У другій половині XIX ст. на розвиток політико-правових концепцій у Росії значно вплинула ідеологія народництва, що виникло наприкінці 60 — на початку 70-х pp. серед різночинної інтелігенції. Згодом народництво розділилося на течії, найбільш впливовою серед яких виявився анархізм. Сутність теоретичної концепції анархізму полягала в запереченні держави, державної влади, приватної власності, права й зовнішнього примусу. Держава, за цим ученням, є насиллям над людиною, а влада — джерелом нерівності, несправедливості в суспільстві.
Ідеологом російського анархізму був Михайло Олександрович Бакунін (1814—1876). Він брав участь у Дрезденському повстанні 1848—1849 pp., був членом 1-го Інтернаціоналу, з якого 1872 р. його виключили за критику насильницької концепції держави К. Маркса і Ф. Енгельса.
У працях "Державність і анархія", "Федералізм, соціалізм і антитеологізм" він зазначав, що жодна форма держави та правління не має права на існування. Держава з її надбудовою — політичними й правовими інститутами обмежує, пригнічує людину, накидає їй свою волю, тому єдиним способом для порятунку суспільства від неволі є зруйнування держави. Знищити її, на думку М. О. Бакуніна, в спромозі всесвітній бунт, який має спалахнути в Росії, Італії, Іспанії та країнах Латинської Америки, де більшість населення — селяни, котрі й повинні стати рушійною силою.
За концепцією анархізму, державу та її владні структури має заступити громада, утворена на засадах добровільності, федералізму й самоуправління.
Перегодом ідеї анархізму поширилися в Україні, але жодна з його течій не мала українського характеру, залишаючись явищем, імпортованим із Росії.
Перші гуртки анархістів з'явилися наприкінці XIX ст. в Одесі, потім у Харкові; більшість їхніх членів було страчено.
Жовтневий переворот 1917 р. в Російській імперії стимулював відродження анархістської державно-правової ідеології в Україні. Селянський анархістсько-партизанський рух очолив Нестор Іванович Махно (1889—1934). Цей рух було ліквідовано більшовицькою владою.
XIX ст. характеризувалося більш інтенсивним розвитком учень про державу і право в Росії. Дослідження сутності держави і права набули професійного характеру; вчені Росії продовжували розробляти відомі концепції, започатковуючи нові підходи в з'ясуванні філософської сутності права.
Зокрема, викладач природного права Санкт-Петер-бурзького університету Олександр Петрович Куницин (1783—1840), поділяючи погляди І. Канта, розглядав право як частину моральної філософії. Він зазначав, що "...моральна філософія є наука, що викладає закони, які є приписами для волі розуму...". Вона поділяється на дві частини. У першій викладаються закони внутрішньої свободи, яка зветься моральним вченням, а в другій — "...закони права, яке тому й зветься правовченням, або просто правом".
Правовчення мислитель пропонував назвати природним, оскільки воно розглядає закони, що випливають із природи людського розуму, і відрізняти від нього позитивні закони, основою яких є свавілля законодавця.
Природне право поділяється на два види: "право чисте" і "право прикладне". Перше визначає права, що природно належать людині, а також права, що їх люди можуть набувати й поєднувати з правами, які випливають із природних прав.
Призначення "прикладного права" полягає в пристосуванні "чистого права" до відносин людей.
Розрізняючи моральне вчення і природне право, О. П. Куницин уважав, що предметом морального вчення є внутрішня свобода людини, а предметом природного права — зовнішня.
Позитивне право слід приймати стосовно до приписів природного права, а пізнання сутності останнього має сприяти досконалості, справедливості позитивного законодавства.
