Участь у завершальних боях війн УНР і збереження військових кадрів

Очоливши Зопорізький стрілецький курінь П. Шандрук стикнувся з найнеприємнішою проблемою, що супроводжувала армію УНР – перманентна нестача матеріальних ресурсів, як харчів, так і зброї так і обмундирування.

За спогадами П. Шандрука умови в армії були непридатні до ведення війни на перемогу: «не було ані зброї, ані харчів, ані амуніції, як і хоч когось, хто знав би медичну справу. Кожен мусив сам здобувати провіант, бракувало військової форми, й більшість стрільців була в цивільному, тільки один з десяти мав добре взуття [18; 46]».

Бойові дії між більшовиками й українськими військами точилися вздовж залізничних ліній: сили УНР були малі, стояла зима, тому рідко перевіряли села і навіть міста, розміщені далі від залізниці. Однокласник П. Шандрука по Острозькій гімназії В. Мошинський, який був учителем математики запропонував йому залишитися в Лубнах та приєднатися до більшовиків, коли вони прийдуть. П. Шандрук такому вербуванню не піддався [63].

В січні 1919 р. з Києва прибув посланець від уряду Степан Скрипник з наказом евакуювати майно держскарбниці м. Лубен. Сотник Мусієнко доповів телефоном з Гребінки, що відбив атаку більшовицької банди, яка підходила до Гребінки з напрямку Драбова-Барятинська. Разом з сотником Мусієнком П. Шандрук провів атаку в напрямку Драбової і досить легко розсіяв ворога кулеметним вогнем, відразу ж вступив у бій з бандою з с. Тимків і знищив її [64].

Полковник Попсуй-Шапка привіз з Києва наказ від полковника П. Болбочана про переведення куреня (батальйона) П. Шандрука в розпорядження штабу армії у Вінниці. Одразу по від’їзді полковника було отримано повідомлення зі штабу армії, що курінь має взяти участь у ліквідації більшовицької групи в районі Яготина. Наступного дня курінь вирушив двома потягами через Гребінку, де до нього приєдналася сотня Мусієнка, і з двома платформами попереду, зі стрільцями для прикриття курінь підійшов до Яготина. Для них у начальника станції залишили наказ вирушати через Київ, не зупиняючись. Два потяги почали рухатися пізно ввечері, а за 24 години дісталися до м. Вінниці [65].

8 лютого 1919 р. було виконано прозьби П. Шандрука і направлено курінь на доукомплектацію в м. Браїлов, де вже розмістилися командування й відділи постачання з Харкова. Після налагодження організаційної роботи, курінь був направлений до залізничного вузла Ярмолинців з наказом утримувати його та захищати лінію Гусятин-Ярмолинці. Наприкінці лютого 1919 р. в м. Браїлові почали доукомплектовувати курінь до повного бойового складу. Врешті курінь склали: чотири стрілецькі сотні по 3 старшини й 120 стрільців у кожній; кулеметна сотня – 3 старшини й 60 стрільців, 6 кулеметів, з яких 2 на тачанках; кінна сотня – 3 старшини та 65 стрільців, 3 ручних кулемети й 90 коней; зв’язковий підрозділ з необхідним обладнанням для організації звязку на відcтань понад 20 миль; санітарний та господарчий підрозділи. Всього в курені налічувалося 27 старшин, біля шести сотень стрільців і 110 коней [18; 53].

Через декілька днів П. Шандрук отримав наказ полковника А. Мельника відрядити весь бойовий склад куреня до м. Проскурова, щоб припинити погроми в місті та заарештувати винних. Такий самий наказ отримав і курінь Січових стрільців. Погром і грабунок не тільки євреїв, а й усіх мешканців міста організував «отаман» Самусенко. Одразу після приходу куреня до міста мародери порозбігалися, кількох специфічно одягнених «самусенківців» під вартою відправили до м. Вінниці [68].

Внаслідок наступу більшовиків настала необхідність перевести уряд та штаб армії по можливості далі на захід від лінії фронту. На початку березня 1919 р. П. Шандрук отримав наказ зайняти залізничний вузол Ярмолинці, одночасно його призначили командувачем гарнізону містечка, що мав опікуватися районом радіусом 15 км. навколо м. Ярмолинець. Після прибуття куреня на станцію Ярмолинці П. Шандрук відрядив дві стрілецькі й одну кінну сотні по околицях, а решту залишив на станції [41; 5].

