Мовна ситуація в Київській Русі

 

Розглядаючи мовні проблеми в Київській Русі, слід чітко розрізняти два рівні функціонування мови в давньоруському суспільстві — діалектний і літературний.

У Київській Русі існували дві форми усної мови (усне народне діалектне мовлення та усно-літературні койне, тобто «спільні діалекти» для багатьох верств населення) і дві писемно-літературні мови — давньокиївська (давньоруська) і церковнослов'янська.

Найпоширенішою формою функціонування мови в епоху Київської Русі було усне народне мовлення, яке реалізовувалося в численних діалектних варіантах. Сільське діалектне мовлення в більшості реґіонів відзначалося лінгвістичною чистотою й еволюційною наступністю, що зумовлювалося різким протиставленням у той час села і міста. На відміну від міст з їхнім різноетнічним і різномовним населенням, панівною християнською ідеологією та культурою, село зберігало споконвічну народну культуру, мову й тисячолітні язичницькі традиції. Але сільське народне мовлення ніколи не було однорідним навіть на ранній (протоукраїнській) території, а тим більше — на всій території Київської Русі. Хоч, наприклад, волинянин і наддніпрянець чи прикарпатець і переяславець цілком могли порозумітися між собою, їхнє мовлення помітно відрізнялося і фонетикою, й окремими словами, і деякими мовними зворотами.

Ще більша мовна різниця була помітна між віддаленішими територіями — наприклад, між мовою селян Київщини і Полоччини та Смоленщини або Псковщини і Новгородщини. Саме в мові тогочасних селян у різних діалектних ареалах формувалися і розвивалися ті фонетичні й граматичні риси, які стали як спільним надбанням, так і розрізнювальними особливостями української, російської та білоруської мов.

Про стан і особливості давньоруського мовлення жодних прямих свідчень ми не маємо, бо магнітофонів тоді ще не було і живої народної говірки ніхто не міг зафіксувати. Ніхто не здогадався й детально описати особливості тогочасної народної мови. Про це можна міркувати лише на основі писемних пам'яток, але при встановленні часу появи окремих діалектних рис за давніми писемними текстами треба бути дуже обережним і ставитися до них критично. Адже до нас дійшли писемні пам'ятки, починаючи з другої половини XI ст., тобто майже через століття після прийняття християнства (ні з X, ні з першої половини XI ст. ніяких писемних джерел ми не маємо, хоч вони напевне були, але загинули в часи лихоліть). Крім того, час фіксації в писемних текстах певного діалектного явища можна було б вважати й часом його виникнення в живому народному мовленні лише в тому разі, якби давньокиївські книжники мали своїм завданням стежити за появою нових рис та особливостей у народних діалектах й обов'язково використовувати їх у писемній мові. Насправді ж усе було навпаки: книжники свідомо уникали будь-яких простомовних народних рис, бо керувалися офіційною настановою про те, що живе народне мовлення не слід допускати у священні книги — це вважалося блюзнірством.

Розрив між літературною і народно-діалектною мовами в епоху Середньовіччя був дуже істотним, і про це слід постійно пам'ятати. Тому не можна, наприклад, цитувати уривок з «Повісті минулих літ» або зі «Слова про Ігорів похід», написаних тодішньою літературною мовою з багатьма церковнослов'янськими рисами, і на тій підставі, що вона не схожа на сучасну українську мову, робити висновок, нібито ніякої української мови в той час ще не було. Але ж вона існувала в усному, народнорозмовному варіанті.

При фронтальному обстеженні церковнослов'янських пам'яток другої половини XI ст. і пізніших, таких як Остромирове Євангеліє 1056—1057 рр., Збірники Святослава 1073 і 1076 рр., Архангельське Євангеліє 1072 р. та інших книг київського походження, створених церковнослов'янською мовою, знаходимо серед церковнослов'янської мовної стихії десятки й сотні прикладів відбиття мовних рис, характерних для живої української мови. Це — специфічний гортанний звук h замість вибухового g, специфічно український голосний звук и, що виник унаслідок злиття давніх ы, і, взаємно наближені ненаголошені голосні еи та ие, голосний і на місці давнього Ђ («ятя»), чимало притаманних українській мові морфологічних особливостей, місцеві слова, такі як багатьє, багно, гай, глечик, гребля, жадати, жито, зоря, кожух, криниця, лазня, оболонь, полонина, тулитися, ховатися, яр та чимало інших.

Ще більше живомовних українських рис засвідчують давньокиївські пам'ятки світських жанрів. Наприклад, у «Слові про Ігорів похід» (кінець XII ст.) відбито повноголосся (ворота, голова, голосъ, полонені, хороброе), закінчення -ові, -еві (-єві) в дав. відмінку іменників чол. роду (Дунаєві, Игореві, Романові, королеві), кличний відмінок іменників (Бояне, дружино, княже, Всеволоде, господине), форми дієслів теперішнього часу з м'якими закінченнями -ть (велить, плачуть, ржуть) і багато інших.

Місцеві діалектні риси виникали і в інших реґіонах Київської Русі — на Полоччині й Смоленщині, на Новгородщині й Псковщині. Наприклад, новгородські писемні пам'ятки ще з кінця X ст. відбивають так зване «цокання» і «чокання», тобто змішування у вимові м'яких приголосних ц і ч, а в псковських пам'ятках з XII ст. відображено нерозрізнення приголосних з — ж, с — ш.

Отже, всі відзначені діалектні риси на українській та інших територіях у другій половині XI — у XII ст. були для мовлення тодішніх книжників настільки звичними, що мимоволі, всупереч усім настановам дотримуватися традицій, усе ж таки проникали в писемність, і писарі їх навіть не помічали. Переписуючи книжку, вони подумки проговорювали текст своєю рідною говіркою, через що робили помилки, і чимало діалектних рис потрапляло до тодішніх книг. Виникали ж такі риси набагато раніше, задовго до утворення Київської Русі й міфічної давньоруської народності. На думку відомого історика російської мови М. Русинова, між часом виникнення діалектної риси і її першою фіксацією минало щонайменше століття, а в деяких випадках — і декілька століть.

Ми відзначили велику кількість українських діалектних особливостей, які в X—XI ст., без сумніву, вже існували. Проте вони ще не створювали сучасної української мовної системи, їй бракувало цілої низки фонетичних рис, що були наслідком занепаду зредукованих (тобто дуже коротких) голосних о та е, які на письмі позначалися відповідно через ъ та ь.

Протягом XI—XIII ст. зредуковані голосні занепали в усіх східнослов'янських діалектах. У ранньо-українських говорах цей процес відбувся найраніше (в XI — першій половині XII ст.) і спричинився до появи нових фонетичних особливостей української мови. Так, унаслідок занепаду зредукованих ъ та ь в українській мові голосні о, е в нових закритих складах перейшли в і (волъ -> віл, конь -> кінь, ночь -> ніч), замість давніх сполучень -ръ-, -рь-, -лъ- з'явилися сполучення -ри-, -ли- (кръвавыи -> кривавий, гръмЂти -> гриміти, глътати -> глитати); приголосний л у певних позиціях перейшов у короткий звук ў (вóўна, вóўк, пóўний, тоўстúй, моўчáти, які на письмі передаються як вóвна, вóвк, пóвний, товстúй, мовчáти); відбулося пом'якшення суфікса -ский у -ський, подовження приголосних у словах типу сбожие -> сбожье -> збіжжя, зелие -> зелье -> зілля, житие -> житье -> життя, судия -> судья -> суддя, ночию -> ночью -> ніччю та ін.

