Історичні вияви екуменізму в українському католицизмі

 

На початку ХХ століття зароджується феномен екуменізму - як руху за об’єднання ввсіх християн. Спочатку даний рух зародився в середовищі протестантизму. В 20-30-х рр. до дискусій в рамках даного руху долучаються православні. Католицька Церква офіційно долучилася до екуменічної діяльності після ІІ Ватиканського собору, який своїми рішеннями проголосив екуменізм одним з пріоритетів даної церкви.

Стосовно українського суспільного розвитку, то слід зазначити, що екуменічний рух не мав можливості нормального розвитку на територіях під контрольованих Радянському Союзу. Але радянський період історії мимохідь витворив екуменічну діяльність, котра базувалася на загальнолюдських цінностях, наприклад, спільні моління християн різних конфесій у таборах ГУЛАГу. З актом проголошення незалежної Україниз однієї сторони ми отримали розколи між православними, з іншої з часом утворилися міжконфесійні ініціативи. Як от Всеукрїнська Рада Церков і Релігійних організацій. Однією з найактивніших учасників ВРЦіРО є УГКЦ, яка бере активну участь в екуменічному русі як в Україні, так і за її межами.

Діяльність даної церкви в екуменічному русі має глибоке коріння, оскільки в теоретичній і практичній площині ідеї екуменізму почали реалізовуватись з митрополита Андрея і продовжили протягом всього ХХ століття. Цьому сприяли як географічні чинники – розташування більшості греко-католиків на Галичині, котра менше часу перебувала під атеїстичним режимом Радянського Союзу, так і еміграція багатьох представників даної церкви закордон та масштабне функціонування УГКЦ в діаспорі [2, c.240].

Екуменічну діяльність Української Греко-Католицької Церкви можна поділити на чотири періоди, котрі відповідають правлінням чотирьох предстоятелей даної церкви.

Перший період характеризується початком формування екуменічної дільності в межах УГКЦ. В цей період часу дану церкву очолює митрополит Андрей Шептицький.

Другий період припадає на діяльність патріарха Йосипа Сліпого і відноситься до реформування католицької церкви на ІІ Ватиканському соборі, на якому дана церква підтримала екуменічний рух, що також вплинуло на екуменічний рух в межах УГКЦ.

Третій екуменічний період в Українській Греко-Католицькій Церкві припадає на період виходу даної конфесії з підпілля, а також повернення частини керівництва церкви з діаспори, дану церкву в цей період очолює верховний архієпископ Мирослав Іван Любачівський.

Четвертий період екуменічної діяльності УГКЦ характеризується активним розвитком структур даної церкви, особливо в центральних і південно – східних теренах України, а також перенесенням осідку греко-католиків зі Львова до Києва, керівником даної конфесії в даний період був Любомир Гузар [4, c.31].

Першим предстоятелем Греко-Католицької Церкви, котрий систематично впроваджував в життя ідеї екуменізму, був митрополит Андрей Шептицький. Слід зазначити, що діяльність Шептицького в якості митрополита, котра тривала від 1901-1944 рр., припадаєа на час, коли Католицька Церква ще не приєднался до екуменічного руху. Католицьке керівництво негативно ставилося до екуменічного руху, як приклад може слугувати енцикліка папи Пія XIX «Mortalium Animos» від 06 січня 1928 року, в якій настирливо не рекомендується брати католикам участь в екуменічному русі.

Дослідник діяльності митрополита Андрея Шептицького, доктор Василь Ленцик, ділить працю митрополита стосовно єдності християн на такі етапи:

1) Заснування інституцій для підготовки для підготовки відповідних кадрів над екуменічною діяльності;

2) Організація монарших чинів, які мали бути помічниками в провадженні єдності християн;

3) Пропаганда єдності християн на Заході Європі;

4) Організація Російської Католицької Цекрви;

5) Останні роки діяльності митрополита [65, c.502].

Окремим етапом в еволюції екуменічної позиції УГКЦ є діяльність наступника Андрея Шептицького на митрополичому престолі – Йосипа Сліпого. Початком екуменічної діяльності можна вважати час заслання по таборах Радянського Союзу, яке тривало з 1946 – 1963 рр., Йосип Сліпий не раз брав участь чи провадив спільні підпільні богослужіння і брав участь у екуменізму «в’язнів совісті».

