З точки зору дослідження феномену соціальних відхилень "соціальний порядок" залишається ключовим терміном, бо він відображає те, стосовно чого тільки і можна розглядати соціальні відхилення (порушення). Але і "соціальний порядок" втрачає сенс, якщо ми не маємо на увазі можливості його заперечення і відхилення від "директивної траєкторії". Імпліцитно поняття порядку містить ідею порушень та відхилень. Отже, Конт зробив більше, ніж мав на увазі. І тема соціальних змін ("прогрес" в соціології Конта) також є доречною в контексті теми відхилень, бо розвиток соціальних систем, утвердження нових порядків здійснюється до сього часу не як планомірне втілення інтелектуальних проектів, а, скоріше, через циклічні соціальні струси і подолання хаосу. З теоретико-методологічного боку поняття порядку і відхилень не є конкуруючими, вони утворюють нерозривну категоріальну пару, де кожне поняття, дійсно, може бути предметом окремого дослідження, але це не заперечує і не перекреслює саму зв‘язку.
Якщо спостерігається факт колективного життя протягом більш-менш тривалого часу (навіть, якщо це є колонія піратів на далекому острові), то правомірно говорити про існування відповідного порядку, який може стати об‘єктом соціологічного дослідження. Немає і ніколи не було універсального порядку, хоча відповідна ідея і бажання встановити єдиний для всіх племен і народів устрій існувала раніше, і не зникає досі. Кожний порядок ставить на порядок денний узгодження основних компонентів соціального життя, що мають функцію підтримки цього порядку, – базових цінностей та вірувань, знакових систем і культурних компонентів, традицій, певних інституцій і політичних форм. Системність є іманентною рисою будь-якого порядку. Навіть лексичні форми і норми, як вважають філологи, певним чином узгоджуються з соціальним порядком [13]. За критерієм системності соціальні порядки являють певний континуум. Низька системність є ознакою слабкого соціального порядку, тобто соціальне життя до певної міри є дезорганізованим, супроводжується глибокими конфліктами, наприклад, релігійними, класовими, громадянськими, сепаратистськими війнами, характеризується значними обсягами порушень та відхилень, причому останні можуть конкурувати з соціальним порядком у намаганнях утвердити себе як норму. Надвисока системність, що притаманна тоталітарним системам, супроводжується намаганнями викорінити будь-які дисидентські прояви, плюралізм думок і ідеологій, "залікувати" назавжди так звані "соціальні виразки" і в решті-решт дійти відомого ідеалу: один Бог, один фюрер, одна партія, єдиний і неподільний народ. Очевидно, на шкалі системності можна знайти і "золоту середину", коли соціальний порядок певним чином збалансовано з відхиленнями, і це дає можливість, з одного боку, біль-менш комфортно існувати основній частині громадян, а з іншого – мати шанс на розвиток і соціальні зміни.
Треба розрізняти соціальний порядок як такий від його можливих оцінок. Тема соціального порядку є вельми заідеологізованою, кожний порядок має своїх адептів і захисників, і не тільки з боку офіційних кіл та правлячих еліт, що є природним явищем. Руйнація у ХХ ст. низки фашистських, диктаторських, комуністичних порядків залишила по собі чисельних прихильників старих режимів та публіку, налаштовану на ностальгію за "славними часами". Так само – немає такого порядку, який би не був об‘єктом критики. В сучасну епоху ідеологічні дискусії на тему, який устрій є кращим, – звичне явище. Іноді це робиться вельми професійно із залученням лексики та ідей сучасного наукового соціального дискурсу. Наприклад, в одній публікації білоруські колеги-соціологи доволі розлого і системно доводять, що кожний порядок треба розглядати історично в культурно-цивілізаційному контексті, отже, сучасний "білоруський порядок" має таке ж право на існування як і інші [14]. Ми не ставимо під сумнів цю тезу, і розуміємо направленість статті в контексті серйозної критики білоруських порядків з боку міжнародних демократичних інституцій. Питання виникає у площині етики наукових досліджень та завдань соціальної науки. Чи варто соціологу виступати апологетом того чи іншого режиму? В історії соціальних наук є чимало прикладів критики соціальних порядків, в т.ч. і "власних", проте апологія – не в дусі критичної у своїй основі соціологічної науки. Ф. Знанецький вказував на те, що для багатьох вчених поняття "соціальний порядок" є, скоріше, етичним, ніж науковим. Виникла навіть пропозиція на цій підставі виключити поняття з кола наукових термінів (Gurvitch). Знанецький не поділяв подібних крайнощів і стверджував: "соціальний порядок" потрібно зберегти в об‘єктивному, не ціннісному значенні, оскільки він допомагає відрізнити соціологію від інших наук [15, с.179].
