Русь», «Росія», «Великоросія», «Малоросія»?

 

Походження назв Русь, руський остаточно не з'ясоване. З цього приводу вже понад двісті років ведеться жвава дискусія й існує широка наукова література з розмаїтими, часом, полярно протилежними поглядами на цю проблему вчених різних поколінь. Були спроби пояснити назву Русь як запозичення і шукати її витоки то в Скандинавії (у варягів), то серед іраномовних народів (сарматів). Інші вчені вважають цей етнонім споконвічно місцевим і його коріння шукають на Середній Наддніпрянщині. Однак дослідження етимології слова Русь має суто наукове значення. Для становлення національної самосвідомості східноєвропейських народів вирішальне значення мало не походження цього етноніма (норманське, іранське, автохтонне чи якесь інше), а історія його вживання в суспільно-політичній практиці різних державних утворень і в науковій літературі різних історичних періодів.

Слово русь мало збірне значення (як знать, назви племен чудь, сербь, а також чернь, челядь та ін.), а одиничне значення — русин (множ, русини), як чудин, болгарин та ін. Деякі дослідники твердять, що в середині І тис. н. е. існувало окреме східнослов'янське плем'я русів. Але це припущення малоймовірне, бо руси, якби вони справді були як окреме плем'я, мали б уже досить високу матеріальну культуру, яка не могла б зникнути безслідно. Однак жодних слідів так званих русів археологи досі не виявили. Про таке плем'я нічого не сказано і в «Повісті минулих літ», яка перераховує всі основні східнослов'янські племена та їхні союзи.

Етнонім рус (hrus) уперше згадується в сирійській хроніці VI ст. н. е. стосовно якогось населення в Північному Причорномор'ї (можливо, окремого племені), етнічна атрибуція якого невідома. Цілком вірогідно, що на Середній Наддніпрящині цей етнонім мав також паралельну форму рос, відображену аж донині в топоніміці цього реґіону. Тут течуть річки Рось з її притоками Роська та Росава, яка має притоку Росавку, а також Роставиця (Роставиця). За припущеням деяких істориків, у давнину Россю називалася і якась річка на Чернігівщині, про яку в Іпатському списку літопису під 1187 р. сказано: «У той же рік пустошив [хан] Кончак по [ріці] Росі з половцями. А після цього стали вони часто пустошити по Росі в Чернігівській волості» («Літопис Руський», с. 343). Найвірогідніше, що роси (руси) в середині І тис. до н. е. — це одне з іраномовних сармато-аланських племен Середньої Наддніпрянщини, яке, можливо, входило в антський племінний союз. Назва роси — руси у своїй основі могла мати найменування річки. Густинський літопис свідчить, що назва Русь — «от реки глаголемая Рось» (Полн. собр. русск. летоп., т. II, СПб, 1843, с. 236). У процесі слов'янізації місцевого іраномовного населення етнонім рос (рус, русь) разом з іншими мовними елементами був сприйнятий слов'янами.

Паралельне вживання термінів з коренями рос і рус засвідчене і в давніх історичних документах. У східних джерелах переважає термін руси, у візантійських — роси, у західноєвропейських — руси (але іноді й рос, роси), a в давньоруській писемності переважають назви Русь, руський, хоч зрідка трапляється й росьский («Правда Росьская»). Однак, край, у якому жили руси (чи роси), мав назву лише Русь.

Який термін давніший — рось чи русь — і досі не встановлено. Одні фахівці ввжають давнішим русь (M. Тихомиров), інші — рось (Б. Рибаков), але обидві назви, без сумніву, дуже давні й сягають перших століть нашої ери

Є підстави вважати, що руссю спочатку називалися антські вояки-дружинники, а від них ця назва згодом перейшла на найпівденніший протоукраїнський союз племен — полян у трикутнику між Дніпром, Ірпенем та Россю (літописець відзначає: «поляне, яко нынъ зовомая русь»). На час утворення давньоруської держави (очевидно, протягом VIII—IX ст.) назва Русь поширилася на всю Середню Наддніпрянщину, точніше — на Київщину, Чернігівщину і Переяславщину, які стали ядром Київської Русі. Згодом Руссю стали вважати всю Київську імперію.

У давньоруських джерелах термін Русь має подвійне значення: Русь первісна, наддніпрянська і Русь — уся Київська держава разом з приєднаними до неї землями неслов'янських племен і народів.

Подвійне розуміння назви Русь було поширене не тільки серед східних слов'ян, але й за рубежем, зокрема у Візантії. Наприклад, у творах візантійського імператора X ст. Костянтина Багрянородного йдеться про «далеку Русь» і протиставлювану їй «близьку Русь» у первісному, найдавнішому значенні цього терміна — як східнослов'янські землі над Дніпром.

