Лекции.Орг


Поиск:




Категории:

Астрономия
Биология
География
Другие языки
Интернет
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Механика
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Транспорт
Физика
Философия
Финансы
Химия
Экология
Экономика
Электроника

 

 

 

 


Врятував людей, що їх збирались саме вішать




фашисти» (П. Тичина). Підмет фашисти постав-

лено в кінець речення, щоб підкреслити злочин-

ність їхніх дій.

ТАВТОЛО 5 ГІЯ (від гр. tauto — те саме,

logos — слово) — повторення тотожніх за зна-

ченням слів з метою посилення емоційності

і ритмічності мови. Часто зустрічається в народ-

ній поезії.

Іде багач, іде дукач — п’ян валяється,

Із нашої голотоньки насміхається.

Котилися вози з гори, а в долині стали,

Любилися, кохалися та й вже перестали.

Інколи повторюються однокореневі слова:

долом-долиною, рано-пораненьку та ін.

АНТИТЕ 5 ЗА (від гр. antithesis — протистав-

лення) — стилістична фігура, у якій протистав-

ляються життєві явища, думки, образи з метою

розкриття їх сутності.

У щастя людського два рівних є крила:

Троянди й виноград, красиве і корисне.

(М. Рильський)

Принцип антитези широко використовуєть-

ся в художній літературі. Так, Т. Шевченко про-

тиставляє «райській» сільській природі тяжке

життя людей в поезії «Якби ви знали, паничі».

АНА 5 ФОРА (від гр. anaphora — винесення

нагору, вверх) — єдинопочаток, фігура поетич-

ної мови, коли на початку речень або рядків по-

вторюються однакові слова чи синтаксичні конструкції,

а також речення на початку строф.

Кожна птиця має свій голос,

кожне поле має свій колос,

кожна справа — свої почини,

кожна казка — свої причини.

(Л. Костенко)

РИТОРИ 5 ЧНЕ ЗАПИТА 5 ННЯ — фігура по-

етичної мови, що посилює експресивність висловлювання:

мовний зворот, сформульований

у формі запитання, яке не потребує відповіді.

Так де ж наша зброя?

Де військо в рядах?

Чиєю ж се крів’ю

Политий нам шлях?

(Леся Українка)

РИТОРИ 5 ЧНЕ ЗВЕРТА 5 ННЯ — фігура по-

етичної мови: зворот мови, сформульований

у формі звертання до читача, уявного слухача,

предмета чи абстрактного поняття.

Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила...

(Леся Українка)

АЛІТЕРА 5 ЦІЯ (від лат. ad — до і littera —

буква) — фонетичний засіб: повторення приго-

лосних для посилення інтонаційної і смислової

виразності. Широко застосовується в поезії.

Наступ потвор. Впертість убивць. Тупіт чобіт.

Ближчає. Дужчає. Глибшає. Тяжчає.

(М. Бажан)

Повторенням приголосних п, т, б, ж, ш тут

створюється виразний звуковий образ зловісно-

го маршу фашистського війська.

АСОНА 5 НС (від лат. assonare — співзвуча-

ти) — 1) Повторення однакових голосних звуків

у вірші з метою надання йому милозвучності.

І день іде, і ніч іде.

(Т. Шевченко)

2) Неточна рима, в основі якої співзвучність

наголошених голосних звуків.

Отак живу: як мавпа серед м а вп.

Чолом прогрішним із тавром зажури

все б’юся об тверді камінні мури,

як їхній раб, як раб, як ниций р а б.

(В. Стус)

ФІГУ 5 РИ ПОЕТИ 5 ЧНОЇ МО 5 ВИ (від лат.

figura — зовнішній вигляд, образ) — синтаксич-

ні засоби художньої виразності. Функція

їх по-

лягає у використанні можливостей синтаксису

для посилення виразності й емоційності худож-

ньої мови. Найпоширеніші фігури — повторен-

ня, градація, риторичні запитання, інверсія,

антитеза, безсполучниковість, багатосполуч-

никовість тощо.

Теорія віршування

СИСТЕ 5 МИ ВІРШУВА 5 ННЯ — способи напи-

сання віршів, які залежать від фонетичних осо-

бливостей національної мови. За способом тво-

рення ритму вірша розрізняють чотири основні

системи віршування: метричне, тонічне, сила-

бічне і силабо-тонічне. (Див. відповідні статті).

В сучасній українській поезії переважає силабо-

тонічна система, хоч використовуються й різні

форми тонічної.

МЕТРИ 5 ЧНЕ ВІРШУВА 5 ННЯ (від гр. metron

— мірка) — система віршування, харак-

терна для мов, у яких є короткі й довгі голосні

(давньогрецька, латинська, давньоіндійська, із

сучасних — арабська). Ритм у вірші створюється

правильним чергуванням стоп, що складаються

з рівної кількості довгих і коротких голосних.

СИЛАБІ 5 ЧНЕ ВІРШУВА 5 ННЯ (від гр. syllabe

— склад) — система віршування, характер-

на для мов, у яких немає істотної різниці між

наголошеними і ненаголошеними голосними,

а слова мають постійний наголос (французька,

польська, чеська та ін.). Ця система прийшла

з Польщі в Україну, а з України — в Росію і за-

лишалася панівною упродовж

ХVI — першої по-

ловини ХVIII ст., поки не було доведено, що вона

є чужорідною українській та російській мовам.