Таким чином, рубіж XI—XII ст. можна умовно визнати часом завершення формування української мови і початком нового етапу її історії, коли вона в народнорозмовному варіанті вже набула в основному всіх притаманних їй мовних рис. Такий висновок збігається і з поглядами українських мовознавців XIX — першої половини XX ст. на час виникнення української мови. Наприклад, П. Житецький ще в 1876 р. дійшов висновку, що система голосних звуків української мови визначилася вже у XII—XIII ст. На думку О. Потебні, українська мова за часів Київської Русі вже існувала. Всесвітньовідомий учений академік А. Кримський, дослідивши величезний фактичний матеріал, категорично твердив, що жива українська мова XI ст. «стоїть посеред східного слов'янства цілком уже відокремлена»58.

 

58 Шахматов О. — Кримський Аг. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам'ятників письменської староукраїнщини XI—XVIII вв. — К., 1924. — С. 107.

 

Крім народного усного діалектного мовлення, у містах Київської Русі існували так звані усно-літературні койне наддіалектного типу. Вони утворювалися в процесі взаємин різних верств населення і представників різних етноплемінних груп, формувалися на основі якогось конкретного діалекту або вбирали в себе й мовні елементи інших діалектів, а також різноманітну термінологічну лексику, професіоналізми, жаргонізми тощо. Койне використовували купці, дружинники, князівські адміністратори, ремісники. У кожному місті ці койне мали свої особливості, тому їх не можна сприймати як спільний давньоруський мовний стандарт і називати його давньоруською мовою.

Для всієї території Київської Русі спільними були дві літературні мови — церковнослов'янська і давньо-київська (її традиційно називають також давньоруською).

Церковнослов'янська мова за походженням — старослов'янська (інша назва — староболгарська, бо вона виникла на основі одного з македонських діалектів староболгарської мови). Ця мова прийшла до нас разом із священними книгами після прийняття християнства і стала мовою православної церкви, освіти і культури. На східнослов'янському ґрунті ця мова зазнала впливу місцевих народних говорів і стала помітно відрізнятися від староболгарської мови. У науці вона дістала назву «церковнослов'янська мова». Однак, незважаючи на значні місцеві впливи, церковнослов'янська мова не змінила своєї суті. Вона залишилася спільною мовою всіх православних (а пізніше також і греко-католиків) як на Русі, так і в інших слов'янських християнсько-православних країнах. Для східних слов'ян вона була хоч і зрозуміла, проте все ж таки не рідна.

Усі державні й світські культурні функції на всій території Київської Русі виконувала давньокиївська (давньоруська) писемно-літературна мова. Вона виникла на основі місцевих мовних традицій фольклору, суспільно-політичної практики і дружинного епосу за зразками й мовними моделями старослов'янської мови. Маючи розгалужені стилі (юридично-діловий, літописний, світсько-художній), давньокиївська писемно-літературна мова функціонувала паралельно з церковнослов'янською мовою (деякі вчені вважають ці мови лише двома жанрами тієї самої літературної мови). Це — мова збірника законів «Руська правда», літопису «Повість минулих літ», а також «Слова про Ігорів похід», «Повчання Володимира Мономаха», «Моління Данила Заточника» та ін. У різних реґіонах Русі ця писемно-літературна мова поступово збагачувалася місцевими лексичними й стилістичними особливостями і згодом стала основою формування української, білоруської і частково російської писемно-літературних мов давнього періоду. Проникнення ж місцевих народнорозмовних елементів у церковнослов'янську мову спричинилося до виникнення української, білоруської та російської редакцій церковнослов'янської мови. Таким чином, церковнослов'янська мова по суті стала сукупністю багатьох (східнослов'янських, сербської, болгарської) її редакцій.

Проте слід сказати, що спільність і церковнослов'янської, і давньокиївської (давньоруської) мов для всієї території Київської Русі від самого початку була дуже відносною. Правильніше було б говорити про спільність не самої мови, а лише писемних текстів. Церковнослов'янські й давньоруські тексти були вже з найдавнішого часу лише своєрідними графічними формулами, які читали в різних реґіонах по-різному, вимовляючи слова «на свій лад». Той самий текст, прочитаний з книжки, скажімо, у Києві, Полоцьку й Суздалі, сприймали як різними мовами. Але «законодавцями моди» в книжній вимові, звичайно ж, були столичні (тобто київські) книжники. Зокрема, вони вимовляли g як h, Ђ («ять») як і; и, і як й; приголосні перед голосними u, e вимовлялися твердо тощо.

Київська вимова писемних текстів з типовою для неї українською фонетикою впливала на вимову книжників і в інших реґіонах. Особливо поширилася ця вимова у другому за значенням культурному центрі держави — у Новгороді й усій Новгородській землі — найдемократичнішій і найосвіченішій з-поміж далеких північно-східних провінцій Київської імперії. Завдяки широкій грамотності населення Новгородської республіки київська книжна вимова як орфоепічний еталон проникла в усі сфери життя й усі верстви суспільства не тільки в містах, але і в селах настільки глибоко, що стала органічною частиною повсякденного народного мовлення, вплинула на формування новгородських діалектів і збереглася аж до нашого часу. Така специфічна фонетична риса сучасного північного наріччя російської мови, як вимова голосного звука і на місці колишнього Ђ («ятя»), тобто вимова звірі, тєрпініє, іміті, нарікаті, в Рімі, тобі, Мікіті замість звєрі, тєрпєніє, імєті, нарєкаті, в Рімє, тобє, Мікітє існувала в новгородських говірках, починаючи з кінця Х ст., про що свідчить спорадична заміна Ђ літерою и (= і) У найдавніших пам'ятках новгородської писемності X—XIII ст. Ще й нині в північній та в західній частинах середньоросійських говірок вимовляють на столі, на коні, к землі, ріка, білой, всі, мні, тебі, себі тощо.

Під впливом київської орфоепії на всій території Київської Русі поширилася літературна вимова гортанного звука h замість церковнослов'янського, псковсько-новгородського, володимиро-суздальського і московського вибухового g. Ще наприкінці XVIII ст. вимова у світському стилі h замість g в обох російських столицях вважалася правилом доброго тону. Але вже з кінця XVII ст., коли в 1686 р. Київськамитрополія була незаконно й насильно приєднана до Московського патріархату59, поступово почалася боротьба проти української вимови текстів у церквах під час богослужінь. Священикам наказували вимовляти церковнослов'янські тексти по-російському, тобто г як [g], Ђ як [je], а не [і]; и як [і], а не [ы]; е як [je], а не [е], пом'якшувати приголосні перед голосними e, u й навіть «акати» («Памілуй мя, Боже, па вєлікай міласті тваєй...», хоч церковнослов'янська мова акання ніколи не знала!), «дабы никакой розни и особого наречия не было».

Шалений наступ на все українське посилився за царювання Петра I. У 1720 р. він видав указ, щоб усі книги з українських друкарень «исправления ради и согласия с великороссийскими» надсилали до Синодальної контори, а для нагляду над друкарнями призначали цензорів, які мали стежити за тим, чи виконуються настанови цього указу. Однак російській світській і церковній владі ще довго довелося змагатися з українським впливом на церковнослов'янську мову.

