Непрацездатність може бути і стійкою. Вона визначається медико-соціальними експертними комісіями на відповідний термін або безстроково.
Юридичними фактами, що визначають настання стійкої втрати працездатності особи, є:
1) встановлення групи інвалідності;
2) встановлення групи інвалідності та ступеня втрати про фесійної працездатності;
3) встановлення ступеня втрати професійної працездатності.
Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (ст. 2) передбачено, що інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, та потребує соціальної допомоги і захисту.
Інвалідністю вважається соціальна недостатність (дезадаптація) внаслідок обмеження життєдіяльності людини, яка викликана порушенням здоров'я зі стійким розладом функцій організму, що призводить до необхідності соціального захисту і допомоги. При цьому соціальна недостатність (дезадаптація) визначається як нездатність людини виконувати звичайну для її становища роль у суспільстві. Вона може бути зумовлена обмеженням життєдіяльності з урахуванням віку, статі, місця проживання, освіти тощо. Особа стає нездатною до самостійного проживання, позбавляється можливості налагоджувати соціальні зв'язки, потребує допомоги інших осіб та матеріальної підтримки.
Що стосується життєдіяльності, яка теж фігурує у законодавчому визначенні інвалідів, то тут ідеться про повсякденну діяльність, завдяки якій людина забезпечує своє існування і суспільства загалом шляхом навчання, спілкування, орієнтації, пересування, самообслуговування, контролю за своєю поведінкою, участі у трудовій діяльності тощо. Відповідно обмеження життєдіяльності пов'язане з неможливістю здійснення активних функцій, властивих людині, що ставить її в незручне становище щодо інших членів суспільства. Воно, власне, й призводить до погіршення або втрати можливостей особи до самообслуговування, пересування, орієнтації, спілкування, навчання, контролю за поведінкою, а також до обмеження обсягу трудової діяльності, зниження кваліфікації, тобто до соціальної дезадаптації.
Життєдіяльність людини — це правова категорія. Основними її критеріями законодавство України визначає:
1) здатність до самообслуговування: можливість ефективно виконувати повсякденну побутову діяльність і задовольняти потреби без допомоги інших осіб;
2) здатність до пересування: можливість ефективно пересуватися у своєму оточенні (ходити, бігати, долати перепони, користуватися особистим та громадським транспортом);
3) здатність до орієнтації (системами орієнтації є зір та слух за умови нормального стану психічної діяльності та мови) — можливість самостійно орієнтуватися у просторі та часі, мати уяву про навколишні предмети;
4) здатність до спілкування (комунікативна здатність) — можливість установлювати контакти з іншими людьми та підтримувати суспільні взаємозв'язки (усна мова, читання, письмо, невербальна мова, порушення спілкування, пов'язані з розладом психічної діяльності, тут не розглядаються);
5) здатність контролювати свою поведінку: можливість поводитися у відповідності з морально-етичними і правовими нормами суспільного середовища;
6) здатність до навчання: можливість сприймати, засвоювати та накопичувати знання, формувати навички і уміння (побутові, культурні, професійні та ін.) у цілеспрямованому процесі навчання; можливість до професійного навчання — здатність до оволодіння теоретичними знаннями і практичними навичками та уміннями конкретної професії;
7) здатність до трудової діяльності — сукупність фізичних та духовних можливостей людини, яка визначається станом здоров'я, що дозволяє їй займатися різного роду трудовою діяльністю.
Інвалідність у повнолітніх осіб визначається шляхом експертного обстеження медико-соціальними експертними комісіями, підпорядкованими Республіканському в Автономній Республіці Крим, обласним та міським в містах Києві та Севастополі центрам (бюро) медико-соціальної експертизи.
