Що перешкоджає дослідженням соціальних відхилень

Вітчизняна соціологія транслює і примножує загальний ухил до соціології порядку, бо на додаток до загальних існують кілька специфічних національних обставин, що досі гальмували дослідження соціальних відхилень. Першою причиною є "драматична" історія, фактична заборона на вивчення і оприлюднення так званих соціально-негативних фактів за часів СРСР. Бажання тоталітарних режимів мати респектабельний вигляд і демонструвати "монотонність" і "гомогенність" своїх порядків – загальне правило. Нам цікаво було дізнатися від іспанських колег, що перші опитування на тему розповсюдження наркотиків у молодіжному середовищі було здійснено в країні відразу після падіння старого франкістського режиму, тобто у другій половині 1970-х р, а до того часу на тему наркотиків було накладено табу [25, с.349]. Майже повна аналогія з вітчизняним досвідом. Вчені, що копирсаються у "смітті" і досліджують "помийки" викликають в офіційних колах дратівливість та підозри у нелояльності до режиму. Суттєвим аспектом є побоювання щодо деморалізуючого впливу відповідної інформації на населення, яке не мусить знати і думати більше, ніж це встановлено рамками офіційної пропаганди. Хрестоматійним є випадок з дослідженням насильственних смертей і суїциду (першим в країні і, можливо, в Європі), яке здійснив на початку 1820 рр. в Російській імперії академік К. Герман (німець за походженням). Для того, щоб надрукувати свою працю, власне текст доповіді, яку він виголосив на засіданні Академії наук, він, як і належало в Імперії, звернувся з відповідним проханням до президента Академії, міністра освіти, адмірала А.С. Шишкова. Той дав класичну для бюрократа відповідь, автором якої міг би бути будь-хто з політиків чи чиновників і в радянські часи, а можливо і сьогодні (мов. оригіналу): "Статью о исчислении смертоубийств и самоубийств, приключившихся в два минувшие года в России, не почитаю к чему-нибудь нужною, но и вредною. Первое: какая надобность знать о числе сих преступлений. Второе: по каким доказательствам всякий читатель может удостоверен быть, что число сие отнюдь не увеличено. Третье: к чему извещение о сем может служить. Разве к тому только, чтобы колеблющийся преступник, видя перед собой многих предшественников, мог почерпнуть из того одобрение, что он не первый к тому делу преступает. Мне кажется, подобные статьи, неприличны к обнародованию оных, надлежало бы к тому, кто прислал их для напечатания, отослать назад с замечанием, чтобы и впредь над такими пустыми вещами не трудился. Хорошо извещать о благих делах, а такие, как смертоубийства и самоубийства, должны погружаться в вечное забвение" [26, с.13–14]. Підкреслимо ключову думку царського міністра: "Добре сповіщати про благі справі". Мабуть для того, аби не було спокуси сповіщати не про благі справи в СРСР з початку 1930 рр. було закрито так звану моральну статистику і відповідно не оприлюднювалися дані числа злочинів, суїцидів, наркоманів тощо. Заборона існувала до початку 1990-х рр.! В цій ситуації у нас фізично зникли наукові школи і дослідники, які б займалися "негативом". Ми пишімо "зникли", бо ще у 1920 рр. вони реально існували. Наведемо факти з історії кримінологічних досліджень. На початку 20-х рр. в Україні виник дослідницький рух зі створення кабінетів по вивченню особистості злочинця. Ідея була передова – здійснювати комплексні клінічні дослідження шляхом наближення наукових підрозділів до тюремного соціуму. В рамках цього підходу 1924 р. в Одесі створено "Всеукраїнський кабінет по вивченню особистості злочинця і злочинності" (керівник проф. Є.П. Френкель). Кабінет працював при Одеському Допрі і входив у систему виконання покарань – Управління ВТУ УРСР [27, с.162–164]. Аналогічні кабінети виникли у Києві та Харкові. Харківський кабінет почав працювати 1928 р. і мав три секції: пенітенціарну, кримінальну, соціально-економічну. На відміну від Всеукраїнського кабінету в Одесі, харків‘яни схилялися не стільки до біологічного, скільки переважно до соціологічного напрямку досліджень. У багатьох містах України (Дніпропетровськ, Чернігів, Суми, Охтирка) за ініціативи співробітників кабінетів було створено опорні пункти, де працювали юристи-практики за методиками, що розробляли провідні вчені [28, с.56–61]. У Києві вивчення злочинності й особистості злочинця здійснював Інститут науково-судової експертизи та юридична клініка Інституту народного господарства (керівник – проф. Чельцов-Бебутов). В ті часи проводилися масштабні емпіричні дослідження, наприклад, Всеукраїнський Кабінет організував у десяти великих містах республіки одночасне обстеження рецидивістів за допомогою спеціальних анкет [29, с.39–57, 146]. І усе це було зруйновано вщент.

