Особливості культурних здобутків періоду «Темних віків» та архаїчної доби

 

Одним з найдавніший початкових періодів розвитку грецької культури носить назву Гомерівського (XI-IX ст. до н. е.). Цей час відбився в епічних поемах - «Іліаді» і «Одіссеї», автором яких давні греки вважали легендарного поета Гомера. Хоча поеми Гомера склалися в своєму остаточному вигляді пізніше (VIII - VII ст. до н.е.) - в них розповідається про більш давні суспільні відносини, характерні для часу розкладання первісно-общинного ладу і зародження рабовласницького суспільства. У гомерівський період грецьке суспільство в цілому зберігало ще родовий лад. Рядові члени племені і роду були вільними хліборобами, частково пастухами.

Деякий розвиток отримали ремесла, що носили переважно сільський характер. Але поступовий перехід до залізних знарядь праці, поліпшення методів ведення сільського господарства підвищували продуктивність праці і створювали умови для накопичення багатств, розвиток майнової нерівності і рабства. Однак рабство в цю епоху мало ще епізодичний і патріархальний характер, рабська праця застосовувався (особливо спочатку) переважно в господарстві племінного вождя і військового ватажка - басилевса.

Племена, що розселилися наприкінці 2 тисячоліття до н. е. на території сучасної Греції, знаходилися тоді ще на пізній ступені розвитку докласового суспільства. Тому мистецтво і культура гомерівського періоду складалися в процесі переробки і розвитку тих, по суті ще первісних, навичок і уявлень, які принесли з собою грецькі племена, лише в малому ступені засвоїли традиції більш високої і зрілої художньої культури Егейського світу.Однак деякі оповіді і міфологічні образи, що склалися в культурі Егейського світу, увійшли в коло міфологічних і поетичних уявлень стародавніх греків, так само як різні події історії Егейського світу отримали образно-міфологічне втілення в переказах і в епосі стародавніх греків (міф про Мінотавра, троянський епічний цикл та ін.) [6,59].

Зародилася в гомерівський період монументальна архітектура давньогрецьких храмів використовувала і по-своєму переробила що склався в Мікенах і Тірінфі тип мегарона - зали з сіньми і портиком. Деякі технічні навички та досвід мікенських зодчих також були використані грецькими майстрами. Але в цілому весь естетичний і образний лад мистецтва Егейського світу, його мальовничий, витончено експресивний характер і орнаментальні, візерункові форми були чужі художній свідомості стародавніх греків, спочатку стояли на більш ранній ступені суспільного розвитку, ніж перейшли до рабовласництва держави Егейського світу.XI - IX ст. до н. е.. були епохою складання грецької міфології. Міфологічний характер свідомості давніх греків одержав у цей період своє найбільш повне і послідовне вираження в епічної поезії. У великих циклах епічних пісень знайшли відображення уявлення народу про його життя в прийшла і справжня, про богів і героїв, про походження землі і неба так само, як і народні ідеали доблесті й благородства. Пізніше, вже в період архаїки, ці усні пісні були зведені в великі художньо завершені поеми[6,93].

Найбільш повне уявлення про «геометричний стиль» дають так звані дипілонские вази, що відносяться до IX - VIII ст. до н.е. і знайдені археологами на давньому цвинтарі поблизу дипілонскіх воріт в Афінах. Ці дуже великі судини, висотою іноді майже в ріст людини, мали похоронне і культове призначення, за формою повторюючи глиняні судини, що служили для зберігання великих кількостей зерна або рослинного масла. На дипілонскіх амфорах орнамент особливо рясний: візерунок складається найчастіше з чисто геометричних мотивів, зокрема плетінки-меандру (меандровий орнамент зберігався в якості орнаментального мотиву і на всьому протязі розвитку грецького мистецтва) [6,106].

Крім геометричного орнаменту широко застосовувався схематизований рослинний і тваринний орнамент. Фігури тварин (птахів, звірів, наприклад лані та ін) багаторазово повторюються протягом окремих смуг орнаменту, надаючи зображенню ясний, хоча і одноманітний ритмічний лад.Важливою особливістю більш пізніх дипілонских ваз (VIII. до н.е.) є введення в візерунок примітивних сюжетних зображень зі схематизованих, зведеними майже до геометричного знаку фігурами людей. Ці сюжетні мотиви дуже різноманітні (обряд оплакування померлого, змагання колісниць і т. п.). При всій своїй схематичності і примітивності фігури людей і особливо тварин мають відому виразністю у передачі загального характеру руху і наочністю розповіді. Якщо в порівнянні з розписами крито-мікенських ваз зображення на дипілонских вазах більш грубі і примітивні, то по відношенню до мистецтва докласового суспільства вони безумовно знаменують крок вперед.