Незабаром з начальної команди Української Галицької Армії прибули поручник Федорчак та підстаршина Федак з документом, що підтверджував їхні повноваження на евакуацію артилерійських складів з Вікторії, і розпорядженням відправляти 20 вагонів щодня. Штаб армії прислав наказ направити весь курінь до Вікторії, щоб прискорити евакуацію складів. Захист Ярмолинець було передано групі гайдамаків під командою отамана М. Середи, що прибула того ж дня [46; 7].

В Ярмолинцях була незвичайна ситуація. Капітан Мусієнко тієї ж ночі зник. Були всі підстави, що це справа рук комуністів. П. Шандрук наказав посилити заходи безпеки. Один залізничник повідомив, що минулої ночі його колеґа з Ярмолинець телефоном дав знати, що там з’явився більшовицький бронепотяг. П. Шандрук наказав щоб негайно, було підірвано всі мости між Ярмолинцями та Вікторією, але більшовицький бронепотяг міг дістати вогнем своєї артилерії, і сотня відійшла десь на півтора кілометри західніше від Вікторії. Курінь відвідали для проведення повної перевірки – головний отаман разом з командувачем Чортківської військової групи, майором М. Оробком. Штаб зазвичай передавав звіти П. Шандрука головному отаманові, і пізніше, під час перевірки, Симон Петлюра висловив своє задоволення станом куреня та порядком у місцевості. Але вже з наступного дня після від’їзду головного отамана курінь пройшов шлях важких боїв, з важкими втратами [63].

Курінь П. Шандрука у Вікторії був фактично оточений ворогом, залишився відкритим тільки один шлях: залізниця Вікторія-Лісоводи-Гусятин, яку ще патрулювала чота на платформах з кулеметами. Наступного дня після зникнення сотника Мусієнка охоронні чоти зранку вели бої і були змушені відступити. Солдатам куреню потрібно було вирватися з оточення, але відступ ускладнювався тим, що у них залишився тільки один локомотив. Після полудня П. Шандрук відправив допоміжний потяг до Гусятина, що на західному березі р. Збруча, а коли через дві години локомотив повернувся, все було приготовлено для негайного відходу під прикриттям з залізничних платформ [18; 65].

Весь курінь був уже на станції в м. Лісоводах. А на світанку більшовики вийшли на лінію вартових і відкрили вогонь по Гусятину з двох батарей та з бронепотяга. Фактично це був перший бойовий досвід окремого стрілецького куреня. Варта не могла стримати ворога, хоча її підтримала артилерія УГА, що била з позицій західніше від Гусятина, і П. Шандрук почав переправу через р. Збруч. Він залишив тільки одну сотню з двома кулеметами в шанцях на вершині пагорба, щоб стримати просування ворога, і залишився з нею [41; 5].

Не маючи жодних наказів від свого командування, він залишив групу сотника Благовіщенського розставити сторожу на західному березі р. Збруч разом з поручником УГА З. Стефановим та розмістив свій курінь поблизу Васильківців. Уся територія поблизу р. Збруча, так званий третій відрізок, була зайнята двома галицькими куренями з двома батареями під командою отамана Л. Мартиновича, який разом з командуванням третього відрізку фронту та штабом розмістився в с. Крогульці. Невдовзі майор Оробко прибув до П. Шандрука з відповідним наказом зі штабу – забезпечити оборону лінії вздовж р. Збруч від Скали до Підволочиська [59].

Незабаром у зв’язку із запланованим наступом на схід курінь отримав додаткові підкріплення: полк Рибника з 200-ма cолдатами під командуванням полковника Мацака. Відтоді, згідно з наказом штабу армії курінь П. Шандрука, полк Рибника та 6-та батарея Січових стрільців утворювали так звану групу полковника П. Шандрука [60].