 

59Після хрещення України-Русі в 988 р. Українська церква протягом 698 років існувала в канонічній єдності з Константинополем незалежно від Московського патріархату, який виник набагато пізніше. Московська церква проголосила себе автокефальною (тобто не залежною ні від Києва, ні від Константинополя) й обрала собі митрополита в 1448 р. Проте цю акцію не визнали ні Вселенський патріарх, ні найвищі ієрархи інших православних церков, і протягом 141 року Російська православна церква вважалася не канонічною (незаконною), її канонічність було визнано й обрано першого патріарха цієї церкви за участю Константинопольського патріарха лише в 1589 р. Після приєднання України до Росії в 1654 р. й особливо після Андрусівського перемир'я з Польщею 1667 р., за яким Росія одержала більшу частину Правобережної України, московські царі та патріархи прагнули ліквідувати й церковну незалежність України. Особливо на цьому наполягав патріарх (з 1674 р.) Яким (Савелов). Разом з московським царем він декілька разів звертався до Константинопольського патріарха, просячи його уступити Москві Українську церкву, але згоди на це не діставав. Тоді Москва за допомогою українського гетьмана І. Самойловича, долаючи рішучий опір українського духівництва, протягом 1684—1686 рр. самочинно приєднала Українську церкву до Московського патріархату. Але треба було все ж таки мати формальну згоду Константинопольського патріарха. Для цього навесні 1686 р. патріарх Яким послав до Константинополя досвідченого дяка Нікіту Алексєєва, який привіз патріархові Діонісію грамоти з проханням віддати Москві Київську митрополію з усіма її єпархіями і щедрі подарунки. Однак Царгородський патріарх вважав таку злуку незаконною і спочатку прохання Московського патріарха знову відхилив. Тоді спритний Нікіта Алексєєв вирішив звернутися безпосередньо до турецької влади, від якої був залежний Константинопольський патріарх. Коли недавно обраний патріарх Діонісій приїхав до м. Адріанополя, щоб нову його посаду затвердив Великий візир Османської імперії, там уже був московський посланець і встиг домовитись із турецьким володарем. Великий візир, будучи непоганим політиком, хотів зберегти добрі стосунки з Москвою і нейтралізувати Росію у війні Туреччини з Польщею, Австрією та Венецією, а тому наказав патріархові Діонісію задовольнити прохання Москви. Лише після цього у травні 1686 р. Діонісій видав грамоту про передачу Української церкви під юрисдикцію Московського патріархату, взявши за це від московського посла доброго хабара — 200 золотих червінців і 120 чорнолискучих соболів. Однак невдовзі через цей неканонічний вчинок Діонісій був позбавлений патріаршого престолу, але церковну автономію Україні так і не повернули. (Детальніше див.: Никольский H. Патриаршество в России // Энциклопедический словарь о-ва «Бр. А. и И. Гранат и К°». — Изд. 7. — Т. 31. — М., [1915]. — С. 376—378; Огієнко І. І. Українська церква. — К., 1993. — С. 157—194).

 

Протягом XVIII ст. вимова церковнослов'янських текстів була, нарешті, зрусифікована не тільки в Росії, але і в Україні. Така вимова на російський лад в українських церквах, що визнають зверхність Московського патріархату, триває й нині. Лише в деяких словах (наприклад, Господь, господин, Галилея, Голгофа та ін.) вимова українського задньоязикового h замість російського g залишилася в усіх православних церквах України, Росії і Білорусі.

Значною своєрідністю відзначалося становлення російської мови, що було зумовлене особливостями формування російського етносу.

У другій половині XII — першій половині XIII ст. на території сучасної Європейської Росії сформувалися дві групи діалектів: новгородський, псковський та ростово-суздальський, з одного боку, і менш виразний (з багатьма локальними відмінностями) діалект Верхньої і Середньої Оки та межиріччя Оки і Сейму — з іншого.

Північна діалектна група мала такі найхарактерніші особливості:

а) окання (тобто відсутність акання);

б) проривна вимова задньоязикового g;

в) цокання і чокання (нерозрізнення приголосних ц і ч у північно-західній частині північноросійського діалекту) під впливом сусідніх прибалтійсько-фінських мов, які, на думку дослідників, виникли в VII ст. н. е.: бóцка «бочка», мец «меч», нацáльник «начальник», ноць «ночь», цетыри «четыре», мýцити «мучити», хоцý «хочу»; жречь «жрец», пятничя «пятница», младéнча «младенца», отъчá «отьца», в ручé «в руце», двáчать «двадцать» та ін.;

г) зближення у вимові приголосних з — ж, с — ш, яке почалося, найвірогідніше, ще в VI—VII ст.: враздá «вражда», друзúна «дружина», грéсныи «грешный», вáсими «вашими»; гвóжди «гвозди», Герáшим «Герасим», жернó «зерно», помáжати «помазати», остáлошь «осталось», ожéрче «озерце» та ін.;

ґ) наявність сполучень гл, кл на місці давніх dl, tl: мыгло (< mydlo) «мыло», діал. клещ «лящ» (< tleśc) та ін.;

д) тверде закінчення -т у 3-й особі дієслів: нóсит, пúшет, знáет, нóсят, пúшут, знáют; чимало специфічних лише для цих говорів слів тощо.

Південний діалект відзначався:

а) аканням;

б) фрикативною вимовою задньоязикового г;

в) формами займенників у род. і знах. відмінках менé, тебé, себé (а не меня, тебя, себя), м'яким закінченням -ть у 3-й особі дієслів: нóсить, пúшеть, знáєть, нóсять, пúшуть, знáють;

г) відсутністю цокання і шепелявої вимови свистячих приголосних з, с та ін., а також місцевою лексикою.

У процесі піднесення Московського князівства, яке з другої чверті XIV і до першої чверті XVI ст. зуміло об'єднати в єдиній державі всі північноросійські і північно-східну половину південноросійських князівств, провідну роль став відігравати ростово-суздальський діалект, до складу якого входив і московський говір.

З XIV ст. на стику північних і південних російських діалектів почали формуватися «перехідні» середньоросійські говори, які поєднали у своїй структурі південні риси (акання, відсутність цокання) з північними (вибухова вимова задньоязикового g, твердий звук т у 3-й особі дієслів.та ін.). Разом з тим на всій території розселення російської народності (і тільки в її межах!) з XIII ст. виникають нові мовні риси, не властиві українцям і білорусам. У галузі фонетики такими новотворами стали: зміна так званих слабких зредукованих -6, ь у сполученнях з плавними р, л (типу кръвавыи, глътати, гръмъти) в о, е (рос. кровавый, глотать, греметь, але укр. кривавий, глитати, гриміти, білор. крывавы, глытаць, грымёць), розвиток зредукованих і, ў(ы) в е, о (у так званій сильній позиції): šija -> шéя, liji -> лей, mўji -> мой, rўji -> рой, molodўjb -> молодой; у галузі морфологи відбулася втрата кличного відмінка, повсюдна заміна з, ц, с задньоязиковими ґ, тс, д: у відмінкових формах (на ногé, в рукé); з'явилися нові загальноросійські слова (крестьянин, деньга, пашня, деревня та ін.).

З розвитком середньоросійських говірок ростово-суздальський діалект поступово втрачає своє значення, а провідну роль починає відігравати говір Москви. У північноросійському за походженням московському говорі, який в основному зберіг північноросійські риси в галузі приголосних (у консонантизмі), з'являються південноросійські риси (зокрема, акання) у вокалізмі. Московське просторіччя поступово стає середньоросійським за своїм характером і загальноросійським за своєю функцією. Це просторіччя справило істотний вплив на розвиток загальнонародної мови в період утворення російської нації (в XVII ст.).