Скульптура гомерівського часу дійшла до нас лише у вигляді дрібної пластики, здебільшого явно культового характеру. Ці невеликі статуетки, що зображують богів або героїв, робилися з теракоти, слонової кістки або бронзи. Знайдені в Беотії террактовой статуетки, суцільно вкриті орнаментом, відрізняються примітивністю і нерозчленованість форм; окремі частини тіла ледве намічені, інші непомірно виділені. Така, наприклад, фігура богині з дитиною: її ноги злиті (троном або лавою), ніс величезний і подібний дзьоба, передача анатомічної будови тіла абсолютно не цікавить майстра[6,115].

Поряд з теракотовими статуетками існували і бронзові. «Геракл і кентавр» і «Кінь», знайдені в Олімпії і пов'язані з кінця гомерівського періоду дають дуже наочне уявлення про наївну примітивность і схематизм цієї дрібної бронзової пластики, що призначалася для присвят богам. Статуетка так званого «Аполлона» з Беотії (VIII ст. до н.е.). Своїми витягнутими пропорціями і загальним побудовою фігури нагадує зображення людини з крито-мікенського мистецтва, але різко відрізняється від них фронтальної еластичністю і схематичною умовністю передачі особи і тіла.Монументальна скульптура гомерівської Греції до нашого часу не дійшла[7,120].

Незважаючи на наївність рішення, ця група порівняно більш правдива з мотивів руху і менш пов'язана нерухомістю і умовністю мистецтва гомерівського періоду. У такого роду зображеннях можна бачити деяку паралель створеному в той же час епосу Гесіода, оспівує селянську працю, хоча і тут образотворче мистецтво виглядає дуже сильно відстали від літератури.До IX ст.до н.е., а можливо ще й до VIII ст. до н. е. відносяться й найдавніші залишки пам'яток ранньої грецької архітектури (храм Артеміди Орфії в Спарті, храм в термосі в Етолія, згадуваний храм у Дреросе на Криті)[13,200].

Одним з найбільш важливих факторів грецької культури VIII-VI ст.до н.е. по праву вважається нова система писемності. Алфавітний лист, запозичений у фінікійців, був зручнішим древнього складового листа мікенської епохи: він складався всього з 24 знаків, кожен з яких мав твердо установлене фонетичне значення. Якщо в мікенском суспільстві, як і в інших однотипних суспільствах епохи бронзи, мистецтво листа було доступно лише деяким присвяченим, входили в замкнуту касту переписувачів-професіоналів, то тепер воно стає загальним надбанням усіх громадян поліса,оскільки кожен з них міг опанувати навичками листа і читання. На відміну від складового листа, що використовувалося головним чином для ведення рахункових записів і, можливо, в якійсь мірі для складання релігійних текстів, нова система писемності являла собою воістину універсальний засіб передачі інформації, який з однаковим успіхом міг застосовуватися і в діловому листуванні, і для запису ліричних віршів або філософських афоризмів[14,44].

Практично в цей же час (друга половина VIII ст.до н.е.) були створені і, швидше за все, тоді ж записані такі видатні зразки монументального героїчного епосу, як "Іліада" і "Одіссея", з яких починається історія грецької літератури.

Грецька поезія після гомерівського часу (VII-VI ст.до н.е.) Відрізняється надзвичайним тематичним багатством і різноманіттям форм і жанрів. З більш пізніх форм епосу відомі два основних його варіанти: епос героїчний, представлений так званими поемами "Циклу", і епос дидактичний, представлений двома поемами Гесіода: "Праці і дні" і "Теогонія".Отримує широке поширення і незабаром стає провідним літературним напрямом епохи. Лірична поезія, у свою чергу підрозділяється на кілька основних жанрів: елегію, ямб, монодичну, тобто призначену для сольного виконання, і хорову лірику, або мелік. Найважливішою відмінною рисою грецької поезії архаїчного періоду у всіх основних її видах і жанрах слід визнати її яскраво виражену гуманістичну забарвленість. Пильна увага поета до конкретної людської особистості, до її внутрішнього світу, індивідуальним психічним особливостям досить яскраво відчувається вже в гомерівських поемах. "Гомер відкрив новий світ - самої Людини. Це і є те, що робить його" Іліаду "та" Одіссею " вічною цінністю".Грандіозна концентрація героїчних сказань в "Іліаді" та "Одіссеї" стала основою для подальшого епічної творчості [16,90].

