Глава 22. Тенденції розвитку світового господарства

§ 1. СУТЬ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА Й ОСНОВНІ ЕТАПИ ЙОГО РОЗВИТКУ

Поняття світового господарства Світове, або всесвітнє, господарство являє собою сукупність національних економік і особливої сфери суспільно-виробничих зв'язків, що виходять за територіальні межі окремих країн - міжнародних економічних відносин.

У сучасних умовах економічна замкнутість національних господарств не лише нераціональна, бо позбавляє економіку відособленої країни переваг, що випливають з міжнародного поділу праці, спеціалізації та кооперації, а й практично неможлива. Тенденція дедалі більшої взаємозалежності національних економік, підвищення ролі зовнішніх факторів у процесі відтворення в тій чи іншій країні стала загальною.

Таким чином, поняття світового господарства не можна зводити до простої суми національних економік. Не меншою мірою його суть визначається тим універсальним зв'язком між національними господарствами, який забезпечує їхню реальну єдність на основі міжнародного поділу праці, науково-технічної і виробничої кооперації, міжнародної торгівлі, валютних і кредитних відносин, тобто міжнародними економічними відносинами.

Міжнародні економічні відносини являють собою систему господарських відносин між різними країнами світу. Важливими елементами цієї системи є міжнародне науково-технічне і виробниче співробітництво, вивіз капіталу і міжнародний кредит, світова торгівля, міграція робочої сили, міжнародні валютні відносини. В цій системі всі її елементи тісно пов'язані, взаємно переплетені і впливають один на одного. Отже, міжнародні економічні відносини обслуговують взаємодію національних економік, що входять у світове господарство, і тим самим забезпечують його цілісність.

Міжнародні економічні відносини, що визначають суть світового господарства, похідні і залежать від економічних відносин, Що складаються на національних рівнях.

Вони не тільки визначаються рівнем зрілості продуктивних сил і виробничих відносин у різних національних господарствах, а й обумовлюються особливостями економічної політики. Наприклад, зміни конкурентності на світовому ринку товарів якої-не-будь країни, пов'язані з підвищенням або пониженням курсу її валюти, переведенням капіталу в держави з більш пільговим податковим законодавством, відхиленням товаропотоків, викликаних митними бар'єрами, багато в чому визначаються кредитно-грошовою, фінансовою і податковою політикою на національному рівні.

Основні етапи розвитку світового господарства

Світове господарство склалося на початку XX ст. у результаті тривалого історичного процесу, багатовікової еволюції продуктивних сил, поглиблення міжнародного поділу праці, поступового і неухильного включення економік у загальну систему світових господарських зв'язків, що стало наслідком розвитку суспільного виробництва.

Історично первинною формою міжнародних економічних відносин була світова торгівля. Ця форма переважала в епоху капіталізму вільної конкуренції. Процес формування світового ринку одержав новий імпульс після створення в середині XIX ст. у провідних країнах великої фабрично-заводської індустрії, яка вже не могла існувати без світового збуту. У міру розвитку масового виробництва світовий ринок став переростати у світове господарство, що означало висування на перший план, замість переважно торгових відносин, виробничих зв'язків, в основі яких лежав вивіз капіталу. Наприкінці XIX ст. в епоху формування крупних монополістичних об'єднань цей процес в основному завершився.

Утворення світового ринку, а потім і світового господарства, встановлення довготривалих торгових, виробничих і фінансових зв'язків між різними країнами означали кінець національної відособленості хоча б у галузі економіки.

У XX ст. й особливо після Другої світової війни процес включення національних економік у світове господарство став розвиватися в таких, зокрема, напрямах, як повсюдне послаблення митних і адміністративних бар'єрів на шляху вільного переміщення товарів, капіталів і робочої сили; посилення тенденції до інтеграції національних господарств в окремих регіонах; розширення масштабів і видів діяльності транснаціональних корпорацій та перетворення їх у провідну ланку міжнародного обміну;

підвищення ролі міжнародних валютно-кредитних, фінансових і торгових організацій; збільшення взаємозалежності провідних промислових центрів і ресурсодобувних країн в умовах виникнення і нарощування енергетичної кризи.

Ще однією особливістю післявоєнного етапу розвитку світового господарства стало посилення ролі держави в сфері міжнародних економічних відносин. Особливого значення набув вивіз капіталу державою, в тому числі у вигляді державних кредитів, регулювання державою зовнішньої торгівлі, фінансових і кредитних операцій на міжнародному рівні. За безпосередньої участі урядових органів відбувається поглиблення інтеграційних процесів, особливо в Західній Європі. Розробляються і здійснюються на практиці різні проекти погодження політики між країнами в фінансовій, кредитній, валютній, податковій, сільськогосподарській, митній та інших галузях.

 

 

§ 2. ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ ГОСПОДАРСЬКОГО ЖИТТЯ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

Міжнародний поділ праці, науково-технічне і виробниче співробітництво

Система міжнародних економічних відносин формується на основі інтернаціоналізації продуктивних сил, яка у свою чергу виростає із міжнародного поділу праці (МПП). Суть міжнародного (як і будь-якого) поділу праці полягає у єдності двох процесів - розчленування й об'єднання виробництва, відособлення і спеціалізації різних видів трудової діяльності, в їх взаємодії, взаємодоповненні. Міжнародний поділ праці здійснюється з метою підвищення ефективності виробництва, економії затрат суспільної праці, раціонального розміщення продуктивних сил.

Спочатку визначальними факторами міжнародного поділу праці були природні фактори: відмінності між країнами в наявності природних багатств, грунтово-кліматичні умови, географічне положення, розміри трудових ресурсів. Але у другій половині XX ст. в умовах НІР головним фактором формування МПП стає науково-технічний прогрес, рівень розвитку продуктивних сил у різних країнах, стан їх науки й техніки. Зменшення значення природних і географічних факторів для МПП особливо очевидне на прикладі Японії і нових індустріальних країн - Південної Кореї, Тайваню, Сінгапуру, Гонконгу. Міжнародна спеціалізація цих країн практично не пов'язана ні з наявністю у них природних ресурсів, ні навіть з їх географічним положенням.