На особливості загальнонародної російської мови помітний відбиток наклав збіг своєрідних історичних умов, коли формування російської народності та її мови відбувалося синхронно зі становленням російської централізованої держави. Крім цього, процес «збирання» російських земель навколо Москви поєднувався з прагненням московських правителів об'єднати всі православні народи в одну імперію. Після завоювання турками Константинополя (1453 р.) і падіння Візантії у Москві виникла ідея переходу центруправослав'я до Москви («Москва — третій Рим»), для здійснення якої докладали всіх зусиль як церковні діячі, так і світська влада. Через це православна церква в Московщині з самого початку займала дуже міцні позиції, а церковнослов'янська мова відіграла там значно більшу роль, ніж в Україні та Білорусі. Ця мова була по суті єдиною літературною мовою в молодій Московській державі (хоч і з певними зв'язками з живим народним мовленням, зокрема, у діловому стилі). Церковнослов'янські елементи через органи державного управління й церкву широко проникають навіть у московське просторіччя.

На основі московського просторіччя і ділової писемної мови, щедро збагаченої церковнослов'янськими елементами, що набули загальнонародного характеру (наприклад, слова з неповноголосними сполученнями типу время, сладкий, з жд замість російського ж типу невежда, вражда, прежде, з щ замість ч типу освещать, вращать та ін.), в середині XVIII ст. в Росії розвивається єдиний усно-розмовний різновид літературної мови, який, поширюючись, усе помітніше проникає і в писемність, а також витісняє діалекти і поступово стає єдиним засобом усного спілкування.

У писемній літературній мові Московської держави спочатку продовжувалися традиції Київської Русі. Однак поступово зростає розходження літературної мови з розмовною, яка з часом зазнавала значних змін. Інтенсивний розвиток суспільно-політичного, економічного і культурного життя Московщини вимагав оновлення літературної мови, зближення її з усним мовленням. Але це протиріччя було розв'язане на наступному етапі історії російської літературної мови — у період формування російської нації, коли в літературній мові все дужче починає виявлятися тенденція до внутрішньої єдності й відбувається зростаюче зближення літературної мови з народнорозмовною.

У російській літературній мові кінця XVII — першої половини XVIII ст. переплелися і взаємодіяли архаїчно-книжні, народнорозмовні, «ділові» («приказные») елементи, а також досить численні західноєвропейські лексичні запозичення. Це була хоч і виразна й багата, проте строката й нестійка мова, яка потребувала упорядкування й стабілізації. Такі спроби робили А. Кантемир, В. Тредіаковський, М. Ломоносов, Д. Фонвізін, О. Радищев, M. Карамзін, О. Грибоєдов та ін. Проте єдині загальнонаціональні норми російської літературної мови були вироблені лише у творчості О. Пушкіна, який став основоположником нової російської літературної мови.

 

 

Живуча помилка Ломоносова

 

Проблемою походження української мови дослідники цікавляться вже майже двісті років. На певних історичних етапах ця проблема не раз перетворювалася із суто наукової в політичну. Особливо гострого політичного забарвлення вона набула в наш час важкого й болісного процесу творення української держави після багатовікового колоніального становища нашого народу в різних імперіях. Імперське мислення, як відомо, дуже живуче, і деякі його апологети нині з усіх сил намагаються перешкодити утвердженню української мови як державної, довести її нібито неспроможність виконувати державницькі функції і для цього вдаються до фальсифікації проблеми її походження. Зокрема, вони знову проголошують українську мову «російсько-польським діалектом», тобто російською мовою, зіпсованою польськими впливами після розпаду Київської Русі.

Цю тезу вперше висунув М. Ломоносов. Ще в середині XVIII ст. він у своїх філологічних працях двічі констатував, що «малороссийский диалект» через сусідство з поляками та через те, що вони тривалий час панували над Західною Україною, змішався з польською мовою і від того «зіпсувався». Цю тезу підхопили й деякі інші російські діячі — політики, історики та філологи, і на початку XIX ст. вона вже сприймалася як незаперечна істина. Зокрема, шовіністично настроєний історик російської літератури М. Греч писав: «Малорусское наречие родилось и усилилось от долговременного владычества поляков в юго-западной России, и может даже назваться областным польским»60. Його підтримали й перелякані царські чиновники після польського повстання 1830 р., коли їм скрізь стала увижатися «рука Варшави» та «происки ляхов».

Антинаукового погляду на українську мову як на наріччя польської мови, що нібито утворилося після розпаду Київської Русі внаслідок змішування московської мови з польською, дотримувалися в першій половині XIX ст. навіть деякі московські філологи, з якими полемізував М. Максимович. Ця ідея особливо посилилася в російських правлячих колах і реакційних газетах під час національно-визвольного повстання 1863—1864 рр. у Польщі, Литві й Білорусі проти царизму. Не випадково тодішній міністр внутрішніх справ царської Росії П. Валуєв у своєму відомому циркулярі від 18 липня 1863 р. про заборону друкування книжок українською мовою в Російській імперії, посилаючись на думку анонімних малоросійських українофобів, відзначив, що «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши;...общерусский язык... так же понятен для малороссов, как и для великороссиян и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссиянами и в особенности поляками так называемый украинский язык».

 

60 Греч Н. И, Опыт истории русской литературы. — СПб, 1822. — С. 12. Див. також: Ломоносов М. В. Полное собрание сочинений. — Т. VII. Труды по филологии 1739—1758 гг. — М.; Л., 1952. — С. 83, 608;

 

Вигадкою про українську мову як полонізований варіант російської мови широко користувалися й царські чиновники на місцях, проводячи посилену русифікаторську політику. Так, наприклад, полтавський губернатор фон Багговут у доповідній записці міністрові внутрішніх справ у 1914 р. серед багатьох заходів проти українського народу пропонував і такий: «Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и т. д. с целью борьбы против украинцев. В газетах доказывать тождество великороссов с украинцами и объяснить, что малорусский язык образовался путем полонизации в прежние времена русского языка. Разъяснить, что «украина» — означает окраину Польши и России и что никогда украинского народа не было». Про українську мову як штучно створену не раз писала реакційна газета «Киевлянин». Проте слід відзначити, що антиукраїнська сентенція про українську мову як російський діалект, зіпсований поляками, поширювалася лише на обивательському рівні. Серед професійних філологів XX ст., навіть найреакційніше настроєних професорів деяких університетів, які ненавиділи українську мову й зневажливо називали її жаргоном (наприклад, професор славістики Київського університету Т. Флоринський), ніхто не скотився так низько, щоб зрадити свою професійну гідність і підтримати цю нісенітницю. У наш час дехто знову намагається підняти її на щит. Цікаво, що версія щодо російсько-польського мовного гібриду поширювалася (а іноді трапляється й нині) і стосовно білоруської мови, її також дехто сприймає як російську мову, «зіпсовану» польськими впливами на заході колишньої царської Росії. Однак ніхто з апологетів таких поглядів не замислюється над тим, чому проголошена ними визначальною взаємодія двох тих самих мовних компонентів (російського і польського) на сусідніх територіях дала такі разючо різні результати — дві окремі слов'янські мови — українську і білоруську, а не якусь одну. Як це пояснити?

Версію походження української мови шляхом «ополячення» російського діалекту нині підтримує і настирливо розвиває (хоч вважає це своїм відкриттям) інженер за фахом, але «філолог-любитель», як він себе називає, і голова секції слов'янських мов (?) київського міського товариства російської культури «Київська Русь» А. Желєзний. Почавши з невеликих газетних публікацій на цю тему, він у 1995 р. видав брошуру «Правда об украинском языке и проблеме двуязычия», яку в 1998 р. перевидав61, доповнивши її персональними нападками на відомих українських письменників і мовознавців, котрі полемізували з ним на сторінках періодичної преси. Як сказано в анотації, в цій брошурі «впервые четко показан механизм возникновения украинского языка как русско-польского диалекта во времена польского господства над отторгнутой от Руси ее юго-западной частью».