Протягом VII і першій половині VI ст. виник ряд поем, складених в стилі гомерівського епосу і розрахованих на те, щоб зімкнутися з "Іліадою" і "Одіссеєю" і, разом з ними, утворити єдиний зв'язаний літопис міфологічного переказу, так званий епічний "цикл".

Антична традиція приписувала багато з цих поем "Гомеру" і цим підкреслювала їх сюжетний і стилістичний зв'язок з гомерівським епосом. Для грецької поезії після гомерівского часу характерний різкий перенос центра ваги поетичного оповідання на особистість самого поета [16,140].

Надзвичайно складний, багатий і барвистий світ людських почуттів, думок і переживань розкривається перед нами в творах наступного за Гесіодом покоління грецьких поетів, що працювали в різних жанрах лірики. Почуття любові і ненависті, печалі і радості, глибокого розпачу і бадьорої впевненості в майбутньому, виражені з граничною, нечуваної до того часу відвертістю і прямотою, складають основний зміст дійшли до нас від цих поетів віршованих фрагментів, на жаль не настільки вже численних і в більшості своїй дуже коротких (нерідко всього два-три рядки).У найбільш відвертої, можна сказати, урочисто підкресленій формі індивідуалістичні віяння епохи втілилися у творчості такого чудового поета-лірика, як Архілоха. Як розуміти його вірші, ясно одне: індивід, що скинув тісні узи древньої родової моралі, тут явно протиставляє себе колективу як самодостатня вільна особистість, не підвладна нічиїм думкам і ніяким законам. Настрої такого роду повинні були сприйматися як соціально небезпечні і викликати протест як в середовищі ревнителів старих аристократичних порядків, так і серед поборників нової полісної ідеології, що призивали співгромадян до помірності, розсудливості, дієвої любові до батьківщини і покори законам. Прямою відповіддю на вірші Архілоха звучать виконані в суворій рішучості рядки з "войовничих елегій" спартанського поета Тіртея:

Славна справа - в передніх рядах з ворогами б'ючись,

Хороброму чоловікові у бою смерть за вітчизну прийняти

Гордістю служитиме і для міста і для народу

Той, хто, ступивши широко, в перший просунеться ряд,

І сповнений завзяття, забуде про втечу ганебному

Життя свого не оминаючи й многомощной душі.

У той час як одні грецькі поети прагнули осягнути в своїх віршах складний внутрішній світ людини і знайти оптимальний варіант його взаємин з цивільним колективом поліса, інші не менш наполегливо намагалися проникнути в пристрій навколишнього людини всесвіту і вирішити загадку її походження. Одним з таких поетів-мислителів був відомий нам Гесіод, який у своїй поемі "Теогонія", чи "Походження богів", спробував представити існуючий світопорядок в його, так би мовити, історичному розвитку від похмурого і безликого первородного Хаосу до світлого і гармонійного світу очолюваних Зевсом богів-олімпійців [11,200].

В епоху Великої колонізації традиційна грецька релігія не відповідала духовним запитам сучасників ще і тому, що в ній важко було знайти відповідь на питання про те, що чекає людину в його майбутнього життя і чи існує вона взагалі. На свій лад це болісне питання намагалися вирішити представники двох тісно пов'язаних між собою релігійно-філософських вчень - орфіки і піфагорійців. Як ті, так і інші оцінювали земне життя людини як суцільний ланцюг страждань, посланих людям богами за їхні гріхи. Разом з тим і орфіки, і піфагорійці вірили в безсмертя душі, яка, пройшовши довгий ряд перевтілень, вселяючись в тіла інших людей і навіть тварин, здатна очиститися від усієї земної скверни і досягти вічного блаженства. Думка про те, що тіло є всього лише тимчасова "темниця" чи навіть "могила" безсмертної душі, що зробила величезний вплив на багатьох більш пізніх прихильників філософського ідеалізму і містицизму, починаючи від Платона і кінчаючи основоположниками християнського віровчення, вперше виникла саме в лоні орфіки- піфагорейської доктрини.

