V. Сучасні теорії референції

 

 

V.1. Витоки теорії референції, основні етапи розвитку. Основу теорії референції складає поняття референції (від англ. reference – покликання, співвідношення), тобто процес співвідношення одиниць мовлення (іменників та іменної групи) з позамовною дійсністю, а також результат такого співвідношення. Референційна проблематика має тривалу історію (вона виявляється ще в давньокитайській філософії – школа імен, у німецькій лінгвістичній концепції “Слова і речі” тощо), власне-класичного втілення вона набула тільки в ХІХ-ХХ ст.: у логіко-філософських дослідженнях Дж.С.Мілля, Б.Рассела, Г.Фреге, Р. Карнапа, а згодом у пізніших логічних і лінгвістичних працях С.Кріпке, У.Куайна, Л.Лінського, Б.Парті, Дж.Сьорла, П.Стросона, А.Тарського, Я.Хінтіккі та ін. У розвитку лінгвістичної теорії референції в 70-90-і роки значну роль відіграли студії Н.Д.Арутюнової, О.В.Падучевої, Т.В.Булигіної, А.Д.Шмельова та ін.

Під референцією здебільшого розуміють відношення актуалізованих іменних висловів до реального або уявного світу, а під референтом –

об’єкт, на який вказує цей вислів. Завдяки відношенням вказівки, позначення та номінації, які є опертям референції, забезпечується зв’язок між мовою й іншими реаліями. Не випадково відношення імені до реалії фігурує у трьохвимірній структурі відомого “семантичного трикутника”.

Залежно від типу здійснюваної референції розмежовують три типи:

означену, неозначену і нульову референції.

Означена референція. Референція є означеною, коли об’єкт, на який вказує іменний вислів, постає не тільки відомим, хоча б одному з

учасників комунікації, але й одиничним. Так, у фразі (1) “Тигр – тварина

 

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

 

класу ссавців” ім’я “тигр” сприймається по-іншому, ніж у фразі (2) “Тигр з’їв молодого сайгака”. У першому випадку говориться про типового представника класу з характерними для цього класу таксонімічними ознаками типу /хижий/, /котячий/, /їсть м’ясо/ тощо, а в другому – про конкретного тигра, який з’їв молодого сайгака. Здійснюючи референцію до об’єкта, мовець вирізняє його з-поміж інших об’єктів, а функція референції окреслюється необхідністю ідентифікації безпосередньо того об’єкта, про який робиться повідомлення. Сфера референції звужується з класу до індивіда, а через значення референтного імені, за Б.Расселом, наче просвічується об’єкт, на який вказує це ім’я. Щодо мовного відношення одиничність референта визначається при цьому відповідними дескрипторами, зокрема вказівними займенниками однини, означеним артиклем, а в мовах без артикля – порядком слів.

Смисл висловлення не можна обмежити вказівкою на об’єкт, а референцію вивчати окремо від предикації. У межах умовно-істинної семантики значення судження залежить не лише від того, як забезпечується зв’язок між референтним виразом і позамовним об’єктом, але й від того, наскільки правильно відображаються предикатами відношення між об’єктами дійсності. Так, у наведеному вислові (2) рефе- ренція прозора, оскільки в екстенсіонал і поняття “тигри” можна виділити з переконанням певного конкретного тигра, існування якого і забезпечує істинність твердження. Після ідентифікації об’єкта, є потреба встановити, наскільки є коректним щодо відповідного референтного вираження приєднаний предикат – у цьому разі “з’їв молодого сайгака”, тому що висловлення є істинним тоді, коли предикат насправді характеризує певний об’єкт, тобто є “істинним” щодо того об’єкта, про який ідеться у цьому висловленні (пор.: [Сёрль 1982:183; Стросон 1982:125]). Отже, референція прозора, а висловлення означене тільки у референції на об’єкт реального світу. Означеність ґрунтується на ілюзії, наче будь-яке означене висловлення повністю описує фрагмент дійсності, а значення збігається з позначенням, більше того – з вичерпним позначенням (пор.: [Растье 2001:243-244]).

Неозначена референція. Референцію вважають “непрозорою” [Куайн

1982:90], коли наявна непрозора предметна співвіднесеність. Такою вона виявляється в будь-якому непрозорому контексті зі змінним референтом. Так,

у висловленні “Астронавти сіли на Марсі” референція іменного вислову

неозначена, особливо якщо її прирівнювати до ідентифікаційної функції, намагаючись визначити, з якими конкретно індивідами співвідноситься в цьому разі ім’я (пор.: [Стросон 1982:109-133]). Таксономічне значення, на ґрунті якого встановлюють приналежність імені до класу, не виступає

насправді ідентифікаційним: від того, що “астронавти” належать до класу “люди”, “Марс” – до класу “планети Сонячної системи”, не можна встановити, про яких людей говориться. Якщо розвивати погляд авторів, що тлумачать неозначеність у плані неоднозначності, можна уявити різноманітні ситуації, в яких діти, наприклад, граються в астронавтів, астронавти

 

А.П.ЗАГНІТКО

 

називають Марсом барокамеру, сідають на планеті віртуально, не разом, а поодинці та ін. Перифразовувати можна до безмежності, але усі потенційно можливі перифразування, якими б захоплюючими вони не були, належать не стільки до семантичної структури фрази, скільки до її логічних уявлень в інтерпретації.