Отже, Руссю споконвічна називали сучасну територію України, а прикметник руський вживався як самоназивання українців. Щоправда, у «Слові про Ігорів похід» засвідчений також етнонім русичі. Але він трапляється лише в цьому творі як авторський неологізм, «своєрідна формула високого стилю староруського поета»46і ніколи практично більше не вживався.

 

46 Ковалев Г. Ф. Этнонимия славянских языков. Номинация и словообразование. — Воронеж, 1991. — С. 46.

 

Етнічне визначення руський у розумінні «український» безперервно зберігалося протягом багатьох століть. Русинами називали себе українці у Великому князівстві Литовському, а у львівських міських книгах від 1599 р. навіть використовується термін «руська нація» (Natio Ruthenica). Тогочасні джерела переконливо засвідчують, що населення України та Білорусі чітко відокремлювало себе від московитів. У часи Козаччини для українців також природною і звичною була стара назва їхнього краю — Русь, а їх самих — русини. Та й уся Західна Європа протягом багатьох віків на означення України вживала назву «Русь». Особливо стійкою ця назва виявилася в західному реґіоні України. Навіть у XIX ст. прикметник руський (тобто «український») ще входив до назв різних західноукраїнських політичних партій, літературних і наукових угруповань, альманахів, окремих праць тощо. Наприклад: «Головна руська рада» — перша українська політична організація в Галичині, що виникла у Львові 2 травня 1848 р., просвітнє товариство «Галицько-руська матиця», «Собор руських учених» (1848 р.), «Руська трійця» (українські письменники М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький), чотиритомна «Історія літератури руської» (тобто української) О. Огоновського та ін.

З етнонімами русь, руський пов'язана і самоназва русин, русини, ким називали (а подекуди й досі називають) себе прикарпатські й закарпатські українці. Цю ж назву зберігає корінне українське населення Словаччини, Польщі, Югославії, Румунії, на відміну від емігрантів-українців.

Таким чином, етноніми русь, руський, русинський — давні й органічні для українців найменування. Але через несприятливі політичні обставини й відсутність української державності після розпаду Київської Русі й занепаду Галицько-Волинського князівства термін Русь не став політичною атрибуцією на українській території. Його присвоїли собі наші північно-східні сусіди — росіяни.

Коли ж і як це сталося?

Час, причини, етапи і наслідки для українців втрати давньої назви їхнього краю Русь і поступове закріплення її у формі Росія за Московською державою глибоко і всебічно розкриті в монографії (на жаль, маловідомій широкому читацькому загалові) львівського дослідника Є. Наконечного «Украдене ім'я: Чому русини стали українцями» (Львів, 1998, 162 с., тираж 700 прим.). З цієї праці довідуємося, що присвоєння Московією давнього імені України — Русь відбулося в XIV—XV ст. і було зумовлене насамперед великодержавницькими амбіціями московських царів. Проте істотну роль у цьому відіграли й константинопольський патріарх та його церковна адміністрація.

Як відомо, після офіційного прийняття 988 р. князем Володимиром християнства візантійського обряду на Русі розпочалася організація церкви та розбудова її ієрархії. Руська православна церква підлягала владі константинопольського патріарха — глави всіх православних християн. Він особисто висвячував митрополита, який з 1051 р. стояв на чолі руської православної церкви (аж до XV ст. київськими митрополитами, за незначними винятками, і в переважній більшості єпископами були тільки греки). Глава руської православної церкви дістав титул «митрополита Київського і всія Русі», який зберігся в Україні аж до нашого часу. Київському митрополитові підпорядковувалися руські єпископи, а їм, у свою чергу, — священики та ченці (монахи). Сама ж церква називалася руською, оскільки були ще грецька, болгарська, сербська та інші православні церкви. Таким чином, крім етнічного й політичного, термін Русь набув ще й церковного значення.

З розширенням адміністративних меж первісної Русі й утворенням Київської імперії церковна юрисдикція київського митрополита поширювалася на всі новоприєднані території. Маючи сильну церковну владу й міцні позиції в суспільстві, київські митрополити часто дозволяли собі не в усьому коритися Константинополю, що викликало постійне незадоволення візантійських патріархів. Через це, коли на Заліссі утворилося й зміцніло Ростово-Суздальське, а згодом і Московське князівство, політика й ідеологічні засади яких базувалися на міцних підвалинах православ'я, правителі цих князівств здобули в константинопольських церковних ієрархів особливу прихильність і симпатію.

Після завоювання Залісся монголо-татарами позиції православної церкви на тих землях ще більше зміцніли, і константинопольський патріарх переконався, що на суздальсько-московських територіях візантійське православ'я має найміцнішу опору, а київський митрополит там буде слухнянішим. Так виникла ідея перенесення резиденції київського митрополита до Володимира-на-Клязьмі, щоб «провчити» Київ за його часту опозицію до Візантії.