Вночі 23 травня 1919 р. П. Шандрук отримав наказ зі штабу армії від майора Мартиновича негайно перейти р. Збруч і вести наступ у напрямку м. Дунаївців. Також отримали наказ наступати: полковник О. Шаповал – на Кам’янець, а отаман Божко – на Солобківці. Наступ не був підпорядкований якомусь одному командуючому, щоб забезпечити узгодженість дій. Вночі 25 травня П. Шандрук оглянув весь фронт своєї групи й, розпитавши бійців кожної ділянки, склав картину розташування та розпорядку підрозділів ворога. Він перевів своїх солдатів до лісу на п’ять кілометрів північніше м. Гусятина, щоб вийти противникові в тил й оточити всі його сили в районі Гусятина. Ворог був захоплений зненацька і почав відступати після перших же пострілів, о сьомій годині ранку два російських полки були розсіяні, взято в полон біля 150-ти бійців, захоплено 3 гармати, 7 кулеметів на возах, значну кількість боєприпасів та понад 40 коней [63].

З повідомлення від майора Мартиновича виходило, що ні полковник Шаповал, ні отаман Божко ще не почали атаки, тому що не встигли підготуватися на вказаний час, - це було наслідком відсутності єдиного командуючого наступом. Група П. Шандрука захопила плацдарм перед мостом, бо наступ перенесли на 27 травня. Вранці згідно з наказом група почала рух на Дунаївці і не зустріла опору ворога. Перед Дунаївцями, біля містечка Шатави, до П. Шандрука прибув начальник штабу і після його рапорту наказав колоні відпочити та повідомив про ситуацію. Новий командуючий групою полковник О. Удовиченко, що замінив полковника О. Шаповала, вже захопив Кам'янець-Подільський і просувається на Дунаївці, де зараз ідуть бої. Отаман Божко також перейшов р. Збруч, але його просування на схід зупинили значні сили ворога. Запорізький курінь розбив ворога в районі над р. Гориню і рухався на м. Проскурів. Група П. Шандрука була перейменована на 9-й піхотний курінь і підпорядкована 3-й піхотній дивізії, що входила до складу групи полковника О. Удовиченка. В Дунаївцях П. Шандрук зголосився з рапортом до полковника О. Удовиченка [12; 347].

Наступного дня (28 травня) курінь почав наступ у напрямку Нової Ушиці. 6-та батарея П. Шандрука вела вогонь по ворогові з-за лінії піхоти. Однак 2-й батальйон (колишній курінь Рибника) не проявляв жодної активності на лівому фланзі атаки, і він надіслав зв’язкового з наказом прискорити їхнє просування, тим паче, що попереду цього батальйону біля Замихова ворог (більшовики) також не проявляв себе. Того дня курінь здобув Миньківці, не зустрівши великого опору. Протягом наступних днів курінь ішов вперед через Вербовець та Курилівці-Муровані, маючи наказ захопити станцію Котюжани на лінії Жмеринка-Могилів і перешкодити ворогові відійти з Могилева на Жмеринку. Наказ було виконано – пройдено сорок кілометрів за три доби попри запеклий ворожий опір. Здобувши Котюжани, П. Шандрук спрямував 1-й батальйон на Копайгород, щоб забезпечити оборону Котюжан з півночі та сходу [18; 71].

Батальйон зупинився в районі Копайгород-Котюжани на декілька днів, бо командування довідалось, що дивізія не може просуватися далі, як і 2-га дивізія «Запорізька Січ» отамана Божка, котра, вже захопивши Жмеринку, була змушена відступити перед значними силами ворога спочатку в м. Бар, а відтак далі на південний захід, на Ялтушків. Ворог просунувся на 30 кілометрів у тил української армії. А коли більшовики підтягли до ст. Жмеринки підкріплення і два бронепотяги, дивізія змушена була відступити аж до с. Нової Ушиці. Зі свіжими бійцями 41-ї бессарабської дивізії ворог спробував оточити й розбити дивізію, але полковник Удовиченко зруйнував його плани вдалими маневрами, завдавши йому великих втрат [64].

Реорганізована дивізія «Запорізька Січ» здобула м. Жмеринку, і дивізія П. Шандрука отримала наказ наступати та захопити залізничний вузол Вапнярку. В той час він вів наступ через Курилівці-Муровані на Могилів. Могилів обороняв полк більшовиків під командуванням Чабана, що налічував понад 1000 осіб, мав броньований потяг і гармати. Другий батальйон П. Шандрук залишив в резерві, і атаку проводили 1-й і 3-й батальйони, - 1-й атакував Могилів з півночі та відрізав Чабанові шлях до відступу на схід. У запеклому бою вони розбили більшовиків і захопили сім гармат, бронепотяг та 200 полонених [65].