Неоднозначність такого типу – не більше ніж артефакт в екстенсійному тлумаченні референції. Аналізоване речення “граматичне”,

за О.Дюкро [Дюкро 1982:282], і тоді, коли нам нічого не відомо про людей, від існування яких залежить істинність твердження. І, можливо, не тільки тому, що неозначений вислів можна згодом замінити на означений, тобто звузити сферу референції з класу до індивіда, а хоча б тому, що приєднаний предикат є супряжним із суб’єктом: на планету сідають астронавти, а, наприклад, не кондуктори або провідники. Отже,

висловлення прийнятне тією мірою, якою воно корелює – незалежно від онтологічного критерію – з нормами семантичної зв’язності. Остання відома в семантиці як ізотопія. Щодо цього воно суттєво різниться, нехай значення і непрозоре, від такого хибного висловлення, як “Астронавти з’їли Марс” (якщо, звичайно, “Марс” належить так само до класу “планети Сонячної системи”, а не до класу “продукти харчування”). Навіть постаючи референтно непрозорим, речення характеризується смислом у

мовному плані. Про непрозоре референтне вживання не можна сказати,

істинне воно чи неістинне: воно невизначене.

Нульова референція. Ситуація ускладнюється, коли референтний вислів взагалі позбавлений співвідносності з об’єктивним світом. У силу того те, щодо якого здійснюється референція, повинно за визначенням існувати, оскільки не можна в такому разі виконувати референцію до того,

чого не існує (пор.: [Сёрль 1982:179-180]). Нульова референція наявна тоді, коли мова йде про кентаврів, відьом, мавок та інші неіснуючі об’єкти. Якщо розвивати тези Б.Рассела, то можна стверджувати, що насправді існує тільки один світ – реальний. У цьому разі слід визнати, що твердження про існування кентаврів у геральдиці – не більше ніж відмовка, тому що геральдика оперує не реальними кентаврами з плоті і крові, а їхніми словесними описами і символічними репрезентаціями.

Аналогічне існування Гамлета в поетичному світі Шекспіра неадекватне існуванню Наполеона в реальному історичному світі. Стверджувати навпаки – навмисне вводити себе й інших в оману [Рассел 1982:43-44].

Реальний світ не дорівнює ні можливому, ні особливо контрфактичному світу: у кожному випадку наявні різні види існування (пор.: [Вендлер

1982:235]). Це не означає, що лінгвістична семантика, семантика тексту,

повинна бути обмежена тільки емпіричними даними природного світу. У такому разі вона втратить притаманну їй автономність, а семантичний аналіз перетвориться на якийсь непотрібний додаток.

Визнання можливих світів не заперечує існування реального світу:

реальний світ не лише не ліквідується, але й постає необхідним тлом, на

 

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

 

якому чітко простежуються специфічні особливості дослідження можливого світу. Якщо іменний вислів не належить ні до якого об’єкта реального світу, можна констатувати псевдовикористання, а згодом тлумачити “сумнівний” вислів у термінах можливого світу, де він прийнятний у плані референції (пор.: [Стросон 1982:66-67; МакКоли 1983:180-181]). Сферою значення змінної виступають у такому разі об’єкти того світу, на який вказує вислів, що її містить, – незалежно від того, чи існують ці об’єкти в реальному або можливому світі. Наприклад, у мовленні про реальний світ не можна покликатися на кентавра і говорити “Я зустрів сьогодні в лісі кентавра”, але можна здійснювати референцію до міфологічної істоти в середньовічних творах, які своїм джерелом мають грецький текст “Фізіолога” (ІІ-ІІІ ст.) (пор.: [Арутюнова 1982:24; Сёрль 1982:181]).

У межах теорії можливих світів припустимість виразів з так званими безденотатними іменами залежить від взаємного узгодження

використовуваних термінів, зокрема приєднаних предикатів. У цьому

напрямі основне, щоб пропозиція була адекватна щодо усіх умов, за яких її вважають істинною у відповідній концептуальній системі. Так, кентаври,

нехай вони і не існують у реальному світі, можуть набувати в міфопоетичній моделі світу таких кодифікованих характеристичних ознак, як “страшний”, “людиноподібний” та ін. Про безденотатне речення не

можна сказати, істинне воно чи неістинне.

Джерела теорії референції слід шукати у міркуваннях про подвійну природу імен. Уже в трикутнику Огдена – Річардса (символ, думка, референт), що зображує знакову ситуацію, репрезентована спроба розчепити план змісту мови на два складники: поняттєвий (думка, смисл, поняття та ін.) і предметний (денотат, референт і под.).

Справді, слову притаманні дві властивості: означати і називати (або позначати). Той самий реальний об’єкт може бути названий різними іменами, з погляду значення смислу зовсім не тотожними, пор.: Аристотель, вихователь Олександра Македонського, автор “Метафізики”, давньогрецький філософ і под. Але й одне ім’я може називати різні об’єкти.

Особливу роль теорії референції в межах семантичної науки найчіткіше сформулював У.Куайн, протиставивши слабку (теорія значення) і сильну

(теорія референції) семантику. До першої належать проблеми і поняття, пов’язані із синонімією (тотожність значення), значущістю (наявністю значення) й аналітичністю (або істинністю в силу значення), до останньої – найменування, істинність висловлення, денотація, екстенсіонал тощо. Досі практично ця межа в лінгвістичній семантиці не окреслена. Лінгвістична теорія референції охоплює кілька актуальних проблем. Перша з них –

дослідження семантики так званих референційних слів, або актуалізаторів, насамперед, займенників й артиклів. Останнє зумовлює розгляд відповідних типів кванторних значень (всезагальність, існування тощо) й означеність / неозначеність. Важливим завданням є створення класифікації типів

 

 

А.П.ЗАГНІТКО

 

референції іменних груп у мовленні та розгляд іменних груп щодо їхньої орієнтованості на певний тип референції.