Кожний соціальний порядок не тільки відстоює своє право на існування ідеологічно, але і докладає чимало практичних зусиль для власної пролонгації. Репресивне право і політичні інституції, державні політика і спеціальні програми, ЗМІ, освіта, громадська думка, традиції залучаються до цієї справи. Відповідні дії мають назви "профілактика", "попередження", "боротьба", "протидія", "придушення", "пацифікація", "наведення конституційного порядку", а об‘єктом є різноманітні відхилення, що на думку керівної еліти загрожують усталеному порядку. Саме панівний клас, домінуюча релігійна конфесія, правляча еліта беруть на себе роль захисників існуючого порядку, який, як правило, включає їх привілейоване становище як норму права або традицію. І мова може йти не тільки про злочинність, наркоманію, гомосексуалізм чи не сплату податків. Після демократичних революцій в Сербії, Грузії, Україні сучасна російська правляча еліта відчула дискомфорт і непереборне бажання законсервувати власний порядок, який було створено після передачі влади В. Путіну. Ми не маємо офіційних даних стосовно фінансування та організаційних ресурсів програми "contra" (за неофіційною інформацією у Кремлі було створено спеціальний комітет по протидії Оранжевій революції, який очолив найближчий соратник російського лідера і майбутній президент Дм. Медведєв), але зовнішні прояви "профілактичної" кампанії в Росії і на пострадянських теренах вражають своїми масштабами. Таким чином, в свідомості російського істеблішменту події в зазначених країнах розцінено як небезпечні відхилення, які загрожують в перспективі російському політичному порядку, а це, з точки зору кремлівського керівництва, дає йому моральне право на вживання попередніх заходів по недопущенню відповідного сценарію. На цьому прикладі ще раз підкреслимо, що оцінка є суттєвим і органічним компонентом кожного соціального відхилення. А те, що революція є завжди "відхиленням", не викликає жодних сумнівів, спірним завжди залишається характер оцінки події.
Таким є об‘єктивний бік справи. Чи можна в цьому контексті проголошувати право режиму на власний захист? В ХХ ст. виникали ситуації, коли постскриптум таке право заперечувалося: відомі релігійні та політичні дисиденти, наприклад, антифашисти або діячі визвольних національних рухів, не тільки отримували реабілітацію, але й паралельно притягувалися до відповідальності їх гонителі. Дійсно, з соціологічної точки зору захисна функція є, безумовно, фундаментальною та універсальною властивістю соціального порядку. З позицій структурного функціоналізму заперечувати це важко і ще більш складно пояснити феномен реабілітації "підривників" старого порядку. "Гонителям" можна хіба що закидати перевищення міри жорстокості, але і це є відносною річчю, бо в історії людства завжди знайдуться більш радикальні прецеденти, коли держави, церкви, суверени не зупинялися перед будь-яким насильством, освячуючи його вищою доцільністю. Очевидно, в сучасну епоху треба ставати на позиції соціального конструктивізму і проголошувати тезу, згідно якої люди, політичні партії, лідери несуть відповідальність за зміст соціального порядку, який вони творять власними руками. Але предмет "відповідальності" може бути встановлений лише стосовно інших порядків, які настільки впливові, що можуть, наприклад, виконувати критичну або контролюючу функції.
