Глава 23. Проблеми інтеграції економіки України у світове господарство

§ 1. СУЧАСНА ТРАНСФОРМАЦІЯ МІЖНАРОДНОГО ПОДІЛУ ПРАЦІ ТА ПЕРСПЕКТИВИ УЧАСТІ УКРАЇНИ У СВІТОГОСПОДАРСЬКИХ ПРОЦЕСАХ

Якісні зміни у міжнародному поділі праці

Світогосподарські зв'язки стають сьогодні одним із важливих факторів економічного зростання, структурних зрушень та підвищення ефективності національного виробництва, будучи при цьому і каталізатором диференціації країн, нерівномірності їхнього розвитку. Революційний стрибок у наукових знаннях, що супроводжувався якісними зрушеннями в техніці, технології, виробництві, а також радикальні соціально-політичні зміни в другій половині XX ст. суттєво модифікували міжнародний поділ праці й продовжують і сьогодні активно впливати на характер і тенденції його розвитку.

Найсуттєвішою зміною у всесвітньому поділі праці є перехід від раніше існуючої глобальної моделі поділу праці між промислово розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, до нової моделі. Для попередньої системи характерним було переважання загального поділу праці, тобто поділ праці між сільським господарством та промисловістю, добувною та обробною галузями індустрії. Загальний поділ праці пізніше був доповнений частковим поділом праці між різними галузями обробної промисловості, а також підприємствами всередині галузі, тобто потоварним поділом праці, що базується на предметній спеціалізації.

Даний тип поділу праці також зазнав певних еволюційних змін. Спочатку він був пов'язаний з організацією праці всередині виробничої одиниці, але пізніше вийшов за межі окремого підприємства й обумовив розвиток промислової кооперації між підприємствами не тільки однієї країни, а й різних держав. Міжнародна виробнича кооперація, що базується на одиничному поділі праці, відбиває сучасну стадію всесвітнього усуспільнення виробництва, його якісно новий рівень, за якого безпосередньо виробничі зв'язки між підприємствами-кооперантами стають постійними і набувають повної самостійності по відношенню до товарообмінних операцій на світовому ринку.

Це призвело до утворення світових промислових комплексів, які включають різнонаціональні господарські одиниці, й обумовило прискорене зростання зовнішньоекономічних зв'язків між розвинутими країнами з ринковою економікою і подібними промисловими структурами. Не випадково 3/4 зовнішньоторговельного обороту цих країн припадає на взаємний товарообмін, значну частку якого становлять внутрішньо-корпораційні поставки. Провідні експортні галузі економіки промислове розвинутих держав одночасно є також галузями імпорту, що свідчить про ще більшу втрату універсальності народним господарством окремих країн. Їх інтеграція у світову економіку відбувається в умовах зростання суспільного поділу праці як всередині країни, так і на міжнародному рівні.

Тому, з одного боку, характер і рівень розвитку внутрішньодержавної спеціалізації безпосередньо впливають на визначення міжнародного профілю економіки країни, обумовлюють ступінь її участі у спеціалізації виробництва у світовому масштабі. Це стосується країн, що виробляють не тільки сировинні матеріали, а й сучасну складну у технічному відношенні продукцію.

З іншого боку, входження у систему тісних світогосподарських зв'язків суттєво модифікує в країні процес відтворення, збільшує загальний обсяг виробництва і його ресурсний потенціал, надає можливості прилучитися до останніх надбань світової науки й техніки. Характерною особливістю нинішнього етапу розвитку загальноцивілізаційних процесів є перехід у 80-гі роки розвинутих країн Заходу до формування якісно нової моделі світового розвитку. На думку вчених, вона характеризується подоланням формаційно-утворюючих ознак суспільства і підпорядкуванням його функцій реалізації загальнолюдських цінностей.

Що стосується економічних рис (ознак) такої системи, то вони проявляються передусім у становленні принципово нового технологічного способу виробництва, якісному перетворенні його матеріально-речових факторів. Це здійснюється на основі впровадження в усі галузі суспільного виробництва високої інформаційно-інтелектуальної технології, що базується на електронній автоматиці, інформації та біотехнології, інших видів матеріально-, ресурсо- і працезберігаючих видів виробництва.

Поряд з цим суттєво змінюються властивості та характеристики товарів, що надходять на міжнародний ринок. Міжнародна конкуренція зумовлює постійний пошук методів та шляхів подальшого якісного вдосконалення продукції, зростає наукоємність дедалі більшого числа товарів.

Водночас НТР пред'являє нові вимоги й до робочої сили з точки зору її кваліфікації, загальноосвітнього рівня, оскільки "людський фактор" є центральним елементом нової моделі "постіндустріального" розвитку.

Характеризуючи модель світового розвитку, що формується, необхідно визначити можливості "вписатися" в неї держав - колишніх членів "соціалістичної співдружності".

Як відомо, в кінці 80-х - на початку 90-х років світ соціалізму охопила глибока криза, що призвела до розпаду старих політичних та економічних структур і початку переходу до ринкових систем господарювання. Значною мірою це було зумовлено відгородженістю та замкнутістю соціалістичних країн від світу, "непроникливістю" в їхні межі прогресивних тенденцій світового економічного та науково-технічного прогресу.

На жаль, демонтаж адміністративно-командної системи господарювання у більшості колишніх соціалістичних країнах здійснюється нерідко насильницькими, нецивілізованими методами, що відкидає їх з раніше зайнятих позицій у міжнародному поділі праці. У даний час об'єктивна необхідність динамічної інтеграції країн Східної Європи в нову модель розвитку світового господарства передбачає пошуки ними своєї ніші в системі всесвітнього поділу праці, передусім загальноєвропейського. Вони можуть претендувати на участь у глобальному та континентальному поділі праці завдяки наявності таких факторів: геополітичного становища моста між Західною Європою та азіатським континентом, наявності дешевої і відносно освіченої робочої сили, сільськогосподарських ресурсів та рекреаційно-туристичних можливостей, величезного і всепоглинаючого ринку товарів та послуг, спільного географічного й економічного простору та ін.

Для того щоб налагодити цивілізовані стабільні та взаємовигідні зв'язки між штучно роздвоєною в минулому європейською спільністю, необхідно подолати асиметрію в поділі праці між Західною та Східною Європою, що підвело б однорідний матеріальний фундамент під загальноєвропейську інтеграцію.

Україна, як і інші держави, що утворилися після розпаду СРСР, у розвитку своєї суверенної економіки великі надії покладає на інтеграцію в систему світогосподарських зв'язків, активну й зростаючу участь не тільки в регіональному, а й у міжнародному поділі праці, ефективному використанні його переваг. У всіх урядових та альтернативних програмах антикризових заходів і ринкової трансформації української економіки підкреслюється необхідність якнайшвидшого перетворення колишніх міжреспубліканських зв'язків у категорію зовнішньоекономічних, розширення поля господарської взаємодії з основними центрами світового господарства та міжнародними фінансово-економічними інститутами, розгортання широкомасштабного ділового співробітництва на взаємовигідних засадах з усіма державами світу.