На відміну від смислу, референція притаманна не імені як такому, а його вживанню. Смисл може тільки окреслювати орієнтованість імені на той або інший тип референції. Знання референції конкретних імен подібно до знання їхнього смислу забезпечує розуміння конкретного тексту. Референція імені зумовлена не тільки його смислом, але й контекстом, а

також прагматичними чинниками.

V.2. Основні поняття, дефініції. Важливим є те, що здатність означати притаманна імені незалежно від його використання, а здатність позначати виявляється тільки в актуалізованих іменах, тобто іменах, що використані в реальному тексті. Отже, ім’я має смисл уже в мові, а референт (об’єкт у позамовній дійсності, позначений певним іменем) ім’я

набуває тільки в межах мовлення. Водночас у мові ім’я характеризується певним референційним потенціалом. Одним з можливих способів його опису є введення поняття екстенсіонала, тобто множинності усіх потенційних референтів (або просто множинність усіх об’єктів, які можна назвати відповідним іменем) й інтенсіонала. При такому підході механізми референції, чинні в мовленні, розглядаються як різні операції над екстенсіоналами й інтенсіоналами актуалізованих слів. Так, конкретна

референція означає виділення одного або кількох елементів екстенсіонала, що корелюють з певним словом у мовленні і названих його референтом. Певна конкретна референція означає знаність цих референтів, а неозначена, відповідно, незнаність. Такий поняттєвий апарат дозволяє описати і так зване нереферентне вживання.

Базові поняття теорії референції прийшли в лінгвістику з логіки

орієнтовно в другій половині XX ст., що було зумовлене тим, що можливості традиційної лінгвістичної семантики (теорія значення) виявилися недостатніми для опису певних семантичних протиставлень. Найпрозорішим випадком таких протиставлень є висловлення, що різняться лише референцією використання тієї самої іменної групи, своєрідні мінімальні референційні пари. Найвідоміше протиставлення – референтних й атрибутивних вживань – увів К.Доннелан для визначення дескрипцій у позиції підмета, тобто імен, екстенсіонал яких складається тільки з одного об’єкта: автор “Заповіту”, перший президент України, третій президент США тощо.

У фразі Автор “Заповіту” – геніальний письменник наявна глибинна неоднозначність. За одного розуміння іменну групу автор “Заповіту” можна замінити на власне ім’я, причому загальний смисл фрази не

зміниться: Тарас Шевченко – геніальний письменник. За такого прочитання референтом імені автор “Заповіту” є великий український письменник Тарас Шевченко, що може бути названий різними способами. Твердження про його геніальність може ґрунтуватися на підставі знання всієї його творчості, а не тільки “Заповіту”. За іншого розуміння це висловлення

 

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

 

можна перефразувати так: Написати “Заповіт” міг тільки геніальний письменник. Це означає, що з однієї властивості “бути автором “Заповіту” випливає інша властивість “бути геніальним письменником”. У цьому разі суттєвим є не конкретний референт з усіма його властивостями, а сама названа властивість. Перше твердження використовує ім’я референтно й уміщує твердження про конкретну особу, що виділено за допомогою певної дескрипції, друге ж твердження використовує ім’я атрибутивно й уміщує твердження про зв’язок властивостей. За такою ж моделлю можна проаналізувати омонімічні висловлення: Дружина Цезаря поза підозрою і Вбивця Кеннеді – божевільний. Їхнє референтне прочитання передбачає знання конкретних осіб типу дружини Цезаря, вбивці Кеннеді, а твердження про їхні властивості – позамовну процедуру, наприклад, наявність конкретного злочину й алібі. Атрибутивне прочитання означає висновок про відповідні властивості не на підставі аналізу дійсності, а тільки на основі семантики імен. Тому ці речення можуть бути перифразовані так: Будучи дружиною Цезаря, не можна виступати підозрюваною / Убити Кеннеді міг тільки божевільний. Омонімія, пов’язана з протиставленням атрибутивних і референтних вживань, може нівелюватися за допомогою контексту. Так, у контексті дієслів, що позначають конкретні актуальні дії, можливим постає лише референтне прочитання іменних груп: Автор “Заповіту” народився в 1814 р. або Убивця Кеннеді уже зарядив гвинтівку.

До опозиції референтних й атрибутивних уживань належить і протиставлення конкретності і неконкретності, що стосується неозначених дескрипцій у контексті заперечення, модальних та інших дієслів. Так, у фразі Банк шукає касира також наявна омонімія. Саме тому

можливе питання Якого? Старого чи нового? Конкретне використання означає, що говориться про конкретну людину, наприклад про касира, що утік зі значною сумою готівки і тому розшукується банком. У разі неконкретного використання мова йде про вакантну посаду і пошук кандидатури на її заміщення. При цьому береться до уваги тільки сама властивість, а не та чи інші конкретна людина.