Після свого звільнення митрополит Сліпий приїжджає до Риму і активно включається в роботу ІІ Ватиканського собору, в якому бере активну участь, зокрема і в прийнятті рішень. На даному соборі митрополиту Сліпому надали титул кардинала. Після апробації та проголошення соборової Конституції «Про Літургію» греко-католицькі єпископи приступили до впровадження в життя Української Католицької Церкви деяких соборових літургійних засад, зокрема «живої мови». Перши конкретним кроком було створення між єпархіальної літургійної комісії, яку очолив Архієпископ Іван Бучко. Комісія на підставі пропозицій та побажань літургійних комісій окремих єпархій мала опрацювати проект літургійних змін. Зокрема було прийнято: на основі ухвал Верховного Архієпископа з Сенодом всіх українських греко-католицьких Єпископів, все українське греко-католицьке духовенство і всі українські церкви, для збереження обрядової одностайності, зобов’язані притримуватись:

- Римського служебника з уставом Богослужень, виданим Апостольським Престолом

- Типікону о. Ісидора Дольницького з врахуванням соборних постанов

- Усталеного тексту без жодних свавільних змін, крім дозволених скорочень у Св. Літургіях і частинного уживання української мови

- Рішення щодо співучасті з відділенними братами у священнодіяннях.

Тут слід наголосити на четвертому пункті, так як він давав можливість у богослужбовій співдії з православними [78, c. 42].

Основоположним стосовно екуменізму на ІІ Ватиканському соборі був Декрет «Про екумензім». В даному документі знаходимо основні принципи Католицької Церкви відносно екуменізму. Одна з частин даного Декрету «Особливе положення Східної Церкви» найбільше значення має для греко-католиків [35, c.341].

Ще одним важливим елементом для греко-католиків був Декрет «Про Східні Католицькі Церкви». Рішення Собору стосувалось і східних християн, котрі не належать до Католицької Церкви, зокрема було постановлено, що східним християнам, які в добрій вірі живуть відлучені від католицької церкви, якщо вони добровільно просять, можна уділяти Святі Тайни Сповіді, Євхаристії та Єлеопомазання. І католикам дозволяється просити уділення цих Тайн від тих, некатолицьких священнослужителів, що в їхній Церкві є важними ці Тайни. Як бачимо такими екуменічними постановами керувався вже митрополит Шептицький, який випередив свій час [37, c. 182].

Свідченням та виявом екуменічної позиції УГКЦ був той факт, що з 1975 року кардинал Сліпий почав підписувати свої документи титулом патріарху, хоча на це не було дозволу папського престолу. Але патріархат він бачив як об’єднання всіх християн- українців візантійсько – слов’янської традиції. Про це свідчить його послання «Про поєдання у Христі» від 03 червня 1976 року, в якому він закликає до єдності і християн віри євангельської, а також єговістів, зазнаючи, що серед даних християн є менше догматичної різниці і вона є не принциповою, поряд з тим, що об’єднує всіх.

Наприкінці життя патріарх Йосип Сліпий пише «Заповіт», в якому висловлює свої настанови українцям, щоб вони були єдині у змаганні, щодо здобуття незалежної України, будучи ревними християнами.

Наступником патріарха Йосипа Сліпого став Мирослав Іван Любачівський. Спочатку він керував греко-католиками в діаспорі, коли ж було проголошено незалежність України, і УГКЦ вийшла з підпілля, він з проводом даної конфесії повернувся на Україну. В даний час почалися процеси роз’єднання Православної Церкви в Україні на декілька конфесій. Греко-католики почали процес повернення храмів в їхню власність, деколи це призводило до конфліктів. Незважаючи на всі ці труднощі Мирослав Іван Любачівський зберігав екуменічний курс. Він видав у 1994 році «Пастирське звернення про єдність Святих Церков». В даному посланні верховний архієпископ УГКЦ визначає, що пріоритетом екуменічного діалогу для даної церкви є діалог з православними для об’єднання церков східної християнської традиції [64, c. 24].