У 1299 р. за наказом вселенського патріарха київський митрополит Максим, за походженням грек, перебирається на Суздальщину, в улус Золотої Орди. До цього прихильно поставився і золотоординський хан.

Переселившись на Залісся, київські митрополити і там називалися «руськими». Одні з них іменували себе «митрополитами всія Русі», інші — «митрополитами Київськими і всія Русі»47.

 

47 Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали. українцями. — Львів, 1998. — С. 24, 31—35.

 

Управління руською православною церквою з боку візантійських духівників відбувалося у формі жвавого листування між канцеляріями константинопольського патріарха та руських митрополитів. З перенесенням резиденції київського митрополита до Володимира-на-Клязьмі в цареградської церковної адміністрації виникла потреба розрізняти власне Русь (тобто територію тодішніх Київського і Галицько-Волинського князівств) та її колишні колонії — Залісся і Новгород. До речі, подібна ситуація колись виникла і в античній Греції. Поруч з метрополією Елладою утворилися численні колонії в Італії, Передній Азії, південній Русі та в інших районах Середземноморського басейну, часто з елінізованим («огреченим») населенням. У зв'язку з цим треба було термінологічно розрізняти метрополію і колонії. Елладу (тобто власне Грецію) назвали M ікра Геллас («Мала Греція»), а розкидані по морських узбережжях колонії — Мегале Геллас («Велика Греція»). Оскільки церковні книжники утворювали географічні назви, політичні терміни і титули на основі відомих їм історичних аналогій та прецедентів, вони так підійшли і до розрізнення давньої Русі та пізніше приєднаних до неї земель.

На Синоді константинопольського патріарха в 1303 р. під час розгляду питання про утворення Галицько-Волинської церковної митрополії було ухвалено називати тодішні Київське і Галицько-Волинське князівства Мікра Росія («Мала Росія», тобто «Русь старша, початкова, основна, давніша»), а Залісся й Новгородщину — Мегале Росія («Велика Росія», що означало «Русь пізніша, похідна, новостворена»). Оскільки у Візантії здавна закріпилася назва наддніпрянських слов'ян з коренем рос («народ Рос»), вона відбилася і в терміні Росія, який остаточно утвердився на кінець XV ст.

Отже, терміни Росія (Россия), Малоросія, Великоросія та всі похідні від них слова сформувалися в церковних канцеляріях вселенського патріарха.

Спочатку і титул «всія Русі», і назви Мала Росія та Велика Росія вживалися лише в церковній практиці й не поширювалися на світське діловодство. У сфері державного управління і суспільних відносин протягом X—XIII ст. Руссю вважалася лише Наддніпрянська Русь. Як видно з тогочасних літописів, якщо хтось із Новгорода, Ростова чи Суздаля вирушав до Києва, Чернігова або Переяслава, це сприймалося, що він «їде на Русь». Таким чином, на території майбутньої Московщини під поняттям «Русь» розуміли сучасну територію України. Новгородщина, Залісся та деякі інші провінції Київської імперії, оскільки ними управляла руська князівська та церковна адміністрація, вважалися «руськими землями», але самі вони Руссю ніколи не називалися.

Після відокремлення Залісся від Руської держави, коли воно було завойоване монголо-татарами й увійшло до складу Золотої Орди як її західний улус, назви Русь, руський побутували переважно серед церковних книжників, для яких синонімом до поняття «православна церква» була назва «руська церква». Однак трохи згодом, коли Московське князівство, виокремившись у першій половині XIII ст. з Володимиро-Суздальського, набуло значної економічної могутності й політичної ваги, об'єднало навколишні землі в одну централізовану державу, московські правителі захотіли почувати себе причетними до політичної та культурної спадщини Київської Русі й намагалися наслідувати її традиції. Вірнопідданий васал і ретельний слуга монгольських ханів, жорстокий і підступний московський князь Іван Калита, який за їхнім наказом воював проти Твері, Пскова та Смоленська, за виняткові заслуги перед Золотою Ордою дістав від її хана (царя) Узбека титул великого князя «всія Русі» (1328 р.). Проте цілком зрозуміло, що той титул не поширювався і не міг по ширюватися на всю Русь. Малася на увазі лише Русь татарська, в якій існувала «руська» (тобто православна) церква, а територія Русько-Литовської держави монголо-татарам була непідвладна, отже, й для влади новоспеченого князя «всія Русі» недосяжна. За таких умов титул «всія Русі» призначався лише для домашнього вжитку й означав «головний татарський васал», «головний татарський збирач податків на Заліссі». Цей високий титул з таким обмеженим значенням тоді не прищепився, і про нього швидко забули.