За умови конкретного використання імен, так само, як і за

референтного вживання, можлива заміна імені на інше, що позначає той самий референт (пор. Банк шукає особу на прізвище Сидоренко, що втік у невідомому напрямі). Така заміна не призводить до зміни смислу висловлення загалом і його істинної оцінки. Використання іменних груп, що допускають заміну на імена з тотожним референтом, кваліфікуються як прозорі, так само, як і контексти, в яких така заміна в принципі можлива. Якщо ж така заміна неможлива, наявне непрозоре використання іменних груп і непрозорих контекстів. Це означає, що для смислу всієї фрази важливий саме смисл імені, а не його референт. Тому заміна певного імені на інше з тотожним референтом призводить до викривлення смислу висловлення і зміни його істинності. Непрозорими постають, зокрема,

 

А.П.ЗАГНІТКО

 

модальні контексти, контексти знання або думки та інші. Так, у фразі Цар Едіп хотів одружитися з Іокастою, що описує ситуацію давньогрецького міфу, заміна імені Іокаста на іншу дескрипцію – мати Едіпа – зумовлює викривлення смислу і перетворює істинне висловлення на хибне: Едіп хотів одружитися зі своєю мамою. Едіп хотів одружитися з Іокастою, не знаючи, що вона його мати, тому використання відповідного імені є недоцільним. Неможлива заміна імен і в контексті предикатів знання у фразі Петро знає, що Париж – столиця Франції. Так, заміна назви Париж на столиця Франції зумовлює постання висловлення, що є ненормативним: Петро знає, що столиця Франції – столиця Франції.

Особливий різновид непрозорості репрезентований контекстами, що вимагають так званого автонімного використання (наявна референція імені щодо самого себе). Так, у висловленні Баглаї назвали дитину

Васильком власне ім’я не може бути заміненим ні на яку іншу дескрипцію, оскільки остання також впливає на смисл й істинність висловлення. Речення Молоток – це іменник є істинним тільки за умови автонімного прочитання слова молоток. А висловлення Молоток – це один з інструментів істинним є тільки за умови неавтонімного використання молотка. Автонімне використання не допускає навіть заміни слова на його синонім. Істинне речення В бегемоті сім літер за умови заміни слова

бегемот на синонімічне гіпопотам стає хибним.

Отже, непрозорість означає, що заміна імені на “тотожне”, тобто ім’я з тим самим референтом, неможлива або призводить до зміни смислу й істинності висловлення.

Протиставлення атрибутивних і референтних, неконкретних і конкретних та інших використань не є абсолютним, оскільки не можна

чітко стверджувати, що в одних випадках суттєвим постає референт імені та його властивості, а в інших – смисл імені, при тому що референт не існує або не важливий. Не зовсім правильно, що ім’я корелює тільки з референтом, або тільки зі смислом. Коректнішим є розгляд таких протиставлень через дві ознаки – референтний / нереферентний та атрибутивний / неатрибутивний. Смисл імені може виступати важливим і в тому разі, коли воно співвідноситься з конкретним об’єктом. Так, у

реченнях Злодія буде покарано, або Я висміяв брехуна, або Х високо цінує автора “Заповіту”, з одного боку, постають конкретні люди (злодій, брехун, автор “Заповіту”), з іншого, смисл цих іменних груп також є важливим, тому що взаємодіє зі смислами інших слів: “покарання за злодійство”, “висміяти брехню”, “висока оцінка “Заповіту”. У цих висловленнях репрезентовані одночасно і референтні, й атрибутивні іменні

групи. Звідси випливає, що в конкретному висловленні у ході прочитання іменної групи суттєвим виступає не протиставлення смислу і референції, а два незалежних протиставлення – наявність / відсутність смислу і наявність / відсутність референта.

Загалом семантика тексту складається не лише зі смислів слів, але і з

 

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

 

їхньої референції. Без знання референції актуалізованих імен неможливе розуміння тексту. Фраза Хлопчики люблять вишивати хрестиком, дівчатка люблять грати у футбол постає дивною, оскільки мова повинна йти не про звичайних хлопчиків і дівчаток (про хлопчиків і дівчаток загалом), і тому це не є прямо реальним. У відповідних контекстах ця фраза може бути істинною. Наприклад, У сусіда три сини і дві доньки. Хлопчики люблять вишивати хрестиком, дівчатка люблять грати у футбол. У цьому разі змінилася референція слів у конкретному тексті. Хлопчики і дівчатка – це уже не взагалі хлопчики і взагалі дівчатка, а цілком конкретні діти, для яких характерні нетипові щодо відповідних класів властивості.

V.3. Типи референції і рівні сприйняття тексту. Розуміння тексту загалом передбачає розуміння референції окремих іменних груп, що актуалізує опис можливих типів референції з метою створення

відповідної класифікації. Для визначення співвідношення слова в кожному конкретному випадку необхідно знати потенціал такого співвідношення, що актуалізує необхідність класифікації типів співвідношення мовних одиниць з об’єктивною дійсністю (крім терміна тип референції наявний також термін денотативний статус ( автор О.В.Падучева)). Така класифікація ґрунтується на різних референційних протиставленнях. На сьогодні не існує загальноприйнятої класифікації, можна лише говорити

про окремі досить детальні дослідження й описи типів референції. Та сама іменна група залежно від контексту і прагматичних умов може мати різну референцію. Так, слово ягуари в реченні Ягуари ніжилися на сонці і дозволяли дівчині їх гладити позначає конкретних звірів (це конкретний тип референції або конкретно-референтне використання). В реченні Ягуари вимирають мова йде про ягуарів як різновид тварин (родовий тип

референції). А в реченні Ці тварини – ягуари слово ягуари позначає властивість, що приписується суб’єкту речення (предикатний тип референції), у реченні Ягуари – форма множини наявний автонімний тип референції. Слово співвідноситься само з собою і з власними кваліфікаційними ознаками.