Сучасна екуменічна позиція УГКЦ найбільш чітко задекларована у посланнях патріарха Любомира Гузара. Вони стосуються екуменізму в Україні і найперше стосовно традиційних православних церков, поєднання яких в одну Церкву є пріоритетом для греко-католиків. Перший документ називається «Один божий народ у краї на київських горах» - присвячений перенесенню осідку предстоятеля УГКЦ зі Львова до Києва. В даному посланні Любомир Гузар говорить про минуле, котре потрібно залиши Богові, сучасність, в якій повинні діяти, і майбутнє, на котре маємо надіятись [34].

Висловлюють конкретні позиції, котрі мають скріпити єдність церков Київської Традиції, а саме: 1) Єдина помісна Українська Цервка воскресне сопричастям Церков київської традиції, які самі себе і одна одну вважають спадкоємицями Свято-Володимирового Хрещення. Кожна з церков іпостасно самобутня у власному очоленні і священноначаллі, кожна рівна у звершенні таїнства спасіння. 2) як жодна з Іпостасей Пресвятої Трійці не є цілою Трійцею, так і жодна з Цеков київської традиції не є цілою Київскьою Церквою чи її єдиною підставою.

Зі визнання Церкви Христової сопричасною спільнотою Церков випливають такі дії на шляху до створення єдиної помісної Церкви в України:

1) Церкви київської традиції взаємно визнають себе Церквами – Сестрами;

2) На підставі літургійного Символу віри Церкви визнають сповідування кожною з них однієї і тієї самої віри семи Вселенських Соборів;

3) Церкви визнають дійсність і благодатність Святих Таїнств у кожній з них і, як наслідок, правосильність ієрархічних структур усіх Церков київської традиції.

4) Імена предстоятелей церков – сестер київсько традиції записуються в диптихи кожної із них.

В другому посланні Любомира Гузара, яке було спрямоване митрополиту Української Православної Церкви в єдності з Московським Патріархатом владиці Володимиру Сободану, були висловлені твердження попереднього послання [33]. Також були висловлені ще деякі додаткові ідеї, а саме:

- Помісна Українська Церква, яка існує сопричастям Церков київської традиції, визнає Царгородську, Римську і Московську Церкви Церквами – Сестрами;

- Церкви Царгороду, Риму і Москви визнають об’єднану помісну Українську Церкву Церквою – Сестрою

- Помісна Українська Церква і Церкви – Сестри Царгороду, Риму і Москви спільно визнають одні в одних єдність віри семи Вселенських соборів і благодатність Святих Таїнств [33].

Екуменічну спрямованість УГКЦ підтверджують і незалежні дослідники – релігієзнавці. Зокрема, відомий український дослідник екуменізму Олег Кисельов в одній із своїх статей пише: «Серед Церков найбільш екуменічною є Українська Греко-Католицька Церква. В 2000 році Синодом єпископів прийнято «Концепція екуменічної позиції УГКЦ». Поява Інституту екуменічних студій у складі УКУ та проведення кількох конференцій з екуменічної проблематики дають підстави говорити про розвиток не лише толерантності серед греко – католиків та екуменічних ініціатив загально церковного та парафіяльного рівнів, але й екуменічного богослов’я, а отже готовність цієї Церкви, у близькій перспективі, до серйозного та довготривалого богословського діалогу» [61].

Підсумовуючи вищевикладене, можемо стверджувати, що екуменічна позиція і практична спрямованість УГКЦ почала формуватися паралельно із зардженням екуменічного руху загалом.

 

1.2. Декрет Другого Ватиканського Собору про екуменізм «Возстановлення Одності»

Декрет ІІ Ватиканського собору про екуменізм «Відновлення одності (єдності)» був затверджений Папою Павлом VI 21 листопада 1964р., після внесення поправок, доопрацювання і схвалення на соборі 2137 голосами «за» і 11 «проти». Форма декрету, а не конституції, в якому Собор виразив свою екуменічну науку, не зменшує ранги документу. Така назва документу прагне радше вказати, що в ньому виражені пастирські та практичні повчання. Не зменшує це рівно ж, що в Декреті знаходиться багатство богословських сформулювань, що відносяться до єдності християн і екуменічного руху, а особливо розвинена еклезіологічна основа з’єднання. Декрет «Unitatis Redintegratio» - один із дев'яти декретів собору, котрий складається з 24 параграфів, об'єднаних у 3 розділи, яким передує вступ: Про католицькі засади екуменізму; Про виконання екуменізму; Про церкви та церковні громади, нез'єдинені з Апостольським Римським Престолом; Про особливу повагу до Східних церков; Про західні нез'єднані церкви та церковні громади [35, c. 393].