Слабка включеність України в міжнародний поділ праці не тільки не відповідає, а й суперечить її національним інтересам, бо залишає економіку країни поза розвитком світових продуктивних сил, провідних напрямів сучасної науково-технічної революції, що призводить до виштовхування її на узбіччя світового економічного прогресу. Про це свідчить, зокрема, той факт, що частка експорту у загальному обсязі виробництва України ще до проголошення її незалежності не перевищувала 4-5%, у той час як середньосвітовий показник дорівнював 17%. У 90-ті роки відбулося подальше зменшення експорту як у фізичному, так і відсотковому відношенні, а в його товарній структурі левова частка припадає на сировину, матеріали, товари народного споживання.

Україна поки що не готова зі своїм невідпрацьованим господарським механізмом на паритетних принципах взаємодіяти з лідерами світової економіки. Перед нею нині не тільки відкриваються широкі можливості, а й виникають нові проблеми й труднощі.

На шляху формування інтернаціонального виробництва на грунті міжнародної спеціалізації та кооперування зроблені лише перші кроки, які виявилися передусім у створенні на території України кількох сотень спільних з іноземним капіталом підприємств, а також у підписанні поки що незначної кількості контрактів із зарубіжними фірмами на поставку українським підприємствам комплектуючих деталей тощо.

Для прискорення процесу входження України у світові господарські структури необхідно брати до уваги такі обставини:

по-перше, основними орієнтирами українських виробників мають бути: технологічний фактор, світові норми та ємність ринку. Виходячи із ємності ринку, його вимог, визначаються розміри, структура та продуктивність промислового підприємства. Економічний потенціал країни в таких випадках практично не відіграє ніякої ролі, оскільки за визначальну величину береться суто технологічний фактор. Якість продукції, її асортимент, відповідність моді, а також рівень затрат - все це уніфікується незалежно від розмірів країни, її специфічних можливостей. Підприємство "вбудовано" в нішу світової господарської структури і виконує відведену йому роль;

по-друге, характерною рисою сучасного ефективного виробництва є його вибірковість. Визначальною умовою економічної раціональності промислового підприємства, тобто його здатності "йти в ногу" з науково-технічним прогресом, стало наближення його потужностей, технічного оснащення та серійності до світових критеріїв оптимальності. Звичайно, цього досягти може далеко не кожне підприємство. Керуватися світовими критеріями у своїй діяльності має насамперед експортно-орієнтований сектор економіки, покликаний стати мостом, що з'єднає національне господарство із світовим;

по-третє, важливою закономірністю інтернаціоналізації сучасних світових продуктивних сил є те, що економічна доцільність створення в окремих країнах багатогалузевої економіки, включаючи підприємства з повним технологічним циклом, поступово відпадає, бо прагнення кожної країни до самозабезпечення всіма товарами вимагає великих затрат. Значно перспективнішим шляхом є розвиток міжнародної спеціалізації та активна участь у ній дедалі більшого числа країн, що мають чіткий профіль у міжнародному економічному співробітництві та обміні. Це - загальна умова економічного і науково-технічного прогресу. Для України основними сферами міжнародної спеціалізації, виходячи з нагромадженого досвіду та її експортного потенціалу, могли б бути гірничо-металургійна промисловість, окремі підгалузі машинобудування, сільськогосподарське виробництво й туризм. Практичне здійснення цієї мети - нелегке й капіталоємне завдання, яке потребує глибокої структурної і технологічної перебудови національної економіки;

по-четверте, пошук власного місця у світовій господарській структурі вимагає знання специфіки сучасного світового ринку, який також зазнає суттєвих змін: не тільки розширюються його межі, а й зростають потреби, змінюється їхня структура, а також склад тих виробників, які задовольняють основну частку світового попиту на продукцію. Оновлення номенклатури продукції, представленої на світовий ринок, відбувається сьогодні значно швидше, ніж раніше, а враховуючи, що цей процес практично нескінченний, то в нього можуть включатися й нові держави, котрі або створили новий товар, або мають переваги в затратах виробництва. Крім того, жодна країна в сучасних умовах не може довго залишатися монополістом у виробництві передової технології, рано чи пізно досягнення НТП, у тому числі й найпрогресивніші відкриття, стають здобутком багатьох;

по-п'яте, НТР додала до традиційних факторів всесвітнього поділу праці нові об'єктивні стимули, що набувають поступово визначального характеру. Роль природних ресурсів, географічного положення, виробничого досвіду починає різко знижуватися, а натомість висуваються передова технологія, наукові розробки, висококваліфікована робоча сила, банки, розвинута виробнича інфраструктура, які передусім впливають на визначення профілю економіки тієї чи іншої країни, її позиції на світовому ринку. Цю тенденцію необхідно враховувати, розробляючи стратегію виходу України на міжнародний ринок, і з самого початку робити ставку на сучасні фактори міжнародного поділу праці.

Способи включення національних господарств у всесвітню систему поділу праці можуть бути різні: зумовлені об'єктивними потребами внутрішнього розвитку країни, інтересами транснаціонального капіталу, коли превалює економічний, а інколи й позаекономічний примус. Але найбільший економічний ефект досягається у тому випадку, коли країни добровільно прилучаються до міжнародного співробітництва і між ними налагоджуються рівноправні партнерські відносини на взаємовигідних принципах з урахуванням їхньої спеціалізації та напрямів діяльності. Нинішній рівень розвитку продуктивних сил у світі владно вимагає усунення будь-яких перешкод на шляху поглиблення всесвітнього поділу праці та використання переваг міжнародного економічного спілкування.

Стан ресурсного самозабезпечення України і розвиток її експортного потенціалу Подальша інтеграція економіки України у світове господарство, її ефективність великою мірою залежать від наявних ресурсів країни, які є основним елементом економічного потенціалу. Перш ніж дати характеристику останнього, нагадаємо, що площа України становить 603,7 тис. км2. Це приблизно дорівнює території таких європейських країн, як Франція та Швейцарія разом узяті.

Чисельність населення країни на початок 1996 р. становила 51,3 млн. чоловік, що не набагато менше ніж у Великобританії та Франції. Трудові ресурси України в 1995 р. становили 29,3 млн. чоловік. У народному господарстві зайнято 21,6 млн. чоловік (68% усього населення держави), сільське - 16,8 млн. чоловік. Трудові ресурси України становлять 29,7 млн. чол. Понад 25 млн. чоловік зайнято в народному господарстві, зокрема в галузях матеріального виробництва - 18,4 млн. чоловік. Спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою налічується 6,8 млн. чоловік, що становить майже 30% усіх трудових ресурсів країни.