Після цих подій в м. Могилів, де П. Шандрук збирав повідомлення розвідки з Ямпільського напрямку, полк пройшов через Шаргород та Джурин з метою допомогти взяти станцію Рахни й таким чином створити заслін з боку Жмеринки для наступного просування дивізії на Вапнярку. Ворог підтягнув значні підкріплення, і дивізії, що розтяглися фронтом на шістдесят кілометрів, довелося проводити складні маневри протягом тижня, щоб закріпитися в районі Джурин – Мурафа – Рахни як базі для майбутнього наступу на Вапнярку. Полк зупинився вздовж лінії р. Мурафи, прикриваючи просування основних сил дивізії, і вів важкі бої зі значними силами ворога, що тиснув з боку Жмеринки на півночі та з боку Тиврів-Красне на сході [68].

Реорганізація вищого командування стосувалася обох армій – УНР та УГА, оперативне зосередження й управління під час боїв потребувало великого часу й зусиль головного отамана та його штабу. Серед солдатів не було сумнівів, що спільними зусиллями армій, котрі разом налічували близько 150000 бійців, зрештою, буде переможено більшовиків. Піднесення, тим не менше, не протрималося довше декількох тижнів. Політичні мотиви, вимагали зосередити головний удар на Київ з відповідним забезпеченням флангів з півночі та півдня. Безпосередню участь у взятті Києва брав 3-й корпус УГА та Запорізький корпус у складі групи генерала А. Кравса. 30 серпня Київ був відбитий у більшовиків. Та через кілька днів війська знову відступили з Києва, - це був важкий моральний удар по солдатах української армії Причиною цього стало те, УГА не вважала А. денікіна своїм ворогом і по незрозумілих причинах здала Київ без бою[59].

В цей час П. Шандрук взяв на тиждень звільнення у полковника О. Удовиченка, щоб підлікуватися й відпочити. По дорозі до м. Кам’янця, де жила його дружина, він зустрівся у Вербівці з головним отаманом, який прямував на фронт до його дивізії. Вислухавши рапорт про справи в дивізії, отаман сказав П. Шандруку, що має намір говорити про нього з полковником Удовиченком. Він хотів перевести його до Кам’янця-Подільського, тодішньої тимчасової столиці, щоб П. Шандрук очолив 1-й добровольчий полк, який має там формуватися і бути ґарнізоном міста. Коли за тиждень П. Шандрук повернувся в полк, полковник Удовиченко дозволив взяти з собою декількох офіцерів [60].

Ближче познайомившись з офіцерським складом полку, він призначив капітана Колодяжного своїм помічником, капітана Шевцева з 9-го піхотного полку поставив командиром 1-го батальйону, капітана Вінницького – командиром 2-го, капітана Сіренка – командиром 3 батальйону. Підполковник Нечитайло, також з 9 полку, став квартирмейстером П. Шандрука. З 9-го полку були також капітан Водяницький, лейтенант Раскін, лейтенант Овчаренко та декілька підстаршин. Всередині вересня 1919 р. почали прибувати підстаршини, а згодом і рекрути. За кілька днів П. Шандрук здійснив перегляд підстаршин згідно з правилами, започаткованими ще в Запорізькому батальйоні. За 10-12 днів полк вже налічував біля 2000 осіб, що отримали форму й посилено тренувались [63].

14 жовтня 1919 р. відбулося прийняття присяги. П. Шандрук вивів полк, складений з трьох батальйонів, хоча і не в повному складі, бо не всі рекрути ще мали взуття. Озброєний полк на чолі з оркестром відмарширував до центральної площі й справив добротне враження. Закордонні військові спостерігачі оглядали процесію. Тепер, хоч повсякденну роботу і навчання в полку було налагоджено, занепокоєння штабу зростали. У зв’язку з відходом армій і наближенням російської «білої гвардії» в полку почастішали випадки дезертирства. П. Шандрук сформував низку патрулів з підстаршин під комадуванням старшини та розіслав їх по довколишніх селах виловлювати дезертирів. Але якщо вдень повертали п’ятдесят солдатів, то вночі не менше втікало, незважаючи на всі застережливі заходи [64].