Цей документ вніс принципову зміну в католицьке трактування єдності християн, скільки засвідчив відхід від традиційного акценту на «звернення, заклик» і висловився за партнерський діалог в дусі аджорнаменто. Відтак це призвело до зміни ставлення Католицької церкви до екуменічного руху взагалі та нового його трактування. Так, у документі прозвучало кілька нових ідей, серед яких варто визначити наступні: Католицька церква наголосила, що екуменічний рух є дією благодаті Святого Духа. Турбота про відновлення цієї єдності покладається на всю Церкву як на віруючих, так і на душпастирів. Також собор визнав, що Христос діє і за межами видимих границь Католицької церкви. У порівнянні з минулими віронавчальними поглядами на природу Церкви така позиція собору, безсумнівно, свідчила про значний прогрес у розвитку екзіологічної свідомості Католицької церкви. У декреті про екуменізм отці собору висловили свою повагу до всіх християнських цінностей, присутніх в інших церквах і церковних громадах, відзначаючи, що багато складових частин і благ, що творять і оживляють Церкву, можуть існувати за межами зримої Католицької церкви. Декрет також відзначає, що вина за історичний поділ Христової Церкви ніколи не була односторонньою. Відповідальність поділена на всіх християн і саме цей висновок спонукав отців собору до прохання про прощення і заклик до внутрішнього об'єднання християн [35, c. 395].

Вже преамбула декрету констатує, що прагнення до християнської єдності нагальне завдання для християн, і що «поділ прямо суперечить волі Христа, служить спокусою для світу і завдає шкоди найсвятішій правді - проповіді Євангелія всьому творінню». Так само констатується, що різні християнські громади, які прагнуть єдності, по-різному сприймають себе учнями Господа, йдуть різними шляхами, і по-різному прагнуть до єдності, мабуть, по-різному розуміючи цю єдність.

Текст Декрету «Unitatis Redintegratio» складається із трьох розділів: 1) доктринальний – подає католицькі засади екуменізму; 2) практичний – вказує на спосіб практичної реалізації екуменізму в Католицькій Церкві; 3) описовий – висвітлює відношення Католицької Церквою щодо Церков і Церковних Спільнот, що не перебувають із нею в єдності. Перша глава викладає католицькі принципи екуменізму. В попередній схемі цей розділ носив назву про «Про засади католицького екуменізму», що було піддане критиці Отцями Собору, оскільки це вказувало б на це, що окрім загального екуменізму є також католицький. Дух екуменізму у всіх християнських спільнотах прямує до однієї цілі, якою являється одна Церква закладена Христом. Натомість можна говорити лише про католицьке плекання екуменізму, де кожний вірний цієї Церкви повинен керуватися основами своєї віри і своєї Церкви [35, c. 399].

Перший розділ подає розуміння поділів в Церкві та накреслює загальне відношення Римо-Католицької Церкви до інших Християнських Спільнот. Єдність Церкви являється її надприродною прикметою, бо походить від превічного Божого плану з’єднання всіх. Про цю єдність молився Христос на Останній Вечері (Йо 17, 21), а для її видимого об’явлення встановив предивну Тайну Євхаристії, дав своїм учням заповідь любові та зіслав Святого Духа, Утішителя, що творить цю спільність та єднає всіх в Христі. Окрім цього, Христос встановив також видимий зв’язок єдності, яким являється Колегія Єпископів на чолі із св. ап. Петром. Прикладом і основою єдності Церкви є єдність Триєдиного Бога.

Нарушенням єдності Христової Церкви і гріхом проти неї являються поділи. Їхньою генезою становлять провини і гріхи синів Церкви по обидві сторони. Не є властивим також звинувачувати в поділі братів, які народились і живуть сьогодні у своїх традиціях, що повстали в минулому. Навпаки, хоча між ними, а католиками залишаються ще відмінності, однак через віру та хрещення «залишаються вони в якісь хоча і недосконалій спільності із Католицькою Церквою».

