З новенькими та відерцями
По водицю йшла.
МЕТАФОРА (від гр. metaphora — перенесен-
ня) — один з основних тропів, уподібнення одних
предметів і явищ іншим за певними схожими
ознаками. Наприклад: «За думою дума роєм ви-
літає» (Т. Шевченко). Тут плин думок уподібню-
ється летові рою бджіл. Різновидами метафори
є уособлення і символ. В уособленні
неживому
предмету надаються властивості живої істоти (ін-
коли вживається термін персоніфікація).
Верба слуха соловейка,
Дивиться в криницю.
(Т. Шевченко)
Вже червоніють помідори,
І ходить осінь по траві.
(М. Рильський)
СИМВОЛ — традиційне, усталене, постій-
не уподібнення: червона калина — дівчина, дуб
зелений — хлопець, чайка — удова та ін. Мета-
фори бувають прості й розгорнуті або багатоком-
понентні. Останні широко представлені в «Слові
про похід Ігорів».
Солнце ему грозою путь заступаше,
Нощь стонущи ему грозою птиц убуди;
Свист зверин вста,
Збися див, кличет верху древа,
Велит послушати земли незнаеме...
ПЕРСОНІФІКА 5 ЦІЯ (від лат. persona — осо-
ба і facio — роблю) — вид метафори, надання
предметам, явищам природи і тваринам власти-
востей людини. «Плачуть голі дерева, плачуть
солом’яні стріхи...» (М. Коцюбинський).
«Плака-
ла осінь, плачуть в полі тополі, шепотіли лани»
(А. Панів). Часто вживається в казках, байках,
легендах.
АЛЕГОРІЯ (від гр. allos — інше і agoreuo —
говорю) — іносказання, троп, у якому ідеї, дум-
ки, абстрактні поняття через уподібнення пере-
даються в конкретних образах. Алегорія — це
розгорнута метафора. Алегорична мова харак-
терна для байок, казок про тварин, притч, за-
гадок тощо. Часто використовується письменниками
в умовах політичної цензури для__
утвердження певних ідей, викриття негативних
суспільних явищ.
МЕТОНІМІЯ (від гр. metonimia — перейменування)
— вид тропу, заміна назви пред-
мета іншою на підставі суміжних зв’язків. Ме-
тонімія має багато різновидів. 1) Заміна назви
твору ім’ям автора: читаю Шевченка, вивчаю
Грушевського. 2) Заміна назви людей назвою
країни, міста, певного місця: гомоніла Украї-
на, Київ святкує, театр готує виставу. 3) Заміна
назви предмета одним із його атрибутів: чорні
бушлати піднялися в атаку. 4) Заміна назви речі
назвою матеріалу, з якого вона зроблена: жінка
вся в золоті, машина їде по асфальту. 5) Замі-
на назви дії назвою знаряддя дії: гостре перо
сатирика; завершили розгром танки. 6) Заміна
назви посуду назвою його вмісту: з’їсти тарілку,
випити склянку. 7) Заміна назви
речі назвою
людини: машиніст зупинився в степу, водій під-
Віз мене до хати.
СИНЕКДОХА (від гр. synekdoche — співвід-
несення) — один із видів тропу, оснований на
зміні назв предметів за кількісною ознакою.
1) Заміна множини на однину:
На бій за волю сміло йди,
Ворожі пута розривай.
І всіх трудящих вже буди:
«Вставай, робітнику, вставай!»
(М. Тарновський)
2) Заміна однини на множину:
Ми всі в пісенному розгоні,
Ми всі в веселому вині.
(В. Бобинський)
3) Заміна видового поняття родовим: мій добрий
звір (собака).
4) Заміна родового поняття видовим: бережи
копійку (гроші).
Синекдоха є різновидом метонімії. Часто
синекдохою вважають заміну назви предмета
частиною.
ГІПЕРБОЛА (від гр. hyperbole — перебіль-
шення) — вид тропу, в основі якого лежить над-
мірне перебільшення тих чи інших властивостей
зображуваних людей, предметів і явищ. Гіпер-
бола сприяє глибокому й виразному розкриттю
суттєвого й типового. Часто вживається в народ-
ній поезії для характеристики героїчних подій,
билинних богатирів, негативних героїв. Вико-
ристовується і як засіб гумору. У Остапа Вишні
рибалка говорить: «Сома мені доводилося бачи-
ти такого завбільшки,
Як комбайн, тільки трохи
Довшого».