Найзагальніша класифікація типів референції іменних груп з максимальним охопленням усіх релевантних ознаки опрацьована

О.В.Падучевою. За цією класифікацією слід розмежовувати: субстанційні (іменна група вводить позамовні об’єкти); предикатні (іменна група не співвідноситься ні з якими об’єктами) й автонімні (іменна група позначає саму себе) використання. Субстантивні, відповідно, можуть використовуватися референтно (об’єкт постає як індивід) і нереферентно (не позначають об’єкт). Перший різновид за ознакою означеності щодо

мовця й адресата охоплює три групи імен: означені, слабко означені і неозначені. Нереферентні використання поділяються на екзистенційні (пор. їхні різновиди: дистрибутивні, неконкретні і загально- екзистенційні), універсальні, атрибутивні і родові.

 

 

А.П.ЗАГНІТКО

 

V.4. Типологія слів з референційним значенням. Встановлення типу референції конкретного імені подекуди є складним. Завданням лінгвістики постає опис мовних засобів, що допомагають визначити тип референції, – маркерів референції. Найважливішим класом таких засобів є лексичні – спеціальні слова як актуалізатори іменних груп. Сюди належать, перш за все, займенники й артиклі. В безартиклевих мовах, типу української, функції артикля щодо вираження категорії означеності / неозначеності беруть на себе займенники типу той. Звернувшись до омонімічних фраз, можна простежити, як нівелюється омонімія за допомогою займенників (у німецькій мові і за допомогою добору означеного / неозначеного артикля).

Так, у висловленні Микола хоче одружитися з литовкою наявна омонімія конкретного і неконкретного вживання. Якщо вживання конкретне, мається на увазі конкретна жінка, яку мовець називає литовкою

(можливо, тому, що не знає її імені). Якщо ж використання неконкретне, ніякої конкретної жінки не існує, а є тільки мрія одружитися з такою жінкою, яка була б литовкою. Можна розширити контекст, що зумовлює або тільки конкретне прочитання імені, або лише неконкретне. Очевидно, що у фразі Микола хоче одружитися з литовкою, з якою він познайомився в Болгарії говориться про цілком конкретний референт (наявне тільки конкретне прочитання), а у фразі Микола хоче одружитися з литовкою,

тому що читав, що вони добре ставляться до своїх чоловіків більшою мірою постає неконкретне прочитання (це посилюється розузгодженням анафоричного займенника вони з антецедентом за числом). Нейтралізувати омонімію можна не тільки за допомогою розширення контексту, але й включення в іменну групу певного займенника. Так, займенник який- небудь (загалом займенники з -небудь) передбачає конкретне, атрибутивне

та інші прочитання, пов’язані з властивістю, а не конкретним об’єктом дійсності. Тому фраза Микола хоче одружитися з якою-небудь литовкою означає відсутність конкретного референта і бажання знайти будь-яку жінку, якій притаманна саме ця властивість (“бути литовкою”). Водночас займенники із -сь (зокрема хтось) або займенник один актуалізують іменну групу як конкретно референтну. Відповідно фрази Микола хоче одружитися з якоюсь литовкою або Микола хоче одружитися з однією

литовкою означають, що існує не просто абстрактне бажання, але й конкретна жінка, варіюється тільки ступінь знаності референта для мовця й адресата висловлення.

Аналогічно протиставляються займенники всезагальності будь-який і кожний. Якщо модифікувати висловлення Дружина Цезаря поза підозрою для множинності об’єктів – Дружина султана Мохамеда поза підозрою і

вжити в ньому названі займенники, то очевидною є така сама семантична різниця. У фразі Кожна дружина султана Мохамеда поза підозрою мова йде про конкретний злочин і наявність власного алібі у всіх дружин султана. Кожна вказує на референтне прочитання іменної групи. У фразі Будь-яка дружина султана Мохамеда поза підозрою актуалізується більш

 

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

 

загальне твердження. В ній пов’язуються властивості “бути дружиною султана Мохамеда” і “бути поза підозрою” незалежно від конкретних осіб і конкретних подій.

З-поміж окремих займенників референційна (співвідносна) функція постає єдиною, пор. займенник це, опис якого поза цією функцією практично неможливий. Займенник це може означати все, що завгодно, підтвердженням цього є його тлумачення у словниках типу “Вживається

на...”. Останнє сигналізує, що у словниках описується певною мірою не значення, а використання займенників й артиклів.

За даними психолінгвістики та інших наук відомо, що маленькі діти засвоюють займенники найпізніше і часто називають співрозмовника на ім’я (замість Я не хочу каші – Сашко не хоче каші тощо), здебільшого плутають особові займенники я і ти. Це мотивується тим, що словам я і ти притаманна

властивість називати будь-які об’єкти. Словом я мовець називає себе, словом ти – співрозмовника, але властивості “бути мовцем” і “бути слухачем” не належать до постійних і під час розмови взаємозамінюються. Займенники (так само й артиклі) належать до мовних засобів, що встановлюють зв’язок між мовою й об’єктивною дійсністю. Займенники й артиклі – це слова з преференційною семантикою, тому що в їхньому значенні міститься ідея співвідношення мовлення із зовнішнім світом.

V.5. Актуалізована / неактуалізована референційна характеристика імені. Здебільшого тип референції іменних груп встановлюється без допомоги займенників й артиклів. Так, у реченні Ягуари вимирають дієслово визначає тип співвідношення імені. У реченні Ці тварини – ягуари важливим є те, що ягуари – присудок, тобто синтаксична функція також пов’язана з референцією. Особливу роль відіграє семантичний тип іменної групи, тому що різним іменним групам притаманний неоднаковий референційний потенціал.

