжнародним стандартам щодо обов’язку держави забезпечити кожному право на розгляд його справи судом і перегляд за його скаргою вищим судом.
У Конституції України міститься імперативна вимога щодо заборони створення надзвичайних та особливих судів. Зміст цих понять також ані в Конституції, ані в Законі “Про судоустрій України” не розкритий. Але вітчизняний досвід дає підстави стверджувати, що і в законодавстві, і в науці під особливими (надзвичайними) судами розуміють утворення відокремлених судових установ зі своєю системою інстанцій для розгляду виділених із загального масиву певних категорій справ або для разового розгляду певної справи.
Такий зміст вказаних понять означає, що навіть закріплення в законі можливості існування таких судів і визначення певного порядку їх утворення не позбавляє їх статусу особливих чи надзвичайних, оскільки вони за своєю природою суперечать закладеним у Конституції вимогам.