Друга обставина, що пов‘язана з першою і має своє історичне пояснення, може бути сформульована як витіснення соціології з предметного поля шляхом "наступу" суміжних соціально-гуманітарних дисциплін. Кримінологія ще за часів СРСР адміністративним шляхом була передана юристам. Соціологи з цим змирилися, хоча ніде в світі кримінологія не трактується як суто юридична дисципліна, а в США кримінологічними дослідженнями займаються переважно соціологи. Для нас це є суттєвим мінусом, бо кримінологія – нормативна дисципліною при підготовці юристів, отже, має державне фінансування. Наркологія, суїцидологія також обходяться без соціологів, навіть, коли мова іде про соціальну статистику і формулювання відповідних закономірностей та трендів [30]. Не варто розраховувати на те, що хтось буде терпляче чекати соціологів, доки вони займуться тематикою соціальних відхилень, ці нішу займуть представниками інших наукових дисциплін, які і будуть, як вміють, виконувати фактично функції соціальних дослідників. До речі, набирає ваги порівняно нова наукова дисципліна – девіантологія, яка претендує на те, аби зібрати під власний "дах" усі відповідні напрямки та теми.

Третя причина зводиться до особливостей об‘єктів дослідження. Тут ми маємо справу переважно із закритими системами, латентними процесами, стосовно яких виникають різноманітні методологічні і методичні ускладнення. Підвищений "спротив поля", важкодосяжність респондентів, різні організаційні ускладнення. Наприклад, дуже важко отримати дозвіл Департаменту виконання покарань на дослідження у місцях позбавлення волі і т.і. Подібні труднощі відлякують молодих дослідників. Чи не тому у нас найбільш чисельно представленою є соціологія освіти, бо кожний викладач може без проблем "заходити у поле", використовуючи потоки й групи студентів, з якими працює? В останні часи намітилася і ще одна проблема: соціолог, який вивчає "слизькі" питання, що торкаються можновладців, наприклад, корупцію, стає потенційним об‘єктом переслідувань, навіть, судових позовів. Такі факти вже мали місце і в Україні, і в Росії. Сумне ноу-хау полягає у тому, що проти соціологів використовується судова система – формально атрибут демократичного суспільства. А оскільки судді самі становлять найбільш корумповану категорію держслужбовців, то, не включено, вони радо будуть задовольняти позови проти соціологів, як це мало місце в російській Тюмені. Місцевий суддя зобов‘язав к.с.н. Ігоря Грошева спростувати дані соціологічного опитування щодо корупції в Тюменському юридичному інституті МВС РФ. Рішення викликало значний резонанс в соціологічних колах Росії і за її межами, за словами Грошева, з ним зв‘язувався навіть президент міжнародної соціологічної асоціації Мішель Вівйорка, бо різне бувало, і дані досліджень, наприклад, утаємничувалися, але ще не було прецеденту, аби їх спростовували у судовому порядку [31]. Харківський соціолог к.с.н. Юлія Свежєнцєва цього ж 2009 року отримала сурову догану від ректора ХНУВС (з відповідними матеріальними санкціями) за оприлюднення даних ініціативного дослідження стосовно корупції в ДАЇ без дозволу на те керівництва. Отже, дійсно, "добре сповіщати про благі справі" і горе тому, хто приносить дурні новини.