Зовсім інший зміст у першій половині XIV ст. мав титул «усієї Русі» в Галицько-Волинській державі. Цей титул разом з королівською короною дістав від папи римського в 1253 р. ще Данило Романович, який справді тоді панував над усією Руссю в давньому розумінні її етнографічного ареалу. Відтоді всі галицько-волинські князі, продовжуючи цю традицію, називалися князями і господарями «Руської землі» або «всієї Руської землі», а на печатках був відображений титул «короля Русі» (Rex Russiae). Галицький князь Роман Мстиславович, який зібрав усі етнографічні землі русинів, у літописі називається «самодержавцем усієї Русі».

На Заліссі, в Московщині, до титулу «всія Русі» повернулися знову наприкінці XV ст. На цей час (з 1448 р.) руська православна церква остаточно поділилася на дві митрополії — київську та московську. Церкву Русі та Білорусі (за тодішньою термінологією — Литви) очолював «митрополит Київський, Галицький і всія Русі», а на чолі самопроголошеної московської митрополії стояв свій митрополит, який, щоб не бути нижчим перед митрополитом київським, теж почав використовувати формулу «митрополит московський і всія Русі». У свою чергу, великі амбіції розпалилися і в московського князя Івана III. Завершивши об'єднання заліських земель навколо Москви й остаточно звільнившись від монголо-татарського панування, він, за аналогією до митрополита, проголосив себе «Государем и самодержцем всея Руси» (1492 р.), хоч ні митрополит, ні князь на Наддніпрянській Русі нічим не володіли й зовсім не мали підстав брати на себе титул «всія Русі». Цей титул використовували потім і наступники Івана III, хоч до назви країни він не мав жодного стосунку, бо Московська держава аж до 1721 р. ніколи офіційно не мала назви «Русь», яка, в свою чергу, як назва держави після загибелі Київської імперії ніколи й ніде не поновлювалася. І в очах тодішніх західних європейців Московщина також не ототожнювалася з широко відомою в Європі Рутенією (тобто Україною), а московити — з рутенцями.

З поділом руської православної церкви на київську та московську митрополії започаткована константинопольською церковною адміністрацією традиція використовувати назви Мала Росія і Велика Росія ще більше зміцніла. Під її впливом галицький князь Юрій II (помер 1340 р.) як справжній спадкоємець Русько-Київської держави починав грамоти формулою: «Ми, Юрій, з Божої ласки природжений князь усея Малия Росії...» (1331 р. та ін.). І в грамотах константинопольських патріархів, починаючи з 1347 р., Галицько-Волинське князівство часто називається Малою Росією як протиставлення московським землям, тобто Великій Росії.

У XV—XVII ст. українські книжники й високі церковні ієрархи стали вживати термін «Росія» і плутати його з назвою «Русь». В офіційних документах того часу засвідчені такі титули: «Митрополит Кіевского престола и всея Росіи» (митрополит Мисаїл, 1476 р.), «митрополит Киевъский, Галицький и всея России» (митрополит Іпатій Потій, 1605 р.) та ін., а русини (українці та білоруси) іноді називали себе «російським» або «роським» народом, підкреслюючи тим самим свою національну відмінність від московських «русских».

У самій Московщині терміни Росия, Россия на позначення країни почали вживатися в XVI ст.: назва Россия вперше засвідчена в московській грамоті 1517 р., а в надрукованому 1577 р. у Московській Слободі «Псалтирі» вперше вжито назву «Великія Росіи».

Від середини XVI ст. Россией стали називати всю сукупність земель, що увійшли на той час до Московської централізованої держави. Протягом XVI—XVII ст. з'явилися також прикметники росский, российский. Як відзначив М. Костомаров, «слово Россія або Росія, российский було на початку книжним, риторичним, подібним до того, як Франція називалася Галлією, Польща— Сарматією, Німеччина — Германією, Угорщина — Паннонією і т. д. З половини XVII ст. вона стала офіціозною, але загальновживаним народним словом не зробилася до пізніших часів»48.

 

48 Костомаров Н. И. Давно ли Малая Русь стала писаться Малороссией)? // Записки Українського наукового товариства в Києві. — К., 1928. — Т. XXVII.

 

У середині XVII ст. московський цар Олексій Михайлович, здобувши після Переяславської угоди 1654 р. протекторат над так званою Гетьманщиною, використав стару церковно-адміністративну термінологію константинопольської патріаршої канцелярії і в 1655 р. прийняв на себе титул «всея Великая, Малая и Белая Руси самодержец».