Характерні ознаки силабічного вірша: 1) ритм

у рядках утворюється повторенням складів (пе-

реважно 11–13); 2) парне римування; 3) жіноча

рима (вплив польської мови, де слова завжди ма-

ють наголос на другому складі від кінця); 4) це-

зура в середині рядка.

Ласкав єсть Бог в небі, || усим тим керуєт,

Чей ся надо мною || хоча й раз змилуєт.

(О. Падальський)

Силабічним віршем писали відомі українські

поети Л. Баранович, С. Яворський, Ф. Про-

копович, І. Некрашевич, Г. Кониський,

Г. Ско-

ворода та ін. Під впливом народної поезії цей

вірш поступово руйнувався, набуваючи ознак

силабо-тоніки. Реформу силабічного вірша в Ро-

сії здійснили В. Тредіаковський та М. Ломоно-

сов у першій половині ХVIII ст.

ТОНІ 5 ЧНЕ ВІРШУВА 5 ННЯ (від гр. tonos —

наголос) — система віршування,

у якій ритмо-

утворюючим елементом є тонічний наголос. Ха-

рактерна для тих мов, де наголошені голосні

якісно відрізняються від ненаголошених і мо-

жуть стояти в слові на будь-якому місці (укра-

їнська, російська, німецька та ін.). У первинній

своїй формі тонічний вірш представлений у на-

родній поезії. Поступово

він проникає у літера-

турну поезію, набувши нових рис і різновидів

(акцентний вірш, тактовик, драбинка тощо).

Характерні особливості сучасного тонічного ві-

рша:

1) Ритм у рядках утворюється повторенням не

складів або стоп, а мовних одиниць (слово

чи кілька слів), які несуть тонічний наголос.

Тонічний наголос — це виділення силою го-

лосу певних слів відповідно до їх смислового

значення та ритмомелодики вірша.

2) Рими виконують допоміжну ритмоутворювальну

функцію.

3) Великого ритмічного і смислового значення

набувають паузи.

СИЛА 5 БО-ТОНІ 5 ЧНЕ ВІРШУВА 5 ННЯ (від

гр. syllabe — склад, tonos — наголос) — сис-

тема віршування, характерна для мов, в яких

слова мають чіткі граматичні наголоси (укра-

їнська, російська, німецька, англійська та ін.).

Ритм у рядку утворюється повторенням стоп

з однаковою кількістю наголошених і ненаголо-

шених складів. Стопи бувають дво- та трискла-

дові. Назви їх запозичено з античного віршу-

вання: хорей (−5 ∪), ямб (∪ −5), дактиль (−5 ∪ ∪),

амфібрахій

(∪ −5 ∪), анапест (∪ ∪ −5). Найпо-

ширеніша стопа — ямб. Силабо-тонічні вірші

в українській

поезії зустрічаються у творчості

І. Некрашевича, Г. Сковороди та інших поетів

ХVIII ст., але повний

перехід на силабо-тоніку

здійснив І. Котляревський. Його «Енеїда» напи-

сана чотиристопним ямбом. Широкі можливості

нової системи використали і надали їй вели-

кої виразності поети ХIХ—ХХ ст. Т. Шевченко,

Леся Українка, І. Франко, П. Тичина, М. Риль-

ський та ін.

СТОПА 5 (від гр. pes — нога, ступня) — рит-

мічна одиниця вірша, яка складається з рівної

кількості довгих і коротких голосних — в анти-

чному віршуванні, з наголошених і ненаголоше-

них складів — у силабо-тонічному віршуванні.

Назва походить від давньої традиції відбивати

ногою (стопою) такт вірша.

ЯМБ (від гр. jambike — назва музичного

інструмента)

— в античному

вірші — двоскладо-

ва стопа,

що має короткий і довгий голосні

звуки

(∪ −), в силабо-тонічному віршуванні — двоскладова

стопа з наголосом на другому складі (∪ −5).

Двостопний ямб:

Хвалив|ся кіт,

Що він убрід__

Дніпро перебреде.

Та як пішов —

І не прийшов,

Нема кота ніде.

(П. Воронько)

Тристопний ямб:

Із тре|петно|ї ти|ші,

Немов у синім сні —

чотири Ярославни

в соборі на стіні.

(О. Левада)

Чотиристопний ямб:

Співець | вели|кий, син | наро|да,

Він і в неволі не мовчав,

А вколо лютилась негода,

І ворон сторожем літав.

(Х. Алчевська)

П’ятистопний ямб:

Встають | мої | світан|ки кор|чува|ті,

Життя, і праця, й помисли мої,

Зростає внук, йому на рученята

Кладуть дарунки сиві солов’ї.

(А. Малишко)

Шестистопний ямб:

Я не | люблю | тебе, | нена|виджу, | берку|те!

За те, що в груди ти ховаєш серце люте...

(І. Франко)

Найчастіше поети звертаються до чоти-

ристопного ямба, дуже гнучкого і виразного.

П’ятистопним неримованим ямбом зазвичай

пишуть і перекладають драматичні твори. Саме

ним написані «Кам’яний господар» Лесі Укра-

їнки, «Борис Годунов» О. Пушкіна, перекладені

п’єси В. Шекспіра. Ямб — найбільш поширений

розмір в українській і російській поезії.