Другим напрямом впливу НТР на МПП стало обмеження можливості окремих країн створити надміру багатогалузеві національні промислові комплекси. Сьогодні номенклатура продукції, особливо промислових галузей, настільки велика, що жодна країна не зможе забезпечити економічно вигідне виробництво всієї цієї номенклатури. Тому досвід багатьох країн показує, що найефективнішою є концентрація зусиль на створенні спеціалізованих галузей виробництва, органічно вписаних у систему міжнародного поділу праці. Зворотною стороною МПП є міжнародне науково-технічне і виробниче співробітництво, кооперація. Так, сьогодні дедалі важливішим напрямом внутрігалузевого поділу праці стає спеціалізація не за кінцевою продукцією, а за деталями, вузлами і комплектуючими виробами. В сучасному машинобудуванні тільки 15-20% усіх деталей машин є оригінальними, а решта 75-85% - це взаємозамінні деталі або навіть деталі з однаковими технічними характеристиками для багатьох типів машин і обладнання. Відособлення цих видів деталей машин в окремі виробництва - основа розвитку як внутрішньо-національної, так і міжнародної промислової кооперації.

НТР доповнила промислову кооперацію науково-технічним і виробничим співробітництвом, тобто різноманітними формами діяльності в галузі виробництва, прикладної науки, техніки, торгівлі, технічного обслуговування та в інших сферах. Особливого розмаху таке співробітництво набуло в галузях, які стали породженням НТР. Так, корпорації, що лідирують у галузі виробництва інформаційної техніки, укладають велику кількість угод про співробітництво з іншими фірмами, у тому числі й зарубіжними.

Саме міжнародна спеціалізація і кооперація виробництва, всесвітній поділ праці в кінцевому підсумку породжують інші форми міжнародних економічних відносин: вивіз товарів і капіталів, міграцію робочої сили, а також інтеграційні процеси в різних регіонах.

ТНК і розвиток міжнародних виробничих зв'язків

У сучасних умовах відбувається безперервне зростання ролі транснаціональних корпорацій (ТНК) у світовому виробництві, міжнародному поділі праці й міжнародному економічному обміні. ТНК - це найбільші компанії, національні за капіталом і контролем, але міжнародні за сферою своєї діяльності, їхня відмінна особливість - наявність активів за рубежем, які виникають на базі прямих інвестицій. Виникнення ТНК відноситься до періоду після Другої світової війни, коли вони стали панівною формою міжнародних монополій, прийшовши на зміну міжнародним картелям.

ТНК якісно відрізняються від міжнародних картелів на початку віку. Останні створювали підприємства переважно у сировинних і добуваючих галузях, продукція яких призначалася для реалізації в країні, де базувалася дана монополія. Але головна відмінність полягала в тому, що зарубіжні підприємства залишилися технологічно відособленими одиницями, мали повний виробничий цикл, виступали самостійно навіть у збутовій діяльності.

Зростання суспільного характеру виробництва, його інтернаціоналізація в умовах НТР привели до трансформації міжнародних компаній, виникнення ТНК. У межах сучасних ТНК склалися міжнародні виробничі комплекси, єдність яких забезпечується численними виробничими, фінансовими й управлінськими зв'язками. Ці виробничі комплекси базуються на внутріфірмовому поділі праці, коли філіали однієї корпорації в різних країнах спеціалізуються на випуску окремих вузлів і деталей, здійсненні окремих операцій, спільно беручи участь у виробництві готової продукції. Так, ТНК, які діють у галузі радіоелектронної промисловості, перенесли за межі країн базування (в основному в Південну Корею, Сінгапур і на Тайвань) найбільш трудомістку частину виробничого циклу, використовуючи при цьому значний розрив у рівні заробітної плати в розвинутих державах і країнах, які розвиваються.

Ще однією особливістю сучасних ТНК є збільшення в їх числі питомої ваги корпорацій Японії і Західної Європи. Однак корпорації США продовжують зберігати лідируючі позиції в деяких галузях, тісно пов'язаних з реалізацією досягнень НТР. Так, найкрупнішою компанією в галузі виробництва засобів телекомунікації є американська корпорація АТТ, а в десятку найкрупніших ТНК світу за показником обсягу продажу (як і в 80-ті роки) входять такі американські корпорації, як "Ексон", "Дженерал моторз", "Мобіл", "Форд моторз" та ін.

Діяльність ТНК всебічно сприяє зміцненню міжнародних господарських зв'язків, інтернаціоналізації господарського життя. Наприклад, корпорація "Ексон" має 44 нафтопереробні заводи в 23 країнах, її дочірні й асоційовані з нею компанії діють більше ніж у 80 країнах. Величезний обсяг товарів і послуг, які виробляють ТНК у різних регіонах світу, сприяє поглибленню міжнародного поділу праці: поділ праці між країнами доповнюється міжнародним поділом праці всередині фірм.

Інтернаціоналізація господарського життя й економічна інтеграція

Економічна інтеграція - якісно новий етап інтернаціоналізації господарського життя. Вона передбачає зближення і взаємо-переплетіння національних економік, проведення узгодженої державної економічної політики. Інтеграційні тенденції є природним процесом, який випливає із об'єктивних потреб міжнародного поділу праці й науково-технічного прогресу.

Суть економічної інтеграції проявляється в її найважливіших характеристиках.

Це, - по-перше, міждержавне регулювання економічних процесів;

по-друге, поступове формування, замість більш або менш незалежних один від одного національних народногосподарських комплексів, регіонального господарського комплексу із загальною структурою відтворення;

по-третє, усунення адміністративних і економічних бар'єрів, перешкоджаючих вільному рухові товарів, робочої сили і фінансових ресурсів у межах регіону;

по-четверте, зближення внутрішніх економічних умов у державах, які беруть участь в інтеграційних об'єднаннях.

Існують такі основні види інтеграційних об'єднань:

зона вільної торгівлі, коли країни-учасниці обмежуються відміною митних бар'єрів у взаємній торгівлі;

митний союз. коли вільне переміщення товарів і послуг всередині угруповання доповнює єдиний митний тариф стосовно до третіх країн;

загальний ринок, коли ліквідуються бар'єри між країнами не тільки у взаємній торгівлі, а й для переміщення робочої сили й капіталу;

економічний союз, коли на доповнення до всіх перелічених вище інтеграційних заходів гармонізуються різні аспекти економічної політики.