Декрет стверджує, що хрещення та віра чинять тих, які їх приймають приналежними до Містичного Тіла Христа. Крім того, Декрет визнає, що багато спасительних дібр можуть існувати поза видимою спільнотою Католицької Церкви (книги Святого Письма, життя в благодаті, різні дари Св. Духа), що їх релігійні культи (богопочитання) можуть породжувати правдиве Боже Життя [35, c. 393].

Заохочуючи вірних Католицької Церкви до пізнання і любові нез’єднаних братів, до свідоцтва християнського життя, до діалогу, – Декрет підкреслює, що єдність Церкви не виключає різнородності форм духовного життя, церковного правопорядку, літургічних обрядів, а навіть богословських опрацювань об’явленої правди. Ця різнородність не тільки об’являє в спосіб досконалий католицькість Церкви, це зн. вселенськість, але також її апостольськість. Це останнє твердження є чимсь новим, бо визнає, що певна різнородність духовного і богословського життя Церкви походить від самих апостольських часів. Підкреслюється, що єдина Церква Христова перебуває в Католицькій церкві, «бо лише через Католицьку Церкву Христову, що представляє собою загальне знаряддя спасіння, можна отримати всю повноту рятівних засобів». Але в той же час декрет заявляє про неможливість звинувачувати християн з громад, розділених з Католицькою церквою, в гріху поділу: «Чимале число громад відокремилося від повного спілкування з Католицькою церквою, іноді не без вини людей: і з одного, і з другого боку. Однак у тих, хто народжується нині в таких спільнотах і дотримується віри в Христа, не можна звинувачувати в грісі поділу, і Католицька церква приймає їх з братньою шаною і любов'ю. Бо ті, хто вірує в Христа і належним чином прийняв хрещення, перебувають у видимому спілкуванні з Католицькою церквою, хай навіть неповному. Тим не менше, виправдавшись вірою в хрещення, вони поєднуються у Христі і, отже, по праву носять ім'я християнин, а чада Католицької церкви з повною підставою визначають їх братами у Господі». Другий розділ описує, як повинен будуватися екуменістичний діалог з некатолицькими християнськими церквами. Третя глава розглядає окремо дві групи некатолицьких церков: Східні (автокефальні Православні церкви і Давньосхідні церкви) і Західні (маються на увазі в першу чергу різні протестантські церкви і громади) [35, c. 402].

У першому розділі Декрету мовиться про мету приходу у світ Спасителя: «щоб втілившись і спокутувавши під людський, відродити його і зібрати воєдино», і ця єдність Церкви знаменується і здійснюється в «чудовому таїнстві Євхаристії». Для затвердження святої Церкви Христос «довіряє Собору дванадцятьох справу учительства, управління та освячення», з яких він обирає Петра, якому «доручив стверджувати всіх овець у вірі і пасти їх у досконалій єдності». І ця досконала єдність полягає в сповіданні єдиної віри і довершення спільного Богослужіння, і в «уділенні таїнств і керівництві в любові апостолами і наступниками їх, а саме єпископами з наступником Петра як головою» [35, c.406].

Аргументовано називаючи Католицьку церкву «одною і єдиною Церквою Божою», Декрет констатує деякі причини поділу Церкви, котрі заслуговують осуду, однак вважає, що члени громад, які «живуть вірою в Христа» не можна звинувачувати в гріху розколу, більш того, не дивлячись на «різні розбіжності між ними і Католицькою церквою, з питань віровчення, іноді й дисципліни, і так сам будови Церкви», все ж уважає, що вони виправдані вірою в хрещення і зрощені з Христом, а тому по праву носять ім'я християнин, і католиків визнають братами в Господі. «Все це від Христа виходить і до нього самого приводить і йому належить по праву єдиної Христової Церкви». З цього можна зробити висновок, що всі віруючі у Христа і з'єднані з ним у хрещенні праву належать до єдиної Христової Церкви, але тут же декрет робить застереження: «Все ж, роз'єднані з нами брати або окремо взяті, або в їхніх Спільнотах, або церквах, не користуються тією єдністю, якою Ісусу Христу угодно наділити всіх, кого він в єдиному Тілі і новому житті відродив і оживив (Собою)». І «тільки через Католицьку Церкву Христову можна отримати всю повноту рятівних засобів». Отже, щоб отримати «все багатство Нового Завіту» не достатньо «певним чином належати до народу Божого», але необхідно долучитись до Тіла Христового - Церкви, заснувати яку доручено було «одному Собору Апостолів, глава якого - Петро» [35, c. 412].