Уточнення терміну "соціальні відхилення"
Тема соціальних відхилень доволі широко висвітлюється в сучасній науковій літературі, тут перехрещується інтереси багатьох дисциплін. Зупинимося лише на деяких питаннях, які є дискусійними і становлять інтерес для подальших соціологічних досліджень. В теоретичній соціології, на нашу думку, проблематика відхилень має умовно нижчий статус, ніж дискурс соціального порядку, і це позначається на рівні її розробленості. Не до кінця вирішеним є термінологічне питання. В сенсі відхилень вживаються поняття "девіація", "соціальні порушення", "соціальні деформації", "соціальні дисфункції", "соціальні патології ". Навіть перше з цього ряду – девіантність – викликає суттєві роздуми щодо його співвідношення з "соціальними відхиленнями". На перший погляд, "девіація" (девіантність, девіант) є лише латинським еквівалентом "відхилення". З точки зору лексичної це так і є, бо deviatio перекладається як відхилення від будь-чого. Але в понятійно-категорійному апараті соціології девіантість вже зайняла своє місце як вираження певного класу відхилень від соціальної норми. Існує коло девіації, що становлять предмет девіантології як окремої наукової дисципліни. Наприклад, Я. Гілінський, автор монографії "Девіантологія ", включив до цього списку наступне (за главами книги): злочинність, тероризм, корупція, наркотизм, пияцтво та алкоголізм, самовбивства, сексуальні відхилення (проституція, гомосексуалізм і т.і.) і деякі інші (правопорушення, аморальні проступки, графіті, обжерство, ігрова залежність) [16].
Щодо соціальних дисфункцій і патологій, то ці поняття є негативно забарвленими і, очевидно, можуть вживатися до деяких класів явищ, які однозначно засуджуються в рамках даної культури (конвенціональні девіації) або очевидними є їх руйнівні наслідки для соціальної системи. Принциповим питанням для термінологічних уточнень є відповідь на питання: "що саме порушується, або стосовно чого фіксується відхиляння?". Стосовно "девіації" усе є вирішеним, цей термін і його похідні вживаються для позначення типів поведінки, коли актори не рахуються з існуючими нормами і цим самим кидають виклик оточенню, наносять моральну або матеріальну шкоду, ігнорують суспільні інтереси тощо. При цьому випадки божевілля і неосудної поведінки не потрапляють під це визначення, бо до уваги беруться лише факти усвідомлених дій (актор знає про заборону щодо дії або про осуд відповідних вчинків) [17]. Класифікуючим чинником тут виступають власне норми, які є предметом порушень.
На наш погляд, термін "соціальні порушення" можна вживати у більш широкому значенні. Ми пропонуємо "підняти" поняття "соціальні відхилення" до класу максимально загальних термінів, і тим самим зрівняти його статус з тим місцем, яке у науковому дискурсі належить "соціальному порядку". Отже, чому власне ми мусимо виходити включно з соціальних норм для визначення усіх типів і різновидів відхилень? Соціальний порядок є більш складним і розгалуженим феноменом, ніж, навіть, аксіонормативний порядок, і на цій підставі до "відхилень" ми можемо відносити ширший клас явищ. Своїм змістом соціальні відхилення демонструють суперечливі як просторові, так і часові зміни, що ставлять під сумнів чи повністю відкидають соціальний порядок. Девіації, про які йшла мова, безумовно, є соціальними відхиленнями, але так би мовити просторового і структурного змісту. Вони означають, що в соціальному просторі є певні групи, актори, які не визнають в повному обсязі, чи частково, соціальний порядок. Як правило, статуси цих позицій є здебільшого маргінальними, тобто вони – ніби то відсунуті з центра на периферію соціального простору. Девіанти можуть бути соціально-пасивними або займати войовничу позицію і намагатися довести свою правоту, вести символічну боротьбу з панівними настроями, домагатися скасування тих чи інших заборон, доводити правильність і легітимність власного способу життя. Наприклад, в останні десятиліття ми є свідками активних диспозицій, що виробляли іммігранти, сексуальні меншини, курці марихуани, раніше свої права виборювали релігійні меншини або жінки, що бажали вчитися в університетах і голосувати на виборах. Але головна риса цих і подібних відхилень – відносна постійність існування та співіснування з нормативними соціальними формами, доповнення або "розбавлення" соціального порядку порушеннями та порушниками, поділ соціального простору на прозорі і затемнені соціальні сегменти, які належать девіантам, що часто-густо змушені приховувати власне існування, практики, плани та настрої.
У часовому вимірі мова іде вже про соціальні відхилення (порушення) ціннісного, інституційного або структурного характеру, які можуть бути короткочасними розладами старого соціального порядку або перехідними формами до нового порядку. В історії соціальних систем є періоди дестабілізації, що виникають з більшою або меншою частотою і у більшості не піддаються точному прогнозуванню. Дестабілізація може охоплювати різні системні рівні соціального. В макросоціальному аспекті мова іде про соцієтальні струси на кшталт воєн, революцій, масштабних криз, у т.ч. і природного ґенезу, які руйнують попередній соціальний порядок. На мезорівні соціальні відхилення можуть стосуватися окремих соціальних груп або інституцій (деінституціоналізація); на мікрорівні – зводитися до мутацій тих чи інших типових соціальних дій, розладу усталених рольових сценаріїв.