Повна інтеграція передбачає узгодження та проведення спільної валютної, фіскальної, кредитної політики і т. ін., утворення органів наднаціональної влади.

Найбільший розмах інтеграційні процеси одержали в Західній Європі. Ще з перших післявоєнних років функціонував митний, а потім і економічний союз Бельгії, Нідерландів і Люксембургу (Бенілюкс). У 1951 р. було створено Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЕОВС). Нарешті, 25 березня 1957 р. у Римі шість західноєвропейських країн - Бельгія, Люксембург, Італія, Нідерланди, Франція і ФРН - уклали договір про створення Європейського співтовариства (ЄЕС), яке нерідко називали "Спільним ринком". Відповідно до Маастрихтського договору (лютий 1992 р.) ЄЕС трансформувалося з 1 січня 1994 р. у Європейський Союз (ЄС), а число країн-членів зросло до 15. До держав-засновників приєдналися Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Португалія, Австрія, Фінляндія та Швеція.

Реальні досягнення ЄЕС за 30-річну історію його існування великі. Вже в 1962 р. були відмінені кількісні обмеження у взаємній торгівлі країн ЄЕС, а в 1968 р. - мито у взаємній торгівлі промисловими товарами. Був введений єдиний митний тариф щодо третіх країн і до 1969 р. в основному завершився процес створення митного союзу. Неухильно зростав обсяг торгового обороту між країнами ЄЕС і питома вага цього обороту в загальному обсязі їх зовнішньоторгових операцій.

Зросло світове господарське значення ЄЕС. У 1994 р. експорт країн, які входять у це угруповання, становив 40% від обсягу світового експорту (у 1980 р. цей показник дорівнював 34,1%). У межах ЄЕС проводиться єдина аграрна політика, здійснюються великі спільні науково-технічні програми, створений загальний бюджет, кошти якого направляються передусім у фонд підтримки й розвитку сільського господарства і в фонд розвитку економічно відсталих районів, функціонують наднаціональні адміністративні органи - Рада Міністрів, Комісія Європейського товариства, Європейський парламент та ін.

У відповідності з положеннями Єдиного Європейського Акту, з 1 січня 1993 р. було введено вільне пересування факторів виробництва в межах Співтовариства - капіталів, робочої сили, товарів та послуг. Маастрихтський договір передбачає створення єдиного валютного союзу держав-членів ЄС з заснуванням єдиного Європейського банку з правами емісії єдиної валюти ЄВРО з 1999р.

Європейський Союз не єдиний приклад регіональної інтеграції. Сьогодні у світі нараховується понад три десятки зон вільної торгівлі, митних та економічних союзів. Але найбільш примітним, динамічним інтеграційним процесом став процес організації і функціонування північноамериканської зони вільної торгівлі - НАФТА. З 1 січня 1994 р. діє договір між США, Канадою та Мексикою, який передбачає зняття митних бар'єрів на товари в торгівлі між цими країнами, лібералізацію режиму іноземного інвестування і міграції робочої сили. Перспективи розвитку економічної інтеграції в Східній Азії пов'язують зі створенням Азіатсько-тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС). У нього входять 18 держав Азії, Північної та Південної Америки. У відповідності з планами АТЕС передбачається до 2020 р. створити найбільшу в світі зону вільної торгівлі.

Інтеграційні процеси активізуються і в інших регіонах. Найвідомішими інтеграційними об'єднаннями є торговий пакт "МЕР-КОСУР", що діє між Аргентиною, Бразилією, Уругваєм та Парагваєм з 1 січня 1995 р.; Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), в яку входять Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Бруней, а з 1995 р. - В'єтнам, Латиноамериканська асоціація Інтеграції (ЛАІ) у складі Аргентини, Бразилії, Венесуели, Колумбії, Мексики, Парагваю, Перу, Уругваю, Чилі і Еквадору.

 

 

§ 3. ВИВІЗ КАПІТАЛУ І МІЖНАРОДНИЙ КРЕДИТ

Суть і причини вивозу капіталу

Найважливішою формою міжнародних економічних відносин у XX ст. став вивіз капіталу, тобто його експорт в інші країни як приватними корпораціями, так і державою. Можливість вивозу капіталу обумовлена тим, що більшість країн уже ввійшли у світове господарство, пов'язані одна з одною розвинутою мережею транспортних, інформаційних та інших комунікацій.

Необхідність і найважливіша причина вивозу капіталу полягає в його відносному надлишку на національному ринку й обумовленій цим можливості досить прибуткового застосування. У пошуках більшого прибутку і спрямовується капітал за кордон.

Ще одна причина вивозу капіталу полягає у прагненні ТНК використовувати відмінності між країнами у рівні витрат виробництва, передусім - заробітної плати. Одержало широке розповсюдження переміщення трудомістких виробництв, переважно збирання кінцевої продукції, із розвинутих держав у країни, що розвиваються, де заробітна плата в багато разів нижча. В умовах загострення сировинної проблеми причиною зарубіжного інвестування стає прагнення одержати вільний доступ до джерел сировини, забезпечити гарантоване постачання своїх підприємств. Сьогодні капітал вивозиться і з метою одержання переваг, пов'язаних із використанням висококваліфікованої робочої сили, розвинутої виробничої та соціальної інфраструктур.

Форми вивозу капіталу

Існують дві основні форми вивозу капіталу - вивіз позичкового капіталу і вивіз підприємницького (функціонуючого) капіталу. Вивіз позичкового капіталу у вигляді міжнародних позик, які надають як окремі держави, так і великі міжнародні банки, буде розглянуто нижче.

Вивіз підприємницького капіталу здійснюється декількома шляхами:

по-перше, за рахунок будівництва за кордоном власних (або на паях) підприємств;

по-друге, через придбання або контрольного пакету, або просто частини акцій діючих підприємств;

по-третє, шляхом відкриття за кордоном власних філіалів або дочірніх компаній.