Нарешті, зупинимося на організаційних причинах. На початок 1990-х рр. ні про які наукові школи або центри з вивчення соціальних відхилень у нас із зрозумілих причин мова не йшла. Тут, як може в жодній інший галузі, потрібна безперервна традиція, зразки наукових досліджень, спадковість. Хтось завжди мусить очолити рух, стати на чолі ланцюжка, до якого будуть приєднуватися неофіти. Відразу, з падінням заборон на "гостру" тематику, цього не сталося. Тут існують об‘єктивні причини, про які вже згадувалося вище. А які ресурси для майбутнього?

Наша соціальна наука має на сьогодні три основні організаційні ресурси: по-перше, це академічна наука за рахунок держави, по-друге, наука університетська, по-третє, "комерційна" соціологія, що живиться госпрозрахунковою тематикою. Щодо комерційних структур і політичних партій, то їх інтерес не виходить за межі маркетингу, реклами, забезпечення електоральних кампаній. Вітчизняний бізнес ще не дозрів до того, аби фінансувати тематику широкого суспільного змісту. Щоправда за останні роки за підтримки міжнародних інституцій та донорів в Україні здійснено доволі масштабні дослідницькі проекти з розповсюдження нелегальних наркотиків, торгівлі людьми, корупції.

Академічна наука має, на наш погляд, має також певний борг в щодо досліджень соціальних відхилень. Інститут соціології НАН України на момент виникнення у 1990 р. фактично не включив у свою структуру відповідний відділ або напрям досліджень. І це є проявом суб‘єктивного фактору, відсутністю в певний момент впливового ініціатора, який би міг започаткувати школу чи "науковий ланцюжок". До речі, у РФ академічна соціологія включає відповідний напрямок – Центр девіантологічних досліджень, який дії у Санкт-Петербурзі під керівництвом Я. Гілінського. Щодо вищих навчальних закладів, то тут наукові школи виникають, як правило, відповідно до галузевого профілю і основних навчальних спеціальностей (за винятком "класичних" університетів, де ситуація є більш ліберальною). Не випадково, що реальний систематичний початок розробки тематики відхилень припадає на ВНЗ системи МВС України. Принаймні, два сучасних заклади – Харківський національний університет внутрішніх справ і Луганський національний університет внутрішніх справ ім. Е. Дідоренко – спромоглися очолити цей рух. Саме там протягом останніх років проведена низка соціологічних досліджень з питань злочинності, наркоманії, протизаконного насильства в ОВС, корупції тощо, видано ґрунтовні монографії за їх підсумками. Також на регулярну основу стають наукові конференції відповідної тематики. Так, У Луганську восени 2008 р. відбулася конференція "Проблеми якості інформації про злочинність", а у Харкові – "Девіантна поведінка: соціологічний, психологічний, юридичний аспекти" [32]. Плануються подібні заходи і в наступному. Окрім цього за останні роки в Україні відбулося кілька захистів кандидатських дисертацій з девіантологічної тематики, і, нарешті, окрема секція на першому соціологічному конгресі, що репрезентує дослідження двадцяти українських дослідників під рубрикою "Соціальний порядок і соціальні відхилення", говорить що поволі біла пляма в український соціології заповнюється, і є сподівання, що цей рух не перерветься і в майбутньому.

