Коли йдеться про походження української мови, переважна більшість зацікавлених сприймає цю проблему як походження сучасної української літературної мови, тобто тієї, яку вони чують щодня по радіо й телебаченню і використовують у щоденному спілкуванні між собою, яку вивчали в школі, якою читають книжки, газети й часописи. Проте слід пам'ятати, що національна мова складається з двох самостійних гілок: спільної для всієї нації літературної мови, відшліфованої майстрами художнього слова, і мови народної, яка досить відрізняється в різних діалектних ареалах26. В епоху середньовіччя в ролі літературної мови могла виступати не тільки своя, але й зовсім чужа мова, як, наприклад, латинська в народів Середньої та Західної Європи.
26 Матвіяс І. Г. Українська мова і її говори. — К., 1990. — С. 7—12.
Щодо походження української літературної мови в сучасному мовознавстві особливих проблем немає: загальновідомо, що її започаткував І. Котляревський творами «Енеїда», «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», а її нормалізація пов'язана з творчістю Т. Шевченка, а також Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Боровиковського, А. Метлинського, В. Забіли та ін. Вони почали писати свої твори народною мовою на основі українських середньонаддніпрянських та слобожанських говірок. До І. Котляревського і Т. Шевченка існувала староукраїнська писемна мова (XIII—XVIII ст.). яка сформувалася на основі давньокиївських (давньоруських) літературних традицій і впливу живого народного мовлення, а давньокиївська (давньоруська) писемно-літературна мова виникла під безпосереднім впливом старослов'янської (церковнослов'янської) мови, запозиченої від болгар разом з прийняттям християнства. Отже, цілком зрозуміло, що коли ми говоримо про давність української мови й шукаємо її коріння в глибині століть, ідеться не про її сучасний літературний варіант, а про народне мовлення, тобто про народні діалекти.
Історія народно-діалектного мовлення складалася зовсім по-іншому. Воно розвивалося за своїми внутрішніми законами і майже не залежало від державного чи релігійного життя суспільства. Саме в народному мовленні виникли ті специфічні фонетичні, граматичні й лексичні риси, які згодом стали характерними особливостями української мови. Таким чином, дослідити походження української мови — це насамперед з'ясувати послідовність, місце і час виникнення окремих українських діалектних рис, що поступово склали специфічну мовну систему, середньонаддніпрянський варіант якої став основою сучасної української літературної мови.
Формування своєрідних фонетичних, граматичних і лексичних рис, притаманних українській мові, розтягнулося на тривалий час. Деякі з них з'явилися ще в мовленні східнослов'янських племен, що жили на території України протягом так званого праслов'янського (тобто спільнослов'янського) періоду, інші формувалися вже після розпаду праслов'янської етномовної спільності (у VI—IX ст.), ще інші — в Київській Русі IX—XII ст. і значна їх частина — у період нового етапу самостійної історії східнослов'янських мов, тобто після XI—XII ст.
За послідовністю виникнення можна виділити три основні шари найхарактерніших українських мовних особливостей, що сформувалися протягом відповідних історичних періодів:
1) граматичні риси й лексика, успадковані від праслов'янської мови;
2) мовні особливості, що виникли в дописемний період формування української мови (VI—X ст.);
3) фонетичні риси, поява яких була зумовлена занепадом зредукованих ъ та ь.
На особливостях формування ранніх українських діалектів істотно позначився насамперед той факт, що більша частина протоукраїнської етномовної території містилася в межах східної частини прабатьківщини слов'ян (між Прип'яттю, Середнім Дніпром, Карпатами і зоною степів). Через це в українських говорах більшою чи меншою мірою відбилися всі фонетичні, граматичні й лексичні зміни, які відбувалися ще в праслов'янських діалектах цього ареалу.