Капіталовкладення у зарубіжні підприємства залежно від контролю за останніми поділяються на прямі й портфельні. Прямі інвестиції дають право контролю за зарубіжними підприємствами. Це право - результат володіння контрольним пакетом акцій цих компаній. У міжнародній статистиці до прямих інвестицій відносяться такі, коли у іноземного інвестора виявляється не менше 25% акціонерного капіталу якої-небудь компанії.

Розміри прямих інвестицій за кордоном великі. В 90-х роках щорічний обсяг прямих іноземних інвестицій складав понад 200 млрд. дол. У 1995 р. він зріс до 235 млрд. дол., а накопичені прямі іноземні інвестиції досягли 2,6 трлн дол. Проте у багатьох країнах, що розвиваються, діє законодавство, яке встановлює для іноземних корпорацій граничні ліміти володіння акціями місцевих підприємств у цілому в країні або в окремих галузях. Тому в багатьох випадках іноземні інвестори, замість власних філіалів, можуть створювати тільки змішані компанії за участю місцевого приватного або державного капіталу.

Звідси часто іноземна корпорація не володіє контрольним пакетом акцій місцевого підприємства. Такі вкладення капіталу в акції зарубіжних компаній та інші цінні папери з метою одержання доходу, а не встановлення прямого контролю називаються портфельними інвестиціями. До них вдаються також тоді, коли не вистачає коштів для придбання контрольного пакету акцій або коли спеціально прагнуть до сприяння сильнішого чи досвідченішого інвестора. Поштовх до розвитку портфельних інвестицій дала й інтернаціоналізація операцій фондових бірж, на яких нині проводяться операції з акціями не тільки національних компаній, а й крупних зарубіжних.

Масштаби і напрями вивозу капіталу

У сучасних умовах вивіз капіталу має такі характерні тенденції. По-перше, швидкими темпами збільшуються розміри капіталів, які функціонують на міжнародних ринках і які шукають найприбутковішого застосування.

По-друге, відбувається активізація діяльності ТНК, які відкривають за рубежем нові філіали й дочірні підприємства.

По-третє, на перші позиції у світовому списку експортерів капіталу, відтісняючи США, в першій половині 90-х років виходять Японія (53%), Швейцарія та Тайвань. А найкрупнішими позичальниками стають США (27%), Великобританія, Мексика та Саудівська Аравія. У 90-ті роки рекордні обсяги прямих інвестицій були вкладені в країни, що розвиваються, головним чином, промислове розвинутими державами. В 1993 р. їхній обсяг досягав 65 млрд. дол., а в 1994 р. - 74 млрд. дол. Це в два рази більше, ніж рівень 1991 р. Практично весь потік інвестицій концентрувався в 10-15 країнах, що розвиваються. Помітних успіхів в залученні іноземних інвестицій отримав Китай, який по цьому показнику займав друге місце в світі після США -26 млрд. дол. у 1993 р. (що в шість разів більше, ніж у 1991 р.)

Міжнародний кредит

Вивіз позичкового капіталу здійснюється у вигляді приватних і державних позик через систему міжнародного кредиту.

У світовому господарстві існує декілька форм міжнародного кредиту, які можна класифікувати за такими основними принципами. За строками надання ці кредити поділяються на короткострокові (до одного року), середньострокові (до трьох-п'яти років) і довгострокові (понад п'ять років). Короткострокові й середньострокові кредити звичайно використовуються для фінансування зовнішньої торгівлі, а довгострокові - виробничих інвестицій.

За формою надання розрізняють товарні й валютні кредити. І, нарешті, за цільовим призначенням бувають пов'язані й фінансові кредити. Пов'язані кредити призначені для фінансування певних цільових програм, що спеціально обумовлюється при укладанні кредитної угоди. Ними можуть бути інвестиційні кредити, призначені для капіталовкладень у певний об'єкт, і комерційні кредити, за рахунок яких закуповуються обумовлені товари. Останні часто виступають у товарній формі. Фінансові кредити, як правило, можуть використовуватися позичальником на будь-які цілі. Тому їхня переважна форма - валютна.

За видами позичальників міжнародні кредити можуть поділятися на надані іноземним державам та окремим корпораціям, приватним підприємствам і т. д. У 1995 р. на міжнародних ринках капіталу був встановлений рекорд у сфері обсягів кредитування. За даними організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), угоди всіх типів позичок з 1994 р. зросли з 258 до 388 млрд. дол.

Другою важливою тенденцією розвитку міжнародного кредиту в сучасних умовах виступає підвищення ролі банківського капіталу, посилення його активності в проведенні міжнародних операцій. Передусім це стосується найбільших транснаціональних банків (ТНБ). їхні капітали стрімко зростають, випереджаючи при цьому збільшення всього суспільного банківського капіталу.

У складі ТНБ зростає число японських банків. Одночасно відбувається відносне погіршення позицій ТНБ США. Хоч 14 американських банків, як і раніше, входять до числа 100 найкрупніших банків світу, але частка їхніх активів знизилася. Найкрупніші ТНБ відіграють значну роль при розміщенні Іноземних позик, проведенні інших операцій у сфері міжнародного кредиту.

 

 

§ 4. СВІТОВА ТОРГІВЛЯ

Всесвітній ринок товарів і послуг

Міжнародна торгівля існувала ще в глибоку давнину, але всесвітній ринок як складова частина світового господарства склався на грунті міжнародного поділу праці у період зародження і розвитку капіталістичних відносин. Всесвітній (світовий) ринок - це система обміну товарами й послугами на міждержавному рівні.

У сучасних умовах дедалі більшого значення набуває на світовому ринку торгівля послугами і науково-технічними досягненнями. Остання виступає у формі торгівлі патентами й ліцензіями. Патент дає виключне право на користування винаходом, що закріплюється у відповідному патентному законодавстві. У випадку продажу патенту монопольне право на користування винаходом переходить до покупця. Але власник патенту передає іншим фірмам право на користування винаходом не повністю, а в певних межах, тобто право продати ліцензію. Ліцензія - дозвіл на право використання іншою особою (фірмою) винаходу, захищеного патентом, а також технічних знань, досвіду, торгової марки. Придбання ліцензій дає змогу економити час і кошти на здійснення власних науково-технічних розробок, що особливо важливо для конкурентної боротьби в умовах сучасної НТР.