Україна має великі запаси корисних копалин і надзвичайно вигідне територіальне поєднання сировинних родовищ. Країна володіє значними покладами вугілля, залізної та марганцевої руд, сірки, ртуті, титану, урану, мінеральних солей.

Загальна характеристика задоволення потреб України власними ресурсами палива й сировини така, у %:

графіт - 700

каолін первинний - 400

ртуть - 250

бром - 250

сірка самородна - 200

марганцеві руди - 175

скляна сировина - 167

сіль кухонна - 150

мінеральні фарби - 150

залізні руди - 140

титанові руди - 140

камінь будівельний - 116

формовочні матеріали - 112

каолін вторинний - 112

флюсова сировина - 110

динасова сировина - 108-110

гіпс - 106

вогнетривкі глини - 105

цементна сировина - 100

вугілля - 95

доломіт - 70

бентонітові глини - 45-50

газ природний - 22

лольовошпатова сировина - 16

солі калійні - 11-12

нафта - 8

магнезит - 0

глиноземна сировина - 0

апатит, фосфорит - 0

плавиковий шпат - 0

Функціонування народногосподарського комплексу України, як бачимо, значною мірою залежить від поставок з інших країн різних видів мінеральних, паливно-енергетичних, лісових та інших видів сировини. Передусім, це стосується нафти й газу. Україна забезпечена власними ресурсами газу на 22%, нафти - на 8%. Як зазначалося на колегії Державного комітету з нафти і газу, видобуток нафти в Україні в 2010 р., за прогнозами, становитиме 7-7,5 млн. т, газу - 30-31 млрд. м3. Тим часом тільки при нинішніх витратах палива країні потрібно кожного року мати 57-60 млн. т нафти та 115-120 млрд. м3 газу, що змушує нас імпортувати велику кількість вуглеводів, котрі постійно дорожчають на ринках збуту. За таких умов енергетична програма країни має бути зорієнтована передусім на підвищення ефективності власного енергетичного комплексу, розвиток енергозберігаючих технологій, на структурну перебудову економіки. Іншого шляху немає. Тут можна послатися на досвід Японії:

значно зменшивши і постійно витримуючи за останні 15 років річне нафтоспоживання на рівні близько 50 млн. т, країна збільшила при цьому промислове виробництво майже вдвічі.

Є й інші резерви економного використання енергетичної сировини. Зокрема, у переробці вуглеводів Україна відстає від передових країн світу: в США з кожної тонни нафти одержують майже 700 кг бензину, газу й дизельного палива, а на наших заводах - лише 57% цієї величини. В США після так званої енергетичної кризи на початку 70-х років різко скоротили витрати нафти й газу на електростанціях, замінивши їх альтернативним джерелом - вугіллям. У результаті в паливному балансі електростанцій США витрати вугілля досягли 80%, витрати нафти були знижені до 6, газу - до 14%.

Як показали відкриття геологів, вугільна промисловість України цілком може сприяти такій енергетичній переорієнтації. Ще донедавна вважали, що вугільні запаси Донбасу якщо Не виснажені, то надзвичайно підірвані сторіччям їхньої експлуатації. Проте геологи довели, що це не так. Тільки в Добропільському ареалі Донецької області за останні роки вдалося відкрити досить продуктивні пласти потужністю від одного до двох метрів, що дасть можливість добути 4 млрд. т "чорного золота".

Донбас може забезпечити Україну не тільки вугіллям, а й газом, істотно послабивши залежність країни від зовнішніх джерел надходження. Так, за підрахунками вчених, українська частина вугільного басейну зосереджує понад 1,3 трлн м3 метану, який нині є серйозним ворогом гірників та екології. Тим часом світова практика, і насамперед вугільна промисловість США, свідчить, що можна не тільки успішно боротися з метаном, а й використовувати його в промислових цілях. У США розроблені й успішно функціонують технології, що дають змогу добувати його з родовищ як до розкриття вугільних пластів, так і в процесі експлуатації. При цьому не тільки розв'язується проблема безпеки праці гірників, а й добувається надійний екологічно чистий енергоносій; тисяча кубів метану за теплотворною спроможністю дорівнює тонні найбільш калорійного вугілля.

Вугільний метан у багатьох зарубіжних країнах використовується на теплових електростанціях, металургійних і хімічних заводах як пальне для автотранспорту й побутового палива. Сьогодні з кожних десяти шахт України лише одна частково утилізує метан, а в Донбасі є підприємства, де на кожну тонну вугілля можна добувати понад 100 м3 метану.

За даними Інституту газу США, видобуток вугільного метану в світі до 2010 р. повинен зрости до 470-610 млрд. м3 на рік (15-20% загального видобутку природного газу), в тому числі в США - 60-80 млрд. м3. Очевидно, й Україні слід орієнтуватися на ці цифри. Таким чином, важливим завданням, що стоїть перед економікою України, яка переживає глибоку енергетичну кризу, є створення й розвиток метанодобувної галузі, яка на промисловому рівні займалася б проектуванням вуглегазових промислів, створенням техніки й технології видобутку і транспортування вугільного метану.

З енергетичною програмою України безпосередньо пов'язана й структурна перебудова економіки. Економіка України має деформовану структуру народного господарства, яка залишилася їй від колишнього Союзу. Її докорінна перебудова в напрямі зниження частки важкої індустрії, військово-промислового комплексу й підвищення виробництва наукоємних продуктів і товарів народного споживання дасть можливість значною мірою ослабити залежність наших підприємств-гігантів від поставок палива й енергії з-за меж України. Адже тільки на потреби індустрії використовується 78% річного обсягу газу.

І, нарешті, треба підкреслити, що елементарні заходи щодо економії світла та пального, утеплення приміщень і житла можуть забезпечити країні не менше, ніж 10% економії енергії.

Таким чином, проблеми енергетичного майбутнього України слід розв'язувати комплексно, виходячи з жорсткого режиму економії, враховуючи власні теплові, ядерні, гідрологічні ресурси, відновлювальні джерела енергії, розвиваючи економічне співробітництво з близьким і дальнім зарубіжжям.

В Україні відчувається гостра нестача лісових ресурсів. У зв'язку з цим потреба в лісоматеріалах як деревообробних підприємств, так і населення своїми ресурсами не задовольняється.

Лісистість території країни становить лише 14,3%. Виснаження-лісосировинних запасів призвело до зменшення обсягів лісокористування. За рахунок місцевих ресурсів потреба в деревині задовольняється лише на 38-40%, а решта сировини ввозиться з багатолісних районів Росії (до 60%).

