Проблема помісної Православної церкви в Україні

Питання об’єднання православних Церков в одну структуру не раз піднімалось за роки незалежності після розколу у 1992 році. Рвучке розгортання політичних подій та революції, спільне служіння та постійний діалог на тлі Майдану дав змогу знову підняти цю тему та жорстко поставити питання про поєднання та отримання власної автокефалії.

Варто зауважити, що українською мовою грецьке поняття «τοπική ἐκκλησία» перекладається як «місцева Церква»; «τοπική» буквально означає «місцева» — тобто «та, що стосується певного місця» (чи «місцевості», «області» — «τόπος»), тоді як в англійській мові цей вираз перекладається більш точно - «local church». Прикметник «τοπική» вказує передусім на територіальний принцип устрою Православної Церкви. На думку українського релігієзнавця Дмитра Кузьменка: «Прагнення деяких україномовних (а також російськомовних) авторів робити вимогливий та штучний розподіл між поняттями «помісна Церква» і «місцева Церква» є невиправданим, оскільки такого розрізнення немає ні в грецькій, ні в інших мовах». Відтак, можна зробити висновок, що основоположний еклезіологічний принцип, на якому утверджується поняття помісної Церкви у православній традиції, передбачає ототожнення Церкви з євхаристійною спільнотою, очолюваною єпископом. Поняття помісної Церкви виходить з того, що Євхаристія здійснюється в даній місцевості і з’єднує у своїй кафоличності всіх членів Церкви, які там знаходяться [4, c.31].

На Всеукраїнському церковно-громадському форумі «За єдину Помісну Українську Православну Церкву» Патріарх Філарет, з приводу вище окресленого питання зауважив: «Помісна Українська Церква насамперед потрібна нашій Українській державі. Не Церкві як такій, а державі - для того, щоб вона існувала. Бо якщо не буде Української Помісної Православної Церкви, - то ніякої Української держави не буде». Отже, еклезіальне судження предстоятеля УПЦ-КП співпадає з поглядами Йоана Зізіуласа, який вказує: «Церква помісна, коли реальність спасіння Христового укорінена в місцевій конкретній ситуації з усіма її природними, соціальними, культурними та іншими характерними особливостями, які складають життя і думку народу, який населяє це місце». Слушну думку на користь існування помісних Церков, досліджуючи питання «святості», як головне при обгрунтуванні «помісності», наводить доктор богослов’я, протоієрей Ярослав Буцьора, який підкреслює, що «Всі святі Православної Церкви належать до Помісної Православної Церкви з усіма її людськими якостям cвятість розвивається помісно і контекстуально». Патріарх УПЦ (КП) Філарет, у свою чергу, продовжує розгляд даного питання, окреслюючи такі особливості українського православного сьогодення: «Для того, щоб зміцнювати, утверджувати помісну Церкву, треба боротися - без боротьби ми не створимо в Україні єдиної помісної Церкви; а для того, щоб боротися, треба мати зброю духовну - без неї ми не переможемо. Що ж таке духовна зброя? Це не тільки Євангеліє, Біблія, православне вчення. Це насамперед знання реальностей, які мають місце в нашій державі, у релігійному середовищі». Згідно з ухвалою міжправославного форуму прийнятій у 2009 році територіальний принцип православної еклезіології визначається тим, що в одній місцевості повинна існувати тільки одна помісна Церква, що об’єднує усіх православних християн, які там знаходяться [69, c. 36].

Окремо необхідно зауважити, що хоча поняття «помісна (місцева) Церква» й має певне тлумачення у православній еклезіології, усе ще існує неоднозначність у визначенні «місцева» (найчастіше воно визначається як єпархія, іноді як об’єднання єпархій, а окремими богословами взагалі як парафія). Проте, через відсутність однакового розуміння цього питання виникають еклезіальні непорозуміння на рівні предстоятелів Церков. Для прикладу Патріарх РПЦ Кирил на зустрічі у 2009 році з президентом В.Ющенком, щодо становлення Помісної Православної Української Церкви зазначив: «Ця Церква, пане Президент, існує. Є Помісна Церква в Україні. Проте, з цим твердженням не погоджується Патріарх УПЦ (КП) Філарет: «Ми знаємо, що помісна Церква - це та Церква, яка діє на відповідній території - на території тієї чи іншої держави, тієї чи іншої провінції, як це було за часів Римської та Візантійської імперій. Виникає ще одне питання: відповідає Українська Православна Церква Київського Патріархату цим вимогам чи ні? Відповідає. Українська Православна Церква Московського Патріархату належить до помісної Церкви, але якої? Російської, а не Української. Вона не має ніякого права говорити про помісність Української Церкви, і тому не треба вірити цій омані. Чи є в Україні помісна Православна Церква? Є. І це - Київський Патріархат.

Потому, грецький богослов Йоан (Зізіулас) принцип помісності Церкви сформулював як: «одна територія – один єпископ». В адміністративних об’єднаннях помісних Церков, таких як Митрополії та Патріархати, той же принцип, на думку останнього, набуває вигляду: «одна територія — один перший єпископ», а у суто богословському сенсі ці об’єднання не можна назвати помісними Церквами [67, c. 235].

Отже, можна зробити висновок, що з плином часу термін «помісна Церква» став вживатись не тільки в автентичному богословсько-еклезіологічному значенні, але й у якості синоніму автокефальних і автономних Церков (церковних об’єднань) чи взагалі відносно об’єднань декількох єпископій певної місцевості. Зокрема, варто наголосити, що квінтесенція терміну «помісна Церква» не має чіткого еклезіалогічного тлумачення, а при її застосовуванні предстоятелями українських церковних юрисдикцій дана дефініція повсякчас має присмак «політичного православ’я».