На відміну від орфіків, більш близьких до широких народних мас і поклали в основу свого вчення лише кілька переосмислений і оновлений міф про вмираючому і воскрешає божество живої природи Діоніса-загр, піфагорійці представляли собою замкнуту аристократичну секту, ворожу демократії. Їх містичне вчення носило набагато більш рафінований характер, претендуючи на піднесену інтелектуальність. Не випадково, і сам Піфагор (автор знаменитої теореми, яка до цих пір носить його ім'я), і його найближчі учні і послідовники були захоплені математичними обчисленнями, віддаючи при цьому щедру данину містичному тлумаченню чисел і їхніх сполучень.І орфіки, і піфагорійці намагалися виправити й очистити традиційні вірування греків, замінивши їх більш витонченої, духовно наповненою формою релігії. Зовсім інший погляд на світ, багато в чому вже наближається до стихійного матеріалізму, в цей же самий час (VI ст. до н.е.) розвивали і відстоювали представники так званої іонійської натурфілософії: Фалес, Анаксимандр і Анаксимен[2,300].

Ми цього не знаємо. Але це кров надзвичайно діяльна. Це кров найвищою мірою політична. Це кров винахідників. (Громадська кров: Фалес, говорять, запропонував цьому непосидючому і роз'єднаному населенню Іонії утворити державу нового типу, федеративна держава, керована федеральною радою. Пропозиція дуже розумна і одночасно дуже нова в грецькому світі. Його не послухали.Ця класова боротьба, залила кров'ю іонічні міста, така ж, як відбувалася в Аттиці в часи Солона, є, і надовго, рушійною силою усіх винаходів у цій країні творення. Вперше в історії людства мілетської мислителі спробували представити всей навколишній їх всесвіт у вигляді гармонійно влаштованої, саморозвиваючої і саморегульованої системи. Цей космос, як схильні були вважати іонійські філософи, не створений ніким з богів і ніким з людей і в принципі повинний існувати вічно. Управляючі їм закони цілком доступні людському розумінню. У них немає нічого містичного, незбагненного. Таким чином був зроблений великий крок на шляху від релігійно-міфологічного сприйняття існуючого світопорядку до його осягнення засобами людського розуму[2,30].

Перші філософи неминуче повинні були зіткнутися з питанням про те, що слід вважати першоосновою, першопричиною всіх існуючих речей. Фалес (самий старший з мілетских натурфілософів) і Анаксимен вважали, що первинною субстанцією, з якої все виникає і в яку в кінці кінців все перетворюється, повинна бути одна з чотирьох основних стихій. Фалес при цьому віддавав перевагу воді, а Анаксимен - повітрю.

Намальована Анаксимандром картина світу була абсолютно новою і незвичною для тієї епохи, коли вона виникла. Вона містила в собі ряд яскраво виражених елементів матеріалістичного і діалектичного характеру, в тому числі уявлення про всеосяжною, постійно змінює свою форму первинної субстанції, досить близьке сучасним уявленням про матерію, думка про боротьбу протилежностей і їх перехід один в одного як головному джерелі всього різноманіття світових процесів.Грецькі натурфілософи добре розуміли, що найбільш надійною основою всякого знання служить саме досвід, емпіричні вишукування і спостереження. По суті, вони були не тільки першими філософами, але і першими ученими, основоположниками грецької і всієї європейської науки. Старшого з них, Фалеса, уже древні називали "першим математиком", "першим астрономом", "першим фізиком"[5,151].

У VII-VI ст.до н.е. грецькі зодчі вперше після тривалої перерви почали зводити з каменю, вапняку чи мармуру монументальні будівлі храмів. У VI ст.до н.е. виробився єдиний загальногрецьких тип храму у формі прямокутної, витягнутої в довжину будівлі, з усіх боків обнесеній колонадою, іноді одинарною (периптер), іноді подвійний (диптер). Тоді ж визначилися основні конструкційні і художні особливості двох головних архітектурних ордерів:доричного, особливо широко поширився на Пелопоннесі і в містах Великої Греції (Південна Італія і Сицилія), і іонічного, що користувався особливою популярністю в грецькій частині Малої Азії і в деяких районах європейської Греції. Типовими зразками доричного ордера з такими характерними для нього особливостями, як сувора міць і ваговита масивність, можуть вважатися храм Аполлона в Коринті, храм Посейдона (Пестум) на півдні Італії і храми Селінута в Сицилії. Більш витончені, стрункі і разом з тим відрізняються деякою химерністю декоративного оздоблення споруди іонічного ордера були представлені в цей же період храмами Гери на о. Самосі, Артеміди в Ефесі (прославлений пам'ятник архітектури, що вважався одним з "семи чудес світу"). Аполлона в Дидимію недалеко від Мілету.Принцип гармонійної врівноваженості цілого і його частин, чітко виражений в самій конструкції грецького храму, знайшов широке застосування і в іншій ведучій галузі грецького мистецтва - монументальній скульптурі, причому в обох випадках можна з упевненістю говорити про соціальну обумовленість цієї важливої ​​естетичної ідеї[4,66].