У широкому розумінні термін "соціальні відхилення" наближається до поняття "порушення", хоча і тут варто не упускати принципову різницю. Поняття "соціальні порушення" використовував П. Сорокін у своїй відомій праці "Соціокультурна динаміка". Усі анормальні відхиляючі події американський соціолог поділяє на п‘ять класів за їх змістом – політичні, соціоекономічні, національні та сепаратистські, релігійні, і, нарешті, змішані порушення. В роботі він ставив доволі амбітну ціль – квантифікувати відповідні події в історії європейської цивілізації, яка і була об‘єктом його дослідження. В основу кількісних підрахунків було покладено спеціально розроблені шкали оцінювання історичних прецедентів в балах. Враховувався масштаб соціальних негараздів, рівень насильства та жорстокості, які супроводжували порушення. Кожний історичний факт отримував свою оцінку як суму балів за відповідними шкалами [18].
На наш погляд, порушення, які досліджував Сорокін є циклічними, тобто діахронічними, тобто це соціальні відхилення у часовому вимірі. Термінологічну різницю поміж поняттями "соціальні відхилення" і "порушення" (у сорокінському сенсі) або "соціальні деформації" (В. Кудрявцев [19]) ми бачимо в тім, що перший термін можна використовувати як більш широкий та всеохоплюючий. На нашу думку, "соціальні відхилення" включають два основні типи явищ: (1) системно-структурні, які можна інтерпретувати у категоріях соціального простору, (2) циклічні, тобто відхилення у часовому вимірі. Розглянемо їх більш докладно.
Системно-структурні відхилення є різними формами девіантної поведінки. Кожна цивілізація, кожна культура визначають свої заборони і своїх девіантів відповідно до змісту соціального порядку, передусім, стосовно ключового елементу – установлених соціальних норм. З точки зору соціального простору можна вважати, що існують певні сегменти (позиції, ролі, диспозиції, статуси), які умовно знаходяться за "червоною лінією", що відділяє "заборонене" від "нормального". Дискутивним є питання стосовно "глибини" релятивізму девіантних відхилень, іншими словами: чи є наскрізні норми і девіації, або кожна цивілізація і культура визначають і перевизначають ці речі? Питання релятивізму соціальних відхилень в історії соціальних наук вирішувалося по-різному, і на разі немає можливості простежити усі світоглядні і теоретичні нюанси дискусії. Зазначимо, що у разі визнання наявності абсолютних заборон або як у лексиконі юристів ХІХ ст. – "природних злочинів", а отже і вічних типів девіантів (на кшталт, убивць), і згідно нашої ідеї нерозривності пари "соціальний порядок – соціальні відхилення", логічно вважати, що завжди існувала незмінна складова соціального порядку, яка не піддається "корозії часом". Якщо ні, то логічним є твердження про унікальність соціальних порядків, які можна, дійсно, нібито починати писати з чистого аркушу паперу.
А чи можна мислити суспільство, у якому не має власних девіантів? Утопісти усіх часів і народів саме і будували подібні уявні конструкції. Маркс і його послідовники в комуністичному русі та у СРСР щиро вважали: злочинність можна викорінити або її позбутися за рахунок встановлення такого порядку, який буде позбавлений факторів, провокуючих людей на здійснення кримінальних вчинків. Опоненти з успіхом доводили протилежне, бо на відміну від марксистів мали під своїми твердженнями доволі солідну емпіричну базу. Першим про "залізний закон злочинності" висловився А. Кетлє, який вивчав кримінальні статистики, що на той час почали складалися у Франції, Бельгії, Англії [20]. Е. Дюркгайм перетворив це на більш широку концепцію нормальних фактів, до яких він відносив (незалежно від суспільної оцінки) усі масовидні усталені явища, якщо ті повторюються з року в рік у властивих їм пересічних масштабах. Більш того, за Дюркгаймом, вони є частиною соціального порядку або тою противагою релігії, моралі. праву, яка і врівноважує усю систему: "злочинність нормальна, бо суспільство, що його полишене, було б зовсім неможливим" [21, с.87]. Ідея, або, скоріше, саме дефініція нормальності так званих соціально-негативних явищ, запропонована французьким соціологом, не було підтримано а ні громадськістю, а ні науковими колами. Сама теорія Дюркгайма є бездоганною, але вербально "нормальність" є для суспільства певною фортецією, яку здавати не можна, навіть, якщо цього домагаються авторитетні вчені. Зазначимо, що "соціальні відхилення" завжди залишаться оціночною категорією. Для того, аби явище, поведінка, стиль життя фігурували як відхилення потрібен не тільки формальний соціальний порядок, але і активна громадська думка, суб‘єктивна оцінка, що може поступово об’єктивуватися, ставати певною догмою життя, правовою нормою. І в цьому контексті визнання злочинності, проституції, суїциду, алкоголізму "нормальними соціальними фактами" є недоречним, незважаючи навіть на те, що мав на увазі Дюркгайм, бо тим самим порушується внутрішня логіка оцінки.