Павло Шандрук у своїх мемуарах змальовує ситуацію того часу таким чином: «Наприкінці листопада ситуація в наших військах була ненадійною. Хоч ворог і не атакував, та наступала зима, і через нестачу одягу та медикаментів ми зазнали катастрофічних втрат у районі Любар-Остропіль, названому «квадратом смерті». Дві об’єднані армії, які до наступу на Київ мали біля 100000 озброєних вояків і 300 гармат, розтанули, і на кінець листопада лишень біля 4000 осіб зберегли в руках зброю, але не здатні були воювати. Постає питання: що сталося з рештою? Незліченні тисячі померли від тифу, тисячі замерзли у відкритих полях. У кожній селянській хаті було по десять-двадцять хворих солдатів, вони також лежали в школах просто на долівці, понад тисячу лежали в маленькому шпиталі на 100 місць – і все це без жодного медичного догляду. Скільки безіменних героїв просило своїх командирів у передсмертній гарячці застрелити їх, але не залишати помирати в муках. Не було води і не було кому її подати. Нема слів, щоб описати те страшне горе, і мало хто наважується писати про ті страшні жертви наших вояків [18; 80-81]».

Розпочався легендарний Зимовий похід. На початку грудня 1919 р. П. Шандрук отримав наказ сформувати батальйон із залишків полку й відправити його в м. Ярмолинці для захисту лінії Проскурів – Кам’янець від військ А. Денікіна. Командувати батальйоном він призначив капітана Вінницького. Він повернувся до м. Кам’янця 7 грудня зі жменькою старшини, бо всі солдати розбіглися. Армія розпочала похід 6 грудня, в історії він дістав назву Зимового походу. Командувати армією був призначений генерал М. Омелянович- Павленко, але справжнім її лідером став генерал Ю. Тютюнник. Активність росіян, що стягували велику кількість війська до польських кордонів, вимагала негайних заходів для захисту. Українсько-польска угода та військовий союз були підписані 21 квітня 1920 року. Згідно з угодою польська армія мала якнайшвидше увійти на територію України й допомогти у війні за її визволення [68].

Що ж до подій у Кам’янці то польські війська вступили в місто 8 грудня 1919 року і рушили на схід вздовж р. Ушиці шляхом Проскурів – Шепетівка –Олевськ. В січні 1920 року, до Кам’янця-Подільського приїхав міністр внутрішніх справ А. М. Лівицький, що повертався з м. Варшави, де очолював українську делегацію на перемовинах з Польщею. Він зібрав український провід, щоб розповісти про перемовини. П. Шандрук теж був запрошений і слухав промовців, які репрезентували всі політичні партії, висловлювали підтримку діям українського уряду, спрямованим на військовий та політичний союз з Польщею і взаємне розуміння та прийняття українських політичних позицій [65].

За декілька днів генерал С. Колодяжний наказав П. Шандруку зібрати й скласти список офіцерів і молодших офіцерів, що перебували в Кам’янці-Подільському та його околицях. Наказ підписав військовий міністр полковник В. Сальський, а потім його погодили у Варшаві з польським командуванням. Та одразу ж виявилася плутанина через брак узгодженності, бо аналогічний наказ отримав полковник О. Шаповал, що теж був у Кам’янці та мав сформувати 2-гу піхотну бригаду. П. Шандрук запропонував свою допомогу полковникові О. Шаповалу та обіцяв приєднатися до його бриґади з усіма своїми колишніми підлеглими. Згідно з вказівками військового міністерства бригада мала складатися з трьох піхотних батальйонів, артилерійського дивізіону й кавалерійського загону. А згодом, зі збільшенням чисельності бриґади, вона мала зрости до дивізії, а батальйони – до полків. Для опрацювання деталей справи міністр І. Огієнко за рекомендаціями генерала Колодія та полковника О. Шаповала направив П. Шандрука до Варшави [59].

Він повернувся до Кам’янця сповнений надій і в хорошому настрої. Його чекали з нетерпінням, тому що всі хотіли почути про можливості продовження війни проти більшовиків. Полковник О. Удовиченко вже отримав наказ перебрати командування 2-ю дивізією, він був у Кам’янці і запропонував пост командуючого 4-ю піхотною бриґадою. Дивізія складалася з 4-ї, 5-ї і 6-ї бриґад, артилерійської бриґади, кавалерійського полку та різних допоміжних підрозділів. П. Шандрук зустрів пропозицію полковника О. Удовиченка з ентузіазмом. Полковник О. Шаповал отримав дипломатичне призначення [60].