У семантичному плані особливими постають власні імена. В традиційній класифікації вони позбавлені смислу. Можливо, й існують певні гіпотези щодо того, яким повинен бути Андрій або Марія. Але така інтерпретація є повністю суб’єктивною, що не дозволяє її враховувати і кваліфікувати як значення слова в мові. Звичайно, у носіїв і першого і

другого імені є спільна властивість, пор. Андрій – особа чоловічої статі, Марія – особа жіночої статі. Відсутність смислу не дозволяє включати власні імена до тлумачних словників: їх не можна тлумачити.

Водночас власні імена успішно реалізують свою основну називну функцію, особливістю вияву якої постає випереджувальний акт найменування. Наприклад, батьки називають власну дитину, записують її

ім’я у свідоцтво, розповідають про це родичам, знайомим. Та й сама людина, якщо прагне, щоб її знали, робить усе для знайомства з іншими людьми. Отже, власні імена своїм існуванням у мові сигналізують про те, що властивість називати речі словами може бути притаманна і незалежно від власного смислу. Така властивість не є вторинною, вона постає наче

 

А.П.ЗАГНІТКО

 

паралельна властивість щось позначати. З погляду теорії референції, власні імена не мають інтенсіонала (смислу), але мають екстенсіонал – множинність носіїв певного імені.

Різниця між власними і невласними іменами може майже нейтралізуватися, якщо мова йде про унікальний об’єкт, пор. Сонце – власне ім’я світила або це тільки поняття, під яке підводиться тільки одне астрономічне тіло?

Власні імена разом з відповідними дескрипціями стали підґрунтям формування теорії референції.

У мові наявні й іменні групи з протилежними властивостями, тобто такі, що мають смисл і не мають екстенсіонала, пор. іменні групи типу король Франції. Ця іменна група цілком осмислена, але у сучасному світі її екстенсіонал порожній: Франція – республіка, і тому в ній немає короля

(див. дослідження поведінки таких імен у тексті Б.Расселом). Фраза Король Франції лисий не може бути оцінена з погляду істинності. Це висловлення про неіснуючий об’єкт. Воно не може бути правильним, але воно і не хибне, адже в такому разі було б істинним його заперечення. А висловлення Король Франції лисий так само не може бути названим істинним. Отже, це висловлення не істинне і не хибне, воно не набуває ніякої істинної оцінки. Б.Рассел запропонував вважати такі висловлення

аномальними.

Вживання подібних іменних груп не завжди робить висловлення аномальним. Вони можуть зустрічатися навіть в істинних висловленнях, якщо з королем Франції пов’язані певні уявлення, наприклад, Ти поводиш себе, наче король Франції. Аномальність висловлення залежить від позиції іменної групи і постає тоді, коли вона є темою висловлення. Хоча цю тезу

слід брати до уваги із певними застереженнями.

Очевидно, неправомірно вважати фрази Одіссей розумний або Сатири злісні аномальними або навіть хибними тому, що ні Одіссей, ні сатири реально не існують. Імена, що називають об’єкти, які реально не існують, часто використовуються, якщо йдеться про інші часи або про можливі світи. В існуванні короля Франції, або Одіссея, або Пегаса, або єдинорога немає ніякого внутрішнього протиріччя (на відміну від існування круглого

квадрата, що неможливе внаслідок взаємовинятку властивостей “бути круглим” і “бути квадратним”). Саме тому в логічній теорії референції (С.Кріпке, Я.Хінтікка) і постало поняття можливих світів, де пропонується існування таких і подібних об’єктів. Для імен Одіссей або сатир такі можливі світи достатньо описані. Це світи художніх творів Гомера і давньогрецьких міфів. Тому висловлення типу Одіссей розумний постають істинними, але

тільки в межах того можливого світу, в якому Одіссей існує.

Людина не завжди достеменно знає, чи існує той або інший об’єкт, але може розмовляти про нього, припускаючи його існування, тобто основу складає презумпція наявності відповідного можливого світу. Можна говорити про літаючі тарілки або про снігову людину, навіть не вірячи, що

 

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

 

вони є, але й абсолютно не виключаючи такої можливості. Отже, іменам зі смислом притаманна і властивість називати.

Заслуговує на увагу також протиставлення конкретно-референтних і предикативних уживань.

Оцінні імена (дурень, молодець, симпатяга та ін.) неспроможні чи майже неспроможні співвідноситися з конкретним референтом і тяжіють до позиції предиката. Так, цілком нормативні фрази Який він дурень! або

Він такий молодець! і ледве припустимі Дурень зайшов до кімнати або Молодець учора розповів мені одну історію. Таке можливе тільки тоді, якщо мовець наче цитує якісь попередні висловлення і фактично використовує оцінні імена як прізвиська. Абсолютно нормальним є референтне використання оцінних імен із займенниками-актуалізаторами: Цей дурень учора таке вигадав!

Окремо слід наголосити на “референційно орієнтованих” іменах типу

вершник, для яких предикативна функція є майже нехарактерна, пор. * Він

– вершник, і поширеною постає конкретно-референтне вживання: Вершник подався до найближчого хутора.

Для адекватного розмежування різних типів імен слід враховувати у висловленні ємність пресупозиції. Саме поняття пресупозиція (від лат. рrае “попереду”, “перед” і supposition “передбачення”) означає

інформацію, що передує тлумаченню будь-якого мовного вислову. Лексично ця інформація може бути невираженою, але повинна бути відомою учасникам комунікації заздалегідь.