Після поділу на початку н. е. праслов'янської мовної спільності на західну й східну діалектні зони розпочався останній, пізньопраслов'янський період. У цей час дедалі більше зростала відмінність між відзначеними зонами на фонетичному й інших мовних рівнях. Ця відмінність поглиблювалася з розселенням східнослов'янських племен на широких просторах у басейнах Десни, Верхнього Дніпра й Верхньої Оки, оскільки в цей час при переважаючих внутрішніх тенденціях мовного розвитку вона зумовлювалася також і впливами іншомовних (балтського та фінно-угорського) субстратів. На півдні, на слов'янському ареалі черняхівської культури, істотно позначився іранський субстрат. Усе це спричинилося до того, що при подальшому паралельному розвиткові в усіх пізньопраслов'янських діалектах тих фонетичних, граматичних і лексичних процесів, які були започатковані ще в індоєвропейський час і в ранній та середній праслов'янські періоди (до початку н. е.), результати багатьох із цих процесів у пізньопраслов'янську епоху (І—V ст. н. е.) в різних діалектах були не однаковими. Зростали відмінності на різних мовних рівнях не тільки між західним і східним слов'янськими діалектними масивами, але і в середині самого східнослов'янського діалектного ареалу. Усе більше поширюючись на величезних і слабо пов'язаних між собою територіях, накладаючись вище Прип'яті й Десни на місцеві балтський та фінно-угорський субстрати, східнослов'янські говори ще з перших століть н. е. поступово, але неухильно втрачали свої спільні риси, властиві їм у час функціонуванняна первісній слов'янській прабатьківщині між Карпатами і Дніпром та між Прип'яттю й зайнятою кочовими племенами зоною степів. Разом з тим втрачався і будь-який ґрунт для спільної східнослов'янської народнорозмовної мови навіть у пізніших умовах спільної східнослов'янської держави — Київської імперії.
Протягом І—V ст. н. е. (пізньопраслов'янський період) у слов'янських говірках на території сучасної України, як свідчить порівняльно-історичне мовознавство, відбувалися такі фонетичні й граматичні зміни, які відбилися й на пізнішій структурі українських діалектів, а значна їх частина — й на особливостях інших східнослов'янських мов:
1. Перетворення (приблизно в І ст. до н. е.) дифтонгів ort, olt, ert, elt (де t — будь-який приголосний) у rot, ret, let з подовженням або без подовження голосного: *orbota > робота.
2. Розвиток тенденції до зміни початкового ё в о перед наступним складом з голосними і, е (у західнослов'янському ареалі — в je): праслов'ян. *ědinъ,
*ělenь, *ěsenь, *ězero > укр. одúн, óлень, óсінь, óзеро, рос. одúн, олéнь, óсень, óзеро, білор. адзúн, алéнь, вóсень, вóзера, але польськ. jeden, jeleń, jeseń, jezioro, чеськ. jeden, jelen, jeseň, jezero, верхньолуж. jedyn, jelenk, jězor.
3. Перехід (приблизно протягом II—III ст. н. e.) задньоязикових приголосних ґ, к, x, перед Ђ, утвореним з дифтонга аoi в середині слова перед приголосним та з дифтонгів аoі, еі, в закінченнях слів, у дз' (> з'), ц', с' (у західнослов'янському ареалі — в dz', c', š): укр. нога — на нозі, рука — в руцí, мýха — мýсі.
4. Завершення процесу перехідного пом'якшення і злиття праслов'янських сполук dj, tj, kt' у м'які шиплячі африкати дж' (іноді ж'), ч': *medja > межа,
*svĕtja > свЂча > свіча, *поktь > ночь > ніч.
5. Зміщення артикуляції праслов'янського звука ы в напрямку її зближення з артикуляцією і.
6. Спрощення в сполученнях dl, tl проривних компонентів d, t у середині слова: праслов'ян. *vedla > укр., рос. велá, білор. вялá; праслов'ян. *sadlo > укр. сáло, білор. сáла; праслов'ян. *pletla > укр., рос. плелá, білор. плялá.
7. Поява додаткового (епентетичного) звука l у сполученнях pj, bj, mj, vj: праслов'ян. *lubjo > укр., рос., білор. люблю; праслов'ян. *zemja > укр., рос. земля, білор. зямля.