 

61Див.: Железный А. Происхождение русско-украинского двуязычия в Украине. — Киев, 1998. — 107 с. Видання здійснене за допомогою Фонду підтримки російської культури в Україні.

 

У своїй брошурі А. Желєзний стверджує, що: «...возникновение украинского языка — это следстие ополячивания славянорусского языка» (с. 10); «так постепенно формировался язык украинских (русских) крестьян» (с. 12); «Что означает это «нечто среднее между русским и польским»? Для подобных смесей у филологов имеется специальный термин: диалект. Так уж получилось, что наш украинский язык в равной мере является и русским, и польским диалектом, поэтому, на мой взгляд, наиболее точно отражающий реальное положение вещей будет такой термин: русско-польский диалект» (с. 29); «Самое подходящее название для этого языка — русско-польский диалект, хотя мы называем его украинским языком» (с. 30); «...Левобережье исторически тяготело к России, поэтому здесь в результате взаимодействия украинского и русского языков выработался некий усредненный язык, который некоторые деятели украинской культуры презрительно называют «суржиком». На самом деле это нормальный, полноценный украинский язык, в котором просто меньше полонизмов, чем в языке западных украинцев, обитающих в непосредственной близости от очага «украинизации» языка — Польши» (с. 35—36); «...процесс очищения нашего языка от засоривших его полонизмов некоторые деятели украинской культуры упорно называют «русификацией» и стараются всячески ему воспрепятствовать, так как он не отвечает их политическим, самостийницким устремлениям» (с. 30).

Наведені цитати показують, що проблему походження української, як і будь-якої іншої, мови мають вирішувати все ж таки фахівці, бо для аматорів вона непосильна. До того ж, ця проблема ускладнилася ще й через багатовікове переслідування української мови царським режимом та її нерівноправне становище в умовах фактичної відсутності української державності. Понад трьохсотлітнього колоніального становища України в складі царської Росії фактично не змінила і так звана ленінсько-сталінська національна політика комуністичної партії та радянської влади і її продовження «вірними ленінцями» аж до розпаду СРСР. Саме тому й зазнавали невдач неодноразові спроби відродження національної свідомості багатьох обдурених тривалою дезінформацією українців, утвердження української мови в зрусифікованих містах. І, мабуть, не стільки вина А. Желєзного, скільки його біда, що, довго перебуваючи в «королівстві кривих дзеркал», де все спотворено й поставлено з ніг на голову, він вважає це реальним відображенням світу та ще й знаходить для нього «історичне» обґрунтування. Найгірше ж те, що А. Желєзний у цьому не одинокий: так вважає чимало наших земляків, і прозріння їх відбувається дуже повільно й болісно. Закономірний процес відродження мови корінної нації в умовах відновлення української державності вони сприймають як особисту образу, насильство над тими, хто вважає своєю рідною російську мову. Цей процес видається їм шкідливим і недоречним, бо багато з них і досі переконані в штучності й меншовартості української мови, утвердження якої в різних сферах суспільного життя нібито збіднить їхню духовність і взагалі здається їм актом несправедливості. Посилання ж на історію, до якої апелюють й А. Желєзний та його однодумці, мало що доводять, бо ці аргументи найчастіше ґрунтуються не на реальних фактах, а на перекрученнях, підтасовках і вигадках на рівні пліток та анекдотів, які, зрозуміло, не мають нічого спільного з історичною правдою.

Чи справді польська мова мала істотний вплив на формування української мови? А. Желєзний, який у цьому твердо переконаний, уявляє цей процес дуже наївно. На його думку, українська мова відрізняється від російської «в том, что в украинском языке для обозначения некоторых предметов и понятий применяются другие, непохожие на русские слова» (с. 9). Звідки взялися ці слова? Звичайно ж, з польської мови! Досить було російській мові «в юго-западном регионе» запозичити певну кількість польських слів, як вона від того перестала бути російською й стала українською. А. Желєзний наводить навіть короткий словник польських запозичень, який показує, «сколь далеко зашло ополячивание славянорусского языка южных русов, называемых ныне украинцами» (с. 84). Він знайшов аж 526 таких слів — спільних для української й польської мов і відмінних від російських відповідників. Однак, цей список охоплює слова різного походження: крім невеликої частини запозичень з польської мови, до нього потрапили й слова, успадковані ще від праслов'янської епохи, тобто спільні для всіх або для більшості слов'янських мов, і слова з інших європейських мов, що були запозичені в українську та польську мови незалежно, й українські запозичення в польській мові. Та річ навіть не в цьому. Лексичний склад кожної мови не є замкнутою системою і відкритий для іншомовних запозичень, тому не можна виводити походження мови лише на основі цих запозичень (до речі, полонізмів в українській мові значно менше, ніж, наприклад, церковнослов'янських слів у російській мові).

Специфіку мови становить не тільки і не так її словниковий склад, як фонетична система й граматичний (морфологічний та синтаксичний) лад. Щодо цього польська й українська мови істотно відрізняються між собою, через що входять до різних мовних груп (польська — це західнослов'янська мова, а українська — східнослов'янська). Зокрема, для фонетики польської мови характерні такі специфічні риси, яких немає в українській мові:

1) наявність носових голосних ą; ę (dąb «дуб», sąd «суд», pięć «п'ять», mięso «м'ясо»);

2) постійний наголос на передостанньому складі;

3) заміна властивих українській та іншим слов'янським мовам м'яких або твердих приголосних t, d, r на ć, dź, rz («ж»): ciasto, dzień, rzeka «річка»;

4) чергування е перед передньоязиковими твердими приголосними, залежно від походження, з а чи о: wierzyć «вірити» — wiara «віра», nieść «нести» — niosę «несу»;

5) чергування сполучення -er- після м'яких перед передньоязиковими твердими приголосними з -аr-: twierdzić «твердити» — twardy «твердий»;

6) чергування перед кінцевими дзвінкими приголосними ó («у») з о, ą з ę: bób «біб» — bobu «бобу», błąd «помилка» — błędu «помилки».

У морфології польської мови спостерігається невластиве українській мові:

1) вживання особових показників у 1-й і 2-й особах однини й множини минулого часу — рухомі закінчення -ет (-m), -eś (-ś), -ście: miałem «я мав», miałeś «ти мав», але miał «він мав»; spałeś dobrze або dobrześ spał «(ти) добре спав»;

2) закінчення -ту в 1-й особі множини дієслів теперішнього часу: czytamy «читаємо», robimy «робимо»;

3) вживання дієслівної зв'язки być «бути» у теперішньому часі;

4) утворення складеної форми майбутнього часу дієслів за допомогою зв'язки być «бути» у сполученні не тільки з інфінітивом, але і з формами активних дієприкметників минулого часу на ł: będę pisać, będę pisał(a);

5) вживання особових закінчень дієслів при творені форм умовного способу:

czytał(a)bym «я читав би (читала б)», czytał(a)byś «ти читав би (читала б)», czytałi(ły)byśmy «ми читали б», czytałi(ły)byście «ви читали б».

Крім цього, польській мові характерний особливий порядок слів, при якому група підмета стоїть перед групою присудка, узгоджене означення у стійких зворотах міститься після означуваного слова, а в складеному присудку допоміжне дієслово być ніколи не опускається.

Уже навіть цей далеко не повний перелік найважливіших особливостей польської мови засвідчує, що українська мова на фонетичному й граматичному рівнях зовсім не зазнала її впливу. Цей вплив помітний лише на лексичному рівні й був зумовлений певними історичними обставинами.