Направлення хворого до МСЕК з метою його огляду здійснюють ЛКК лікувально-профілактичних закладів за місцем проживання або лікування за наявності стійкого чи незво-ротного характеру захворювання, а також у тому разі, коли хворий був звільнений від роботи протягом чотирьох місяців з дня настання тимчасової непрацездатності чи протягом 5 місяців у зв'язку з одним і тим самим захворюванням за останні 12 місяців, а при захворюванні на туберкульоз — протягом 10 місяців з дня настання непрацездатності.
Відповідно до Положення про медико-соціальну експертизу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1992 р. № 83, медико-соціальна експертиза повинна здійснюватись після повного та всебічного медичного обстеження, проведення необхідних досліджень, визначення клініко-функціонального діагнозу, соціально-психологічного стану, професійно-трудового прогнозу, отримання результатів відновного лікування, соціально-трудової реабілітації та інших даних, що підтверджують стійкий або необоротний характер захворювання. Хворого, який направляється на ме-дико-соціальне експертне обстеження, представляє лікар, який лікує, або голова лікарсько-консультаційної комісії лікувально-профілактичного закладу. Для вирішення соціальних питань запрошуються представники власника підприємства, установи, організації, де працює хворий, або уповноваженого ним органу та профспілкового комітету.
З метою об'єктивної оцінки стану здоров'я і ступеня обмеження життєдіяльності при огляді у МСЕК в кожному випадку проводиться комплексне обстеження хворого: опитування, вивчення необхідних документів, комісійний огляд усіма членами МСЕК та оцінка стану всіх систем організму, вивчення всіх необхідних даних лабораторних та функціональних методів дослідження.
Рішення про інвалідність ґрунтується на оцінці комплексу клініко-функціональних, соціально-педагогічних, соціально-побутових та професійних факторів. При цьому враховуються характер захворювання, ступінь вираженості поруше
них функцій організму, в тому числі тих, що значно впливають на професію, ефективність лікування та реабілітаційних заходів, стан компенсаторно-адаптаційних можливостей організму; клінічний та трудовий прогноз, здатність до соціальної адаптації, потреба в різних видах реабілітації та соціальної допомоги, особисті установки, конкретні умови і зміст праці, освіта та професійна підготовка, вік, необхідність і можливість працевлаштування.
Залежно від ступеня втрати здоров'я законодавством передбачено встановлення трьох груп інвалідності: І, II і IIIі.
Підставою для встановлення І групи інвалідності є стійкі, значно вираженої важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, травмою або уродженим дефектом, що призводять до значного обмеження життєдіяльності людини, неспроможності до самообслуговування і викликають потребу в постійному, що не регулюється, сторонньому нагляді, догляді чи допомозі.
До І групи належать особи з найважчим станом здоров'я, які повністю нездатні до самообслуговування, потребують повного постійного стороннього догляду, допомоги або нагляду, абсолютно залежні від інших осіб або частково здатні до виконання окремих елементів самообслуговування, потребують постійного стороннього догляду, допомоги або нагляду, залежні від інших осіб у забезпеченні життєво важливих соціально-побутових функцій.
Підставою для встановлення II групи інвалідності є стійкі, вираженої важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, травмою або уродженим дефектом, що призводять до значного обмеження життєдіяльності людини, нри збереженій здатності до самообслуговування, та не викликають потреби в постійному сторонньому нагляді, догляді чи допомозі.
До II групи інвалідності можуть належати також особи, які мають дві або більше хвороби, які призводять до інвалідності, наслідки травми або уроджені дефекти та їх комбінації, що в сукупності функціональних порушень призводять до значного обмеження життєдіяльності людини та її працездатності.
Друга група визначається інвалідам з дитинства (учням, студентам закладів освіти І-ІУ рівнів акредитації) за наявності ознак інвалідності на період навчання; після закінчення учбового закладу надається довідка про придатність їх до роботи внаслідок набуття професії.