П. Шандрук знову почав збирати кадри, й знову почалися нові турботи з мундирами, харчуванням, тощо. На початку квітня 1920 р. він перевів основний склад трьох батальйонів до Івашковець і Борсуківців, де бригада мала набрати рекрутів у трьох вікових групах з призовних пунктів району Нова Ушиця. Стало відомо, що наступ польських та українських військ розпочнеться 24 квітня 1920 р. Поза складом дивізії полковника О. Удовиченка сформували окрему частину під командуванням П. Шандрука, що складалася з 350 солдатів та двох гармат. Разом з 35-ю польською бригадою, якою командував полковник Ладош, підрозділ розпочав наступ у напрямку на Озаринці (північніше Могилева) через Вербовець [63].

6 травня 1920 р. армія УНР після свого Зимового походу наближалася до району Могилева з більшовицького тилу, ведучи запеклі бої. У цей час дивізія повернула собі своє старе ім’я – 3-тя Залізна дивізія, бо знову зібралася більшість офіцерів, що була під командуванням полковника О. Удовиченка в 1919 році, і солдати були з тих самих місць. Бригада П. Шандрука отримала 7-й номер. У середині травня 1920 р. П. Шандрук отримав наказ від генерала О. Удовиченка пройти до лісу, що за вісім кілометрів на північ від Ямполя, і взяти там до складу бриґади галицьку частину лейтенанта Яремича, що прорвався через більшовицький фронт. Там було 260 вояків з кулеметами й амуніцією. П. Шандрук приєднав галицький підрозділ як 21-й батальйон, а решта увійшли до бриґадної військової поліції. Вони перебували в тому районі до 27 травня, коли дивізія отримала наказ вирушати на фронт до р. Марківки, а бриґада мала утримувати лінію М’ясківка-Гарячівка [64].

Позиції бриґади містилися на північному краю армії. Фронт усієї армії розтягнувся на понад 60 кілометрів. Бриґада вела важкі бої проти значних сил ворога, зокрема проти кавалерії біля Сидорова (на схід від Чорткова) та вздовж лінії р. Серета і Стрипи, але під час відступу не зазнала надто великих втрат. Залізна дивізія успішно вела бої біля двох тижнів, і наказ відійти на лінію р. Стрипи був пов’язаний з ситуацією на польському фронті. В останній день перед відступом на лінію р. Стрипи бригада отримала підкріплення – цілий батальйон з 250-ти осіб – колишніх військовополонених з польського табору. Командував ними капітан Трутенко. П. Шандрук залишив цей батальйон цілим замість 21-го батальйону, а вояками колишнього 21-го батальйону укріпив 20-й і 19-й. Відступ відбувався дуже повільно, і за ніч бригада зайняла для оборони кілька сіл на східному березі р. Стрипи. Батальйон капітана Трутенка зайняв увесь східний край великого с. Трибухівців [65].

На півночі, де оборону тримала 1-ша Запорізька дивізія, кавалерія більшовиків прорвалася в тил і загрожувала всьому фронту, але український кавалерійський дивізіон зірвав плани ворога і завдав йому великих втрат. У цей час 6-та польська армія, відійшла до м. Львова, залишивши весь північний фланг незахищеним, і українське командування було змушене почати відступ за р. Дністер. Відступ із запеклими боями закінчився до 18-19 серпня. Бригада, що прикривала відхід дивізії, мала наказ відійти в район Виноград-Ясенів на відпочинок, а пізніше – зайняла частину фронту вздовж р. Дністра [24; 252-253].