ХОРЕ 5 Й (від гр. choreios — танцювальний,

від choros — хор) — в античному вірші — дво-

складова стопа, що має довгий і короткий скла-

ди (− ∪), у силабо-тонічному віршуванні — двоскладова

стопа з наголосом на першому складі

(−5 ∪). Хорей буває різний — від двостопного до

шестистопного. Кількістю стоп у рядку

визнача-

ється тональність вірша: двостопний хорей пере-

дає динаміку, напругу, шестистопний — спокій-

ну розважливість.

Двостопний хорей:

Всіх гу|кайте,

Всіх скликайте...

Хто там ззаду?

Кулю — гаду!

Хто там ззаду?

(О. Олесь)

Тристопний хорей:

Тихо | стало | в гаю:

Пташка не співає;

Сумно стало в хаті:

Милої немає.

(А. Бобенко)

Чотиристопний хорей:

Гомін, | гомін, | по діб|рові,

А над полем все заграви,

А над полем все заграви,

Пожовтіли буйні трави.

(А. Малишко)

П’ятистопний хорей:

Я що|дня з го|ри і|ду на | працю,

Через міст, крізь білий вогкий дим,

Де внизу заливчасто іскряться

Сині змійки — рейки і дроти.

(Н. Забіла)

Шестистопний хорей:

Василь|ки у | полі, | василь|ки у | полі,

і у тебе, мила, васильки з-під вій,

і гаї синіють ген на видноколі,

і синіє щастя у душі моїй.

(В. Сосюра)

Найчастіше зустрічається чотиристопний

хорей.

ДА 5 КТИЛЬ (від гр. daktylos — палець, міра

довжини) — в силабо-тонічному вірші трискладова

стопа з наголосом на першому складі

(−5 ∪ ∪).

Спи, мій ма|лесенький, | спи, мій си|нок...

Я розка|жу тобі | безліч ка|зок.

(О. Олесь)

якій перший склад довгий, а інші короткі

(− ∪ ∪).

АМФІБРА 5 ХІЙ (від гр. amphі — кругом,

brachys — короткий) — в силабо-тонічному ві-

рші — трискладова стопа з наголосом на середньому

складі (∪ −∪).

Нам зорі | на чола | поклали | печать,

і зорі | нам світять | в дорогу.

(В. Сосюра)

В античному віршуванні — трискладова

стопа з короткими голосними в крайніх складах

і довгим — у середньому (∪ − ∪).

АНА 5 ПЕСТ (від гр. anapaistos — обернений,

відкинутий назад) — в силабо-тонічному ві-

рші — трискладова стопа з наголосом на останньому

складі (∪ ∪ −).

 

Наша ціль | — людське щас|тя і во|ля,

Розум влад|ний без ві|ри основ,

І братер|ство вели|ке всесвіт|нє,

Вільна пра|ця і віль|на любов.

(І. Франко)

В античному віршуванні анапест — трискладова

стопа, в якій третій склад довгий,

а перший і другий короткі (∪ ∪ −).

РИ 5 МА (від гр. rhythmos — розміреність) —

звуковий повтор в кінці двох чи кількох віршо-

вих рядків. Рима має ритмомелодійне і смисло-

ве значення, надає віршу емоційної виразності.

Існують різні принципи класифікації рим. За

співзвучністю звуків у клаузулі рими поділяють-

ся на точні (повні) і неточні (неповні) (юр | бо 5 ю

бо 5 ю; хо | ло 5 днийсьо | го 5 дні). За місцем наголосу

в клаузулі розрізняють рими чоловічі — з наго-

лосом на останньому складі (слова 5 — голова 5),

жіночі — з наголосом на другому

складі від кін-

ця (до 5 літопо 5 лі), дактилічні — на третьому

складі від кінця (гімнази 5 чномунезви 5 чному),

гіпердактилічні — з наголосом на четвертому

складі (ба 5 тьківського

ді 5 дьківського).

Залеж-

но від структури рими бувають прості і складе-

ні (порагора, добоюдо бою). За розташу-

ванням у рядках вони поділяються на парні або

суміжні (аабб), перехресні

(абаб), кільцеві або

оповиті (абба). Співзвучність на початку рядків

прийнято називати початковою римою:

Мій туман,

Мої луки вологі,

Мої мрії,

Мій смуток,

Мої вічні тривоги.

(І. Муратов)

Співзвучність слів в одному рядку назива-

ють внутрішньою римою.

У сучасній поезії поширена коренева рима,

у якій співзвучні наголошені кореневі частини

слів: ві 5 терви 5 щий, ми 5 тисями 5 тниця, ба 5 чи-

тиба 5 витись.

Вірш без рими називається білим віршем.

ВНУ 5 ТРІШНЯ РИ 5 МА — співзвучність слів

не в кінці, а в середині рядків. Самостійного зна-

чення внутрішня рима, як правило, не має, але

надає віршу певної ритмомелодики.

Свято перемоги! Стали ми на ноги!

Многі і многі дивуються з нас:

звідки у нас соки? подвиги високі! —

Вороги ворожать, щоб народ погас.

(П. Тичина)

ЖІНО 5 ЧА РИ 5 МА — рима, у якій наголос па-

дає на другий склад від кінця.

Дитя моє, ночі безсонні.

Дитя моє, лагідні ранки.