Другий Ватиканський собор неодноразово підкреслював у різних своїх конституціях і декретах, що саме Таїнство хрещення вводить людину в Церкву Христову, і всі віруючі у Христа і хрещені в його ім'я певним чином належать до Церкви хоч і знаходяться поза межами католицької церкви, поза спілкуванням з Римським єпископом.

Декрет також пояснює, що розуміється під «Екуменічним Рухом». Це - всі дії та починання, які «спрямовані на користь єдності християн», котрі включають в себе усунення слів неправди стосовно християнських церков та конфесій; «діалоги» між «знаючими і досвідченими особами», в яких кожна сторона викладає своє віровчення для більш глибокого розуміння «вчення і життя кожного віросповідання»; широке співробітництво в численних галузях діяльності, що сприяють загальному благу людей; рішучі дії щодо Церкви у справі поновлення і виправлення мину лих помилок. Відтак отці собору висловили сподівання, що ці дії призведуть до подолання розбіжностей, котрі заважають досконалому церковному спілкуванню і, врешті-решт, «всі християни зберуться спільними звершенням Євхаристії у єдності в одній і єдиній Церкві», зрозуміло, Католицькій. Але, не дивлячись на те, що Католицька церква збагачена Богом усією повнотою істини, отці собору вказують на те, що не всі католики використовують численні засоби Божої благодаті, а тому образ Церкви не сяє в належній мірі. Одним з аспектів екуменічної діяльності повинно стати і прагнення до досконалості кожного католика. І в цьому прагненні можна і варто використовувати «істинно християнські блага, які виходять із загальної спадщини і перебувають у розділених з нами братів» [35, c.418].

Важливим можна назвати передостанній абзац 4 параграфу першої глави, в якому констатується неповнота кафолічності католицької церкви, через відсутність повного спілкування з тими християнами, що належать до Церкви силою хрещення, але є розділені з Католицькою церквою.

У другому розділі декрету «Про виконання екуменізму» турбота про відновлення єдності покладається на всю Церкву, як кліриків, так і мирян. Церква, наголошується в декреті, перебуває в постійному русі «до безупинного вдосконалення, якого вона невпинно потребує, оскільки вона - людська і земна установа», а тому вдосконалення і оновлення Церкви має «особливе екуменічне значення». При цьому констатується, що єдність неможлива без покаяння, «щирої самовідданості, смиренності і лагідності в служінні, братерської великодушності стосовно інших». І в цьому сенсі саме молитва є одним із найважливіших засобів екуменічного діяння, особливо молитва «про єдність». «Дозволяється, більше того, бажано, щоб католики єдналися для молитви з роз'єднаними з нами братами». Спілкування в таїнствах не повинно бути засобом до досягнення єдності, але свідченням досягнутої єдності, проте це все ж допустимо «залежно від обставин часу, місця та осіб, і нехай місцева єпископська влада розсудливо вирішує» [35, c. 420].

Першим кроком до реалізації єдності Церкви є постійна віднова (реформа) Церкви. Як вказує на це Догматична Конституція про Церкву, вона неустанно потребує очищення, це значить постійного повернення до своєї ранньої чистоти і вірності для Спасителя та його постанов.

На другому місці, серед середників екуменічного руху Декрет подає духовне навернення християн. В тому контексті Декрет виражає характеристичне прохання: «Смиренною молитвою просимо в Бога та в нез’єдинених братів прощення, так як і ми прощаємо нашим винуватцям».

Навернення серця, святість життя та молитва, яка становить третій середник екуменічної праці, окреслює Декрет спільною назвою духовний екуменізм. Отці Собору заохочують до спільної молитви із нез’єдненим братами, чи то в періоді Тижня Молитов за Єдність Християн (18-25 січня) чи при інших спеціальних нагодах (напр. в літургічний період поміж святами Воскресінням Христа та Зісланням Св. Духа). Молитва ця має звершуватись в дусі молитви Христа на Останній Вечері, під час якої молився про єдність своїх учнів. Разом із запрошенням до спільної молитви, Декрет підіймає богословські та еклезіальні питання участі в літургійних богослужіннях нез’єднаних братів, особливо в Євхаристійній Літургії (communicatio in sacris). Згідно вже встановленої церковної традиції не може бути спільної участі в Євхаристії, де немає єдності у вірі і приналежності до тієї самої християнської спільноти. Натомість благодать, яку Євхаристія уділяє, заохочувала б радше до спільних євхаристійних богослужінь. Собор справу остаточно не окреслює, залишаючи рішення ієрархам партикулярних Церков [35, c. 422].