Актуальність даного питання, щодо «помісності Церкви» означили автори історико-канонічної Декларації УПЦ (КП): «В реаліях українського церковного життя спостерігається бажання підмінити поняття містичної єдності Церкви адміністративною єдністю з Московським Патріархатом. Проголошується, що адміністративне підпорядкування Московському Патріархату є необхідною умовою належності до Вселенської Христової Церкви, що тільки через адміністративне підпорядкування Московському Патріарху відбувається єднання Української Православної Церкви з іншими Помісними Православними Церквами. У зв’язку з цим ми відкидаємо будь-які спроби видати адміністративну єдність з певним визнаним церковним центром, як головну умову визнання належності до єдиної Христової Церкви. Приналежність Київського Патріархату до Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви визначається правильним і православним сповіданням істини, переданої Господом Ісусом Христом через Апостолів всім, хто вірує в Нього, а не в адміністративну єдність з Московським або іншим Патріархатом. Всі, хто належать до Київського Патріархату, належать до істинної Христової Церкви – в першу чергу в силу того, що Київський Патріархат визнає та сповідує словом і діянням ту саму православну християнську віру і ті самі істинні догмати, що і вся Повнота Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви». [67, c. 256].

У свою чергу Патріарх УПЦ (КП) Філарет так пояснює сучасний канонічно-правовий статус УПЦ (МП): «І друге, що придумала Москва: самостійна і незалежна Церква. У православ’ї також немає поняття самостійної і незалежної Церкви, але Москва його вигадала у 90-му році. Для чого? Для того, щоб утримати Українську Церкву в своєму підпорядкуванні, вони тоді сказали: «Нехай ці дурні українці тішаться самостійністю і незалежністю, але оскільки в структурі православних Церков немає поняття незалежної і самостійної Церкви, а є поняття автокефальної і автономної, то ці незалежність і самостійність можна скасувати в будь-який момент; бо якщо не можна скасувати автономію або автокефалію, то самостійність і незалежність скасувати можна.Тому для того, щоб надати цій московській вигадці показної законності, вони у свій статут записали: «самостійні і незалежні Церкви». Але це неканонічно; жаль, що ніхто з богословів, ні російських, ні українських, не хоче сказати, що це є порушення церковних канонів так званою канонічною Церквою [72].

Патріах УПЦ (КП) Філарет має власну позицію, щодо канонічно-правового невизнання автокефалії УПЦ (КП) Вселенським Православ’ям та обгрунтовує її в такий спосіб: «Світове православ’я неспроможне виробити канон про утворення автокефальної і автономної Церкви. Протягом двадцяти років у вселенському православ’ї проводилися наради з цього питання, але так ні про що не було домовлено і канону про утворення автокефальної Церкви не вироблено. А якщо так, то нема і механізму утворення і визнання автокефальної Церкви».

Відтак, УПЦ (КП) у своєму базовому документі позиціонує себе як: «Помісна Православна Церква, яка звершує своє служіння в Україні для віруючих усіх національностей, а не тільки для українців. Так само і в країнах Діаспори до парафій Київського Патріархату належать не тільки українці. Тому Київський Патріархат відкидає будь-які звинувачення у тому, що він є «націоналістичною церквою» у тому розумінні, що він збудований виключно за національним принципом. Любов до своєї Батьківщини та її народу (патріотизм) є природним виконанням Христової заповіді любові до ближнього. Тому Київський Патріархат займає патріотичну позицію, всіляко сприяючи утвердженню державної незалежності України. З волі Божої, мирно, без пролиття крові та насильства, український народ шляхом самовизначення проголосив свою державну незалежність» [59, c. 234].

Отже, можемо констатувати існування серйозної проблеми взаємних звинувачень та небажанні сторін визнавати свої помилки. Втім, у суто еклезіологічному вимірі, є очевидними принаймні два серйозних недоліки, які існують в усіх українських Церквах. В УПЦ (КП) та УАПЦ - це «недосконалість церковності», тобто сумнівний еклезіологічний статус цих структур, а саме: відсутність євхаристичного спілкування, адже ««помісна Церква», - за словами грецького богослова Йоана Зізіуласа, - для того, щоб бути не тільки помісною, але й Церквою, повинна перебувати в повноцінному [євхаристійному] спілкуванні з іншими помісними Церквами світу», а в УПЦ-МП на нашу думку, це - «недосконалість помісності». Найяскравішим прикладом даного твердження є заява під час «Круглого столу» намісника Києво-Печерської Лаври митрополита Павла (Лебідя), який вважає, що спецвійська правильно діяли під час штурму Євромайдану, хоча «дії спецпідрозділу "Беркут" під час розгону учасників протесту на Майдані Незалежності в Києві засуджує більшість жителів Сходу (60%) та Півдня (73%) України. Обурення жорстокістю правоохоронців об'єднало всі регіони країни», де як відомо, УПЦ (МП) має найбільш чисельні парафії [76, c. 347].

Проте, - зауважує богослов Д.Кузьменко, - «проблеми з «помісністю» є і в УПЦ (КП) та УАПЦ оскільки населення України не складається з одних націоналістів, патріотів та україномовних, а проблеми з «церковністю»,-відзначає автор, - можна знайти і в УПЦ (МП): відірваність єпископату від священства, а священства від мирян, надто великі єпархії, наявність різних псевдоправославних груп та «внутрішніх розколів» тощо. Ми, у свою чергу, погоджуємось з паном Кузьменком, який вказує на «проблеми, які присутні однаковою мірою в обох конфесіях - антиеклезіологічне явище вікарних єпископів, що прийшло з римо-католицизму, практично повна відсутність катехізації, проблеми у богослужбовій практиці та пастирській опіці» [61, c.36].