(Л. Костенко)

ЧОЛОВІ 5 ЧА РИ 5 МА — рима, в якій наголос

падає на останній склад. Називають її ще твер-

дою і ямбічною: намет — очерет, позер — тепер,

Сни — весни.

МОНОРИ 5 М (від фр. monorime — одна

рима) — вірш, у якому всі рядки мають одна-

кову риму. Часто зустрічається у східній поезії

(в поемі Ш. Руставелі «Витязь у тигровій шку-

рі»). В українській

і російській поезії викорис-

товується переважно в сатиричних та гуморис-

тичних творах.

СТРОФА 5 (від гр. strophе — поворот, змі-

на) — група рядків вірша, об’єднаних заверше-

ною думкою, системою рим та інтонацією. На-

зва походить від античної трагедії: пісні хору

поділялися на дві частини — строфа і антистро-

фа. Перша виконувалась, коли хор рухався по

сцені зліва направо, друга — коли повертався

назад. Класифікуються строфи за формальною

ознакою — кількістю рядків: двовірш (дис-

тих), тривірш (терцина), чотиривірш (катрен),

п’ятивірш, шестивірш (секстина), восьмивірш

(октава), дев’ятивірш (нона), десятивірш (деци-

ма) та ін. Крім того, існують особливі строфічні

побудови: тріолет, рондо, рондель,

сапфічна

строфа, сонет, онєгінська строфа та ін.

СОНЕ 5 Т (від іт. sonare — звучати) — вірш,

що складається з 14 рядків

зі схемою рим абба —

абба — ввг — дгд (можливі відхилення). Сонет

виник у ХIII ст. в Італії і став однією з поши-

рених форм світової поезії. Живучість сонета

пояснюється не тільки досконалою формою,

а й внутрішньою логікою розвитку змісту: пер-

ший чотиривірш — теза, другий — антитеза,

заключні два тривірші — синтез, узагальнен-

ня думки. В українській поезії сонет з’явився

в 30-х рр. ХIХ ст. у творчості поетів-романтиків,

пізніше до нього зверталися майже всі визна-

чні поети ХIХ і ХХ ст. І. Франко створив цикли

«Вольні сонети» і «Тюремні сонети». Цикл со-

нетів, що складається із 15 творів, прийнято

називати вінком сонетів. Авторами вінків соне-

тів були українські поети В. Бобинський («Ніч

кохання»), О. Ведміцький («На межі»), М. Те-

рещенко («Слово і слава»), М. Вінграновський

(«Вінок на березі юності»), Д. Павличко («Соне-

ти подільської осені») та ін__

Сонети пишуться п’ятистопним ямбом.

ВЕРЛІ 5 БР (від фр. vers libre — вільний

вірш) — різновид вірша, в якому немає внутріш-

ньої симетричності рядків (повторення стоп, як

у силабо-тонічному вірші, чи складів, як у си-

лабічному). Римоутворювальними елементами

в ньому є змістові частини речення — слово чи

група слів. Існують два види вільного вірша:

метричний

верлібр, або дольник, і дисметрич-

ний верлібр, або фразовик (акцентний вірш).

Перший — силабо-тонічний з частково зруй-

нованими стопами.

Вільно | ритмова|на мово, |

Найкраще | з земних | чудес,

Що слово | складаєш | до слова,— |

Ти не | дарунок | небес!

(Д. Загул)

Розмір вірша — амфібрахій, але деякі стопи

неповні.

Другий — тонічний вірш з різною кількістю

ритмічних наголосів у рядках.

Земле, | чую | тебе!

Ростеш | дубами | на косогорах

І мною | ростеш...

Ось моє | серце!

Пахнеш | цілющим | хлібом

І джерелом | з долини...

Вода | прозора!

(М. Сингаївський)

Верлібр з’явився в європейській поезії на-

прикінці ХIХ ст.

Роди і види літератури

Е 5 ПОС (від гр. epos — слово, мова, розпо-

відь) — один із трьох основних

родів літератури,

поряд із лірикою та драмою. Епос передбачає

зображення зовнішніх щодо автора явищ жит-

тя. Автор виступає в ролі стороннього спостері-

гача, що дозволяє йому широко змальовувати

дійсність у часі й просторі, глибоко розкривати

внутрішній світ персонажів. Основні епічні жан-

ри сучасної літератури — оповідання, повість,

роман, новела, нарис. До епосу належать також

фольклорні жанри — казка, легенда, билина, іс-

торична пісня тощо.

НОВЕ 5 ЛА (від іт. novella — новина) — не-

великий розповідний твір про незвичайну жит-

тєву подію з несподіваним закінченням. Як

жанр уперше з’явилася в італійській літера-

турі ХIV—ХV ст. у творчості

Дж. Боккаччо,

Ф. Саккетті та ін. Великого поширення набу-

ла у ХIХ—ХХ ст. в європейській та американській

літературі. Відомі новелісти в українській

літературі — М. Коцюбинський, В. Стефаник,

А. Тесленко, Ю. Яновський та ін.

ОПОВІДА 5 ННЯ — невеликий розповідний

твір, в якому зображується життя персонажа за

короткий проміжок часу. Жанр оповідання —

один з найпоширеніших у літературі. Він потре-

бує особливої

майстерності письменника, вміння

лаконічно і художньо яскраво відтворити харак-

тер людини і соціальні явища.