На всесвітньому ринку складається особлива система цін - світові ціни. В основі формування світової ціни лежить інтернаціональна вартість. У кожній країні існує свій власний рівень суспільно необхідних затрат праці, а отже, й своя національна вартість. Національні вартості не збігаються, що обумовлено відмінностями в технічному рівні виробництва, кваліфікації робочої сили, природно-кліматичних умовах, а тому і в продуктивності й інтенсивності праці за одиницю робочого часу.

У міру розвитку міжнародного поділу праці і втягнений різних країн у світове господарство вартість стає інтернаціональною категорією. Інтернаціональна вартість визначається середньосвітовим суспільно необхідним робочим часом. Але на відміну від процесу формування вартості на національному рівні суспільно необхідні затрати праці в міжнародному масштабі значною мірою залежать від умов виробництва якого-небудь товару в країні, яка є його головним експортером на світовому ринку, а не просто виробником. Усередині ж країни основні виробники й постачальники продукції на ринок - це, як правило, ті ж самі фірми.

Сучасні тенденції розвитку світової торгівлі

На початковому етапі розвитку світової торгівлі в ній переважали вивіз із аграрних країн сировини і продовольства й зворотні поставки в ці країни із розвинутих держав готової продукції. У міру розвитку вивозу капіталу дедалі більшого значення набував експорт обладнання із промислово розвинутих держав у країни, що розвиваються.

НТР, яка змінила характер вивозу капіталу, надала новий імпульс зрушенням у структурі світового експорту. В цій структурі зростає частка продукції обробної промисловості і знижується - добувних галузей.

Найшвидшими темпами (що пов'язано з імпортом капіталу і діяльністю ТНК) і в товарному експорті країн, що розвиваються, зростає частка промислової продукції. Слід підкреслити, що одним із факторів збільшення у світовій торгівлі продукції промисловості, в тому числі й обробної, стало зниження в середині 80-х років цін на нафту.

На динаміці цін на нафту позначився вплив таких факторів (що діють в умовах НТР), як створення нових енергозберігаючих технологій, економічніших двигунів внутрішнього згоряння та інших машин і механізмів, заміщення нафти іншими енергоносіями.

Відносно низька питома вага на світовому ринку сільськогосподарської продукції значною мірою пояснюється тим, що науково-технічний прогрес у цій галузі в розвинутих країнах сприяв зростанню власного виробництва, а отже, і зниженню попиту на зовнішньому ринку. У тих же країнах світу, де проблема самозабезпечення продовольством не вирішена, звичайно відсутні достатні фінансові можливості для імпорту продукції сільського господарства.

Ще однією характерною тенденцією сучасного розвитку світової торгівлі є постійні зміни у співвідношенні сил між різними країнами і групами країн на світовому ринку. Починаючи з 60-х років неухильно знижується частка американського експорту в світовому експорті. В 1960 р. вона становила 20,3%, а в 1992 р. - тільки 12,2%.

Послаблення позицій США на світовому ринку пов'язано із зниженням конкурентоспроможності американського виробництва, що пояснюється багатьма факторами. По-перше, в 60-80-ті роки продуктивність праці в Японії і Західній Європі росла вищими темпами, ніж у США, внаслідок чого з'явилося відносне здешевлення японських і європейських товарів порівняно з американськими. По-друге, в цьому ж напрямі діяв фактор різниці в рівні заробітної плати - в США він був найвищим. Тому ціни на багато японських товарів, особливо на побутову радіоелектроніку, нижчі, ніж на аналогічну американську продукцію. По-третє, в багатьох, передусім, новітніх галузях японські і західноєвропейські компанії виробляють якіснішу продукцію. Нарешті, по-четверте, позначаються і серйозні перепони, які ставили країни ЄЕС на шляху проникнення на їхній ринок американських товарів у вигляді єдиного митного тарифу, компенсацій на сільськогосподарську продукцію і т.п.

Але в середині 90-х років США знову виходять на перші позиції в світі по конкурентоспроможності. За ними йдуть Сінгапур, Гонконг, а також Японія, яка раніше протягом шести років посідала перше місце.

Що стосується країн, які розвиваються, то розширення масштабів їхнього експорту, хоч і відбувається (з 1970 по 1992 р. частка країн, що розвиваються, в світовому експорті збільшилася з 18,4 до 26,2%), причому головним чином за рахунок нових індустріальних країн Південно-Східної Азії, але наштовхується на чималі труднощі. Пояснюється це тим, що більшість країн, що розвиваються, залишаються постачальниками сировини і продовольства, тоді як НТР викликала відносне зниження попиту на дані види продукції на світовому ринку. Сьогодні розвинуті країни самі прагнуть експортувати продовольчі товари і, встановлюючи високе мито, зводять бар'єри на шляху їх імпорту з країн, що розвиваються.

Величезна зовнішня заборгованість і зменшення експортних можливостей викликають зниження темпів зростання імпорту в країнах, що розвиваються.

Зміни у співвідношенні сил на світовому ринку приводять до різного стану торгових балансів головних промислово розвинутих країн світу. Що стосується США, то для зовнішньої торгівлі цієї країни у 80-ті роки було характерним дедалі більше перевищення імпорту над експортом, тобто торговий баланс був від'ємний. У 1979-1981 рр. таке перевищення становило 38 671 млн. дол., а в 1988-1990 рр. - 130 177 млн. дол. Водночас торгові баланси основних конкурентів США на світовому ринку - Японії і ФРН - залишалися позитивними, причому перевищення експорту над імпортом зростало. В 1979-1981 рр. в Японії експорт перевищив імпорт на 3203 млн. дол., в ФРН - на 9740 млн. дол. У 1988-1990 рр. аналогічний показник становив для Японії - 64 683 млн. дол., а для ФРН - 67 047 млн. дол. Іноземні корпорації витісняють американські компанії вже не тільки на світовому ринку, а й всередині США.