Але за своєю суттю ідеї Кетлє і Дюркгайма зберігають наукову цінність і отримують нові оригінальні імпульси розвитку. Цікавою, хоча і до певної міри радикальною, є концепція МАКС – модульний аналіз конструювання соціуму, – яка належить російському соціологу Ю. Давидову. Він виходить з більш широких системних закономірностей і доводить: кожна автономна система (маються на увазі і фізичні, і біологічні, і соціальні об‘єкти) в нормальному своєму стані має у структурі так звану "дисгармонійну складову". Вона виконує спеціальну функцію потрібну для розвитку системи. В соціальних системах – це і є девіанти в широкому розумінні цього терміну [22]. Сучасний московський соціолог Д. Лі використовує теорію Давидова, аби довести, що в "нормальному" суспільстві є "нормальна" константа чисельності злочинців, що дорівнює 5,6% всього населення [23]. Ці ідеї, на наш погляд, не можна вважати доведеними теоріями, а радше – науковими гіпотезами. Але вони ніби то ставлять крапку в дискусії про можливість викорінити сегмент девіантів і створити ідеальне суспільство. Отже, в соціальному просторі кожного суспільства є групи людей, субкультури, хабітулізовані практики, що розглядаються іншою частиною соціуму або, принаймні, тими, хто займає панівні позиції, як "соціальне відхилення". І ми не маємо жодного емпіричного факту, надійного свідоцтва, що може бути по-іншому, тобто нам не відомі суспільства, які б не несли у своїй структурі відхиляючі компоненти, навіть, якщо це дуже успішні та динамічні соціальні системи.
Тепер перейдемо до іншого типу соціальних відхилень, які нами визначені як циклічні або діахронічні. Кожне суспільство, цивілізація, народ у своїх історичній ретроспективі долали кризові явища. Останні на відміну від стійких "внутрішніх" девіації мають свій початок і кінець. Протягом тижнів, місяців або кількох років з суспільством відбуваються іноді немислимі речі з точки зору тих, хто виріс і сформувався за умов старого порядку. У спостерігачів складається враження загибелі соціального світу, до якого вони звикли, усе образно кажучи стає з ніг на голову. Поглянемо на ці періоди крізь призму категорійної пари "соціальний порядок – соціальні відхилення". Найбільш високого рівня соціальні відхилення циклічного характеру мають соцієтальний або навіть міжнародний чи цивілізаційний зміст. Соцієтальні відхилення означають системну кризу, коли старий соціальний порядок розпадається в масштабах суспільства або існує така загроза, і реалізується катастрофічний історичний сценарій. Відомий китайське прислів‘я не радить жити в епоху великих змін. Розпад соціального порядку, яке б світле майбутнє не маячило попереду, погіршує умови більшості населення, може супроводжуватися сплесками насильства, саме в ці періоди вибухово збільшуються обсяги "звичних" девіації.