Від другої половини XVII ст. і до першої половини XIX ст. Малоросія обмежувалася лише Лівобережною Україною, тобто Гетьманщиною (Полтавщина, Чернігівщина, а також м. Київ), поряд з якою були також землі Війська Запорозького (степова Україна) та Слобідська Україна. Для земель Війська Запорозького (південна Україна) царський уряд вигадав штучну назву «Новороссия». Слобожанщина, яка в урядовій мові тривалий час називалася «Слободская Украина», охоплювала всі східні етнографічні землі українців, тобто сучасну Харківщину, частину Сумщини, Донеччини, Луганщини, а також південь Бєлгородської, Воронезької, Курської і частково Ростовської областей Росії.

Незважаючи на те, що історична Гетьманщина («Малороссия») і Слобожанщина («Слободская Украина») були заселені одним народом — українцями, ці землі тривалий час мали в царській Росії різний державно-правовий статус: Гетьманщина до другої половини XVIII ст. зберігала деякі прикмети автономної держави (хоч і під зверхністю російського імператора), а Слобожанщина від самого початку належала до Московської держави як її південна провінція. Різницю між цими територіями відчували й українські письменники кінця XVIII — початку XIX ст., які могли навіть протиставляти Слобідсько-Українську губернію Гетьманщині, а Г. Сковорода називав «Малоросію» своєю матір'ю, а «Україну» (Слобожанщину) — тіткою.

Наприкінці XVIII ст. офіційна російська назва «Мала Росія», «Малоросія» почала поширюватися й на новоприєднані до Росії (після поділів Речі Посполитої в 1772, 1793 і 1795 роках між Росією, Австрією та Пруссією) правобережні українські землі. З 1832 р. царський уряд запровадив для Правобережжя колоніальну назву «Юго-Западный край».

Незважаючи на всі потуги царських чиновників, штучна назва «Малоросія» в Україні не прижилася і ніколи не вживалася серед простого народу. Так само і в Московщині аналогічний грецький витвір «Великоросія» побутував лише в офіційних документах, а не в усному мовленні.

Щоб уникнути терміна «Малоросія», який царські колонізатори використовували як один з асиміляторських засобів, українська культурна еліта в XIX ст. вживала визначення «Южная Русь», «южнорусский» (наприклад, «Записки о Южной Руси» П. Куліша, «Букварь южнорусский» Т. Шевченка тощо).

Колоніальна назва «Малоросія» разом з етнонімом малорос, малороси поступово набуває образливого для українців забарвлення як ознака чогось нижчого й менш вартісного. На рівні малоросійства імперська Москва впродовж століть намагалася заморозити наш національний розвиток, що їй значною мірою вдалося зробити на загарбаних нею східних і південних теренах України. У Галичині, Прикарпатті й на Закарпатті, куди не сягнула загребуща московська рука, національна свідомість українців набагато вища49.

На початку XVIII ст. відбулася зміна назви Московської держави. Цар Петро І намагався знищити почуття самобутності в українців та білорусів порівняно з московитами, а також і Московщину прилучити до європейської цивілізації. З цією метою він навіть мав намір перенести столицю до Києва. І для цього були певні підстави. «Україна цього часу являла яскравий контраст до Московії не тільки високим рівнем освіти і поширенням її в найширших народних масах, але й відмінністю загального духу культури, побуту і суспільних відносин. Тоді як Московія відгороджувалася від Заходу "китайським муром" і протиставлялася Європі, Україна з кінця XVII століття посилала значну кількість своєї молоді у вищі школи країн Західної Європи»50. То ж не дивно, що Петро І, прагнучи наблизити Росію до Європи, почав спиратися на культурний потенціал України, яка відтоді тривалий час живила Московщину інтелектуальними силами. «Уже сама належність до української національності була певним атестатом для обіймання високої посади в Москві»51.

 

49 Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. — Львів, 1998. — С. 30—41, 75—90. Див. також: Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — Т. І. — К., 1994. — С. 44, 248.

50 Голубенка П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. — К., 1993. — С. 129.

51 Пекарский П. Наука и литература в России при Петре Великом. — СПб. 1862. — С. 2.

 

У XVIII ст. в Росії не було жодної сфери інтелектуальної й адміністративної діяльності, в якій би не брали активної участі вихідці з Лівобережної України. Ця діяльність була дуже плідною й результативною в політиці, науці, освіті, літературі, культурі, музиці, журналістиці, образотворчому мистецтві й особливо в церковному житті (за Петра І вся вища церковна ієрархія складалася виключно з українців та білорусів). Серед найвідоміших постатей, які з України потрапили до Росії, — син козака Миргородського полку Федора Чайки Петро Федорович Чайка (у Росії він переробив своє прізвище на Чайковського) — дід відомого композитора Петра Ілліча Чайковського, Григорій Полетика (уклав порівняльний словник шістьма мовами — російською, давньогрецькою, латинською, французькою, німецькою, англійською), Федір Емін (зачинатель нового літературного жанру в Росії — російського роману), талановиті художники А. Лосенко, Д. Левицький, В. Боровиковський, І. Мартос, всесвітньо відомі композитори М. Березовський та Д. Бортнянський і сотні інших культурних діячів. З України до Москви прийшли й перші граматики та словники церковнослов'янської мови, історичні твори та різноманітна література інших жанрів.