8. Початок змін носових голосних o, ę у звичайні ротові голосні у, 'a: pętb > р'аntь > р'аtь > п'ять, dobъ > dumbъ > dub > дуб.
У другій половині І тис. н. е. діалектна ситуація на протоукраїнських землях, як нам здається, була досить складною і строкатою. На V—VI ст. н. е. припадає остаточний розпад праслов'янської етномовної спільності. Постає закономірне питання: а що було після неї?
За традиційною версією східнослов'янського глотогенезу, яка ще донедавна була офіційною та обов'язковою, вважалося, що після завершення спільнослов'янської (праслов'янської) епохи розпочався спільний східнослов'янський період, який тривав понад півтисячоліття й закінчився лише в XI—XII ст. під час феодальної роздрібненості Київської Русі. У цей час нібито сформувалася й спільна для всіх східних слов'ян так звана давньоруська мова, на основі якої з XIII ст. виникають три східнослов'янські мови — українська, російська та білоруська — як мови відповідних народностей. Такий підхід базувався не стільки на наукових фактах, як на певних ідеологічних настановах. Сучасний рівень лінгвістичних, археологічних та історичних знань, а також можливість відходу від усталених ідеологічних догм дають змогу внести в цю схему істотні корективи.
Звичайно, слід мати на увазі, що праслов'янська етномовна спільність зникла не раптово й не безслідно. Навпаки, у другій половині І тис. н. е. ще зберігалися деякі спільні тенденції мовного розвитку в східнослов'янській діалектній зоні, яка виділилася на самому початку н. е. в епоху зарубинецької культури й існувала протягом усього пізнього (й останнього) періоду праслов'янської мови (І—V ст. н. е.). У цьому діалектному ареалі поряд з його дальшою диференціацією з'являлися деякі нові мовні особливості, що згодом стали характерними для всіх східнослов'янських мов, і завершувалося формування тих діалектних рис, що започаткувалися або розвивалися, але не закінчилися в попередні епохи. На другу половину І тис. н. е. припадають, зокрема, такі процеси, спільні для всього східнослов'янського мовного ареалу:
1) перехід праслов'янських сполучень gt', kt' у середині слів у č (=чь): праслов'ян. *bergti, *pekti > укр. діал. беречú, печú, рос. беречь, печь, білор. берагчы, пячы;
2) розвиток приблизно у VIII — на початку IX ст. східнослов'янського повноголосся, тобто перехід праслов'янських сполучень -or-, -ol-, -er-, -el- між приголосними в -оро-, -оло-, -ере-, -еле-: праслов'ян. *korva > корова, *gо1sъ > голос, *dervo > дерево;
3) завершення (мабуть, наприкінці IX — на початку X ст.) переходу праслов'янських носових голосних q, ę, (ж, а) у ротові голосні у (ю), а (я): праслов'ян. *roка > укр., рос., білор. рука; праслов'ян. *męso > укр. м'ясо, рос. мясо, білор. мяса (паралельні процеси відбувалися і в деяких західнослов'янських діалектах, що зумовлено походженням слов'янських мов зі спільного праслов'янського джерела; пор. верхньолуж. ruka < roка, mjaso < m'ęso);
4) початок (приблизно з VI ст. н. е.) тенденції до кількісного скорочення ъ і ь у так званій слабкій позиції і прояснення їх у голосні ъ°, ьеу сильній позиції [така сама тенденція виявилася також у верхньолужицькій, македонській і частково у словацькій мовах; пор. верхньолуж. moch, dźen, макед. мов (< мохъ), ден, словацьк. [moch], den ].
5) оформлення на кінець X ст. основних особливостей східнослов'янського наголосу, відмінного від принципів наголошування слів у західних і південних слов'янських діалектах;
6) поступова втрата (як і в більшості інших слов'янських мов) аориста й імперфекта дієслів, формування східнослов'янської системи формо- і словотвірних префіксів та суфіксів;
7) утворення спільного східнослов'янського лексичного фонду.