Інваліди II групи можуть виконувати ту чи іншу роботу в спеціально створених умовах: в спеціальних для інвалідів цехах, де забезпечується організація особливого режиму праці (скорочення робочого дня, індивідуальні норми виробітку, додаткові перерви у роботі, суворе дотримання санітарно-гігієнічних норм, медичний нагляд і систематична лікарська допомога та ін.), на спеціально створених робочих місцях, в надомних умовах з індивідуальним ритмом роботи без обов'язкових норм виробітку, з доставкою в необхідних випадках сировини додому та прийманням вдома готової продукції.
Інваліди II групи можуть виконувати не протипоказані їм види праці, в тому числі і висококваліфікованої, у будь-яких установах і на підприємствах різних форм власності, де адміністрація забезпечує спеціальні умови (наприклад, не-нормований робочий день, невеликий обсяг роботи, необхідні перерви в роботі, режим харчування, окремі приміщення та ін.).
Підставою для встановлення третьої групи інвалідності є стійкі, помірної тяжкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, наслідками травм або уродженими дефектами, що призвели до помірно вираженого обмеження життєдіяльності, в тому числі працездатності, які потребують соціальної допомоги і соціального захисту.
Помірно виражене обмеження життєдіяльності визначається часткового втратою можливостей до повноцінної трудової діяльності (втрата професії, значне зниження кваліфікації або зменшення обсягу трудової діяльності; значне утруднення в набутті професії чи в працевлаштуванні): значне зменшення (більше ніж на 25 %) обсягу трудової діяльності; втрата професії чи значне зниження кваліфікації; значне утруднення в набутті професії чи у працевлаштуванні в осіб, що раніше ніколи не працювали та не мають професії.
Датою встановлення інвалідності вважається день надход-!: ження до МСЕК документів, необхідних для огляду хворого. Інвалідність встановлюється до першого числа місяця, наступного за місяцем, на який призначено черговий переогляд хворого.
Періодичний огляд інвалідів проводиться через 1-3 роки.
Законодавством передбачено три випадки, коли інвалідність встановлюється без зазначення терміну переогляду:
1) чоловікам старше 60 років і жінкам старше 55 років;
2) інвалідам, у яких строк переогляду настає у чоловіків після досягнення 60 років, у жінок — 55 років; 3) при анатомічних дефектах і прирівняних до них станах, стійких необоротних змінах та порушеннях функцій органів і систем організму, неможливості відновлення соціальної адаптації.
Встановлення групи інвалідності на визначений термін (чи безстроково) не позбавляє права особу пройти освідуван-ня у МСЕК достроково. Переогляд інвалідів раніше вказаних строків, а також громадян, інвалідність яким встановлено без зазначення строку переогляду, проводиться при зміні стану здоров'я і працездатності або при виявленні фактів зловживань чи помилок, допущених у встановленні групи
інвалідності.
7 Одночасно зі встановленням інвалідності МСЕК встановлює її причину. Причина інвалідності визначає вид соціального забезпечення, умови та порядок його надання. Такими причинами є:
- Нещасний випадок на виробництві (трудове каліцтво)
2. Професійне захворювання.
3. Поранення, контузія, травма, каліцтво, захворювання, пов'язані із виконанням особою обов'язків військової служби.
4. Захворювання та травми, пов'язані з аварією на ЧАЕС.
5. Загальне захворювання чи травма, не пов'язані з виробництвом; інвалідність з дитинства.
Законодавством України можуть бути встановлені й інші причини інвалідності.
Залежно від причини настання розрізняють три види інвалідності:
1) внаслідок трудового каліцтва,
2) внаслідок професійного захворювання,
3) внаслідок загального захворювання.
Інвалідність вважається такою, що настала внаслідок трудового каліцтва, якщо нещасний випадок, який зумовив втрату працездатності, стався за обставин та умов, які безпосередньо пов'язані з виконанням особою трудової діяльності. Трудовою діяльністю вважаються всі види роботи, які зараховуються до трудового (страхового) стажу особи відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» (статті 8, 11).