Оскільки постачання деревини з Росії дуже ускладнилося й обсяг його обмежений, необхідно ввести суворий режим економії деревини у сфері споживання і на деревообробних підприємствах, де рівень її використання в два - два з половиною рази нижчий, ніж у розвинутих країнах. Дослідження науковців показують, що лише за рахунок упровадження на підприємствах деревообробної галузі прогресивних технологій можна заощадити й додатково залучити в господарський обіг 10-12 млн. м3 деревини щорічно.

Не останню роль в економії відіграє байдуже ставлення до лісосировинних ресурсів, які відносно дешево діставалися споживачам у минулому. Збільшення обсягу лісокористування можна також досягти за рахунок раціонального проведення рубок лісу, що не суперечить природоохоронним заходам. Нині інтенсивність рубок лісу в країні відносно невисока. В розрахунку на 1га вкритої лісом площі в середньому вирубується 1,56 м3 деревини, а її щорічний приріст дорівнює 4 м3. Це означає, що в лісах державного лісового фонду відбувається інтенсивний процес нагромадження деревинної маси, приблизно 15,5 млн. м3 (без урахування рубок лісу) щорічно, яку, враховуючи гостру потребу в деревині, можна використати також у господарських цілях.

Дуже гостро стоїть проблема забезпечення країни картоном і папером. Свої потреби в цій продукції країна забезпечує за рахунок своїх ресурсів тільки на 20-40%. Сировиною для целюлозно-паперового комбінату, який буде розміщено у північно-західному регіоні, може слугувати деревина від рубок, догляду та перерозподілу лісоматеріалів у сфері споживання. Водночас треба збільшити обсяги плантаційного лісовирощування безпосередньо при целюлозно-паперових комбінатах.

Продовольчі ресурси України достатні не тільки для повного задоволення потреб населення, а й для поставки за її межі.

Економіка України забезпечується продукцією власного виробництва на 82%. Практично повністю за цей рахунок покриваються потреби у вугіллі, електроенергії, продуктах коксохімії, продукції м'ясо-молочної, комбікормової промисловості, у хлібобулочних і макаронних виробах. За межі України вивозиться понад 16% суспільного продукту, в тому числі понад 40% чорних металів і металевих виробів, окремих видів енергетичного, підйомно-транспортного, нафтового, хімічного й ковальського пресового устаткування, автомобілів, тракторів, трансформаторів, екскаваторів, тепловозів, шин, автобусів, сільськогосподарської техніки й цукру.

Існують усі передумови для становлення України як процвітаючої незалежної держави. До них можна передусім віднести:

1. Наявність промислових, сировинних і водних ресурсів, чорноземів, що дає змогу повністю забезпечити населення продуктами харчування.

2. Потенційну здатність кадрів до висококваліфікованої і наукоємної праці, яка може бути реалізована у короткий час за рахунок активізації сильніших ринкових стимулів до праці.

3. Вигідне географічне положення, вихід до моря, сприятливий клімат, різноманітна й мальовнича природа.

Таким чином, проведений аналіз дає можливість зробити висновок, що Україна має достатні трудові й природні ресурси, сировинну базу та виробничі потужності, необхідні для її розвитку як незалежної, суверенної держави, інтеграції у світову співдружність.

 

 

§ 2. ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИЙ МЕХАНІЗМ УКРАЇНИ: СУТЬ ТА ПРИНЦИПИ ФОРМУВАННЯ

Суть механізму зовнішньоекономічних зв'язків

Серед комплексу невідкладних завдань щодо забезпечення ефективного включення України у світове господарство і міжнародне співробітництво першочергове значення має формування механізму зовнішньоекономічних зв'язків, тобто його теоретична розробка та практичне втілення в життя. При цьому йдеться про створення фактично нового механізму, який має регулювати взаємовідносини України з навколишнім світом на принципово нових ніж раніше засадах, тепер уже як самостійного суб'єкта міжнародних економічних відносин.

Під механізмом зовнішньоекономічних зв'язків слід розуміти сукупність конкретних форм зв'язків, а також систему правових, організаційно-управлінських та фінансово-економічних важелів, які забезпечують ефективну взаємодію національних народногосподарських структур із світовими як на макро-, так і мікрорівнях, з метою прискорення розвитку продуктивних сил країни та підвищення соціально-економічних показників життя її громадян.

Виходячи з принципів міжнародного поділу праці, геополітичного становища України, характеру розвитку її продуктивних сил, існуючих науково-технічного та ресурсного потенціалів, механізм зовнішньоекономічної діяльності, що формується в країні, повинен забезпечити реалізацію головної стратегічної мети в сфері зовнішньоекономічної політики - інтеграцію народногосподарського комплексу України у світову господарську систему, що передбачає досягнення таких цілей:

формування повноцінної ринкової системи господарства, яка базувалася б на загальноприйнятих у світовій практиці принципах, нормах та економічних механізмах;

використання можливостей світового ринку для структурної перебудови національного господарства;

перетворення зовнішньоекономічної сфери в активний фактор динамічного та високоефективного економічного зростання.

Старий механізм зовнішньоекономічної діяльності базувався на приматі політико-ідеологічних пріоритетів, інтересів класової солідарності без глибокого врахування національних інтересів. Міжнародне співробітництво будувалося головним чином на балансовому підході і було підпорядковане задоволенню поточних народногосподарських потреб.

На відміну від раніше діючої системи державного адміністрування у зовнішньоекономічній сфері сьогодні повинен забезпечуватися абсолютний пріоритет товарно-грошових, тобто економічних важелів у регулюванні даної сфери діяльності. Саме вони в країнах з ринковою економікою в основними елементами механізму управління господарською діяльністю як на національному, так і на міжнародному рівнях. Тому при розробці нового механізму необхідно відмовитися від старої методологічної основи й виходити з таких теоретичних посилок:

включення України в систему міжнародних економічних відносин на постійній основі;

поетапний перехід від державно-адміністративної монополії на зовнішньоекономічну діяльність до державного патерналізму, а від нього - до саморегулюючої системи;

забезпечення економічної безпеки держави;

використання в ролі основних критеріїв ефективності міжнародного співробітництва, доцільності, прагматизму й вигоди з точки зору України;

подолання економічної залежності України від держав СНД та Східної Європи й перехід до рівномірної і безпечної взаємодії з країнами всього світу.

В основу функціонування механізму зовнішньоекономічної діяльності повинні бути покладені принципи демократизації, демонополізації та деідеологізації зовнішньоекономічних зв'язків, які передбачають максимальне скорочення адміністративних обмежень на експорт та імпорт, підвищення ролі митного та валютного регулювання міжнародних господарських зв'язків, надання суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності широкої самостійності згідно з міжнародною практикою.