Проте формування всіх цих і деяких інших рис та особливостей, в основному спільних для всіх східнослов'янських мов, не було визначальним у глотогенетичних процесах другої половини І тис. н. е. на східній території давньої прабатьківщини слов'ян. Безперервність етноісторичного розвитку на українських етнічних землях від середини І тис. н. е. до нашого часу свідчить про те, що після розпаду праслов'янської етномовної спільності в цьому ареалі, як було вже сказано, почав формуватися український етнос і відповідно — українська мова.
Оскільки переважна більшість української етномовної території збігається зі східним ареалом слов'янської прабатьківщини, цілком природно, що українці успадкували матеріальну й духовну культури своїх предків-праслов'ян цього реґіону, а українська мова перейняла від праслов'янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед, морфологічних) рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в нас вони склали найдавнішу групу українських мовних особливостей. Серед них найважливіші:
1) закінчення -у в род. відмінку однини іменників чол. роду з давньою основою на u: солоду, мéду, дóму, вéрху, пóлу;
2) закінчення -ові, -еві (-єві) в дав. відмінку однини іменників чол. роду цієї самої групи типу сóлодові, мéдові, дóмові, а потім — і всіх інших іменників чол. роду;
3) чергування приголосних г, к, x зі свистячими з, с, ц у дав. та місц. відмінках однини іменників: дЂвцЂ» слузЂ, на березЂ, на рЂцЂ, в книзЂ;
4) кличний відмінок іменників: жёно, друже, княже, брате, земле, владико, учителю;
5) закінчення -ої в род. відмінку однини прикметників жін. роду: велúкої, дóброї, святої, пáгубної;
6) форми дав. відмінка займенників мені, тобі, собі;
7) форми 3-ї особи дієслів теперішнього і простого майбутнього часів І дієвідміни: мóже, убивáє, ідé, живé, поучáє;
8) закінчення -мо в дієсловах 1-ї особи множини теперішнього і майбутнього часів: даємó, постáвимо, не питáємо, помагáємо та ін.;
Значна частина специфічних для української мови фонетичних рис (а деякі з них виявилися спільними для української та інших сусідніх мов) почали формуватися безпосередньо від праслов'янської мови, тобто від V—VI ст. н. е. Протягом другої половини І тис. н. е. виникли такі фонетичні особливості: 1) вибуховий задньоязиковий приголосний g перетворився у фрикативний γ (кінець VI — перша половина VII ст.), і замість goлoвá, нogá, gopoдъти стали вимовляти γ оловá, но γ á, γ ородúти;
2) у деяких говорах з'явилися приставні приголосні в і г на початку слів перед голосними звуками: вóсінь, вóзеро, вýхо, вузькúй; гóсінь, гóзеро, говéс, горáти (можливо, ще в племінних діалектах волинян і деревлян);
3) давні звуки ы, і злилися у специфічно український и (від IX—X до XII ст.);
4) відбулося взаємне зближення ненаголошених голосних е—и: веиснá, сеилó, зилéний, веилúкий, ожиевé;
5) голосний е після ж, ч, ш, й перед наступним споконвічно твердим приголосним перейшов в о: женáтый — жонáтий, человЂк — чоловíк, єгó — йогó, пшенó — пшонó (IX—X ст.):
6) так званий «ять» (тобто специфічний дифтонг ie, який на письмі позначався літерою Ђ) на більшій частині української етнічної території перетворився на і, унаслідок чого замість віéче, гріéх, діéти, ліéс, лесóк, дедóк стали вимовляти вíче, грíх, дíти, лíс, лісóк, дідóк (X — перша половина XI ст.) та ін.
Характерні риси, притаманні українській мові, формувалися і в сфері морфології, з'являлися суто місцеві слова, невідомі в інших слов'янських ареалах. Усе це надавало раннім українським говорам (їх ще називають протоукраїнськими) місцевої специфіки й виразної самобутності.