Пресупозиції – це імпліцитні компоненти, поза якими неможливе розуміння. В.М.Волошинов наводить такий приклад: двоє сидять у кімнаті і мовчать. Один промовляє: “Так!”. Ізольовано взятий вислів “так” має

значення, але немає смислу, оскільки може не тільки співвідноситися з будь-якою ситуацією, але й набувати в цій ситуації будь-якого значення. Смисл висловлення стає зрозумілим лише за умови окреслення конкретної ситуації спілкування, в якій звучить цей вислів. Припустимо, продовжує В.М.Волошинов, на момент бесіди обидва співрозмовники, подивившись у вікно, бачать сніг; при цьому обидва знають, що уже травень і що давно має бути весна; та й обом уже цілком набридла зима; обоє чекають на

весну. Такого типу знання, що маються на увазі, не тільки випереджають висловлення, але й формують необхідне мовне тло, на якому його можна правильно зрозуміти. За В.М.Волошиновим, “те, що мається на увазі” утворює “спільний просторовий світогляд”, а прагматична ситуація входить у висловлення як невід’ємна частина “цілісного смислу”. В такий спосіб осмислене ціле висловлення складається з двох частин: 1) зі

словесно здійсненої (або актуалізованої) частини і 2) з “тим, що мається на увазі” [Волошинов 1995:65-68].

Описані уявлення беруть участь у комунікації як імпліцитний зміст, який важко обґрунтувати семантично, тому що немає таких семантичних правил, за якими його можна пов’язати з “експліцитним” змістом. Інша

 

А.П.ЗАГНІТКО

 

картина постає у висловленні „Василько повернувся додому”, де пресупозиція ґрунтується на значенні дієслова “повернутися”, а висловлення має на увазі, що Василько кудись ходив. Це настільки очевидно, що будь-який мовець не сумнівається в такому висновку. Можна до того ж говорити і про екзистенційну пресупозицію, тому що висловлення передбачає наявність Василька, а також і домівки, “куди він повернувся”. Кожна з цих пресупозицій пов’язана з іншими, оскільки екзистенція Василька передбачає існування батьків, бабусь і дідусів, прабабусь і прадідусів, так що, врешті-решт, постають особи Адама і Єви, а екзистенційна пресупозиція наче переконує, що будь-яке речення і навіть слово передбачає існування усього світу.

У сучасній літературі наявні різні класифікації пресупозиції. Особливої уваги заслуговують різновиди пресупозиції, що пов’язані із

загальною концепцією інтерпретації, розуміння, зокрема тексту.

Семантичні пресупозиції поширюються на відношення між компонентами речення – наприклад, суб’єкта до предиката. Як граматична умова вона регулюється мовною системою, і про неї можна говорити за синтагматичною взаємозалежністю, наприклад, лексичних одиниць. За твердженням Дж.Лайонза [1978:465], ці пресупозиції існують між відповідними субстантивами і дієсловами – “bird”: “fly”, “fish”: “swim”,

мiж “прикметниками” й “іменниками” – “blond”: “hair”, “addled”: “egg”, між дієсловами і об’єктами – “drive”: “саг” тощо. Селекційні обмеження тлумачаться як пресупозиції і в таких прикладах Ф.Кіфера [Кифер

1985:347]: (1) “He frightens X1“; (2) “X2 admires Picasso“; (3) “Х3 is pretty“; (4) “Х4 is a bachelor“; (5) “Х5 lasts X6“; (6) “Х7 elapsed“. Щоб кожне з цих речень було осмисленим, X1 повинні бути притаманні ознаки /істота/, Х2 – /людина/, Х3 – /людина/ і /жіночий/, Х4 – /людина/, /чоловічий/ і

/дорослий/, Х5 – /подія/, Х6 – /час/, Х7 – /час/. Якщо ці пресупозиції не

будуть виконані, констатує Ф.Кіфер, речення буде аномальним.

Найбільш чітко постають семантичні пресупозиції у разі їхнього порушення. Наприклад, дієслово „пам’ятати” співвідноситься, як правило, тільки з подіями, що відбулися або мали місце в минулому. Заперечуючи Білій Королеві, яка пропонувала згадати майбутнє, Аліса зауважує: “У

мене пам’ять не така. Я не можу згадати того, що ще не відбулось”. У викладі О.В.Падучевої обмеження на семантичну сполучуваність, зокрема презумпція про властивості актантів предиката, утворюють категорійну пресупозицю [Падучева 1997:217]. Така пресупозиція пов’язана з істиннісною оцінкою висловлення, а перевірка на останню реалізується шляхом встановлення відповідності реальному стану речей (пор.:

[МакКоли 1983:190]). Оскільки в класичному двозначному обчисленні усі пресупозиції або істинні, або неістинні, здебільшого стверджують: якщо пресупозиція певної пропозиції хибна, то і ця пропозиція хибна (пор.: [Сёрль, Вандервекен 1986:247]). У семантиці можливих світів, підґрунтям якої є багатозначна система обрахування, можна передбачити і такий стан

 

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

 

речей, за якого “пам’ятати” корелює і з майбутніми подіями, як це відбувається, наприклад, у Країні чудес, так що висловлення “Я пам’ятаю те, що ще не відбувалося” не постає аномальним.

Прагматичні пресупозиції. На відміну від семантичних, прагматичні пресупозиції виражають пропозиційну настанову мовця, а істинне значення релятивується щодо уявлень мовця (пор.: [Столнейкер 1985:427]). Ці пресупозиції залежать від контексту думки; їх не слід сплутувати з

“комунікативними імплікатурами” [Грайс 1985:219-228]. Як правило, стверджують: реченню S властива прагматична пресупозиція Р, якщо за будь-якого нейтрального вжитку S у висловленні мовець вважає Р таким, що само по собі є зрозуміле або просто відоме адресату (пор.: [Арутюнова, Падучева 1985:39; Падучева 1990:396]).