ЕСЕ 5 (від фр. essai — спроба, нарис, начерк) —

невеликий прозовий художній твір, літературно-

критична стаття, стаття філософського

або пу-

бліцистичного характеру, що відзначаються

підкресленою суб’єктивністю авторської думки,

новизною тлумачення поставлених

питань, об-

разністю та афористичністю висловлювання.

Жанр есе з’явився ще за античних часів, набув

поширення у творчості

філософів і письменни-

ків XVI—XVIII ст. (М. Монтень, Ф. Бекон, Д. Ді-

дро, Дж. Локк та ін.), а надто в добу романтизму,

який висунув на перший план особистість авто-

ра. У XX ст. до цього жанру зверталися видатні

прозаїки, поети і філософи в ідейній боротьбі

з метою популяризації здобутків науки тощо.

В українській

літературі есе зустрічається

в до-

робку В. Винниченка, Є. Маланюка, Ю. Липи,

Ю. Шереха та ін. Порівняно недавно з’явилися

змішані жанри романа-есе та повісті-есе.

ПО 5 ВІСТЬ — епічний розповідний твір,

в якому картину життя змальовано повніше, ніж

в оповіданні, але не так широко, як у романі. По-

вість, звичайно, має один сюжет, але більш роз-

горнутий, ніж в оповіданні. Крім головного ге-

роя у ній діє ряд другорядних персонажів. Жанр

повісті дуже поширений в українській літературі:

«Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького,

«Fata morgana» М. Коцюбинського, «Борислав

сміється» І. Франка, «Краса і сила» В. Винни-

ченка та ін

РОМА 5 Н (від фр. roman — спершу твір, напи-

саний однією з романських мов) — великий епіч-

ний твір, у якому змальовано широку картину

суспільного життя. Для роману характерні: на-

явність багатьох сюжетних ліній, зображення

персонажів у складних життєвих ситуаціях, роз-

криття динаміки їх внутрішнього світу. За зміс-

том розрізняють такі види сучасного роману:

соціально-психологічний, сімейно-побутовий,

історичний, філософський, детективний, при-

годницький, сатиричний та ін. Романний жанр

виник ще в епоху античності («Дафніс і Хлоя»

Лонга, «Золотий осел» Апулея), набув нових рис

за Середньовіччя (рицарські романи та ін.), але

справжнього розквіту досяг у ХVIII—ХIХ ст.

Розвиток роману в Україні припадає на ХIХ ст.

і пов’язаний з іменами Є. Гребінки, Г. Квітки-

Основ’яненка, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького,

Панаса Мирного та ін. У ХХ ст. роман став про-

відним жанром української прози. Великий

внесок у його розвиток зробили А. Головко,

П. Панч, М. Стельмах, О. Гончар, П. Загребель-

ний, Ю. Мушкетик та ін.

ЕПОПЕ 5 Я (від гр. epopoiїa — зібрання пі-

сень, переказів) — великий монументальний

твір. В античну епоху внаслідок циклізації ска-

зань, пісень і легенд створювалися великі поеми

про видатну історичну подію чи героя («Іліада»,

«Одіссея» Гомера, «Енеїда» Вергілія). Пізніше

аналогічні процеси відбувались і в епосі євро-

пейських народів (французька «Пісня про Ро-

ланда», німецька «Пісня про Нібелунгів» та ін.).

Жанр поетичної епопеї культивувався представ-

никами класицизму. У новітній літературі епопеєю

стали називати великі прозові твори, при-

свячені значним подіям у житті народу («Війна

і мир» Л. Толстого, «Тихий Дон» М. Шолохова,

«Прапороносці» О. Гончара та ін.).

ДИЛО 5 ГІЯ (від гр. di — двічі і logos — сло-

во) — твір, що складається з двох самостійних

частин, у кожній із яких своє коло персонажів

і завершені сюжетні лінії. Наприклад: дилогія

Ю. Смолича «Світанок над морем» складається

з романів «Чайки сідають на воду» і «Буде на морі

погода». Дилогією в давній Греції називалися

драми з двох частин, звідки й походить термін.

ТРИЛО 5 ГІЯ (від гр. trilogia) — три частини

одного твору, що мають різні назви, але пов’язані

спільністю задуму і дійових осіб. Трилогіями

можуть бути великі епічні та драматичні твори

(роман О. Гончара «Прапороносці», який скла-

дається з трьох частин: «Альпи», «Голубий Ду-

най» і «Злата Прага»; в драматургії — історична

трилогія О. К. Толстого: «Смерть Іоанна Грозно-

го», «Цар Федір Іоаннович», «Цар Борис»)

ТЕТРАЛО 5 ГІЯ (від гр. tetralogik, tetra — чо-

тири, logos — слово) — великий епічний твір,

який складається з чотирьох самостійних частин,

об’єднаних загальним ідейним задумом і спіль-

ністю персонажів. У тетралогії кожна частина

має свою назву. Так, «Сучасна історія» фран-

цузького письменника А. Франса складається

з чотирьох романів: «Під міськими в’язами»,

«Вербовий манекен

», «Аметистовий перстень»

і «Пан Беранже в Парижі». В українськійлі-

тературі є тетралогія Л. Смілянського, у якій

ідеться про чотирьох визначних українських

письменників

— М. Коцюбинського, Лесю Укра-

їнку, І. Франка і Т. Шевченка: «Михайло Коцю-

бинський», «Червона троянда», «Мужицький

посол» і «Поетова

молодість».