Міграція українських діячів у Московщину не завжди була добровільною, а досить часто й примусовою із застосуванням драконівських методів (особливо стосовно неповнолітніх хлопців, яких систематично набирали для співацької капели при царському дворі й насильно, часто назавжди, розлучали їх з батьками). Ті ж, хто перебирався до Росії добровільно, керувалися різними мотивами: одні шукали там чинів, нагород, почестей і слави, інші наївно сподівалися окультурити ту «варварську» країну, підняти її до українського рівня. Проте не минуло й півстоліття, як настало гірке розчарування. Розвиток Російської імперії пішов не так, як того хотіли київські книжники, а згідно з політикою і законами панівної російської нації.

«Причини поразки українців у їх змаганнях на культурному полі, спрямованих на реформування Московської держави і наближення її до дійсних культурно-історичних традицій Київської Русі, інакше кажучи — до українських традицій, пояснюються причинами державно-політичного і культурного порядку. Нова російська держава своїм стилем і своїми порядками була московського походження і не могла бути перетворена лише культурними засобами і культурними силами іншого народу. І тому було утопією ту державу культурно завоювати і реформувати в дусі і стилі зовсім іншого народу й іншої культури. Які б не були великі українські впливи в російській культурі, російська держава абсорбувала тільки те, що відповідало їй і психології російського народу. Українська культура не могла перемогти тенденцій і традиційного ладу російського люду, бо вона була їй чужою і тому чинила спротив, який пізніше перейшов у наступ і нищення української культури всіма адміністративними, поліційними засобами держави»52. До цього слід додати, що послідовна, тривала і цілеспрямована боротьба російського царизму проти всього українського була спрямована не тільки на нищення багатовікових культурних здобутків нашого народу, але й на зміну його ментальності, перетворення його в пасивне «стадо баранов». Батогом (репресивними заходами) щодо простого люду і пряником (роздаванням привілеїв, дворянських звань, нагород, престижних і вигідних державних посад, маєтків з кріпаками) стосовно колишньої козацької старшини та її нащадків російській царській владі значною мірою вдалося досягнути своєї мети — знекровити українську еліту, знищити в ній почуття національної свідомості й солідарності і в такий спосіб обезглавити українське суспільство. Для України це мало фатальні наслідки. Адже коли в XIX ст. у багатьох народів Європи почався історичний етап національного відродження, і в них (зокрема, у західних і південних слов'ян) національно-патріотичні рухи очолили найбільш заможні, освічені і впливові верстви суспільства, в Україні переважна більшість представників панівних класів (дворяни, буржуазія) вже були настільки денаціоналізовані, що сприймали українську ідею байдуже, а українська мова, яка стала мовою переважно неосвічених селян, культура й національні інтереси українського народу загалом для них уже були далекими, чужими і навіть ворожими. Через це в боротьбі з українським національно-визвольним рухом денаціоналізована українська суспільна еліта, за незначними винятками, по суті виступила союзником царизму.

У 1721 р. за указом Петра І Московська держава дістала назву «Российская империя», яка об'єднала, крім власне російського, також й іншоетнічні та іншомовні народи. Похідний від іменника Россия прикметник российский став означати належність до Російської імперії.

Змінюючи назву своєї держави, Петро І прагнув таким чином не тільки знищити почуття окремості українців та білорусів стосовно московитів, але й присвоїти величезні політичні та культурні надбання Київської Русі. Однак постає питання: чому в такому разі він не використав традиційного терміна Русь («Русская империя»), а запозичив грецький термін Россия? Річ у тому, що слово Русь у Московщині серед простого люду не вживалося. І там, і в усій Європі знали, що Русь — це край, який лежить північніше Чорного моря над Дніпром, Дністром, Бугом і Сяном. Якби Руссю було названо й Московську державу, це скрізь могло б сприйматися, що вона стала частиною споконвічної Русі-України. Щоб з'єднати Україну й Московщину в одну державу, в якій геополітичним центром сприймалася б московська територія, а Україна виступала б як придаток до неї, Петро І і вдався до штучного, але на той час досить поширеного церковного терміна Росія, Россія53.

 

52 Голубенка П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. — Нью-Йорк — Париж — Торонто. — 1987. — С. 288. Цит. за працею: Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. — Львів, 1998. — С. 86.