Одночасно зовнішньоекономічна політика має відповідати національним інтересам держави, забезпечувати взаємну вигоду з іноземними партнерами, стимулювати конкуренцію між учасниками зовнішньоекономічної діяльності з метою підвищення якості продукції та послуг на українському ринку.

Формування механізму зовнішньоекономічних зв'язків

Практичні заходи щодо створення нового механізму зовнішньоекономічних зв'язків передбачають вирішення трьох основних блоків проблем:

формування необхідної законодавчої бази;

створення відповідного економічного середовища;

розвиток інституційних структур, що регулюють зовнішньоекономічні зв'язки.

Важливою передумовою й одночасно необхідною основою налагодження та поглиблення економічного співробітництва із зарубіжними партнерами є розвиток правової бази для такого співробітництва. Світова практика свідчить про те, що у міру інтенсифікації міжнародних господарських зв'язків, якісного та кількісного їх зростання надзвичайно ускладнюється характер взаємовідносин між учасниками, що потребує чіткого правового регулювання як на національному, так і наднаціональному рівні. Так, у Європейському Союзі щорічно приймається до 500 законодавчих актів, спрямованих на вдосконалення правового режиму, що обслуговує його господарський механізм.

Верховній Раді України довелося практично з нуля розробляти й приймати пакет законів про зовнішньоекономічну діяльність. Парламент прийняв, зокрема, закони "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про іноземні інвестиції", "Про єдиний митний тариф", "Про загальні принципи створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" та інші. Завдяки прийняттю цих законів у країні формуються сприятливі юридичні та фінансово-економічні умови для залучення і використання іноземного капіталу, окреслення митного кордону та ефективної діяльності митної служби, розвитку прямих зв'язків між національними виробниками та їхніми іноземними партнерами створення різноманітних за своїм характером і напрямом економічних зон.

Однак формування законодавчої бази цього виду економічної діяльності ще далеко не завершено. Як свідчить практика, дія прийнятих законів нерідко стримується тим, що будучи за своєю суттю правовими документами загального характеру, вони вимагають доповнень і конкретизації багатьох своїх положень у вигляді нової серії законів, постанов і угод, що стосуються зовнішньоекономічної сфери та міжнародної діяльності української держави. Крім того, слід укласти низку міждержавних двох- або багатосторонніх угод із зарубіжними країнами, міжнародними організаціями й центрами, які, з одного боку, розблокували б суперечності, що накопичилися у взаємовідносинах України з цими державами, а з іншого - стимулювали б і полегшували різноманітні ділові контакти українських підприємств із зарубіжними. Йдеться про такі угоди, як митна, валютна, платіжна й тарифна, про уникнення подвійного оподаткування, про взаємне акціонування тощо. Вони мають скласти правові підвалини передусім економічного союзу країн СНД. Назріла гостра необхідність вкрай розладнані економічні зв'язки між цими державами ввести в річище міжнародноправового режиму і негайно підписати економічний пакт, у межах якого діяли б такі принципи: свобода міждержавної міграції капіталів; регулювання питань інтелектуальної та промислової власності; свобода пересування робітників і спеціалістів; свобода ринкових послуг; свобода транспорту; державні замовлення; гармонізація податків.

Важливими елементами зовнішньоекономічного механізму в умовах розвинутої ринкової системи є валютна, податкова, кредитна, депозитна, цінова й митно-тарифна політика. В Україні ці процеси мають поки що недосконалий характер і потребують загального поліпшення.

Ключовим елементом зовнішньоекономічного механізму є валютна політика, яка являє собою сукупність заходів держави та центрального банку у сфері валютних відносин (валютні обмеження, регулювання валютних курсів, імпортні депозити) з метою впливу на платіжний баланс, валютний курс та конкурентоздатність національного виробництва.

Крім зазначених загальних завдань, українська держава має вирішувати в галузі валютних відносин і ряд специфічних проблем, що випливають із конкретно-історичної ситуації, яка склалася сьогодні:

забезпечення стабільності гривні відносно провідних валют світу;

залучення іноземної валюти в країну і використання її як засобу стабілізації національної економіки;

створення державного валютного фонду й ринку валюти.

На жаль, валютні проблеми вирішуються в Україні вкрай повільно і наштовхуються на великі труднощі. Слабкий експортний потенціал не забезпечує достатніх валютних надходжень у країну, а відсутність нормальної економічної ситуації примушує експортерів приховувати валюту за кордоном, оскільки у них немає гарантій вільного розпорядження своїми валютними коштами й необхідних стимулів до їх інвестування в національну економіку. Зроблені лише перші кроки до організації системи купівлі валюти Національним і комерційними банками, торгівлі валютою за участю держави та її структур, функціонування української валютної біржі. Розбалансованість механізму валютних операцій не дає змоги звести валютний та платіжний баланси України. Таким чином, нинішня неефективна валютна політика є фактором, що дестабілізує економіку, й одним із могутніх джерел інфляції.

Найскладнішим і неоднозначним за своїми економічними наслідками елементом проведеної грошової реформи в Україні є введення валютної конвертованості. Конвертованість - це один з дійових заходів стабілізації національної грошової системи, посилення її впливу на розвиток ринкових відносин, забезпечення ефективної структурної перебудови економіки, її конкурентоздатності та прискорення інтеграції у світове господарство.

Нині для валютних операцій використовуються обмінні курси іноземних валют, виражені у валюті України. Вони встановлюються Національним банком на основі результатів торгів на міжбанківському валютному ринку України.

Включення валютних стабілізаторів у зовнішньоекономічний механізм забезпечило б значною мірою створення умов для зниження курсу вільно конвертованої валюти відносно української гривні, формування передумов для її повної конвертованості, рееміграції валютних коштів в Україну, залучення іноземної валюти в країну тощо.

Важливим фактором підвищення ділової активності як серед національних товаровиробників і експортерів, так і серед зарубіжних інвесторів є формування сучасної податкової системи на експортно-імпортні операції, прибуток спільних підприємств. Законом про зовнішньоекономічну діяльність передбачається встановлення постійної величини податків на п'ятирічний строк з метою забезпечення стабільності податкового режиму, причому для одного і того ж виду товару застосовується єдина ставка податку незалежно від суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності. Забороняються також різні види додаткових, у тому числі місцевих чи відомчих податків.

Значну роль у стимулюванні експорту відіграють податкові та інші пільги, які надаються виробникам за певних умов. Це можуть бути відстрочки, знижки, часткове чи повне звільнення від податків тощо. В нашій країні підставою для пільгового оподаткування є перевищення доходів від експорту продукції над сумою затрат на імпорт, а також експорт наукоємної продукції. Надаються пільги за строками амортизації для стимулювання експорту готової продукції, у вивозі якої заінтересована Україна.