Загальна схема циклу відхилення виглядає наступним чином: Старий соціальний період – Перехідний стан суспільства – Новий соціальний порядок. Проміжну ланку доволі ефективно можна інтерпретувати з позицій соціальної синергетики. В світлі цього підходу на місце старого соціального порядку приходить стан соціальної невизначеності або неврівноваженості. Він є соцієтальним відхиленням як з позицій старого, так і нового соціального порядку. Саме так сприймає періоди невизначеності суспільна свідомість, в російській лексиці доволі точно емоційне сприйняття циклу відображає словосполучення "смутное время". Прихід "нового" порядку здається чимось невідворотнім лише в історичній ретроспективі (коли усі стають розумними і просвітленими), а безпосередньо у смутні часи є віяло альтернатив, існує можливість впливу на розвиток подій так званих "слабких сил", тобто випадкових подій, волюнтаристських рішень, збіг обставин здатен повернути колесо історії у тому чи іншому напрямку. Класичним прикладом стану неврівноваженості можна вважати так звану горбачовську перебудову в СРСР. Старий соціалістичний порядок у стислий проміжок часу (за історичними мірками) фактично було зруйновано через політику гласності, поступки приватному підприємництву і міжнародну розрядку. Кільканадцять місяців суспільство перебувало у стані невизначеності, коли існувала висока вірогідність реалізації декількох сценаріїв майбутнього порядку. Нарешті перемогла альтернатива, що включала розпад радянської імперії та виникнення на пострадянському просторі окремих соціальних порядків з орієнтацією на капіталізм і архетипічні конструкти етнічних груп та територій. Сьогодні це сприймається як закономірний хід соціальних змін, але ті, хто був учасником доленосних подій можуть пригадати кілька так званих "точок біфуркації", коли у лічені дні хід історії опинявся на роздоріжжі і усе вирішував так званий суб‘єктивний фактор. З позицій усталеного порядку актори періоду неврівноваженості поводять себе як девіанти або факт девіантності взагалі не можна встановити через руйнацію нормативної системи. Таким періодам відповідає поняття соціального хаосу, який як сліпа сила може або народити більш високий і досконалий соціальний порядок або вщент зруйнувати соціум, культуру, цивілізацію.
А чи проявляють себе циклічні соціальні відхилення на мезорівні організації соціального життя? Є підстави дати позитивну відповідь. Розглянемо це в контексті проблеми інновацій. Точка зору на інновації як фактор руйнації елементів старого соціального порядку вже існує. В.С. Капустін вважає, що інновації за своєю природою і призначенням загрожують соціальному порядку, бо останній передбачає гармонізацію чисельних мильтистабільних станів, синхронізацію великої кількості римів і режимів. Але усе це, як правило, виходить з рівноваги внаслідок реформи, впровадження нової масштабної соціальної технології тощо. Порядок, за висловом автора, можна "поранити", якщо підірвати хитку рівновагу, яка існувала до початку інноваційного процесу [24]. З цим варто погодитися, проілюструємо думку відомими подіями сьогодення. Впровадження системи незалежного оцінювання знань випускників шкіл, яке відбулося впродовж двох останніх років в Україні, перетворилося на інноваційний фактор, що до певної міри підірвав усталеність і внутрішні зв‘язки інституту освіти. Система освіти увійшла у стан невизначеності, чисельним педагогічним кадрам, адміністраторам та управлінцям системи освіти фактично "на ходу" прийшлося перебудовувати свою роботу; існують критики цієї інновації, її доля не зовсім ясна. Якщо суспільство в решті-решт визнає нову схему оцінки знань випускників шкіл та вступу до ВНЗ задовільною, і вона стане на довгий час частиною системи світи, то інститут освіти перейде на новий рівень, відбудеться його стабілізація. Але для кожної інновації існує і інший сценарій: неврівноважений стан, суспільна критика й згуртована опозиція можуть повернути інституцію до старого стану або породити щось інше, нову альтернативу. Ми вважаємо, що не буде перебільшенням вважати стани неврівноваженості окремих інституцій різновидом соціальних відхилень саме циклічного характеру.
Типологічна картина соціальних відхилень є доволі складною і об‘ємною. Вище ми розглянули два основних типи соціальних відхилень. А тепер зупинимося ще на одному континуумі соціальних відхилень, де класифікуючим критерієм є оцінка первинних об‘єктивних фактів і компонент. Будемо вважати, що факт відхилення теоретично можна встановити шляхом порівняння соціальних явищ зі структурними елементами соціального порядку. Але соціальне відхилення стає таким лише у світі відповідних оцінок. Особливість нашого підходу – в диференціації оцінок "верхів" і "низів", що в реальному житті існує як не співпадіння/неспівпадіння офіційних і масових народних оцінок (див. Табл 1).
Таблиця 1.