53Детальніше див.: Цегельський Л. Звідки взялися і що значать назви «Русь» і «Україна»? — Львів, 1907. — С. 57. Див. також: Наконечний Є. Зазнач. праця. — С. 87.

54 Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. — С. 90—91.

55 Липа Ю. Призначення України. — Нью-Йорк, 1953. — С. 153.

56 Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями.—С. 93.

 

Давній термін Русь, узятий в українців, у формі прикметника русский від XVI ст. в Московщині почав спорадично використовуватися для назви російської народності. Варто звернути увагу на незвичну атрибутивну форму цього етноніма. Адже самоназви всіх слов'янських народів є субстантивними й відповідають на питання іменника хто? (українець, білорус, поляк, чех, словак, хорват), а не присвійного прикметника чий? Росіяни ж, на відміну від закономірної самоназви українця у часи Київської Русі — русин (хто?), коли йдеться про їхню національну належність, відповідають на питання чий? («русский»), тобто фактично стверджують, що йдеться про тих, котрі належать русинам54. Проте є й інше тлумачення цього етноніма. На думку деяких дослідників, самоназву русские слід вважати реліктом колоніальної клички слов'янізованої чуді. Як відомо, протягом X— XII ст. київські та новгородські культуртреґери у процесі християнізації цих племен нав'язали їм богослужбову мову Києва і назву, яка вказувала на належність їх до Русі («русские»)55. За іншою версією, атрибутивна форма терміна русский пояснюється монголо-татарським впливом. У підвладному монголо-татарам Заліссі, згідно з їхніми уявленнями про державний устрій, будь-який підданець втрачав свою особистість, навіть національну належність, і ставав річчю, власністю правителя, який може ним довільно розпоряджатися. Зокрема, чудський за походженням підданий, що був власністю руського князя, для монголів теж ставав руською людиною, а не індивідуальною особистістю. При частих переписах прикметник русский закріпився серед населення Залісся на означення етноніма (народного імені)56. Через це й мова цього народу стала називатися «русским языком», а не «российским» (хоч М. Ломоносов назвав свою працю «Российская грамматика»), бо це означало б «мова всіх народів, які входять до російської держави».

В офіційному вжитку етнонім русский закріпився наприкінці XVIII ст., коли цариця Катерина II «высочайшим повелением» остаточно наказала московському народові називатися «русскими» і заборонила йому вживати назву «московитяне». Однак етнонім русские чи руські зовсім не сприймали сусідні з Московщиною народи — білоруси, поляки і тим більше українці, які не могли змиритися з тим, щоб їхня давня самоназва була перенесена на московитів. Першими на компроміс пішли поляки як найменш зацікавлена сторона: щодо московитів, які стали називати себе русскими, вони почали вживати похідний від грецького слова «Росія» термін росіяни (Rosjanie, Rosjanin, Rosjanka). Услід за ними цей термін у писемній мові, а потім і в усному мовленні почали використовувати й українські та білоруські автори, і в українській мові він став літературною нормою. На відміну від цього, в білоруській мові вживання термінів рускі, расійскі згодом було пристосоване до норм вживання рос. русский, российский.

Двозначність і некоректність прикметникової форми етноніма русский були очевидні й для самих росіян. Протягом XVIII—XIX ст. вони робили спроби виправити цей термін, запровадивши замість нього субстантивовані форми россы, россіяне. Однак ці форми, породжені високим «штилем», стали сприйматися як архаїчні й не прижилися57.

 

57 Агеева Р. Страны и народы: Происхождение названий. — М., 1990. — С. 152; Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. — С. 92.

 