При всьому життєподібності кращих зразків грецької архаїчної скульптури майже всі вони підпорядковані певному естетичному стандарту, зображуючи прекрасного, ідеально складеного юнака чи дорослого чоловіка, зовсім позбавленого при цьому яких би то не було індивідуальних фізичних чи психічних особливостей.

Найбільш масовим і доступним видом архаїчного грецького мистецтва була, безумовно, вазовий живопис. У своїй роботі, орієнтованої на самого широкого споживача, майстри-вазописці набагато менше, ніж скульптори або архітектори, залежали від освячених релігією або державою канонів. Тому їхнє мистецтво було набагато більш динамічним, різноманітним і швидше відгукувалося на різноманітні художні відкриття і експерименти.

Ймовірно, саме цим пояснюється незвичайне тематичне розмаїття, характерне для грецького вазопису VII-VI ст.до н.е. Саме в Вазовій живописі раніше, ніж в іншій галузі грецького мистецтва, за винятком, може бути, тільки коропластики і різьблення по кістці, міфологічні сцени почали чергуватися з епізодами жанрового характеру. При цьому не обмежуючись сюжетами, запозиченими з життя аристократичної еліти (сцени бенкетів, атлетичних вправ і змагань і т.п.), грецькі вазописці (особливо в період розквіту так званого чорнофигурного стилю в Коринті, Аттиці і деяких інших районах) не нехтують і життям соціальних низів, зображуючи сцени польових робіт, ремісничі майстерні, народні святкування на честь Діоніса і навіть нелегку працю рабів в рудниках. У сценах такого роду особливо яскраво проявилися гуманістичні та демократичні риси грецького мистецтва, які були прищеплені йому навколишнього суспільним середовищем починаючи з архаїчної епохи[4,140].

Отже, початок гомерівського періоду пов’язаний з регресом в галузі культури. Деякі елементи досягнутого рівня цивілізації були втрачені. Зокрема, була втрачена державність, палацовий уклад життя, писемність. Дорійські племена принесли з собою примітивні форми культури і так званий геометричний стиль мистецтва, дуже подібний до мистецтва неоліту.

Однак період культурного занепаду в історії Стародавньої Греції мав тимчасовий характер після якого наступає нове піднесення в усіх сферах культурного життя. В цю епоху греки оволоділи технікою виплавки і обробки заліза, його гартування і перетворення на сталь.

У гомерівський період відбувається упорядкування грецької міфології, яка набуває все більш завершених, досконалих форм. Цикли міфів - сказань про божества і героїв, що виникли в різних частинах Греції, поступово злилися в систему своєрідного міфологічного світогляду. Щодо Архаїчного періоду фахівці вважають часом найбільш інтенсивного розвитку грецького суспільства. Саме в цей період розвинулись ті соціально-економічні та політичні явища, які надали античному суспільству певну специфіку в порівнянні з рабовласницькими суспільствами Сходу: класичне рабство; система грошового обліку та ринку; поліс – як основна форма політичної організації; концепція суверенітету народу і демократична форма правління. В архаїчний період народжується ще одна риса культурної унікальності греків: специфічна антична філософія з раціоналістичним баченням світу, тобто зародком науки. Народжується новий тим мислення, для якого навколишній світ стає розумово збагненням, логіко-теоретично впорядкованим і математично доказовим. На відміну від східної філософії як релігійної мудрості це нова галузь мислення, де виникнення космосу пояснюється суто раціональними причинами.

В епоху архаїки виникають основні типи і форми мистецтва, які в епоху класики набувають найбільшого розквіту. Це і система ордерів в архітектурі, і скульптурні зображення юнацької та дівочої фігури, рельєфи і вазовий розпис. Але було б спрощенням вважати, що епоха архаїки має значення лише як підготовча ступінь до грецької класики, що її культура більш примітивна, менш досконала. В деяких галузях духовної культури архаїки створені зразки які ані трохи не поступаються класичним. Про це свідчить славетний епос та знаменита грецька лірика.

 

 

РОЗДІЛ 3