Як відомо, після розпаду Київської Русі протягом XIV ст. усі білоруські й більшість українських земель увійшли до складу Великого князівства Литовського. Українсько-білоруська писемна мова (за тодішньою термінологією — руська, але ж не російська!) стала в ньому державною. Ще досить довго, після того, як значна частина українських і білоруських земель опинилися у складі польської Речі Посполитої, вона виконувала державні функції. Вплив польської мови на українську в такій ситуації був неминучим, але відбувався не через спілкування українських селян з польськими панами, як вважає А. Желєзний, а головним чином через писемно-літературну мову. Українсько-білоруська писемна мова XVI—XVII ст. справді увібрала в себе багато польських, латинських, чеських та інших запозичень, від чого стала штучною, далекою від народної мови, непридатною для функції літературної мови й наприкінці XVIII ст. вийшла з ужитку (була замінена новою українською літературною мовою на народній основі, зачинателем якої став І. Котляревський). Частина польських лексичних запозичень увійшли і в українську народнорозмовну мову, але їх кількість і значення не були настільки великими, щоб змінити структуру мови й надати їй нової якості, тому цей вплив не варто перебільшувати.

Не відповідає дійсності й твердження А. Железного про нібито переважання російської мови серед більшості грамотного населення українських міст за часів Речі Посполитої, завдяки чому вони начебто менше зазнали полонізації, ніж українські села.

Навряд чи треба доводити, що аж до царювання Петра І всі українські міста були україномовними, а в складі Речі Посполитої, коли в містах зосереджувалася адміністрація, ділові люди й польська еліта, мова українських міст часто зазнавала впливу польської мови (у деяких тодішніх містах вона навіть переважала), чого не було в українських селах.

Українські міста у складі Російської імперії почали русифікуватися лише за царювання Петра І та Катерини II, тобто від того часу, коли царська адміністрація посилила систематичну й послідовну щодо України політику, спрямовану на нищення української мови паралельно з ліквідацією української державності.

Отже, про генетичну залежність української мови від польської говорити не доводиться. Антинаукова сентенція про те, що наша мова є нібито полонізованим діалектом російської мови, — це злісна вигадка, поява якої зумовлена елементарним невіглаством, а також політичними прагненнями російських шовіністів.

 

 

«Україна» — це не «окраїна»

 

Назва нашої країни УКРАЇНА з'явилася в останній чверті XII ст. Уперше в Іпатському списку «Повісті минулих літ», де літописець розповідає про смерть переяславського князя Володимира Глібовича у 1187 р., сказано: «І плакали по ньому всі переясяавці... За ним же Україна багато потужила». Через два роки, у 1189 р., було відзначено, що князь Ростислав приїхав «до України Галицької»62.

Походження назви Україна здавна привертало увагу вчених, але однозначного пояснення й досі немає. Одні дослідники пов'язували її зі словами край «найвіддаленіша від центру частина території, околиця», у(= біля) краю, тобто «погранична територія», інші — з іменниками край, країна у значенні «рідний край, своя країна, рідна земля; земля, населена своїм народом». І, нарешті, ще один погляд, за яким назва Україна нібито походить від дієслова украяти (відрізати), тобто первісне значення цієї назви — «шматок землі, украяний (відрізаний) від цілого, який згодом сам став цілим (окремою країною)».

 

62Див.: Літопис Руський / За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. — К., 1989. — С. 343, 347.

63 Скляренко В. Звідки походить назва Україна? // «Україна». — 1991. — № 1. — С. 20, 39.

 

Найвірогіднішою й найпереконливішою слід вважати версію, яка пов'язує назву Україна зі словами край, країна, хоч зв'язок цей не прямий, а значно складніший. Як дослідив український учений В. Скляренко63, процес становлення поняття «Україна» був досить тривалим і мав декілька етапів.

Іменник край із значенням «відрізок, шматок; шматок землі» був ще у спільнослов'янській мові (*krajь) і нині відомий багатьом слов'янським мовам. Оскільки слов'янські племена споконвіку мали свої території, які здебільшого відділялися природними рубежами — річками, лісами, болотами, солончаками (отже, ніякої мішанини племен не було), давньослов'янське слово край «відрізок, шматок землі» набуло нового значення — «територія, що належить племені», а згодом також і значення «крайня межа території племені, початок (або кінець) території племені, берег». На означення простору в праслов'янській мові вживався спеціальний суфікс -іна (dol + ina = dolina «долина», niz + ina = nizina «низина»). За цим самим зразком ще в праслов'янський період утворилося і слово країна (kraj + ina) у значенні «територія, яка належить племені».

Разом з іменником край у праслов'янській мові був також іменник украй (*ukrajь), що означав «відрізок від шматка; відділений шматок землі; відділена частина території племені; крайня межа відділеної частини території племені».

Уже після розпаду праслов'янської етномовної спільності (можливо, в антський період) у східних слов'ян від слова украй за допомогою того самого суфікса -ін-а виникло слово україна (*ukraina) із значенням «відділений шматок землі; відділена частина території племені». Коли протягом VI—VIII ст. східнослов'янські племена або союзи племен переросли у феодальні князівства, відомі в історичній літературі під назвою «літописні племена» або «племінні князівства», а згодом утворилася ранньоукраїнська держава Русь, змінилося значення і слів країна та україна. Слово країна від значення «територія племені» поступово набуло значення «територія феодального князівства», а потім — «територія Русі». Відповідно до цього змінилося значення й слова україна: замість первісного значення «відділена частина території племені» воно стало означати «відділена частина території феодального князівства», а потім — «відділена частина території Русі».

У період феодальної роздрібненості Київської Русі (з XII ст.), коли від неї почали одне за одним відділятися незалежні князівства, слова україна набуло значення «князівство». Уперше згадану в Іпатському списку «Повісті минулих літ» україну дослідники розуміли по-різному: як пограничну з Київською землею територію Переяславської землі; як усю Переяславську землю, названу україною через те, що вона межувала з половецьким степом; як первісну Русь (тобто Київську, Переяславську і Чернігівську землі); як усю Київську Русь. Проте найвірогідніше, що літописець назвав україною саме Переяславську землю, але не тому, що вона межувала з половецьким степом, а через те, що була окремим князівством.

Крім Переяславської україни, була ще Галицька україна, Волинська україна, Чернігівська україна, Київська україна та інші україни — самостійні князівства. Це видно з того, наприклад, що під 1189 роком той самий Іпатський список повідомляє: князь Ростислав прибув «до україни Галицької, і взяв два городи галицькі, а звідти пішов до Галича». У 1213 р. князь Данило «поїхав з братом і забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп'є, і Комов, і всю Україну». Те, що слово україна аж до XVI ст. означало окреме князівство, чітко видно із свідчень тогочасних літописів: «Кримський цар... хотів іти на царя і великого князя украйну..., а пішов був на черкаси» (Львівський літопис під 1556 р.); «приходив на цареву і великого князя україну на Сіверські міста із Канева князь Михайло Вишневецький» (Олександро-Невський літопис під 1563 р.).

Поряд зі словом україна у східнослов'янських діалектах здавна існувало і слово окраїна «порубіжна територія племені», утворене від окрай «обріз, край» за допомогою суфікса -ина (-іна, -їна). Ці слова чітко розрізнялися між собою: україна — це вся відділена частина території племені (згодом — уся територія феодального князівства), окраїна — лише погранична територія племені (згодом — погранична територія феодального князівства).

З другої половини XIV ст. більшість князівств Київської Русі, на основі яких сформувалася українська народність, потрапили під владу Литви і Польщі. Від цього часу назва україна почала вживатися і щодо цих двох частин території: землі, підкорені Литвою (Чернігівсько-Сіверське, Київське, Переяславське і більша частина Волинського князівств) іноді називалися литовською україною, а землі, підкорені Польщею (Галицьке і частина Волинського князівства) — польською україною.