Під тиском оточення і на вимогу вищої старшини нарешті дійшла справа до перегляду військових звань та просування по службі. Призначена спеціальна комісія під головуванням генерала О. Янчевського склала реєстр усієї старшини армії для підтвердження звань і пропозицій на підвищення. П. Шандруку підтвердили звання капітана з повною вислугою й одночасно зробили подання на звання полковника за зразкову військову службу. Наприкінці серпня 1920 р. поляки розбили більшовиків під Варшавою і вели наступ від р. Вепра в південній частині фронту з більшовиками, що проходив від Дембліна до Торуня. Українська армія почала приготування до наступу, і 3-тю дивізію було переведено на південь до Городенки, де, форсувавши р. Дністер, вона мала просуватися на схід і вийти в район Сколе-Гусятин. Під прикриттям лісу протягом кількох ночей 3-й інженерний батальйон будував плоти й понтони, а вночі 15 вересня 1920 року 8-ма бриґада переправилася через р. Дністер на понтонах, а 3-й кавалерійський полк – пливучи з кіньми. Захоплена зненацька ворожа варта здалася в полон, і більшовики в паніці почали відступ. За чотири дні дивізія подолала понад 120 кілометрів з незначними сутичками з ворогом та знову перетнула р. Збруч 21 вересня [18; 91].

Неочікувано українці дізналися, що поляки прийняли пропозиції більшовиків про припинення вогню та готові до мирних переговорів з ними. Генерал О. Удовиченко прискорив наступ, щоб осягнути найбільшу територію для «перепочинку», і зрештою, дивізія вирвалася набагато вперед на правому фланзі фронту, дійшовши до р. Марківки. 3-тя дивізія і новостворена самохідна дивізія становили праву армійську групу генерала О. Удовиченка. 18 жовтня закінчилися бої на фронті вздовж р. Марківки. Українці були змушені припинити боротьбу за визволення Батьківщини через те, що поляки підписали перемир’я, за умовами якого вогонь припинявся і по всьому фронту армії. Поляки прислали свої частини, щоб зайняти їхні позиції та продемонструвати, що це польський фронт [59].

Та більшовики порушили перемир’я і знову розпочали бої. Більшовики рано-вранці 10 листопада 1920 р. розпочали атаку великими силами кавалерії і піхоти проти 9-ї бриґади в районі м. Шаргорода, здійснили глибокий прорив і майже розбили дивізію. Зокрема, бригаду П. Шандрука, що займала лінію оборони поблизу м. Чернівців, атакували кіннота, й вона понесла значні втрати. Більшовики ввели в бій свіжі підкріплення, і українські загони не змогли їх стримати. Група відходила за р. Збруч на лінію Волочиськ - Ожихівці, а при потребі мала відходити й далі, за польський кордон [41; 5].

За даними штабу на 10 листопада 1920 р. армія утримувала фронт по р. Дністер від Ямполя через м. Бар до Літина протяжністю близько 120 кілометрів. Чисельність армії була біля 14 000 піхоти, біля 3000 кінноти, 80 гармат і декілька броньованих потягів. Більшовики ж мали близько 25000 піхоти (12-та і 14-та армії) та біля 5000 кінноти, мали набагато чисельнішу артилерію і повне матеріально-технічне забезпечення. Протягом 11-ти днів важких нерівних боїв армія відступала на захід під прикриттям невеличких кінних залог та кулеметів, поставлених на возах. Відступ також прикривала так звана 3-тя російська армія генерала Перемикіна, сформована в Польщі стараннями Комітету Визволення Росії, який очолював відомий російський політичний лідер Борис Савінков, що визнавав незалежність України. Сили тієї армії були невеликі, але вони призупинили наступ більшовиків. Разом з генералом Удовиченком двізії П. Шандрука вдалося перейти по місту Волочиськ в ніч на 21 листопада під вогнем кулеметів [46; 7].

Завершення національно-визвольних змагань П. Шандрук у соїх спогадах описав наступним чином: «Більшовикам не дісталося великих трофеїв, бо все, що тільки було можливо (потяги, коні, гармати), ми переправили на польський бік. Війна скінчилася, і, всупереч безпідставному оптимізмові офіційних кіл, я не бачив жодних перспектив змінити політичну та військову ситуацію на нашу користь, не бачив жодних можливостей для відновлення військових дій [18; 94]».

Таким чином П. Шандрук очоливши Запорізький курінь приймав участь у ряді переможних боїв української армії, брав активну участь у наступі на Київ. Він був зі своїми солдатами до останніх днів бойових дій. П. Шандрук допоміг евакуювати військове майно на територію Польщі не дозволивши захопити його більшовикам. Він як справжній командир разом із своїми солдатами був інтернований до польського табору. Так розпочався новий етап у житті П. Шандрука.