Враховуючи жорстку конкурентну боротьбу на світових ринках, важливо також стимулювати малий бізнес у його прагненні включитися в міжнародну господарську діяльність шляхом надання малим і середнім підприємствам податкових пільг. Доцільно було б на певний термін, наприклад п'ять років, звільнити від податків імпортне технологічне устаткування, яке закуповується у цільовому порядку. Ще одним важливим інструментом державного впливу на зовнішньоекономічні зв'язки є кредити та субсидії. Кредитування експортно-імпортних операцій, великих будівельних проектів є невід'ємною частиною міжнародної ділової практики, що прискорює процес кругообігу капіталу.

Нині стає дедалі очевиднішим той факт, що невирішеність ряду внутрішніх проблем стримує подальший рух до відкритої економіки. Одна з найскладніших проблем - проблема цін. Наша внутрішня структура цін суттєво відрізняється від структури цін на світовому ринку. Внутрішні оптові ціни на палива й сировину в два-три рази нижчі ніж зовнішньоторговельні, а на багато видів машин і устаткування в два-три рази вищі ніж зовнішньоторговельні. Уряд України адміністративно-вольовими методами намагається наблизити рівень внутрішніх цін до світових, що, до речі, дуже болісно відбивається на соціальному становищі населення, оскільки передумов для цього ще не створено. Продуктивність праці в Україні значно відстає від рівня розвинутих держав, і це є основним гальмом на шляху приведення цін національного ринку у відповідність з цінами світового ринку.

Світовий досвід свідчить про активний вплив держави на політику зовнішньоторговельних цін. Уряди розвинутих країн допомагають національним виробникам у розширенні експорту. З цією метою надаються експортні субсидії, податкові пільги, компенсації при продажу товарів за демпінговими цінами тощо.

Складовою частиною механізму зовнішньоекономічної діяльності є митна політика держави, покликана передусім виконувати функцію захисту внутрішнього ринку. Проблема рівня митних тарифів є непростою; при її вирішенні необхідно враховувати не тільки конкретну ситуацію, а й деякі загальні закономірності міжнародного товарного обміну. Високі митні тарифи стримують імпорт, підвищують ціни на внутрішньому ринку, знижуючи, за словами відомого американського економіста П. Самуельсона, плідний міжнародний поділ праці, і захищають відносно неефективного місцевого виробника.

Але є дві обставини, врахування яких вимагає проводити більш жорстку митну політику. Це - формування молодої національної економіки та забезпечення національної безпеки. Тому в Україні, поряд з подальшим розширенням митно-тарифного регулювання експорту й імпорту згідно з правилами та вимогами систем ГАТТ-ВТО, слід активно використовувати й методи більш жорсткого державного регулювання через ліцензування і квотування експорту (в тому числі бартеру) та імпорту продукції, а також виділити групу товарів стратегічного значення, продаж яких за кордон є виключною прерогативою держави, застосовувати специфічне оподаткування нетоварних операцій тощо.

Процес формування сучасної митної системи України зі своїми сусідами набирає сили. У 1992 р. парламентом України був прийнятий Закон "Про єдиний митний тариф"; у червні того ж року Президент України видав розпорядження про розробку Державної програми розвитку мережі пропускних пунктів через державний кордон України і створення відповідної сервісної інфраструктури. Митна політика української держави повинна передбачати укладання митних союзів (на дво- чи багатосторонній основі) із заінтересованими країнами. Підписання таких союзів посилить взаємну довіру між ними, усуне суперечність з приводу рівня мит, приведе їхню митну політику до стану узгодженості.

Вставши на шлях лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків і побудови відкритої економічної системи, Україна постійно відчуватиме на собі зростаючий вплив тенденцій світового розвитку на її внутрішні процеси, в тому числі й негативний. Досі міжнародне співтовариство не створило ефективної системи захисту інтересів слаборозвинутих країн, які потребують певних преференційних умов для зовнішньоекономічних контактів. Україна перебуває сьогодні в числі таких аутсайдерів. Тому в системі управління та організації зовнішньоекономічних зв'язків нашої країни необхідно передбачити такі принципи й механізми, котрі давали б їй змогу брати активну участь не тільки у регіональному, а й у світовому поділі праці, шукати нові ринки товарів (у тому числі нетрадиційні), диверсифікувати джерела отримання сировини, енергії, палива, продовольчих товарів, гідно відстоюючи свої національні інтереси.

 

 

§ 3. ОСНОВНІ ФОРМИ МІЖНАРОДНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА УКРАЇНИ

Україна в міжнародній науково-технічній та виробничій кооперації

Необхідність докорінної технічної та технологічної модернізації промислового й сільськогосподарського виробництва України, його переорієнтації на вищі світові стандарти з метою забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної продукції вимагає максимально ефективного використання наявних науково-технічного та економічного потенціалів країни, широкого розвитку міжнародної кооперації в галузі науки, освіти та виробництва.

Продуктивні сили України характеризуються досить великими потенційними можливостями, хоча їх сучасний стан значно підірваний тією суспільно-політичною та економічною кризою, що її нині переживає Україна. Так, із 21,6 млн. чоловік, що зайняті в народному господарстві країни, близько 3 млн. - спеціалісти з вищою освітою, причому більше половини з них працюють безпосередньо в галузях виробничої сфери. До цього слід додати ще 2 млн. спеціалістів із середньою технічною освітою. В країні налічується 700 тис. тих, хто займається науково-технічною творчістю. В розрахунку на душу населення за цим показником Україна переважає всі європейські країни. Але якщо за кількісними показниками наша країна знаходиться в перших рядах цивілізованих країн, то за іншими складовими науково-технічного потенціалу - передові позиції у світовій науці, рівень фінансування наукових досліджень і їхня матеріально-технічна база, організація системи впровадження результатів науки у виробництво і, нарешті, професійний рівень кадрів, їхня кваліфікація - вона помітно відстає. Неадекватність показників економічного та науково-технічного розвитку України та розвинутих країн не може бути нездоланною перешкодою на шляху налагодження коопераційних зв'язків, хоча певною мірою є і стримуючим цей процес фактором.

Розвиток міжнародної науково-технічної кооперації України можливий у таких формах:

запозичення досвіду та знань шляхом запрошення іноземних спеціалістів, а також підготовка й підвищення кваліфікації національних кадрів за кордоном;

взаємодія у створенні, розширенні та забезпеченні нормальної діяльності навчальних закладів, науково-дослідних та консультативних центрів, у тому числі спільних;

співробітництво у галузі науки й техніки при будівництві, модернізації та експлуатації підприємства й інших об'єктів виробничого призначення і соціальної інфраструктури;

обмін технологіями, ліцензіями, конструкторськими і проектними матеріалами, сприяння їх використанню;

співробітництво у збиранні, обробці та використанні науково-технічної й економічної інформації.