З появою козацтва наддніпрянські землі, де збиралися козаки, дістали назву козацьких україн, що відображено і в українському фольклорі: наприклад, у народній пісні: «Ой по горах, по долинах, По козацьких українах Сив голубонько літає, Собі пароньки шукає».

Протягом XV—XVI ст. у слові україна відбувався процес зміни наголошування: в лексемах на -ина, (-іна, -їна) суфікс почав перетягувати наголос на себе (пор. бáтько — бáтьківщина — батьківщúна, горóх — горóшина — горошúна, рúба — рúбина — рибúна, хуртóвина — хуртовúна; так само Укрáїна — Україна). Цей процес, який не завершився й досі, спричинився до паралельного вживання обох акцентологічних варіантів — Укрáїна й Україна протягом кількох століть. Порівняйте, наприклад, у Т. Шевченка: «Свою Укр á їну любіть»; «...а я Тільки вмію плакать, Тільки сльози за Укр á йну...»; «В Україну ідіть, діти, В нашу Україну»; «Це той Перший, що розпинав Нашу Україну» та ін. У сучасній українській літературній мові міцно, закріпилася форма з новішим наголосом — Україна.

На час визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі під проводом Богдана Хмельницького (1648—1654 рр.), як відзначає В. Скляренко, Україною називалися не тільки запорозькі, а вже всі наддніпрянські землі. Очевидно, від цього часу під Укрáїною стали розуміти цілу країну. Згодом ця назва поширилася й на інші східноукраїнські землі (зокрема, на Слобожанщину, яка деякий час мала офіційну назву «Слободская Украина»). Західноукраїнські землі й далі називалися Руссю, але поступово назва Україна поширилася й на західний реґіон і стала спільною для всієї етнічної території українців.

Зміна національного етноніма русин, руський (від Русь) на українець (від Україна) була історично необхідна. Перехід до нового етноніма став своєрідною протидією аґресивній політиці царизму, який ставив собі за мету денаціоналізувати українців і розчинити їх в «общерусском море». В умовах, коли Московська імперія з експансіоністських мотивів присвоїла собі історичну назву України — Русь, а для панівного етносу запровадила трохи підправлений від слова руський етнонім русский і поширила його й на мешканців історичної Русі — України, перехід від самоназви русин, руський до етноніма українець завдав істотного удару по імперській ідеї московського самодержавства «единого русского народа от Камчатки до Карпат». Це мало величезне значення для утвердження національної ідентичності всього українського народу. Спочатку суто географічна назва Україна поступово перетворилася в національну ідею, яка об'єднала в одне ціле такі історичні й географічно не схожі між собою реґіони, як Полісся, Сіверщина, Слобожанщина, Донбас, Наддніпрянщина, Причорномор'я і — Волинь, Поділля, Буковина, Прикарпаття та Закарпаття.

Присвоївши собі давню назву нашого народу, імперська Москва тим самим сподівалася загальмувати, а потім знищити наше прагнення до самобутності64.

 

64 Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. — С. 117.

 

Отже, для нас дуже важливим є той факт, що, незалежно від свого походження, слово Україна позначало Козацьку державу, створену Богданом Хмельницьким. Звичайно, ніякою «окраїною» Російської імперії вона не була і весь час претендувала на повну державну самостійність. Саме через це вживання слова Україна в царській Росії було заборонено. І лише тоді, коли царським чиновникам стало ясно, що це слово не можна знищити і стерти з пам'яті українців, було вирішено його дискредитувати. Російські шовіністи стали пояснювати назву нашого краю Україна як «окраїна Росії», тобто вклали в це слово принизливий і невластивий йому зміст.

З історією виникнення назви Україна тісно пов'язане правило вживання прийменників на і в при позначенні місця або простору. Як правильно сказати: живу на Україні чи в Україні? Приїхали на Україну чи в Україну?

Прийменник в (у) у просторовому значенні вживається тоді, коли йдеться про щось ціле, докладно окреслене, компактне, центральне (наприклад, про країни, міста, населені пункти): в Англії, у Франції, в Угорщині, у Росії, у Польщі, у Литві; у Львові, у Ніжині, в Овручі, у селі. У цих випадках нікому не спадає на думку сказати: на Англії, на Франції, на Угорщині, на Росії, на Львові, на Овручі тощо. Коли ж ідеться про складову частину країни, про якусь її етнографічну територію, про частину міста, віддалені від центру околиці, тоді вживається прийменник на: на Волині, на Поліссі, на Донбасі, на Запоріжжі, на Полтавщині, на Подолі, на Засуллі, на хуторі, на селі (тобто «не в місті»). Щоправда, у деяких випадках і частини країни, і частини міста з огляду на особливі історичні умови могли виступати своєрідними політичними, культурними або адміністративними центрами чи осередками суспільного життя, тому стосовно них також узвичаїлося вживання прийменника в (у): у Квебеку, у Галичині, у Дарниці, у Святошині, але таких випадків порівняно небагато.

Оскільки українами спочатку називалися окремі удільні князівства, що відокремилися від цілої держави, а потім і Україна як уся східна частина етнічної території українців перебувала у складі Росії, при просторових визначеннях щодо України здавна закріпився прийменник на. Проте і в народних піснях, і в літературній мові обидва прийменники на і в часто вживалися паралельно: на Україні і в Україні з переважанням тієї або іншої конструкції в окремих письменників або в окремих літературних жанрах і стилях.

Нині, коли Україна вже самостійна, суверенна й незалежна держава, немає жодних підстав вживати необґрунтовану й по суті образливу конструкцію з прийменником на. Отже, єдино правильна форма — в Україні. Але виправляти фольклорні та літературні твори, де вживається вислів на Україні, не варто.

 

Що було б, якби...

 

Вважається, що історія не визнає умовного способу. Вона має свою логіку і твориться за певними своїми законами. Тому будь-які міркування про те, яким був би подальший розвиток окремих країн і як склалася б майбутня доля цілих народів, якби доленосні для них події на певних історичних етапах відбувалися не так, а якось інакше, багатьма сприймаються як недоречні фантазії. І все ж таки нікому не заборонено оглянутися в минуле і з висоти набутого народом досвіду зробити спробу відділити неминуче від випадкового, закономірні процеси від фатального збігу обставин.

Чи мала б Русь далекі й осяйні перспективи, якби нерозумні діти Володимира Мономаха виконали заповіт свого мудрого батька і не вели міжусобних війн, а жили в мирі й злагоді і дбали лише про благо Вітчизни, як того навчав їх досвідчений та далекоглядний політик і державний діяч? Відповідь тут однозначно негативна, бо Київська імперія була історично приречена на розпад (як свого часу розпалися Візантійська, Римська імперії та Французька імперія Каролінгів), а на її уламках мали постати нові незалежні держави. Це був загальноєвропейський процес епохи середньовіччя. Талановитий поет і щирий патріот своєї землі безіменний автор «Слова про Ігорів похід» наприкінці XII ст. не міг здогадуватися, що всі його полум'яні заклики до руських князів перебороти чвари та об'єднатися проти зовнішніх ворогів залишаться лише «голосом волаючого в пустелі», бо феодальна роздрібненість була неминучим етапом суспільного поступу й об'єктивно мала прогресивне значення. Проте ніякі перипетії боротьби удільних князів між собою за першість самі по собі не змогли б змінити загального історичного розвитку вже сформованого на той час українського етносу в напрямку остаточного самоусвідомлення і зміцнення своєї державності. Золотоверхий Київ назавжди залишився б не лише духовною столицею східних слов'ян, але й державно-адміністративним центром русинів-українців. Та не так сталося, як гадалося. «Коричнева чума XIII століття» — монголо-татарська навала все перевернула з ніг на голову. Вона сприймалася як катастрофа, як вторгнення потойбічних сил, як щось небачене й незрозуміле.