Характерною тенденцією розвитку світової торгівлі є підвищення значення міждержавного регулювання зовнішньоторгових операцій. Таке регулювання розпочиналося ще до Другої світової війни. Наприклад, у 1929-1933 рр. під час кризи надвиробництва багато країн намагалися продати свою продукцію на зовнішніх ринках за навмисно заниженими, демпінговими цінами, що загрожувало війною цін у міжнародному масштабі і руйнуванням усієї світової торгівлі. Зважаючи на цю загрозу, уряди багатьох держав змушені були укласти угоди, які регулювали умови торгівлі на світовому ринку багатьма товарами, - пшеницею, цукровою продукцією, м'ясом, оловом, каучуком.

У післявоєнний період міждержавне регулювання світової торгівлі одержало подальший розвиток. З 1 січня 1948 р. діяла Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ) - міжнародна організація, що функціонувала на основі міжурядового багатостороннього договору, в якому містилися принципи й правила міжнародної торгівлі, обов'язкові для країн-учасниць. У 1997 р. число її повноправних членів становило 130 країн. Основною формою роботи ГАТТ є проведення учасниками угоди багатосторонніх торгових переговорів, у ході яких досягаються домовленості про тарифне регулювання міжнародної торгівлі, умови торгівлі окремими видами товарів, про антидемпінгові заходи й ліцензування імпорту тощо.

3 січня 1996 р. ГАТТ припинила своє існування і перетворилася в Світову організацію торгівлі (СОТ), її членами-засновниками стала 81 країна. Угода про створення СОТ - результат переговорів у рамках "уругвайського раунду". СОТ крім принципів ГАТТ включає в себе Угоду про торгівлю послугами, Угоду з торговельних аспектів інтелектуальної власності. Нова організація буде також регулювати міжнародний обмін послугами і інтелектуальною власністю і контролювати захист інвестицій.

Багато уваги проблемам зовнішньої торгівлі приділяється і на щорічних нарадах керівників семи провідних промислове розвинутих країн світу - Великобританії, Німеччини, Італії, Канади, США, Франції та Японії. За останній час для таких нарад стає характерним натиск на Японію з боку її партнерів з метою досягти від неї торгових поступок, які обмежували б японський експорт і збільшували б імпорт Японією продукції компаній США і країн ЄС.

Міждержавне регулювання світової торгівлі розвивається і шляхом створення спеціальних організацій, які включають країни, що є основними постачальниками на світовий ринок необхідної продукції. Найбільшою популярністю серед них користується організація країн - експортерів нафти (ОПЕК). Метою подібних організацій є узгодження цін на продукцію, встановлення експортних квот для кожної країни-учасниці, обмеження виробництва.

 

 

§ 5. МІГРАЦІЯ РОБОЧОЇ СИЛИ

Суть і причини міграції робочої сили

Міграція робочої сили - це переміщення працездатного населення, що викликається причинами економічного характеру. Якщо таке переміщення переходить національні межі, то міграція робочої сили є міжнародною. Міграція робочої сили відбиває процес перерозподілу трудових ресурсів між національними економіками.

Причини, які породжують міграцію робочої сили, різноманітні. В цілому їх можна розділити на дві групи: загальні, які визначають тенденції розвитку всіх форм міжнародних економічних відносин, і специфічні, що пов'язані тільки з міграцією. До першої групи причин відносяться: інтернаціоналізація господарського життя; нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих країн; структурні зрушення в економіці, спричинені НТР, які обумовлюють витіснення робочої сили із одних галузей і додаткову потребу в ній інших; економічна політика ТНК, які концентрують трудоємні виробництва в одних країнах і наукоемні в інших; політична й економічна нестабільність в окремих державах.

Друга група причин включає в себе: відмінності між країнами в рівні заробітної плати і соціального забезпечення (в розвинутих країнах заробітна плата в декілька разів вища, ніж в інших, у них кращі житлові умови, вищий рівень охорони здоров'я; освіти, пенсійного і соціального забезпечення), що, безперечно, притягує робочу силу з інших країн; нестача робочої сили певних спеціальностей і кваліфікацій (наприклад, у країнах Західної Європи важку й некваліфіковану працю виконують переважно робітники-іммігранти, причому спеціально робиться застереження, що іноземець може зайняти робоче місце, якщо на нього немає претендентів серед місцевого населення); відносний надлишок робочої сили в багатьох державах, особливо в країнах, що розвиваються; відмінності між країнами в можливостях і умовах професійного зростання.

Форми і тенденції розвитку міграції робочої сили

Існують різні критерії класифікації форм міжнародної міграції робочої сили. За напрямами її руху розрізняють еміграцію (виїзд робочої сили за межі країни) й імміграцію (її в'їзд у країну). Залежно від рівня кваліфікації можлива міграція як малокваліфікованої робочої сили, так і висококваліфікованих спеціалістів. Перший із цих потоків спрямований переважно з країн, що розвиваються, в розвинуті.

Для другого потоку характерне переміщення спеціалістів між розвинутими країнами, наприклад, всередині ЄС, а також їхня імміграція в розвинуті країни з країн, що розвиваються. Цей процес дістав назву "відплив умів". Він може відбуватися як у явній формі, коли спеціаліст переїжджає в іншу країну, або ж залишається в ній після завершення освіти, так і в прихованій, коли він нікуди не виїжджає, але влаштовується на роботу на підприємство, яке належить іноземному капіталу.

Міграція висококваліфікованих спеціалістів набуває дедалі більшого розмаху. Виїжджаючих спеціалістів приваблює передусім вищий рівень заробітної плати і побутових умов у розвинутих країнах, а також більші можливості для професійного зростання. Сьогодні проблема відпливу умів постає і перед колишніми "соціалістичними країнами".

З точки зору соціальної структури виділяють міграцію робітників і міграцію інтелігенції, переважно науково-технічної, яка стала особливо помітною після Другої світової війни.

Крім того, можлива регулярна міграція, коли міграційний потік стійкий протягом більшого, ніж рік, періоду, і нерегулярна міграція, коли він існує менше року. Існує також міграція легальна, тобто законна, на основі міжнародних угод, які визначають чисельність мігруючих, порядок їхнього працевлаштування тощо, і нелегальна, з порушенням законності. Прикладом останньої може бути велика кількість нелегальних емігрантів із Мексики до США.