Наступні пункти Декрету підіймають справу взаємного пізнання та богословського діалогу, чи іншими словами питання наукового екуменізму. Декрет заохочує до пізнання духа нез’єдних братів. До цього необхідними являються студії, в дусі прихильності та правди. Собор взиває людей, відповідно приготовлених в своїй науці, до здобуття кращого знання про науку та історію нез’єднаних братів, про їх духовне життя та богопочитання та до провадження спільних конференцій в досліджуванні богословських питань.

Декрет закликає католицьких богословів та істориків («належним чином підготовлених католиків») до поглиблення знань «про вчення та історію, духовне і богослужбове життя, релігійну та культурну психологію споріднених нам братів», до діалогу, в результаті якого обидві сторони зможуть краще пізнати один одного. Для підготовки католицьких богословів і духовенства «наукові дисципліни, особливо історичні викладатися з екуменічної точки зору», в точному викладі, а не в полемічному насвітленні. Так само необхідно знайти такий метод і спосіб викладу католицької віри, який би не шкодив чистоті вчення, але найповніше, глибоко і правильно викладав його, і в той же час «жодним чином не перешкоджав діалогу з братами», дотримуючись при цьому порядку або «ієрархічності» істин [35, c. 423].

В пункті 11 Декрету по Екуменізм піднімається питання властивого способу і методу викладання католицької віри, щоб не становила перешкоди для діалогу з братами, і щоб була подана «глибше та правильніше, способом та мовою, що могли б бути справді зрозумілі для нез’єднаних братів». При цьому заторкується питання «ієрархії правд католицького навчання», оскільки є різний їх зв’язок з основами християнської віри (до цього питання ми повернемося в обговоренні богословського діалогу). Таке розрізнення вказує на відмінний підхід до догм, які не визнають нез’єднанні брати.

Як віра без учинків є мертвою, так рівно ж блідим виглядав би екуменізм, який замкнувся б лише в проголошенні доброї волі, а не впроваджувався б в чинність. Тому Декрет підкреслює конечність співпраці у визнаванні християнської віри: «Нехай всі християни перед лицем усіх народів визнають віру в Триєдиного Бога, в воплоченого Сина Божого, нашого Спасителя і Господа, і в взаємній пошані, спільним зусиллям нехай дають свідчення нашої надії, яка ніколи не заводить» [35, c.425].

Ці слова були почерпнуті із дефініції, що окреслює чим являється Всесвітня Рада Церков. Отці II Ватиканського Собору звернули увагу, в дусі вже провадженого на цей час практичного екуменізму серед Протестантських Церков, що не можемо зупинитись на екуменічному діалозі, потрібно також перейти до спільної дії. Окрім спільних молитов, християни покликанні до співпраці, оскільки вона «в живий спосіб виявляє цю злуку, що нею вони між собою вже сполучені та повніше насвітлює обличчя Христа, що прийшов послужити». Оборона прав людської особи, плекання миру, пристосування Євангелія до соціальних відносин, уживання різнорідних засобів проти лихоліття наших часів, таких як: голод, стихійні нещастя, неграмотність і нужда, недостача помешкань та нерівний розподіл матеріальних благ – все це, та багато іншого, являється тим спільним полем співпраці для християн. Декрет вказує також на необхідність такої співпраці на полі розвитку науки та культури, де рівно ж покликані християни до переможення бар’єр.

Як стверджує Собор, на завершення другого розділу Декрету про Екуменізм, завдяки співпраці між християнами, всі ці, що вірують в Христа, легше можуть навчитися, як вони повинні одні одних краще знати, більше цінити і таким чином прокладати шлях до християнської єдності.