Зруйнувавши Київ і спустошивши більшу частину української землі, нові азіатські деспоти за ціле століття зуміли спустошити й людські душі, витравивши з них на тривалий час почуття власної гідності й внутрішню потребу боротьби за волю. Київ уже не міг піднятися з руїн настільки, щоб стати центром визвольної війни всього народу проти іноземних загарбників, боротьби за свою державу. Сили для такої боротьби збиралися й нагромаджувалися протягом XIV ст. на північно-східній периферії колишньої Київської Русі — у Московському князівстві, що від самого початку будувалося на засадах абсолютизму й деспотичної влади його правителів, і на кінець XV ст. зуміло повністю звільнитися від монголо-татарської неволі.

Піднесення Московського князівства як центру боротьби з монголо-татарським ярмом і разом з тим — центру формування російської народності, а також започатковане Іваном І Калитою збирання «руських земель» відкрило нову історичну епоху, яка позначилася на майбутній долі всіх східних слов'ян. Не важко здогадатися, що якби Київська Русь уникла монголо-татарського ярма, політичний розклад сил на східнослов'янських землях у XIII—XIV ст. міг би бути зовсім іншим. Це розуміли й самі росіяни. Н. Полонська-Василенко наводить такі слова одного з найвидатніших російських істориків кінця XIX ст., автора п'ятитомного «Курса русской истории» В. Ключевського: «Уявіть собі, що Київ не був би взятий і зруйнований татарами... Київ залишився б столицею першої великої руської держави, а «великоруське» місто Москва не стало б центром великого князівства, а потім царства російського. Офіційною мовою стала б не... суміш старослов'янської та фінської мов, а слов'яно-українська. Український письменник Гоголь не мусів би писати російською мовою, а Пушкін писав би українською»63.

 

65 Полонська-Василенко Н. Історія України. — К., 1993. — Т. 1. — С. 269.

 

Ці слова, без сумніву, прозвучали різким дисонансом у досить злагодженому хорі тогочасних шовіністичних російських істориків. Однак мусимо зауважити, що від імперського мислення не вдалося відійти навіть В. Ключевському: замість Російської імперії за іншого розвитку історичних подій йому уявлялася по суті імперія українська. Суспільний досвід бурхливого XX століття спонукає нас сприймати ту прогнозовану В. Ключевським історичну перспективу дещо інакше. Можна не сумніватися в тому, що якби не створилися умови для виникнення агресивної Московської держави з її абсолютистсько-монархічним ладом, Східна Європа у суспільному розвитку пішла б загальноєвропейським шляхом. На руїнах Київської імперії утворилося б декілька національних держав (українська, білоруська, новгородська, московська, хоч їх найменування могли бути іншими) з європейським обличчям. М. Гоголь справді писав би українською мовою, а О. Пушкін також залишався б самим собою і творив би своєю рідною мовою. Цілком вірогідно, що слов'янські народи були б істинно братерськими без поділу на «старшого» й «менших» братів і в своєму вільному розвитку здивували б світ злетом духовності, високим рівнем культури й моралі. Втрати на цьому шляху були величезними — особливо в українців та білорусів через їхнє багатовікове колоніальне становище в Російській імперії. Навіть в умовах незалежної держави значна частина українського суспільства позбавляється від комплексу меншовартості, байдужості або й зневажливого ставлення до своєї мови, культури, традицій, звичаїв, історії дуже повільно й болісно. Але цей процес необхідний і неминучий, бо залишатися в полоні старих ілюзій і йти в третє тисячоліття з тягарем минулих помилок та невдач абсолютно безперспективно і навіть небезпечно: так можна опинитися на задвірках історії.

 

Література

 

Агеева Р. Страны и народы: Происхождение названий. — М., 1990.

Алексеев В. В поисках предков. Антропология и история. — М., 1972.

Алексеев В. П. Происхождение народов восточной Европы: Краниол. исследование. — М., 1969.

Алексеева Т. И. Этногенез восточных славян по данным антропологии. — М., 1973.

Андрусяк М. Терміни «Руський», «Роський», «Російський» і «Білоруський» в публікаціях XVI—XIX століть // Збірник на пошану Івана Мірчука. — Мюнхен; Нью-Йорк; Париж; Вінніпег, 1963.

Археология Украинской ССР: В 3-х т. — Т. 3. Раннеславянский и древнерусский периоды. — M., 1986.

Бадзьо Ю. Право жити. — К., 1996. — С. 125—162.

Баран В. Ц. Ранні слов'яни між Дністром і Прип'яттю. — К., 1972.

Баран В. Ц. Давні слов'яни. — К., 1998.

Баран В. Д., Терпиловський Р. В., Козак Ц. Н. Походження слов'ян. — К., 1991.

Барвінський Б. Велика й Мала Україна. — Львів, 1925.

Бевзенко С. П. Українська діалектологія. — К., 1980.

Бердяев Н. Истоки и смысл русского коммунизма. — М., 1991.

Бердяев Н. Русская идея. — Париж, 1946.

Бердяев Н. Судьба России. — М., 1918.

Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917— 1953: У 2-х кн. — К.: Либідь — Військо України, 1994.

Білецький А. Коріння нашої мови // Вітчизна. — 1992. — № 4.

Блінава Э., Мяцельская Е. Беларуская дыялекталогія. — 2-е выд. — Мінск, 1980.

Брайчевський М. Походження Русі. — К., 1968.

Брайчевський М. Ю. Конспект історії України. — К., 1993.

Брим В. А. Происхождение термина «Русь» // Россия и Запад. I. — Петербург, 1923.

Булаховсъкий Л. А. Питання походження української мови. — К., 1956. — 220 с.

Винокур I. С. Історія та культура черняхівських племен Дністро-Дніпровського межиріччя II—V ст. н. е. — К., 1972. Генсьорський А. І. Традиції південноруської (старокиївської) фонетики в літературній вимові Північної Русі до кінця XVIII ст. // Питання слов'янського мовознавства. — Кн. 5. — Львів, 1958. — С. 201—208.

Голубенка П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. — К., 1993.

Гординський С. Назви «Русичі» й «Русовичі». — Вінніпег, 1963.

Горшкова К. В. Историческая диалектология русского языка. — M., 1972.

Горюнова E. И. Этническая история Волго-Окского междуречья. — М., 1961.

Греков Б., Якубовский А. Золотая Орда и ее падение. — М.; Л., 1950.

Гринблат М. Я. Белорусы: очерк происхождения и этнической истории. — Минск, 1968.

Грінченко Б. Як жив український народ (Коротка історія України). — Чернівці, 1908.

Грушевський М. «Велика, Мала і Біла Русь» // Україна. — 1917. — Кн. 1—2.

Грушевський М. Історія України-Руси. — T. 1. — К., 1991. — 634 с.; Т. 2, К., 1992.

Данилова Е. И. Гематологическая типология и вопросы этногенеза украинского народа. — К., 1971.

Дашкевич Я. Національна самосвідомість українців на зламі XVI—XVII ст. // Сучасність. — 1992. — № 3.

Дашкевич Я. Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України // Україна: наука і культура. — Вип. 26—27. — К., 1993. — С. 44—78.

Дзюба І. М. Інтернаціоналізм чи русифікація? — К., Вид. дім «KM Academia», 1998. — 272 с. (Сумні сторінки історії).