ЛІ 5 РИКА (від гр. lyra — струнний музичний

інструмент, під акомпанемент якого у стародав-

ній Греції виконувалися пісні та вірші) — один

з трьох родів літератури (поряд з епосом і дра-

мою), в якому зовнішній світ відображається

через почуття, переживання та думки автора.

Відзначається лаконізмом і смисловою ємністю

у розкритті життєвих явищ. За змістом лірику

прийнято поділяти на громадянську, філософську,

інтимну (любовну), пейзажну та ін. Основні

ліричні жанри — вірш, пісня, послання, еле-

гія, сатира.

ЛІРИ 5 ЧНИЙ ГЕРО 5 Й — в літературознавстві

умовне поняття, що визначає носія прагнень, ду-

мок та почуттів, виражених у ліричному

творі.

Ліричний герой не завжди тотожний авторові,

бо втілює в собі естетичні ідеали не тільки по-

ета, а й певної доби, певної людської спільноти.

Термін

вживається стосовно поезії та ліричної

прози.

О 5 ДА (від гр. ode — пісня) — похвальний,

урочисто-патетичний вірш, присвячений важли-

вій події чи видатній особі. Як жанр ліричної по-

езії виник у стародавній Греції. В одах прослав-

лялися боги, військові подвиги, переможці на

олімпійських

змаганнях. Великого поширення

ода набула в європейських

літературах в епоху

утвердження абсолютистської монархії (ХIV—

ХVII ст.) в творчості

поетів-класицистів. Теорію

жанру розробив теоретик класицизму Н. Бу-

ало, який сформулював суворі вимоги до оди.

В Росії розквіт оди припадає на ХVIII ст.

(М. Ломоносов, В. Тредіаковський, Г. Державін

та ін.), на Україні значного розвитку цей жанр

не мав.

ПОСЛА 5 ННЯ — віршований літературний

твір, написаний у формі звернення до певної осо-

би чи групи людей. Жанр послання

досить по-

пулярний у світовій поезії, відомий ще з часів

античності. В українській поезії до нього звер-

талися майже всі видатні поети: Т. Шевченко —

«Гоголю», «Марку Вовчку», «До Основ’яненка

»,

«І мертвим, і живим...», І. Франко — «Това-

ришам із тюрми», «Мойому читачеві», Леся

Українка

— «Товаришці на спомин», «Ворогам»

та ін.

РОМА 5 НС — невелика пісня про кохання,

що виконується в музичному супроводі. В Укра-

їні з’явився на початку ХIХ ст. і став одним із

популярних жанрів вокального мистецтва. Да-

нину жанру віддали Л. Глібов, Леся Українка,

І. Франко, а також українські поети ХХ ст.

ВІРШ — (від лат. versus — вірш) — 1) Рядок

у віршованому поетичному

творі, основна

ритмічна одиниця. У кінці рядка завжди є рит-

мічна пауза, яка може не відповідати синтаксич-

ним нормам. Вірш-рядок не слід ототожнювати

з реченням, оскільки в ньому не завжди вислов-

люється завершена думка. 2) Поетичний твір

(Поет написав вірш.). 3) Система віршування

(Вірш Маяковського якісно відрізняється від ві-

рша Пушкіна.).

ГРОМАДЯ 5 НСЬКА ЛІ 5 РИКА — поетичні тво-

ри, присвячені гострим політичним проблемам

суспільного життя. Існує паралельний термін —

політична лірика. Провідні теми — свобода, за-

хист прав людини, викриття несправедливого

соціального ладу, заклик до боротьби. Класич-

ним зразком громадянської лірики є творчість

Т. Шевченка.

СПІВОМО 5 ВКА — невеликий сюжетний гу-

мористичний вірш, побудований на народному

анекдоті. Співомовка близька до байки, але на

відміну від байки в ній діють не тварини, а люди,

і в кінці немає моралі. Найвиразніше

представ-

лений цей жанр у творчості С. Руданського,

який видав три збірки «Співомовок

». Наявність

у терміні лексеми спів підкреслює близькість

співомовки до коломийки.

ДУ 5 МА — українська народна ліро-епічна

пісня героїчного характеру про історичне ми-

нуле. Відома з ХV ст. Виконувалася народни-

ми співцями під акомпанемент кобзи чи ліри.

Більшість дум присвячена боротьбі з татар-

ськими і турецькими поневолювачами, тяжкій

долі невільників, народно-визвольній боротьбі

під проводом Богдана Хмельницького («Козак

Голота», «Маруся Богуславка», «Самійло Кіш-

ка», «Хмельницький та Барабаш», «Іван Бо-

гун» та ін.). Глибокий історичний зміст, гаряче

авторське почуття і виразність поетики спри-

яли утвердженню

думи як жанру та впливу її

на українську і російську поезію (Т. Шевченко,

К. Рилєєв, М. Лермонтов, А. Малишко та ін.).

БА 5 ЙКА — короткий, здебільшого віршо-

ваний твір дидактичного змісту, який в але-

горичній формі відтворює життя людей. Най-

частіше дійовими особами байок виступають

тварини. Розповідь про певну подію завершуєть-

ся повчальним висновком — мораллю (застар.

 

«силою»).