Література: 1. Зиммель Г. Как возможно общество? // Социологический журнал. – 1994. – №2. – С.101–114. 2. Мертон Р.К. Социальная теория и социальная структура (фрагменты) / Под общ. Ред. В.В. Танчера; Реферативный перевод и вступ. статья В. Костинской. – К.: Ин–т социол., 1996. – 112 с. 3. Конт О. Cистема позитивной политики // Западно-европейская социология ХIХ века: Тексты/Под ред. В.И. Добренькова. – М.: Издание Международного Университета Бизнеса и Управления, 1996. – 352 с. 4. Див. більш докладно: Рущенко І.П. Соціологія злочинності. – Харків: Вид-во Націон. ун-ту внутр. справ, 2001. – 370 с. 5. Ферри Э. Уголовная социология: В 2-х т.: Пер. с фр. – СПб.: Просвещение, 1910. – Т.2. – 478 с. 6. Гоббс Томас. Левіафан/Пер. з англ. – К.: Дух і Літера, 2000. – 606 с. 7. Кули Ч. Х. Человеческая природа и социальный порядок. М.: "Идея-Пресс", 2000. 8. Парфенов А. Проблема социального порядка в свете социобиологии // Власть. – 2008. – №2. – С. 42–44. 9. Баразгова Е.С. Американская социология (традиция и современность): Курс лекций. – Екатеринбург: "Деловая книга", Бишкек: "Одиссей", 1997. – 176 с. 10. Абельс Хайнц. Проблема социального порядка в социологии Талкотта Парсонса // www/soc/pu/ru|materials/golovin/reader/abels/r 11. Бауман З. Социологическая теория постмодерна // Человек и общество. Хрестоматия / Под ред. С.А. Макеева. – К.: Ин-т социологии НАН Украины, 1999. – 272 с. 12. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания: Пер. с англ. – М.: Медиум, 1995. – 323 с. 13. Каменева В.А. Взаимосвязь социального порядка и языка. Национальная принадлежность как одна из мишеней идеологических технологий // Вестник ТГПУ. – 2006. – Выпуск 4 (55). Серия: Гуманитарные науки (филология). – С. 118–124. 14. Смирнова Р.А., Смирнов В.Э. Культурно-цивилизационные основания социального порядка и способов его изучения // Проблемы управления. – 2007. – №3 (24). – С. 198–204. 15. Знанецкий Ф. Функции социологи как науки о культуре // Человек и общество. Хрестоматия / Под ред. С.А. Макеева. – К.: Ин-т социологии НАН Украины, 1999. – 272 с. 16. Гилинский Я. Девиантология: социология преступности, наркотизма, проституции, самоубийств и других "отклонений". – СПб.: Издательство "Юридический центр Пресс", 2004. – 520 с. 17. Головаха Е.И., Панина Н.В. Социальное безумие. История, теория, современная практика. – К.: Абрис, 1994. – 168 с. 18. Голосенко И.А. Питирим Сорокин о внутренних нарушениях социального порядка // –СОЦИС. – 2000. – №4. 19. Кудрявцев В.Н. Социальные деформации (причины, механизмы и пути преодоления). – М.: Ин-т гос. и права РАН, 1992. – 134 с. 20. Кетлє А. Человек и развитие его способностей или опыт общественной физики. В 2-х т./Пер. с фр. – СПБ.: Издательство О.И. Бакста, 1865. – Т.1. – 230 с. 21. Дюркгейм Е. Социология. Ее предмет, метод, предназначение / Пер. с фр., составление, послесловие и примечания А.Б. Гофмана. – М.: Канон, 1995. – 352 с. 22. Давыдов А.А. Модульный анализ и конструирование социума. – М.: Ин-т социологии РАН, 1994. – 198 с. 23. Ли Д.А. Преступность в структуре общества. – М.: Информ.-издат. агентство “Русский мир”, 2000. – 153 с. 24. Капусин В.С. Синергетика социальных инновационных процессов. http://spkurdyumov.narod.ru/Kpstn.htm 25. Молодежь и наркотики (социология наркотизма) / Под ред. проф. В.А. Соболева и доц. Рущенко И.П. – Харьков: Торсинг, 2000. – 432 с. 26. Гернет М.Н. Моральная статистика: Уголовная статистика и статистика самоубийств. – М.: Изд-е ЦСУ, 1922. – 270 с. 27. Чепульченко А.М. Из истории криминологических исследований в Украинской ССР // Труды Киевской высшей школы МВД СССР. – К.: КВШ МВД СССР, 1973. – С.160–172. 28. Даньшин И.Н. Введение в криминологическую науку. – Харьков: Право, 1998. – 144 с. 29. Проблемы преступности / Сб.: Вып. 4. – М.: Изд-во нарком. внут. дел РСФСР, 1929. – 256 с. 30. Первомайский Э.Б., Линский И.В. Реконструкция реального распространения опиоманий с помощью системы мониторинга эпидемиологических показателей в Украине // Архів психіатрії. – 1998. ­– №1 (16). – С.24–30. 31. Социология для милиции не наука // http://www.infox.ru/accident/incident/2009/07/09/Tyumyenskiy_sud_priz.phtml 32. Девіантна поведінка: соціологічний, психологічний, юридичний аспекти: Матеріали науково-практичної конференції (Харків, 14 березня 2009 р) – Х.: Вид-во Хар. Нац. ун-ту внутр. Справ. 2008. – 154 с.