У російському прикметнику русский злилися два поняття: руський (тобто «український») і русский «російський», а це призводить до непорозумінь і навіть до політичних спекуляцій. У сучасних російських засобах масової інформації і навіть у деяких наукових працях поняття руський епохи Київської Русі, що однозначно означає «український», передається словом русский і трактується як «російський». Пропозиція академіка Д. Лихачова увести в російську мову прикметник русьский від іменника Русь, на відміну від русский у значенні «російський», не знайшла підтримки з боку російських учених і російської громадськості. Більше того, нині стало модним навіть підміняти поняття Древняя Русь, древнерусский (тобто «належний до періоду Київської Русі») простішими і декому вигіднішими Русь (у розумінні «Росія»), русский. А звідси — далекосяжні висновки: Київська Русь — це те саме, що й Росія, а давньоруська мова — це «русский язык». Отже, виходить так, що нинішня російська мова звучала у золотоверхому стольному граді Києві, а це значить, що давньоруські мешканці Києва (та й усе слов'янське населення Київської Русі) були русскими, тобто росіянами. Коли і звідки взялися тут українці, для багатьох українофобів залишається загадкою. Для її розгадки дехто робить спробу відродити сумнозвісну гіпотезу середини минулого століття акад. M. Погодіна, щиро вірячи, услід за ним, що в давньому Києві й на всій Наддніпрянщині споконвічно жили росіяни, а українці нібито прийшли сюди з-під Карпат і заселили спустошені монголо-татарами простори аж наприкінці XV ст. Як ми вже відзначали, неспроможність цієї гіпотези переконливо довів ще М. Максимович відразу ж після її появи. Відтоді минуло понад століття, і дослідники давньоруської історії й давньо-київської писемної мови досягли величезних успіхів. Усі пізніші студії писемності Київської Русі, що базувалися на вивченні самих документів і фактів, а не на кон'юнктурних настановах, підтвердили слушність аргументації М. Максимовича про автохтонність українського населення на Середній Наддніпрянщині й, зокрема, у Києві, розкрили історичні передумови і сам процес формування ранніх східнослов'янських народностей, після чого гіпотеза М. Погодіна сприймається як прикре непорозуміння. Адже навіть нинішня елементарна шкільна програма з історії України забезпечує мінімум знань для правильної орієнтації в етномовній ситуації у Київській Русі, і кожен школяр має знати, що Київська Русь — це не Росія, а руська мова — це не російська мова.

Маніпулювання термінами Русь, русский, Россия в політичних інтересах не обмежується лише погодінською гіпотезою. Адже назва країни Росія засвідчена...у «В(е)лесовій книзі», що в досвідченого читача викликає неабияке здивування. Цю книгу, написану на дерев'яних дощечках, від яких через воєнні лихоліття дослідники мають лише фотокопію однієї з них і транслітерований та перекладений Ю. Миролюбовим на сучасну російську мову текст усіх збережених дощечок, деякі аматори нашої старовини вважають найдавнішою пам'яткою України-Русі й відносять її до V—IX ст. Проте філологи-славісти цілком обґрунтовано сумніваються в автентичності «В(е)лесової книги», бо в ній натрапляємо на багато різних недоладностей у змісті й формі викладу, що абсолютно суперечать загальновідомим і безсумнівним історичним та мовним фактам.

Крім величезної кількості (понад 400) старослов'янських (тобто староболгарських) і штучно сконструйованих під старослов'янські фонетичних та лексичних компонентів (як саме вони могли потрапити в «українську» пам'ятку язичницької доби, невідомо, бо до прийняття християнства на Русі було ще дуже далеко), «мовного вінегрету» з химерно змішаних елементів майже всіх слов'янських мов різних історичних періодів їхнього розвитку, що являє собою своєрідний «загальнослов'янський суржик», у «В(е)лесовій книзі» дуже насторожує її виразна проросійська ідеологічна спрямованість.

Анонімний автор цього твору вважав, що слов'яни походять з Індії, їхню основу становили росіяни, від яких відгалузилися всі інші слов'янські народи. Він твердить, що найперші міста виникли в Росії («оу РосіЂ»), що «руські» (тобто русини-українці) прийшли також з Росії («од Росіе») на наддніпрянські землі, і там Кий заснував місто Київ (спочатку воно мало назву Індікиів). Прийшовши з Індії, слов'яни ще не були християнами, але вже були готові до сприйняття християнства. Однак справжнє християнство — це лише православ'я, бо західні слов'яни мають хибну віру (католицьку). Оскільки слов'яни колись були єдині, така єдність має бути відновлена для того, щоб усі вони створили єдину велику і могутню спільнослов'янську державу під гегемонією Росії.

Дуже дивно, що цей замаскований під старовину політичний памфлет якогось російського великодержавника-шовініста XVIII або XIX ст. дехто називає «скрижалями буття українського народу», писемною пам'яткою, якою слід пишатися, якнайширше її популяризувати і навіть включати її до шкільної програми. Уже саме некоректне, недоречне вживання назви Росія в пам'ятці нібито V—IX ст., коли цього терміна не було і не могло бути (він з'явився на початку XIV ст.), незаперечно свідчить (разом з багатьма іншими доказами) про те, що «В(е)лесова книга» — це в основному фальсифікація, хоч деякі дощечки могли бути давніми (або скопійованими з ориґіналів). Цілком очевидна й необізнаність її автора з історією топонімів Русь, Росія, чим він викрив сам себе як фальсифікатор. Однак не можна виключати й того, що автор-підроблювач «В(е)лесової книги» використав якийсь невідомий давній документ (літопис, хроніку, легенду), створений первісним кириличним письмом, тобто пам'ятку від того періоду, який досі в науці вважається безписемним, але вона, якщо справді була, не дійшла до нашого часу.