За характером регулювання міграційних процесів розрізняють вільне переміщення робочої сили та її в'їзд у країну на певний строк. Вільне, нічим не обмежене переміщення робочої сили введено в ЄС з 1 січня 1993 р. Водночас у багатьох країнах діють жорсткі правила щодо обмеження кількості іммігрантів. Наприклад, у Швейцарії дозвіл на в'їзд у країну дається строком на один рік, потім вимагається його щорічно продовжувати.

Однією з характерних тенденцій розвитку міжнародної міграції робочої сили є дедалі більше втягнення в міграційні потоки громадян із країн Східної Європи. Це пояснюється передусім посиленням нестабільності при переході до ринкових відносин. Необхідність підвищення ефективності використання робочої сили (що неможливе без приведення у відповідність чисельності робітників і реальних потреб виробництва), закриття багатьох підприємств, які виявилися неконкурентоспроможними в нових економічних умовах, повна дезорганізація виробництва, пов'язана з порушенням традиційних господарських зв'язків, поряд зі спадом виробництва призвели до різкого збільшення чисельності безробітних.

 

 

§ 6. МІЖНАРОДНІ ВАЛЮТНІ ВІДНОСИНИ

Еволюція світової валютної системи

Світова валютна система включає в себе сукупність національних валютних систем і міжнародних валютних відносин, у тому числі й обслуговуючих ці відносини наднаціональних валютних інститутів і організацій. Міжнародні валютні відносини є складовою частиною міжнародних економічних відносин, що виникають у процесі функціонування грошей у сфері економічного обороту між країнами.

Світова валютна система пройшла довгий шлях свого розвитку. Вперше вона виникла в XIX ст. як результат промислової революції і розширення міжнародної торгівлі. В основі світової валютної системи тоді був золотомонетний стандарт, коли більшість держав випускали свої національні грошові одиниці у вигляді золотих монет. Золотомонетний обіг - це найстійкіша грошова система. У ній дійсні гроші - золоті монети, зливки, коштовності - виконують усі функції грошей усередині країни й одночасно є світовими грошима. Крім того, в золотомонетному обігу валютний курс - співвідношення між валютами різних держав - не може істотно відхилятися від золотого паритету, тобто від співвідношення вагових кількостей золота, які є в різних національних монетах. Нарешті в золотомонетному обігу паперові банкноти вільно розмінювалися на золото за номіналом, що надавало грошовій системі додаткову гнучкість і стійкість.

Однак, незважаючи на всі свої переваги, на початку XX ст., у період завершення епохи вільної конкуренції і виникнення великих монополістичних об'єднань, золотомонетний стандарт перестав відповідати масштабам господарських зв'язків. Бурхливий розвиток економіки, швидке зростання товарообігу наштовхувалися на обмежену кількість золота як грошового матеріалу. Тому після Першої світової війни золотомонетний стандарт був замінений золотозливковим і золото девізним стандартом, що було підтверджено міждержавною угодою, укладеною в 1922 р. на Генуезькій конференції. В умовах золотозливкового стандарту, який існував у цей період у Великобританії і Франції, золоті монети в обіг не випускалися, але центральні банки обмінювали за фіксованою державною ціною паперові банкноти тільки на золоті зливки стандартної ваги (близько 12,5 кг). Обіг золотих монет у той час незначною мірою зберігався лише в США.

У золотодевізному стандарті паперові гроші багатьох країн взагалі не розмінювалися на золото, але центральні банки цих країн обмінювали свої національні банкноти на іноземну валюту (Девіз), яка залишалася розмінною на золото. Для забезпечення такої системи центральні банки створювали значні резерви іноземної валюти, яка розмінювалася на золото. Основними резервними валютами тоді були англійський фунт стерлінгів і американський долар.

Світова економічна криза 1929-1933 рр. нанесла нищівний удар існуючій системі обмеженого золотого стандарту.

Він припинив своє існування. В усіх країнах був здійснений перехід до нерозмінних на золото паперових грошових одиниць. Лише після Другої світової війни золотий стандарт був частково відновлений, але в ще більш обмеженій формі, навіть порівняно з 20-30-ми роками. Влітку 1944 р. в американському місті Бреттон-Вудсі відбулася Міжнародна фінансова конференція, яка прийняла важливі рішення з питань міжнародних валютних відносин у післявоєнний період. Тому світова валютна система, яка проіснувала до початку 70-х років, одержала назву бреттон-вудської.

Основними елементами цієї системи були такі.

По-перше, функція світових грошей була збережена за золотом, але сфера його застосування скоротилася. Золото використовувалося в основному для рівноваги платіжних балансів (тобто співвідношення між платежами країн за кордон і валютними надходженнями з-за кордону за певний період часу) різних держав, коли всі інші валютні й кредитні ресурси виявилися вичерпаними.

По-друге, поряд із золотом функцію міжнародного платіжного засобу став виконувати американський долар. У доларах проводилася основна маса міжнародних розрахунків, визначалися ціни на світовому ринку. Оскільки долар виконував роль резерву міжнародних розрахунків, він одержав назву резервної (ключової) валюти. Привілейоване становище американського долара пояснюється кількома факторами. В той час, коли національні економіки багатьох країн були зруйновані війною, економіка США не тільки не постраждала, а й одержала додатковий імпульс для свого розвитку в результаті припливу великої кількості військових замовлень. Крім того, в роки війни американські поставки продукції оборонного й цивільного призначення, які здійснювалися їхнім союзникам, значною мірою сплачувалися золотом. Все це привело до того, що в кінці 1949 р. золотий запас США досяг рекордної позначки - близько 22 тис. т, або 70% резервів капіталістичного світу. Звичайно, це зміцнило становище долара і довіру до нього.

По-третє, США взяли на себе зобов'язання обмінювати долари на золото за твердою офіційною ціною - 35 дол. за тройську унцію - 31,1 г чистого золота. Але цей розмін здійснювався тільки за вимогою іноземних центральних банків і урядових установ, а не приватних осіб чи підприємств. Ринкова ціна золота не повинна була значно відхилятися від офіційної.