Найтісніші зв'язки в галузі науки й освіти Україна мала з Росією, а також деякими колишніми соціалістичними країнами Східної Європи. На жаль, в умовах розриву раніше існуючих державних, політичних та господарських зв'язків між ними, ослабло і співробітництво українських вузів і наукових закладів з відповідними науковими центрами вказаних країн, що, безумовно, підриває науково-технічний потенціал кожної з них.

З метою запобігання науково-технічного регресу як в окремих державах СНД, так і в Співдружності в цілому, необхідно терміново розробити і прийняти перспективну програму співробітництва в галузі науки, освіти й нових технологій та оформити її відповідною системою угод. На основі поділу праці, що склався в галузі наукових досліджень, можуть розвиватися коопераційні зв'язки, що дадуть можливість концентрувати засоби та інтелектуальні сили на тих напрямах науково-технічного прогресу, з яких Україна займає провідне місце у Співдружності, має висококваліфіковані наукові колективи й могутню виробничо-експериментальну базу.

У межах програми співробітництва слід визначити в кожному великому напрямі науки головну науково-дослідну організацію, яка координувала б і спрямовувала дослідження в даній галузі. До числа таких авторитетних центрів, що є лідерами вітчизняної науки, в Україні можна віднести Інститут електрозварювання ім. Є.О. Патона, Інститут надтвердих матеріалів, Інститут кібернетики ім. В. Глушкова, Миронівський НДІ пшениці ім. П. Ремесла та ін.

Науково-технічні колективи як в Україні, так і в інших країнах - членах СНД в умовах економічної кризи зазнають фінансових і кадрових труднощів, подолання яких можливе за рахунок крупних гарантійних замовлень на розробку новітніх технологій, високоефективних матеріалів, машин і устаткування, приладів, предметів народного споживання з відповідним фінансуванням. Багато з них могли б розробляти науково-технічні проекти не тільки для своєї країни, а й інших держав СНД, Східної Європи, Близького Сходу. Спільні науково-виробничі проекти можливі у машинобудівній, електротехнічній, нафтогазовій, лісопереробній, космічній, сільськогосподарській та інших галузях.

Доцільно було б створити міжнародний фонд підтримки вчених і сприяння науковим дослідженням у країнах СНД, який формувався б не тільки за рахунок окремих західних меценатів типу Сороса, а й великих пайових внесків кожної країни та різних спонсорів - представників ділових і фінансових кіл, міжнародних організацій. Сьогодні в цьому є велика потреба, оскільки нерівноцінні умови життя й праці в країнах СНД і Заходу призводять до масового "відпливу умів", що тягне за собою інтелектуальне виснаження нації.

Новим і перспективним напрямом міжнародного академічного співробітництва України стає зростаюча кооперація з індустріальне розвинутими країнами, безсумнівними лідерами у сфері; не тільки теоретичних досліджень, а й практичного використання наукових досягнень. Протягом останніх двох-трьох років здійснився справжній прорив у гуманітарній сфері відносин між Україною та державами далекого зарубіжжя як на Заході, так і на Сході. Десятки вузів, навчальних центрів, бізнес-шкіл, коледжів, училищ установили контакти і налагодили плідне співробітництво в навчальній, організаційно-методичній, науковій, фінансовій галузях з університетами і коледжами США, Канади, Німеччини, Франції, Швейцарії, Англії, Австралії, Японії, Китаю та ін. Із-за кордону в Україну по лінії міжвузівських зв'язків приїжджають уже сотні вчених різних спеціальностей для проведення лекцій, консультацій, відбувається обмін стажистами, аспірантами, студентами для "включеного навчання". Практикуються й інші форми наукового співробітництва - проведення міжнародних конференцій, симпозіумів, круглих столів; підготовка інтернаціональними колективами авторів підручників, монографій, проектів тощо.

Ще важливішу роль у забезпеченні життєво необхідних потреб України відіграє виробнича кооперація з іншими державами, яка в останні роки набула у світі стрімкої динаміки. Міжнародна практика свідчить, що коопераційні угоди доцільні й економічно обґрунтовані у трьох випадках:

якщо в країні відсутня сировина чи інші матеріали, необхідні для виробництва даної продукції;

якщо у структурі готової продукції частка зарубіжних поставок перевищує 50%;

якщо за технічними та експлуатаційними якостями вироби, що ввозяться за коопераційними поставками, кращі ніж національні аналоги.

Основу економічної співдружності колишніх республік Союзу та їхню економічну інтеграцію становив поділ праці, тобто спеціалізація та кооперація республік на виробництві певних видів продукції, якими вони обмінювалися. При цьому каналами міжреспубліканського обороту реалізувалося понад 20% валового національного продукту. Ця цифра навіть дещо вища, ніж у країнах Європейського Союзу, де аналогічний показник дорівнює 18%. Залишається фактом, якого не можна недооцінювати, що й нині країни колишнього Союзу мають певною мірою єдиний економічний простір й інтегровану економіку.

Виходячи із реального стану речей, слід зберегти і в майбутньому розвивати міжфірмові коопераційні зв'язки в тих галузях, в яких рівень інтеграції з Росією та іншими державами СНД найвищий. Це - машинобудування (енергетичне, хімічне, важке, електронне), авіа-, авто- та суднобудування, радіотехнічна і мікроелектронна промисловість. Більшість галузей машинобудування республіки на 50 і більше відсотків залежала від коопераційних поставок з інших республік.

Облік технологічних зв'язків і витрат на виробництво продукції на вивіз і відповідно економія проміжних виробів при ввозі продукції найвищого ступеня переробки є підставою для розрахунку показників народногосподарської ефективності продуктообмінної діяльності. За оцінками спеціалістів, економічні параметри вивезеної з України продукції гірші, ніж ввезеної, що потребує внесення певних корективів у систему коопераційних зв'язків.

Таким чином, для забезпечення реального суверенітету України необхідна розробка нової схеми промислового та інвестиційного кооперування з республіками колишнього Союзу.

Виробничо-технічна кооперація може здійснюватися у трьох формах.

Перша - на грунті вже існуючої спеціалізації (нетоварної, подетальної, технологічної), зв'язки між підприємствами України та інших держав СНД перетворюються у міжфірмові, зберігши за наявності заінтересованості сторін взаємні зобов'язання, оформивши їх контрактами на відповідний період.

