Основною категорією екзистенціалізму є екзистенція (від лат. existentia — існування) — внутрішнє буття людини, те непізнаванне, ірраціональне в людському "я", внаслідок чого людина є конкретною неповторною особистістю.
Екзистенція заперечує буття суспільства, виявляючи себе щодо нього як небуття, в якому на перший план виступає плинність, часовість, що надає екзистенції специфічного характеру буття, спрямованого в майбутнє.
Прибічники цієї філософії досліджували право, протиставляючи емпіричне буття та екзистенцію людини. Позитивне право як результат досвіду, буття є штучним явищем. Свою життєву силу воно отримує від екзистенції, в процесі життєдіяльності людини в різних "граничних ситуаціях".
Внаслідок цього позитивне право у своїй основі визначається екзистенцією людини, його незалежною волею і розглядається авторами цієї теорії як екзистенціальне природне право. Але природне право не має постійного змісту, воно є безконечним ланцюгом окремих індивідуальних правових ситуацій, що не можуть передбачатися та охоплюватися сталою нормою. Норму права прибічники цієї теорії називають штучним явищем, витвором свідомості, невідповідним екзистенції.
А. Кауфман, В. Гассемер та інші автори герме-невтичної (від грец. єрцтіуєитіаеті — мистецтво тлумачення) теорії природного права стверджували, що сутність права полягає у справедливості, яка передбачає формальну рівність людей, обмеження свавілля, суспільну безпеку. Для досягнення цього створюються позитивні правові норми відповідно до свого часу й місця.
Головним у герменевтичній теорії є розуміння права, що розглядається як процес, під час якого на основі "...живої історичної мови відбувається становлення конкретного історичного права". Поза процесом розуміння не може бути об'єктивної правильності права.
Конкретне історичне право, за цим ученням, є ланцюгом подій, актів поведінки і ситуацій, яким повинні відповідати абстрактні норми. Тобто, право не є приписами для виконання судовими та адміністративними органами; навпаки, своїми діями вони створюють правові форми.
Антидемократичні політико-правові теорії
З другої половини XIX ст. в економічному й політичному житті багатьох країн Західної Європи сталися зміни, що привели до концентрації виробництва й капіталу, його злиття з промисловим капіталом, утворення міжнародних монополій. Усе це, а також розвиток науки і технологій сприяли значному збільшенню виробництва товарів, що поставило в порядок денний питання про пошук сировини та нових ринків збуту.
Тоді зацікавлені кола західних країн почали формувати ідеологію експансії, плекати расистські й шовіністичні тенденції, що матеріалізувалися в державно-правових ученнях.
Ідейною зброєю цієї ідеології були теорії французького соціолога Жозефа-Артюра де Гобіно (1816—1892), міністра колоній Великобританії Джозефа Чемберлена (1836—1914) та ін., які пропагували ідеї расової боротьби і природного добору вищої раси. Появі антидемократичних державно-правових теорій багато в чому сприяли погляди німецького історика Генріха Трейчке (1834—1896), який сповідував ідеологію пруссько-німецького націоналізму, а також мілітаристські устремління німецької військової верхівки, біля витоків яких стояли Гельмут-Карл Мольтке (1800—1891) та Гельмут-Йоган Мольтке (1848—1916).
Автором антидемократичної державно-правової теорії був німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844— 1900), який виклав свої погляди на ці суспільні явища у працях "По той бік добра і зла" (1886 p.), "Так казав Заратустра" (1883—1884 pp.), "Воля до влади" (1889—1901 pp.) та ін.
Держава і право, за вченням філософа, є засобами культури, яка постає як світова за своїми масштабами боротьба сил і воль.
Воля до накопичення сили, боротьби за владу пронизує, на його думку, всі природні й суспільні явища, серед яких — політика, право, законодавство і держава. Влада визнається найбільшою цінністю і метою існування, а засобом її досягнення — все людство. Виправданням боротьби, зусиль усього людства є видатні особистості, які час від часу з'являються.
Соціально-політичну історію Ф. Ніцше розглядав як боротьбу двох воль за владу. З одного боку, це воля сильних, вищих видів, аристократів, з іншого — воля слабких, натовпу, рабів.
Воля до влади сильних втілює в собі прогрес, розвиток суспільства, розквіт культури. Воля до влади слабких — це занепад, вимирання культури. З огляду на це зверхність сильних, панування над слабкими повністю виправдане. Навіть більше, для розвитку культури й появи вищих видів людей необхідні насилля і рабство.
Підневільна праця більшості людей теж виправдана, оскільки це увільнить привілейовану незначну частину суспільства від боротьби за існування.
Держава, за вченням Ф. Ніцше, є наслідком насильницького процесу, під час якого з'являється привілейована культурна особа, що панує над натовпом. Від часу свого виникнення держава постає як знаряддя й засіб для закріплення влади сильної особи, розвитку аристократичної культури. Держава, що утворена в інший, ненасильницький спосіб, не в спромозі забезпечити появу геніїв, розвиток культури.
У своєму вченні філософ зробив спробу обгрунтувати кастові ідеали, стверджуючи, що всі люди природно поділяються на геніїв, виконавців їхньої волі, що забезпечують порядок у державі, а також пересічних людей.
Поява геніїв, сильного типу людей і розквіт культури можливі, за вченням Ф. Ніцше, лише в державі, де править аристократія. Інші форми держав і, зокрема, демократія нездатні створити такі умови, можуть призвести до занепаду культури та унеможливлюють появу геніїв. Звідси сучасні йому держави філософ називав "смертю народів", "установою для зайвих людей", стверджував, що світом володіє натовп, закликав переглянути систему цінностей, що склалася, і створити умови для появи держави, яка сприяла б розвиткові культури та появі геніїв.
Своєрідним у Ф. Ніцше було також учення про право, що його він розглядав як похідне, вторинне від волі до влади, результат війни й перемоги. Він не сприймав теорій природного права, вчень про рівність і свободу людей, вважав, що в основі права — сила, перевага, привілеї. Право фіксує, закріплює результати боротьби, війни різних воль за владу і є чимось схожим на договір сторін, що виборюють владу.
Подібні до Ф. Ніцше ідеї були розвинені в державно-правовому вченні елітаризму (від франц. elite — краще, добірне). Засновниками теорії еліт були італійці — соціолог Вільфредо Парето (1848—1923) та юрист і соціолог Гаетано Моска (1858—1941).
В. Парето висунув концепцію "зміни еліт", згідно з якою основою суспільних процесів є боротьба еліт за владу.
За цією теорією політика поділяється на дві сфери. В одній з них головне місце посідає еліта, правляча меншість, в іншій — підкорена більшість. Демократія, за вченнями цих мислителів, не має права на існування, оскільки приводить до диктатури.
Послідовники цієї теорії вважали, що правління народу, народний суверенітет ніколи не можуть бути втіленими в життя, оскільки "людина натовпу" розмірковує ірраціонально і, не маючи необхідних знань, не може брати участі в управлінні державними справами. Тільки еліта здатна на політичну діяльність, тільки вона може забезпечити справжню свободу, прогрес і стабільність.
Доступ до еліти залишається вільним, до неї можуть увійти прості люди, досягнувши відповідного рівня.
У суспільстві може існувати декілька еліт, що створить конкуренцію на засадах політичного й партійного плюралізму і допоможе привести до влади найбільш компетентну еліту, здатну виконати своє призначення.