По-четверте, був введений режим фіксованих валютних паритетів, тобто законодавчо встановленого співвідношення між валютами. Всі країни - члени Міжнародного валютного фонду зобов'язувалися встановлювати паритети своїх валют у доларах, а через долар - у золоті; не змінювати паритет без згоди Фонду більше, ніж на 10%. Ринкові курси валют, тобто ціни грошових одиниць національних валют, виражені в грошових одиницях валют інших країн, не могли відхилятися від фіксованих паритетів більше, ніжна 1%. Допустимі межі коливання курсів підтримувалися центральними банками за допомогою використання своїх золотовалютних резервів.

І нарешті, для забезпечення сталості світової валютної системи був створений Міжнародний валютний фонд (МВФ), який почав свою діяльність у березні 1947 р. Капітал фонду створювався із внесків країн-членів відповідно до квоти, яка установлювалася для кожної країни і визначалася її економічним потенціалом і роллю у світовій економіці. В 1992 р. у МВФ входило 167 країн і капітал фонду (тобто сума квот) становив 120 млрд. дол.

Основні напрями діяльності МВФ полягали в регулюванні валютних курсів, підтриманні сталості валютних паритетів, усуненні валютних обмежень, а також у наданні своїм членам кредитів, насамперед для врівноваження платіжних балансів.

Бреттон-вудська система була заснована на гегемонії американського долара, тому її можна назвати не стільки системою обмеженого золотого стандарту, скільки системою золотодоларового стандарту. Така система організації міжнародних валютних відносин була доречна наприкінці 40-х - початку 50-х років, але до кінця 60-х років вона перестала відповідати реальності господарського життя. У цей період відбулися зміни у співвідношенні сил у світовій економіці. США почали втрачати домінуюче положення, їх платіжний баланс, починаючи з 1950 р., практично щорічно був дефіцитним. Це призвело до великих доларових нагромаджень у центральних банках, насамперед країн Західної Європи. Наприкінці 60-х років за ініціативою Франції ці банки стали пред'являти долари в державну скарбницю США для розміну на золото. Золотий запас США почав стрімко зменшуватися. Наприкінці 1971 р. він становив лише 8,6 тис. т (21% усіх золотих резервів капіталістичних країн), тобто зменшився за 22 роки на 13,4 тис. т. Тому в серпні 1971 р. американський уряд був змушений прийняти рішення про припинення розміну доларів на золото, а наприкінці цього ж року - про девальвацію долара. Тим самим були підірвані основні принципи бреттон-вудської системи, і вона припинила своє існування.

Сучасний стан світової валютної системи і тенденції її розвитку

У 1971-1973 рр. режим фіксованих валютних курсів змінився на плаваючі курси, які існували тоді, коли уряди більше не намагалися встановлювати тверді паритети своїм національним валютам. В умовах плаваючого курсу можливі інші методи його стабілізації: 1) проведення валютної інтервенції, тобто скупки чи продажу центральним банком своєї валюти з метою зміни співвідношення між попитом на неї і пропонуванням і тим самим підвищення чи зниження її ринкового курсу; 2) прикріплення національної валюти до валюти-лідера (насамперед до долара США) і спільне з ним плавання, тобто синхронне, пропорційне змінювання курсів; 3) спільне плавання валют групи країн шляхом установлення твердих співвідношень між своїми валютами, як це здійснювалося країнами ЄС. Усі ці зміни у світовій валютній системі були закріплені рішенням наради країн - членів МВФ, яка відбулася в січні 1976 р. у столиці Ямайки - Кінгстоні. Досягнута там угода визначила основні принципи функціонування сучасної світової (ямайської) валютної системи. Була підтверджена відміна офіційної ціни золота і золотих паритетів. Членам МВФ було надане право самим вибирати режим своїх валютних курсів (плаваючий або фіксований). Розрахунковою базою валютних паритетів і курсів були проголошені спеціальні права позики (СДР).

СДР - це міжнародні платіжні і резервні засоби, що випускаються МВФ і використовуються для безготівкових міжнародних розрахунків шляхом запису на спеціальних рахунках і як розрахункова одиниця МВФ. СДР надаються країнам - учасницям МВФ пропорційно їх квотам у цьому фонді і необхідні їм для регулювання платіжних балансів, нагромадження резервів, порівняння курсів національних валют. СДР існують тільки в сфері безгрошових розрахунків у вигляді запису на рахунках. Їх курс установлюється по відношенню до п'яти основних валют (американського долара, англійського фунта стерлінгів, німецької марки, французького франка та японської єни). Використання СДР має безперечні переваги перед колишньою системою міжнародних розрахунків. Як особлива міжнародна валюта СДР не залежать від економічного становища окремих країн, не являють собою чиїхось боргових зобов'язань, як це було за часів панування долара. Погашаючи СДР дефіцит свого платіжного балансу, країна здійснює тим самим повний розрахунок; їй непотрібно потім повертати борги, що було б у випадку врівноваження платіжного балансу за допомогою кредитів.

Таким чином, у розвитку світової валютної системи в сучасних умовах спостерігаються такі основні тенденції Відбувається поступовий процес перетворення колективних валют типу СДР у головний резервний засіб. Ця тенденція проявляється і на регіональному рівні. З 1979 р. функціонує Європейська валютна система країн ЄС, у межах якої діє так звана європейська валютна одиниця (екю), за своїм змістом і функціями схожа з СДР.

Але цю тенденцію не слід абсолютизувати. І в 80-х - на початку 90-х років, як і раніше, більшість міжнародних розрахункових операцій здійснюється в національних валютах провідних промислово розвинутих країн, передусім в американському доларі. Що стосується золота, то його остаточного витіснення зі сфери міжнародних валютних відносин все ж не відбувається. Золото, наприклад, функціонує в Європейській валютній системі як офіційний резерв для часткового забезпечення емісії (випуску) екю.

І, нарешті, закономірною є тенденція до відмови від фіксованих курсів національних валют і переходу до режиму плаваючих курсів, що найбільшою мірою відповідає характеру сучасної динамічної світової економіки, яка швидко розвивається і змінюється.