Хоча Декрет згадує в першому та другому розділі, що ті Церкви та Спільноти не знаходяться в досконалій єдності з Католицькою Церквою, то однак визнає їх духовні та спасительні вартості та їх значення в таїнстві спасіння. Вони зберігають багато правдивих середників спасіння, що походять від самого Христа і являються знаками правдивої Церкви.

Декрет про Екуменізм поділяє Церкви та Спільноти, що не перебувають в єдності із Католицькою Церквою на дві великі групи:

- Православні Церкви – під якими розуміється такі стародавні Східні Церкви, що не прийняли догматичних формул Ефеського та Халхедонського Собору, як і Східні Церкви, що розірвали церковну сопричастя з Римським Престолом в другому тисячолітті;

- Західні Нез’єднанні Церкви та Християнські Спільноти, які сформувалися в добі реформації в XVI ст. та серед яких особливе місце займає Англіканська Спільнота [35, c.430].

У висновку декрет «Про екуменізм» закликає «віруючих утриматися від усякої легковажності або нерозумного завзяття, що можуть зашкодити справжньому поступу до єдності» (тут мається на увазі релятивізм і іронізм) і закликають усіх до молитви, оскільки усвідомлюють, що «примирення всіх християн в єдності однієї і єдиної Церкви Христової перевищує людські сили і здібності» [35, c.431].

Загалом декрет «Unitatis Redintegratio» - «Відновлення одності» (єдності) став вагомим доробком до реалізації собором ідеї аджорнаменто в між церковній царині, як одного з головних завдань ІІ Ватиканського собору. Для реалізації цього завдання усі християни повинні усвідомити, що поділ на різні церкви, які представляються людям як правдиві Христові спадщини і які йдуть дорогами, противний Божі волі і є причиною погіршення світу. В часах собору й після нього Бог дає ласку, що одиниці і цілі спільноти гаряче бажають християнської єдності. Собор з радістю бажає подати всім вірним католицької церкви особливу допомогу, щоб могти відповісти на цю Божу ласку, адже Христос встановив Церкву і доручив апостолам уряд навчати, правити й освячувати, віддаючи Петрові всі свої вівці і ключі до Царства Небесного. Христос бажає, щоб Його Церква зростала в єдності віри і богопочитання, а тому Вселенський собор заохочує вірних брати участь в екуменічному русі задля сприяння християнській єдності й у поборюванні всіх перепон на дорозі до повної єдності [35, c.435].

Ще декілька років перед проголошенням Декрету важко було припускати, що вище поданні твердження появляться в Католицькій Церкві, до того ж під рангою урочистого навчання Учительського Уряду Церкви. Декрет не являється відокремленим документом II Ватиканського Собору, належить його розглядати в цілісності соборових праць, а особливо в контексті таких Документів, як Догматична Конституція про Церкву, Декрет про Східні Католицькі Церкви, Декларацію про релігійну свободу, Декларацію по нехристиянські релігії. Це стало можливим завдяки тій зміні духовного клімату в Церкві, яку розпочав, Іван XXIII, хоча б через покликання Секретаріату для Справ єдності Християн та запрошення на Собор, як спостерігачів представників братніх Церков.

Декрет про Екуменізм є призначений для вірних Католицької Церкви, але без сумніву впливає та викликає зацікавлення в більшості християн. Ще більш Декрет був позитивно оцінений іншими Церквами, особливо такі його питання як: прийняття та визнання екуменічного руху, як знак часу та подиху Св. Духа; нова оцінка християнських спільнот, що нез’єднанні із Католицькою Церквою; визнання їх як знаряддя спасіння; вираження почуття жалю за провини проти єдності; прохання про взаємне прощення; визнання релігійних вартостей інших Церков; ієрархія догм в католицькому навчанні.

Католицький богослов о. Ів Конгар, оцінюючи Декрет, подає, що він «не є лише документом, а діянням, значення якого можна порівняти із значенням великих історичних рішень, що змінили хід історії на цілі покоління». Знову ж православний богослов Павло Евдокімов доповнює: «В даній ситуації Католицька Церква звершила крок, який провадить її до границь її сьогоднішніх можливостей. Текст Декрету є відкриттям, запрошенням до діалогу, закликом скерованим до всіх, щоб прийняли разом активну участь в переборені багатьох непорозумінь та трудностей, які нагромадились протягом історії» [35, c.439].