ОКСИМОРОН (від гр. oxymoron, oxys —
дотепний, moros — безглуздий) — вид тропу,
в якому поєднуються протилежні за значенням
поняття, внаслідок чого виникає якісно нове ви-
значення предмета (живий труп, розумний ду-
рень, гарячий сніг).
Од молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить.
(Т. Шевченко)
СИМВОЛ (від гр. symbolon — умовний
знак) — у філософському
розумінні — пред-
метний чи мовний знак, широке узагальнення
сутності речей і явищ як результат пізнавальної
діяльності людини. Символ є таким же давнім,
як і людська свідомість, оскільки символізація,
в основі якої лежить уподібнення, правила за
основний
засіб пізнання світу. Міфологічні об-
рази богів і героїв були символами людей та їх-
ніх стосунків. Давньогрецький філософ Платон
вважав, що в космосі вічно живуть ідеї — сим-
воли речей матеріального світу. Символізація
випливає із самої природи літератури як форми
художнього пізнання істини. Ф. Шеллінг стверджував,
що поетична творчість є «одвічна сим-
волізація». Будь-який образ є символом більшої
чи меншої міри узагальнення, і, навпаки, вся-
кий символ в літературі є образом. Конкретний
образ і глибинний сенс його виступають в струк-
турі символу як два полюси. Переходячи в сим-
вол, образ втрачає конкретність, але залишаєть-
ся його глибинний зміст. Таким є «вічні образи»
Прометея, Дон Кіхота, Гамлета, Фауста. Ознаки
символу — загальнозначущість смислу, неви-
значеність, багатозначність. Проблема симво-
лу — одна із надзвичайно важливих у філософії
та естетиці. У сучасних міфофілосовських тео-
ріях (Е. Кассірер, К. Юнг та ін.) простежується
тенденція ототожнення символу й міфу. В літе-
ратурознавстві символ розглядається як один
із тропів — уподібнення, яке набуло постійного
значення: червона калина — дівчина, сокіл —
парубок, чайка — вдова. Але образи-символи
можуть нести в собі і більш конкретне узагаль-
нення: Каменярі, Вічний революціонер, Найми-
ти у І. Франка, марево (Fata morgana) у М. Ко-
цюбинського, рушник у А. Малишка та ін.
АФОРИЗМ (від гр. aphorismos — визначення)
— лаконічний, відточений вислів,
у якому узагальнено якусь оригінальну думку. Народ-
ні афоризми — прислів’я, приказки. Авторські
афоризми — крилаті слова, що належать пись-
менникам, філософам, іншим відомим людям.
Види комічного
ГУ 5 МОР (від англ. humour — причуда, норов;
лат. humor — волога) — різновид комічного, зо-
браження життя у беззлобно-добродушному,
жартівливому тоні. На відміну від сатири, яка
відзначається заперечним пафосом, гумор не за-
перечує зображуване, а піддає осміянню лише
певні його сторони. Гумор властивий багатьом
жанрам українського фольклору (анекдоти,
приказки, коломийки, пісні тощо). Майстри
гумору — І. Котляревський,
М. Гоголь, Л. Глі-
бов, С. Руданський, Остап Вишня, С. Олійник,
П. Глазовий та ін.
ІРО 5 НІЯ (від гр. eironeia — глузування, уда-
ваність) — один із різновидів комічного, при-
хована насмішка або стилістичний прийом,
коли особа чи явище удавано схвалюються чи
осуджуються з метою досягти протилежно-
го ефекту. Ознака іронії — подвійний
смисл,
причому істинним є не прямо висловлений,
а протилежний.
Це правду ви кажете, пане!
Усі босоногі й голодні —
П’яниці, ледащо, злодії
І люди ні на що не годні...
(А. Бобенко)
САТИ 5 РА (від лат. satura — суміш) — 1) Вид
ліричної поезії в античній
літературі та літерату-
рі класицизму, вірш, що висміює певні негативні
явища. 2) Твори різних жанрів, в яких у гострій
формі викриваються негативні суспільні явища.
Сатира засуджує старе, історично приречене,
показує його внутрішню нікчемність і виражає
нові потреби суспільного розвитку. Тому вона
завжди була могутньою зброєю політичної бо-
ротьби. Визначні
письменники-сатирики різних
часів Ф. Рабле, М. Сервантес, Дж. Свіфт, Воль-
тер, Г. Гейне, М. Салтиков-Щедрін, М. Гоголь,
В. Маяковський
та ін. В українській літерату-
рі — Т. Шевченко, І. Котляревський,
І. Франко,
Остап Вишня, С. Олійник та ін.