Байка — один із найдавніших жанрів лі-

тератури. Широковідомим байкарем стародав-

ньої Греції був Езоп (VI—V ст. до н. е.), через що

алегоричну мову часто називають езопівською.

В Україні байки відомі з ХVII—ХVIII ст. Авто-

ром прозових байок

був Г. Сковорода. Талано-

виті байкарі ХIХ ст. — П. Гулак-Артемовський,

Є. Гребінка, Л. Глібов. Жанр байки розвивався

і у ХХ ст.

Байковий вірш — різностопний ямб, який

називається вільним віршем.

БАЛА 5 ДА (від прованс. ballar — танцюва-

ти) — віршований твір з гострим

драматичним

сюжетом, любовного, казково-фантастичного,

легендарно-історичного, героїко-патріотичного

змісту. У різних

народів у різні часи термін мав

різне значення. За Середньовіччя у Провансі

(Франція) баладою називали народну танцю-

вальну пісню з рефреном. Пізніше в Італії вона

відокремилася від танцю, у творчості А. Данте

і Ф. Петрарки втратила рефрен, набувши озна-

ки канцони. У французькій поезії XIV—XV ст.

балада стала формою звертання до певної особи

і набула канонічних рис: три строфи, перехрес-

не римування, обов’язковий рефрен. В англійському

та шотландському фольклорі побутувала

балада драматичного змісту (нещасливе кохан-

ня, кривава помста, зрада, легенда), яка спра-

вила значний вплив на європейську літературу.

Жанр балади був поширений у творчості поетів-

романтиків: Р. Бернса, С. Колдріджа — в Англії,

В. Гюґо — у Франції, Г. Бюргера,

Ф. Шиллера,

Й.-В. Ґете — в Німеччині, В. Жуковського

в Росії, А. Міцкевича — у Польщі. Переважали

фантастичні сюжети, пов’язані з народними ле-

гендами та переказами. В українській літературі

до жанру балади зверталися Т. Шевченко («При-

чинна», «Русалка»), Л. Боровиковський («Ма-

руся»), А. Метлинський

(«Смерть бандуриста»),

С. Руданський («Верба»), Ю. Федькович («Ре-

крут») та ін. У XX ст. в сюжетах балад українських

поетів переважає героїчна тематика: «Три

сини» П. Тичини, «Подвиг» Л. Первомайського,

«Балада про комвзводу» А. Малишка, «Парти-

занська балада» П. Воронька тощо.

ПОЕ 5 МА (від гр. poiema — твір) — віршова-

ний твір з чітко визначеним сюжетом. Епічний

елемент — розповідь про події часто поєднується

в поемі з ліричним — вираженням авторських

почуттів. З огляду на співвідношення цих еле-

ментів розрізняють поеми епічні, ліро-епічні та

ліричні. Чисто епічними вважаються давні пое-

ми, що виникли на основі народних пісень і ска-

зань: «Іліада», «Одіссея», «Пісня про Роланда»,

«Витязь у тигровій шкурі» та ін. У процесі роз-

витку літератури жанр поеми в різних літера-

турних напрямах — класицизмі, романтизмі,

реалізмі та ін. — набував нових рис. Велику

роль у його становленні в українській літерату-

рі відіграв Т. Шевченко як автор романтичних

та реалістичних поем («Сон», «Кавказ», «Кате-

рина», «Причинна», «Гайдамаки»). Поема була

одним із провідних жанрів української

поезії

ХХ ст. Представлена творами широкого ідейно-

тематичного і стильового діапазону: «Мойсей»

І. Франка, «Роберт Брюс» Лесі Українки, «Да-

нило Галицький» М. Бажана, «Червона

зима»

В. Сосюри, «Прометей» А. Малишка та багато

інших.

ВЕРТЕ 5 П (від старослов. печера) — народ-

ний ляльковий театр, поширений в Україні

XVIII—XIX ст. Являв собою скриньку

у вигляді

двоповерхового будиночка із прорізамив

підло-

зі, через які вертепник управляв дерев’

яними

ляльками. На верхньому поверсі ставились інс-

ценівки на релігійні теми, на нижньому — на

побутові теми сатиричного та гумористичного

характеру. Дійовими

особами останніх були мо-

торний запорожець, спритний солдат

(москаль),

бідний селянин, недотепний пан, зажерливий

піп та ін. Виконавцями та авторами вертепних

драм виступали школярі й мандрівні дяки, піз-

ніше — мандрівні артисти. Завдяки широкому

використанню фольклорного матеріалу, соці-

альній загостреності і народному гумору, яскра-

вому оформленню, виконанню пісень та танців

вертеп здобув велику популярність серед різних

верств українського суспільства.

ШКІЛЬНА 5 ДРА 5 МА — один із жанрів цер-

ковної драматургії, яка виникла в країнах Євро-

пи в ХV—ХVI ст. при духовних школах. Згідно

з уставом цих шкіл театральні вистави на релі-

гійні теми були обов’язковою формою навчання.

В Україні і в Росії шкільна драматургія розви-

валася в ХVII—ХVIII ст. Твори писали до релі-

гійних свят викладачі духовних шкіл. Пізніше

провідне місце посіли теми боротьби проти ка-

толицизму та історична. Однією з найвідоміших

драм була трагікомедія Ф. Прокоповича «Воло-

димир» (1705). П’єси ставилися в шкільних теа-

трах, які діяли при школах.

