З поч. 1970-х рр. почала провадитись цілеспрямована русифікація, а в сферах суспільних і гуманітарних наук настав тотальний диктат. Проте політика русифікації зустріла опір. Набули поширення такі форми непокори і боротьби за національні, політичні й культурні права, як петиції, протести, демонстрації, самвидав літературних джерел, влаштування страйків, створення нелегальних політичних організацій. У самвидаві поширювалися есе В. Мороза «Хроніка опору», «Із заповідника ім. Берія», твір Є. Сверстюка «Собор у риштованні», М. Осадчого «Більмо», твори І. Калинця, В. Стуса та інших, а також листи-протести до партійних і державних керівних органів спрямовані проти нищення пам’яток української культури, проти репресій, русифікації та нівелювання особистості.
Одним з помітних проявів руху опору, етапом боротьби проти русифікації за незалежне місце рідної мови в УРСР була конференція з питань культури української мови, проведена в лютому 1963 р. Київським університетом та Інститутом мовознавства Академії наук УРСР. Конференція, в якій брало участь понад 800 осіб, перетворилась на публічну форму протесту проти переслідування української мови в СРСР. Наводилися численні факти невиправданого обмеження у використанні української мови, яке ще за часів культу особи «узаконили» прибічники мовного нігілізму, зокрема в сфері технічних наук. Натомість осіб, які виступали за всебічний розвиток української культури і мови, звинувачували в буржуазному націоналізмі й часто карали. Одностайно на конференції було засуджено абсурдну теорію про двомовність нації. Адже у кожного народу є тільки одна рідна мова.
Сімдесяті роки – найбільш складний і суперечливий період розвитку української культури. З одного боку, подальший, хоча й повільніший, розвиток природничих, математичних, технічних наук, а з іншого — ідеологічна заангажованість філософії та гуманітарних наук. Однак позитивні зрушення все ж таки відчувались і тут: звернення до проблем філософії людини, філософії природознавства, розвитку філософської думки в Україні, зокрема спадщини Києво-Могилянської академії, Сковороди, широкомасштабні археологічні дослідження (особливо скіфсько-сарматського періоду) та їх попередні узагальнення, серйозне вивчення історії культури Київської Русі, великомасштабні фольклорні та етнографічні експедиції тощо. Поруч з цим саме в цей період особливо відчутні відповідні обмеження в офіційній історіографії, зокрема найбільш важливих періодів її розвитку – заборона дослідження козаччини, викривлення в аналізі періодів XVII–XVIII століття тощо.
На зламі 60–70-х років, в умовах застою і регресії, які починають визначати характер суспільного життя, утверджується зневажливе, нігілістичне ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва, що, зокрема, виявилось у звуженні сфери функціонування рідної мови, у забороні деяких художніх творів, пов’язаних зі сторінками боротьби за національну гідність, переслідування діячів культури. Ця гірка доля не обминула видатного сучасного скульптора, живописця, етнографа, лауреата Державної премії України ім. Т. Шевченка І. Гончара, художників А. Горську, Л. Семикіну, О. Заливаху, Г. Севрук (було знищено шестиметровий вітраж у Київському університеті). У доробку художниці-кераміста Г. Севрук були твори, що належали до «Козацького циклу», але в період тотальної русифікації ця тема виявилась забороненою, і митця виключили зі Спілки художників України.
В українській культурі єдиним правильним методом продовжував визнаватись соціалістичний реалізм.
Великого розголосу у 70-х роках набула Українська Гельсінська група, яка виступала в культурній опозиції ідеологічному диктатові. Свою діяльність вона спрямовувала на відстоювання людини. Саме в цей період все більш відчутною стає загальна криза соціалізму і дискредитація офіційної ідеології, що знайшло відображення в літературі дисидентського напрямку (В. Симоненко, В. Стус, В. Некра-сов, Б. Чичибабін, І. Ратушинська).
Українська група сприяння виконанню гельсінських домовленостей була утворена 9 листопада 1976 року. Її засновниками стали М. Руденко, О. Мешко, О. Тихий.
Організатори гельсінської групи ставили свої підписи під заявами, зверненнями, протестами про порушення радянським урядом прав людини в СРСР, припускаючи, що це в більшій мірі активізує широкі маси, позбавить їх комплексу страху, успадкованого від часів сталінського терору.