Такі “знання в дужках” визнаються в термінах відповідності певній

конвенційній системі, а мовленнєвий акт здійснюється на ґрунті відповідних концептуальних систем, що відображають пізнавальний досвід носіїв мови і є підґрунтям інтерпретації мовних висловів і ситуацій, в яких ці висловлення вживаються. Наприклад, коли незадоволений покупець каже продавцю “Ви мене обважили!”, передбачається, що продавці не повинні ніколи обманювати покупців. У такому розумінні частина висловлення, що мається на увазі, замикається на системі думок, що усталилася в певному соціумі. Думка продавця може, очевидно, не збігатися з думкою покупця.

Прагматична пресупозиція функціонує певною мірою за типом ентимеми, або скороченого силогізму, в якому опускається один із складників, що мається на увазі (пор.: [Волошинов 1995:65-68; Кондаков

1975:561, 689-690]). Думка формулюється часто в скороченому вигляді,

коли та або інша частина умовисновку не висловлюється, а тільки мається на увазі. Без ентимем не можна уявити спілкування, оскільки без них суттєво уповільнився б обмін думками. З повним правом можна опускати те, що є очевидним. В іншому випадку слухачі просто порозбігаються (за С.Кліні (цит. за: [Кондаков 1975:689])). С.Кліні наводить простий приклад: Я кажу господині пансіону, яка пропонує мені випити ввечері кави: “Якщо я вип’ю кави, я не зможу заснути”. Частина цього висловлення, що мається на увазі, не тільки опущена, вона імплікована, оскільки сама передумова типу “я збираюсь сьогодні рано лягти спати” прогнозується як відома і ґрунтується на загальноприйнятому судженні типу “Кава збуджує завдяки наявності у ній кофеїну й ароматичних сполук, що утворюються у процесі просмажування зерен на вогні”. У мовленні опускаються такі покликання, які очевидні, а очевидними вони є або тому, що загальноприйняті і добре відомі, або тому, що про них тільки що говорили.

За такого поділу пресупозиції прагматика існує наче незалежно від семантики, а прагматичний компонент значення наче протиставляється семантичному компоненту. Відмовившись від чіткого поділу семантики і прагматики, можна включити прагматичний компонент значення в

 

А.П.ЗАГНІТКО

 

мікросемантичний опис, хоча б у вигляді актуалізованих у контексті аферентних ознак. Ці ознаки можуть бути як соціолектними, так і ідіолектними: наприклад, у наведеному висловленні “Ви мене обважили!” у семемі “обважити” може актуалізуватися як ознака /”обман”/, так і ознака /”спритність”/.

Пресупозиції мають принципове значення для інтерпретації. Якщо не обмежуватися “технічною” інтерпретацією, що ґрунтується на мовному

вираженні, без прагматичних пресупозицій не можна обійтися, тому що спрямованість будь-якого мовленнєвого акту на інші мовленнєві акти передбачає певне попереднє знання – те, що інколи називають “феноменологічним залишком” [Гуссерль 1999:110], тлом невисловлених припущень, фреймами, соціальними нормами тощо. Будь-яке висловлення містить за собою приховане тло пресупозиції, а його смисл залежить не

лише від інтенційних станів мовців (пор.: [Сёрль 1987]), але й від відповідних пресупозицій у певному контексті думки.

V.6. Референційна характеристика висловлення. Особливої уваги вимагає референція висловлення, оскільки само поняття висловлення пов’язано з теорією референції. Висловлення протиставлене поняттю речення подібно до протиставлення поняття актуалізованого імені й просто імені, або імені в мові. Речення й ім’я належать до одиниць мови, а

висловлення й актуалізоване ім’я – до одиниць мовлення, пор. висловлення

– це речення, використане в мовленні. У мовленні речення набуває оцінки істинності. Так, речення Йде дощ неможливо оцінити з погляду істинності, але, використане в мовленні (набувши статусу висловлення), воно може бути охарактеризованим як істинне або хибне. Значення речення (твердження про наявність дощу), притаманне йому незалежно від його

вживання, являє собою умову істинності відповідного висловлення. За умови реалізації в момент вимови відповідного висловлення ознак істинності (тобто “ йде дощ”) воно постає істинним. Якщо ж умови істинності не виконуються, то висловлення є хибним.

Референція імен пов’язана з оцінкою істинності висловлення, тому зміна референта імені може зумовити зміну оцінки істинності усього висловлення. На підставі аналізу різних референційних властивостей

висловлення за аналогією з відповідними референційними властивостями імені свого часу Г.Фреге запропонував вважати денотатом (сучасний термін “референт”) висловлення його оцінку істинності. У сучасних працях з референції інколи по-іншому витлумачується поняття референта висловлення. Подібно до співвідношення імен у мовленні з конкретними об’єктами зовнішнього світу висловлення співвідноситься з цілими

ситуаціями і / або навіть з комплексами ситуацій.

V.7. Теорія референції і теорія значення: спільне і відмінне. Слова мають смисл, саме він забезпечує зв’язок мови з мисленням, а референція – зв’язок мови з об’єктивною дійсністю. Врахування цього зумовило постання в лінгвістиці теорії значення і теорії референції. Перша

 

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

 

досліджує смисли мовних одиниць, способи їхнього комбінування і відношення між ними, тобто мову поза її вживанням, а теорія референції розглядає зв’язки мови з об’єктивною дійсністю.