ІНТЕРМЕ 5 ДІЯ (від лат. intermedius — те, що

знаходиться посередині) — драматичний жанр

у середньовічному театрі, гумористична сценка

з народного життя, яка виконувалася в антрак-

тах між діями драми на серйозні релігійні теми.

В Україні була поширена в ХVII—ХVIII ст. і мала

гострий соціальний характер. Героями

звичайно

були козак, солдат, бідний селянин, які глузува-

ли з панів.

ДРА 5 МА (від гр. drama — дія). 1) Драма —

один із трьох родів художньої

літератури (по-

ряд з епосом та лірикою), у якому явища життя

розкриваються через самовиявлення дійових

осіб, їхні вчинки та розмови. Драматичні твори

призначені для сценічного втілення. Основні

види — трагедія, комедія, драма, інтермедія,

водевіль тощо.

2) Драма — жанр драматургії, проміжний

між трагедією та комедією. Виникла в середині

ХVIII ст. і відтоді посіла чільне місце у світовій

драматургії, оскільки найадекватніше відпо-

відала змісту життя, у якому завжди співісну-

ють трагічне й комічне. Має чимало різновидів:

соціально-побутова, психологічна,

історична,

героїчна, мелодрама та ін. Класичні зразки:

«Емілія Галотті» Г. Лессінга, «Гроза» О. Остров-

ського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Украде-

не щастя» І. Франка, «Дай серцю волю, заведе

в неволю» М. Кропивницького та ін.

ТРАГЕ 5 ДІЯ (від гр. tragos — козел і ode —

пісня) — один із видів драми, в основі якого ле-

жить непримиримий конфлікт незвичайного

героя з нездоланними зовнішніми обставинами.

Найчастіше герой гине. Ранній розквіт трагедії

припадає на V ст. до н. е. в Греції. Найвідоміші

автори античних трагедій — Есхіл, Софокл і Ев-

рипід. Глибокі думки щодо теорії трагедії зали-

шив Аристотель у своїй «Поетиці». Він вважав,

що дія трагедії повинна бути важливою і завер-

шеною, покликаною очищати людину від лихих

пристрастей через страх і співчуття. Нове під-

несення жанру припадає на епоху Відродження

і пов’язане передусім із творчістю В. Шекспіра,

який подолав однолінійність характерів, розши-

рив «час» і «простір» трагедії, поєднав трагічне

з комічним. Трагедія посіла чільне місце в драма-

тургії класицизму, набувши високого громадянського

пафосу, піднесеної патетики. В своєму

подальшому розвитку цей жанр наблизився до

драми, що повною мірою стосується української

російської драматургії (п’єси М. Старицького,

М. Кропивницького, І. Франка, «Борис Году-

нов» О. Пушкіна,

п’єси О. Островського, О. К.

Толстого). За радянських часів з’явилася так

звана «оптимістична трагедія» (під такою на-

звою 1932 р. вийшла п’єса Вс. Вишневського),

трагічний конфлікт якої, з погляду теоретиків

соцреалізму, був якісно новий: загибель героя

у фіналі не викликає у глядачів сумного настрою,

оскільки все перекриває «величезна впевненість

у перемозі нового».

КОМЕ 5 ДІЯ (від гр. comoidia, соmos — весе-

лий натовп і ode — пісня) — один із видів дра-

матичних творів, у яких зображується смішне

в суспільному житті, поведінці й характері лю-

дей. Основу комедії складає гумор, який може

мати різне забарвлення — від розважального

до гострої сатири. Одним із перших дав визна-

чення комедії Аристотель: «Комедія... є зобра-

женням порівняно поганого в людині, але вади

відтворюються не в усій повноті, а лише в тій

мірі, у якій смішне є частиною неподобного».

У процесі історичного розвитку змінювалось

уявлення про смішне, з’являлися нові жанрові

модифікації. Розрізняють два основних види

комедії: комедія ситуацій (інтриги)

і комедія

характерів. Сюжет першої будується на ви-

падкових збігах обставин, заплутаній інтризі,

непорозумінні персонажів тощо («Комедія по-

милок» В. Шекспіра, «Учитель танців» Лопе

де Веги). У комедії характерів комічний ефект

досягається зображенням поведінки персонажа

з незвичайними пристрастями («Приборкання

непокірної» В. Шекспіра, «Тартюф» Ж. Б. Мо-

льєра). Виділяють ще такі види: побутова ко-

медія, лірична комедія, сатирична комедія,

комедія настроїв, комедія ідей, трагікомедія

та ін. Перший зразок української комедії дав

І. Котляревський

(«Москаль-чарівник»). Зна-

чний внесок у її розвиток зробили Г. Квітка-

Основ’яненко, М. Старицький,

М. Кропивниць-

кий, І. Карпенко-Карий, І. Франко, М. Куліш.

ДРАМАТИ 5 ЧНА ПОЕ 5 МА — невелика ві-

ршована п’єса. Наприклад: «Маленькі трагедії»

О. Пушкіна, «Вавілонський полон», «У ката-

комбах» Лесі Українки та ін.





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2016-03-27; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 487 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Велико ли, мало ли дело, его надо делать. © Неизвестно
==> читать все изречения...

2523 - | 2183 -


© 2015-2025 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.017 с.