Дослідники, які дотримуються традиційних поглядів на існування давньоруської народності й давньоруської мови і переконані, що принаймні до розпаду Київської Русі української мови (як і інших східнослов'янських) не було, наполягають на тому, що після розпаду праслов'янської етномовної спільності почався період східнослов'янської єдності й спільної східнослов'янської мови, яка за часів Київської Русі перетворилася також у спільну для всіх східних слов'ян давньоруську мову, і лише з XII—XIII чи навіть і з XIII— XIV ст. на її основі нібито формуються самостійні українська, російська та білоруська мови. Виведення української мови безпосередньо від праслов'янської, незважаючи на те, що ця ідея в українському мовознавстві має вже понад столітню традицію, таким дослідникам здається необґрунтованою й непереконливою. Залучення свідчень суміжних суспільних наук (історії, археології, антропології) для них — це «загальні міркування, які нічого не доводять» (В. Німчук). Отже, фактично виникає дилема: або наводьте конкретні факти (яких від дописемного періоду ні в кого немає і бути не може), або й надалі залишається непохитною антинаукова концепція східнослов'янського етно- і глотогенезу.
Звичайно, адекватно відтворити етномовні процеси на території сучасної України протягом І тис. н. е. неможливо, бо від того часу не маємо ні писемних пам'яток, ні авторитетних свідчень тогочасних письменників, істориків, географів, мандрівників інших народів тощо. Але й непрямих свідчень, на наш погляд, цілком достатньо, щоб уявити напрямок розвитку тодішніх етногенетичних процесів і вибудувати, хоч би гіпотетично, їхню модель. Наприклад, ми не маємо прямих доказів того, що перехід g в γ у протоукраїнських говорах відбувався невдовзі після розпаду праслов'янської етномовної спільності. Але той факт, що слов'яни, які під час Великого переселення народів у VI ст. рухалися зі Східної Європи на Балкани, ще вимовляли вибуховий g, а східні слов'яни, котрі протягом VII—VIII ст. стали проникати з Середньої Наддніпрянщини у басейн Десни й за Прип'ять, уже мали фрикативний приголосний γ (про це переконливо свідчить послідовне збереження g у південнослов'янських мовах і поширення γ у південноросійських говорах), досить ясно вказує на хронологічні межі трансформації g > γ: кінець VI — перша половина VII ст. н. е.
Цікавий результат дає також вивчення лексики сучасних південнослов'янських мов. Наприклад, український дослідник О. Стрижак звернув увагу на наявність у сербській та українській мовах низки семантично майже тотожних слів, як-от: вáтра (вогонь), вýлиця, гúнути, голóта, гýска, дúхати, жвáкати, збірка, квóчка, лáгодити, лáяти, людство, люлька, маснúй, млúво, мочáр, мýляти, нáпад, нáступ, неук, óбрис, окрáяти, óнде (там), пáша (пасовисько), плéтиво, плúнути, пóслуга, прáля, пýзо, себé, сúрник, слúна, снагá, сýкня, тин, тýга, улучúти, яринá та багато інших27. Вони свідчать про те, що в мові населення Середньої Наддніпрянщини й Прикарпаття (тобто праукраїнців), звідки предки сербів і хорватів прийшли на Балкани майже 1500 років тому, всі ці слова вже були в V—VI ст. н. е. Щодо походження хорватів саме з цих місць сумніватися не доводиться: на це чітко вказують географічні назви на території нинішньої Хорватії: хорват. Kijev, Kijevo (зафіксовано 5 назв), Kijani, Žitomir, Malin, Bolarka та ін.28
27 Стрижак О. Серби й Україна // Україна. Наука і
культура. — К., 1993. — С. 257—258.
28Там же. — С. 257.
Відзначені сербсько-українські лексичні паралелі, кількість яких далеко не вичерпується наведеними прикладами, а також успадковані від праслов'янської доби характерні для української мови риси словозміни й чимало специфічно українських фонетичних особливостей, виникнення яких найвірогідніше віднести до другої половини І тис. н. е., оскільки вони досить широко відображені в найдавніших писемних пам'ятках XI—XII ст., дають вагомі підстави вважати східних слов'ян на території сучасної України від Карпат до басейну лівих приток Дніпра ранніми українцями, а їхню мову — ранньою українською мовою.