Друга - в тих випадках, коли виробництво має взаємодоповнюючий характер і підприємства різних країн являють собою нерозривні ланки технологічного ланцюжка, необхідно трансформувати їх у трансдержавні організаційно-господарські структури за типом ТНК, де одне підприємство є головним, а решта його філіалами і зв'язки між ними здійснюються у вигляді внутрікорпораційних поставок. Третя - спільні розробка, фінансування та реалізація наукових і виробничих програм, а також створення спільних підприємств у різних сферах економіки. В числі першочергових акцій у цьому напрямі слід здійснити заходи щодо розробки разом з Росією проектів у лісотехнічній та деревообробній галузях, розвідці та видобуванні нафти й газу, рибній промисловості, енергетиці, наукових дослідженнях, зокрема космічних. Частка України в цих проектах може бути представлена фінансовими ресурсами, кадрами, технологічним устаткуванням.

Що стосується участі України в коопераційному співробітництві із західними країнами, то його масштаби незначні. Таке становище зумовлено рядом причин: недооцінкою в минулому цієї форми ділового спілкування, невідпрацьованістю правових, організаційно-економічних і валютно-фінансових аспектів співробітництва, а також відсутністю глибокої заінтересованості західних підприємств щодо України.

Розвиток коопераційних зв'язків мусить спиратися на набутий у минулому досвід й апробовані форми. Однією з них є компенсаційні угоди, котрі були поширені у 70-80-ті роки між колишнім СРСР і країнами Західної Європи й охоплювали різні галузі економіки. Доцільно відновити цю форму співробітництва і поширити її на відносини не тільки з розвинутими країнами, а й з тими, що розвиваються.

Важлива роль у системі сучасних міжнародних економічних відносин належить технологічному обміну. Він охоплює продаж ліцензій на різні види промислової власності, ноу-хау, надання інженерно-консультаційних послуг та ін. Запозичення прогресивних зарубіжних технологій - це ефективний спосіб у короткі строки здійснити поповнення виробничих фондів, піднести їх технічний рівень. Функцію експертизи іноземних технологій, їх розміщення на підприємствах республіки виконує створений урядовий орган - Національний центр з використання іноземної допомоги.

Нормальним середовищем для залучення й ефективного використання іноземних інвестицій є ринкова економіка з притаманними їй розвинутими нормативно-правовими та економічними регуляторами й відповідною інфраструктурою. Таке середовище в Україні тільки формується. Тому, виходячи зі своїх стратегічних інтересів й адекватно оцінюючи зовнішні та внутрішні фактори, Україна повинна створювати штучний інвестиційний клімат, сприятливий для іноземних інвесторів.

Створення такого клімату відбувається в умовах поглиблення негативних тенденцій у розвитку національної економіки: скорочення фізичних обсягів виробництва; збільшення дефіциту товарів та послуг на споживчому ринку; згортання інвестиційної діяльності, різкого спаду темпів будівництва як промислових об'єктів, так і об'єктів соціально-культурного призначення; стійкого падіння продуктивності праці; величезного дефіциту бюджету. Несприятливими є і фактори зовнішнього середовища:

жорстка регульованість основних ринків капіталу переважно на міжнародному та наднаціональному рівнях в умовах дефіциту вільного капіталу;

превалювання закритих ринків капіталів внаслідок поглиблення процесів транснаціоналізації;

значний зовнішній борг України, можливість його використання як інструменту тиску;

дискримінаційна політика деяких держав стосовно України;

конкурентність інтересів України, країн СНД та східноєвропейських країн стосовно залучення іноземних інвестицій.

Необхідними умовами залучення іноземних інвестицій є:

політична стабільність;

позитивне відношення до іноземних інвестицій; розробленість нормативно-правових регуляторів, їхня надійність і доступність, а також передбаченість можливих змін.

Важливим каналом іноземних інвестицій в економіку України є створення на її території спільних підприємств (СП). їх кількість на кінець 1995 р. складає 3,8 тис. Найбільше спільних підприємств створено з фірмами Німеччини, США, Польщі, Австрії, Болгарії, Угорщини. Розвиток широкої мережі СП із партнерами з різних країн має на меті вирішення як стратегічних завдань, так і короткострокових.

До завдань перспективного характеру відносяться:

залучення іноземних інвестицій у ті сфери матеріального виробництва та інфраструктури, які їх гостро потребують;

запозичення зарубіжного досвіду в галузі організації виробництва й управління ним;

отримання передових технологій, ноу-хау, ліцензій;

підвищення якості продукції і створення конкурентного середовища;

підвищення кваліфікації персоналу, що працює на СП;

розвиток експортноорієнтованого сектора економіки і збільшення експорту продукції.

До числа поточних завдань, що їх намічалося вирішити з допомогою СП, відносяться:

часткова ліквідація дефіциту на споживчому ринку товарів та послуг;

залучення іноземної валюти в країну, а також її одержання завдяки нарощування експорту;

збільшення високооплачуваних робочих місць.

Аналіз хоча і не досить тривалого досвіду підприємницької та комерційної діяльності створених в Україні СП дає підстави сформулювати деякі загальні тенденції розвитку цього процесу, виявити окремі прорахунки й негативні моменти, окреслити існуючі проблеми. Передусім слід визнати, що значного соціально-економічного ефекту від діяльності спільних підприємств у країні не одержано. Так, шляхом їх створення передбачалося досягти доступу до новітньої зарубіжної техніки, технології і менеджменту. Однак обсяги імпортованих знань досить скромні й не можуть істотно впливати на рівень технологічного розвитку країни. І не випадково, що в Україні за цей період не з'явилося скільки-небудь помітних новинок продукції, виготовленої за допомогою застосування сучасних технологічних процесів. Не може себе достатньою мірою проявити і зарубіжна система управління економічними структурами, оскільки СП функціонують у нестандартних кризових умовах.

Не відіграють СП істотної ролі і в наповненні внутрішнього ринку нашої країни промисловою продукцією, сировинними та продовольчими товарами. Численні СП, реалізуючи свою продукцію за кордоном, не прагнуть одержаний прибуток інвестувати в подальше розширення своїх підприємств в Україні чи диверсифікувати свій капітал в інші галузі господарства республіки, а значну частину валюти залишають на своїх рахунках у зарубіжних банках.

В Україні відсутня концептуальна програма взаємозв'язку спільних підприємств з її народногосподарським комплексом, а також співвідношення цього виду діяльності з іншими формами спільного підприємництва і міжнародного співробітництва загалом.

Незважаючи на те, що прийняті раніше державні акти та урядові рішення тою чи іншою мірою визначили багато юридичних і технічних аспектів цієї проблеми, конкретної системи заходів для адаптації СП до економіки України до цих пір немає. Але це і зрозуміло, оскільки до недавнього часу інші форми виробничої кооперації практично не розвивалися і жодна з них, будучи вирваною із загального контексту інтернаціоналізації виробництва і процесів світового усуспільнення капіталу, не може бути достатньо стійкою й ефективною.