ІНВЕКТИ 5 ВА (від. лат. invehi — кидатися,
нападати) — вид сатири, поширений в літерату-
рі та ораторському мистецтві в епоху античності,
різке викривальне висміювання певної особи
чи групи осіб. Видатними майстрами
інвективи
в античні часи були Архілох, Катулл, Марціал
та ін. Як оригінальний жанр інвектива увійшла
до новітньої літератури. Значне місце
посідає
у творчості Т. Шевченка, І. Франка та інших
українських
письменників.
САРКА 5 ЗМ (від гр. sarkasmos — терзання) —
зла і дошкульна іронія, відвертий вияв ненави-
сті і презирства до зображуваних явищ чи осіб.
Яскравий приклад сарказму — поема Т. Шев-
ченка «Кавказ
», у якій затавровано можновлад-
ців.
По закону апостола
Ви любите брата!
Суєслови, лицеміри,
Господом прокляті!
ГРОТЕ 5 СК (від фр. grotesque — смішний, не-
звичайний; іт. grotta — грот, печера) — тип ху-
дожньої образності, в основі якого лежить край-
ня міра умовності у відтворенні життя, коли
зображувана дійсність постає
неймовірною, ано-
мальною, дивною. Для гротеску характерне на-
вмисне карикатурне спотворення форм і сутності
предметів, поєднання реального і фантастично-
го, трагічного і комічного, нормального і абсурд-
ного. Як засіб художнього
узагальнення гротеск
розкриває алогізм життєвих явищ, а отже, ши-
роко застосовується в сатиричних творах. Тер-
мін походить від химерних малюнків, знайде-
них Рафаелем (XVI ст.) у підземних римських
гротах. Зразки гротеску в літературі — «Гарган-
тюа і Пантагрюель» Ф. Рабле, «Ніс» М. Гоголя,
«Історія одного міста» М. Салтикова-Щедріна,
поема «Сон» Т. Шевченка, «Доктор Бессервіс-
сер» І. Франка та ін.
БУРЛЕ 5 СК (від іт. burla — жарт) — гумо-
ристична переробка певного твору, що харак-
теризується невідповідністю змісту формі:
«високий», героїко-патріотичний зміст переда-
ється зниженим, іноді вульгаризованим стилем,
і навпаки — буденний, «низький» — високим,
піднесено-героїчним. Яскравий зразок — поема
І. Котляревського «Енеїда», яка була пере-
робкою однойменної епічної поеми римського
поета Вергілія. Зберігається основний сюжет
оригіналу, але в образах богів, греків та тро-
янців відтворено типові українські
характери.
Подібні твори відомі з античних часів. Елемен-
ти бурлеску присутні в українських
обрядових
іграх та піснях. Значного поширення набув бур-
леск у XVII—XVIII ст. у творах семінаристів та
мандрівних дяків, у шкільній драмі та вертепі.
У них домінує церковна тематика, часто гумор
поєднується із сатирою. Від тих часів дійшло чи-
мало анонімних і авторських
творів. Засоби бур-
леску використовували у своїй творчості Т. Шев-
ченко (поема «Сон»), С. Руданський, П. Куліш,
Л. Глібов та ін.
БУФОНА 5 ДА (від іт. buffonata — блазенство,
комічна витівка) — вид гумору в театраль-
них виставах, що ґрунтуеться на гротескових
прийомах грубого комізму. Веде початок від на-
родного театру (італійська комедія масок, російський
театр скоморохів, українські інтермедії та
ін.). Елементи буфонади зустрічаються в п’єсах
В. Шекспіра, П. Кальдерона, Ж. Б. Мольєра,
М. Гоголя, Г. Квітки-
Основ’яненка, М. Кропив-
ницького. Як самостійний жанр існує в цирко-
вих виставах, інколи використовується драма-
тургами («Фараони» О. Коломійця).
Поетичний синтаксис
ІНВЕ 5 РСІЯ (від. лат. inversio — перестанов-
ка) — одна з фігур поетичної
мови, порушення
традиційного порядку слів у реченні з метою
виділення найзначущого слова. Наприклад:
