Поль-Анрі-Дітріх Гольбах (1723-1789) теж був одним із провідних діячів французького Просвітництва і видатним представником французького матеріалізму XVIII ст. Народився в Німеччині, але все свідоме життя провів у Франції. Перу Гольбаха належали такі твори, як: «Система природи», «Природна політика», «Суспільна система» та ін. Більшість його творів друкувалися в Голландії, анонімно або під чужим ім´ям. їх поширення у Франції жорстоко каралося королівським судом.
Гольбах, як й інші французькі матеріалісти, не поширював матеріалізм на вчення про суспільство, державу і право. Будучи матеріалістом «знизу», він залишався ідеалістом «зверху», даючи ідеалістичне пояснення процесу суспільного розвитку.
Філософ також не був прихильником революції та висловлював досить помірковані погляди. І все ж вони були прогресивними, особливо в тій частині, де він виступав проти феодальної системи та абсолютизму.
У названих вище творах Гольбах писав, що людина є продуктом соціального середовища, вирішальна роль в якому належить не виробничій діяльності людей, а їхній ідеології. «Думки правлять світом»,- вважав він. Але коли намагався відповісти на питання, як утворюється це соціальне середовище, то потрапляв у замкнене коло, позаяк соціальне середовище, за його вченням, створюється тими ж людьми, суспільною думкою. При цьому він гадав, що значну роль у формуванні цієї думки відігравали уряд і закони.
Погляди Гольбаха на походження й сутність держави і права були близькими до поглядів інших представників вчення про природне право, але з деякими особливостями. Він, як і Гоббс, вважав, що основна властивість людини - егоїзм, прагнення до власної користі. Власна користь штовхає людей до створення держави. А водночас природною властивістю людини є прагнення до спільного життя з подібними до себе істотами. Суспільство, писав він,- продукт природи. Природа влаштувала так, що людина повинна жити в суспільстві. З цього випливає, що в його вченні вся діяльність індивідів у їхньому взаємному спілкуванні, наприклад, мова, любов і т. ін., зображаються у вигляді відносин користі й використання.
Гольбах не поділяв думки тих представників вчення про природне право, які вважали, що людство до державності перебувало в природному стані. Він заперечував реальність природного стану, вважаючи його надуманим. Мислитель твердив, що основою держави є договір, під яким слід розуміти сукупність явних чи уявних умов, які й поєднують людей у суспільство. Це - закони співжиття, яким мають коритися всі люди, оскільки індивід не може нічого вимагати від інших, не даючи їм зі свого боку ніяких вигод. Це, на його думку,- вимога закону самої природи, і виконання цієї вимоги необхідне для людського щастя.
Із цього поняття Гольбах виводив усі чесноти, в основі яких лежить справедливість. Із принципу справедливості випливають, гадав він, вимоги людинолюбства, співчуття, благодійність і т. ін. Сукупність цих вимог складає природне право, основа якого лежить у природі людини.
Природні закони встановлюють найважливіші принципи суспільних відносин; вони - вічні й невідчужувані, вищі людських законів, які повинні з ними узгоджуватися. До основних природних прав Гольбах відносив свободу, власність та безпеку. Порівнюючи природні закони з позитивними, він твердив, що останні мусять формуватися на основі перших. Але якщо природні закони незмінні, то позитивні змінюються в конкретних умовах розвитку суспільства.
У суспільстві, провадив далі мислитель, діють основні закони, що визначені суспільним договором і, своєю чергою визначають взаємовідносини між сувереном і народом. Закони, які випливають із суспільного договору, обмежують владу правителя, примушують управляти в суспільних інтересах. Вони визначають повноваження суверена, його права, а також те, в яких межах народ зобов´язаний йому коритися. Основне завдання правителя - охорона природних прав людей. Інакше народ може відмовитися коритися суверенові, оскільки суверенітет завжди належить народові, тож він може розірвати договір із правителями.
Отже, утворення держави Гольбах пояснював у дусі вчення про природне право. Люди, вважав він, народжуються з різними пристрастями, через що в суспільстві може виникнути небезпечна боротьба цих пристрастей. Якби перемогли сильніші, то пригнічували б слабших, а хитрі обманювали б простодушних. Аби цього не сталося, кожне суспільство відчуває потребу в єдиній сильній владі, яка дістає право керувати всіма членами суспільства. З цією метою кожний член суспільства повинен відмовитися заради власного блага від своєї незалежності, яка може виявитися небезпечною як для неї самої, так і для інших. Індивід підкоряє свою волю центральній силі, урядові. Уряд же Гольбах визначав як силу, встановлену загальною волею для того, щоб управляти діями всіх членів суспільства для досягнення його мети. Ця мета - рівність, свобода, безпека і щастя всіх. Відразу, як тільки встановлюються уряди, виникають і нові відносини. Один або декілька індивідів наказують, інші коряться. Один стає сувереном, інші - підданими.
Незначну увагу в своєму вченні про державу і право мислитель приділяв формі держави, оскільки гадав, що основне - не у формі правління, а щоб у суспільстві діяли добрі закони. Він розрізняв такі форми держави, як демократію, аристократію та монархію. До перших двох ставився негативно, надаючи перевагу монархічній формі держави. Але він вважав прийнятною лише обмежену монархію, в якій має місце народне представництво, бо в іншому разі монарх легко перетворюється в тирана. Однак Гольбах допускав обмеження виборчого права майновим цензом. Із цього випливає, що народним представником може бути тільки власник землі, яким є батько сім´ї. Лише він є справжнім громадянином, який має інтерес у суспільній справі та зв´язаний з батьківщиною своїм майном.
І все ж таки Гольбах був прихильником конституційної монархії, яка, на його думку, може бути побудована так, щоб забезпечити громадянам користування їхніми природними і невідчужуваними правами, щастя найбільшої кількості громадян. Все це може бути здійснено лише тоді, коли кожному громадянинові буде надано свободу в правомірних межах, яка дає кожному індивідові можливість домагатися свого щастя, не завдаючи шкоди іншим громадянам.^
Свобода, як природне право людей, писав філософ,- невідчужувана. її виразом є свобода слова, друку, думки і совісті. Із свободи випливає низка прав, і насамперед - охорона особи і власності громадянина. Але, кажучи про рівність і свободу, мислитель не йшов далі визнання формальної рівності громадян перед законом і формальної свободи - свободи власників.
Як і Монтеск´є, Гольбах вважав, що добре організована держава має базуватися на поділі влади. А в тих випадках, коли представники народу зрадять його, підтримуватимуть монарха в його несправедливих діях, за допомоги яких він може стати тираном, народ може позбавити їх своїх повноважень.
Мислитель, отже, визнавав невідчужуване право народу на повстання проти тиранів. Він ненавидів деспотизм, але боявся й революції. Істина, писав він, діє мирним, хоч і повільним, шляхом. Голос розуму не вимагає повстань і крові. Тільки освіта покращує становище людства. Тому перехід до запропонованого ним суспільства, в якому буде забезпечено свободу, рівність, безпеку і щастя, він пов´язував у цілому з прогресом розуму, з потребами.
Незважаючи на поміркованість політичних поглядів Гольбаха, його критика політичних і правових інститутів абсолютизму, як й інших французьких матеріалістів, відіграли велику роль у підготуванні розумів для майбутньої революції.
Політико -правові ідеї в період Французької буржуазної революції.
Історія держави і права Франції багата на різноманітні події, інститути, державно-правові документи. Монархії і республіки, демократичні режими і диктатури в барвистій своїй різноманітності змінювали одна одну понад два останніх століття. Сучасна Конституція Франції, прийнята понад півстоліття тому, стала дванадцятою писаною конституцією країни. За відносно короткий період часу від Великої французької буржуазної революції країна мала кілька тимчасових урядів і різних політичних режимів. Післяреволюційна Франція внесла до скарбниці історії права світової цивілізації перші кодекси буржуазного права, започаткувавши тим самим нову сторінку у розвитку права країн світу. Оригінальною формою політичного ладу стала Паризька Комуна 1871 р., котра була відчайдушною спробою революційних фанатиків шляхом насилля і терору втілити в життя ідеї французьких утопістів. Історична еволюція і кардинальні революційні зміни різних державницьких форм і правових інститутів упродовж останніх століть призвели до сформування сучасної цивілізованої держави французького народу.
Велика французька буржуазна революція є подією великої ваги в історії становлення і утвердження буржуазного ладу і власне буржуазного типу держави і права. За радикальністю свого змісту і тими перетвореннями, котрі вона здійснила всередині країни, за своїм впливом на державно-правовий розвиток інших країн вона з повним правом носить ймення "Велика" і має світове значення. Вона дала могутній поштовх соціальному прогресу в усьому світі.
Революція стала наслідком глибоких внутрішніх суперечностей між новим способом виробництва, ринковими відносинами буржуазного суспільства і системою феодалізму, абсолютистськими формами державного правління. Як і багато століть тому, лише феодали мали монопольне право на землеволодіння. Прошарки буржуазії, підприємців зазнавали утисків внаслідок станово-корпоративних обмежень, свавілля і корупції у судово-адміністративній галузі. Французька революція розвивалася за умов, коли конфронтація буржуазії з феодальною монархією, дворянством і католицькою церквою була значно гострішою, ніж півтора століття тому в Англії. Усвідомлюючи свою економічну могутність, французька буржуазія хворобливо сприймала політичну безправність і станове приниження.
Економічна сила, готовність до політичних дій поєднувалися у буржуазії з її ідеологічною платформою, якою стали ідеї просвітителів XVIII ст. (Руссо, Монтеск'є, Вольтера та ін.). За образним висловом Карла Маркса, революція у Франції зародилася "під черепом філософа". Мається на увазі, що задовго до початку революції склалася прогресивна ідеологія, що виражала основні антифеодальні вимоги і прагнення революційних верств.
Французькі революціонери не тільки набули досвіду англійської та американської революцій, а й володіли досить чіткою програмою боротьби за демократію, а політичні лозунги революції ("свобода", "рівність", "братерство") були зрозумілими і доступними простому люду.
Прелюдією Великої французької революції стали народні повстання у різних регіонах країни. Соціальна напруга набула особливого загострення у зв'язку з тим, що кілька неврожайних років призвели до поширення голоду. До цього додалася фінансова криза в країні. Попередити соціальний вибух можна було, застосувавши дієвий на той час захід - обкласти державними податками привілейовані імущі стани, насамперед - дворянство та духівництво. Однак король Людовик XVI відхилив таку пропозицію і дав розпорядження підготувати питання про оподаткування всього населення на збори нотаблів (феодальної знаті). Але аристократія побоялася взяти на себе таке непопулярне рішення. Тоді було вирішено скликати засідання Генеральних штатів, які припинили існування в далекому 1614 р. Заграючи з буржуазією і ставлячи за мету примусити привілейовані стани взяти на себе частину податків, монарх збільшив кількість представників від "третього стану" вдвічі (600 депутатів замість 300).
Скликання Генеральних штатів у Версальському палаці1 відбулося 5 травня 1789 р. Тронна промова короля викликала роздратування серед депутатів. До цього додався розкол з приводу процедурних питань: депутати "третього стану" вимагали голосувати персонально на спільному засіданні трьох палат; депутати ж перших двох станів обстоювали колишній регламент роботи зібрання - обговорювати питання окремо по палатах, а остаточне рішення приймати на спільному засіданні, де кожна палата мала один голос.
У результаті стався відкритий політичний конфлікт між королем і привілейованими станами, з одного боку, і "третім станом" (буржуазією) - з іншою. Він призвів до того, що 17 червня 1789 р. депутати "третього стану" разом з деякими представниками перших двох палат оголосили себе Національними зборами на тій підставі, що вони представляють більшість французької нації. Національні збори оголосили себе найвищим представницьким і законодавчим органом усього народу Франції.
В той же день, 17 червня 1789 р., Збори ухвалили, що податки в державі не можуть стягуватися без згоди представників нації, а оскільки існуючі податки не санкціоновані нацією, то всі вони є незаконними. Ніхто не має права їх стягувати, а тим більше - карати за їх несплату.
На перших порах королівський двір не ризикнув розігнати Національні збори, а робив все можливе, щоб завадити їх роботі. Коли стало зрозуміло, що такі заходи з боку королівської влади малоефективні, було прийнято рішення розігнати Збори силою зброї. До Парижа стягувалися війська. Загроза контрреволюційного перевороту збурила маси простих парижан. 14 липня 1789 р. народ штурмом взяв Бастилію - центральну політичну в'язницю, символ абсолютизму. Влада в столиці перейшла до рук органу міського самоуправління - Паризької комуни. Одночасно була створена Національна гвардія, яка уособлювала армію повсталого народу. Це стало початком Великої французької революції.
Підтримка повсталим народом версальських подій зміцнила позиції Національних зборів, які незадовго до цього, 9 липня 1789 р., проголосили себе Установчими зборами - органом, уповноваженим встановити новий політичний лад в країні. Влада опинилася в руках великої буржуазії.
Процес формування буржуазної державності у Франції співпадає з основними етапами революції На першому етапі (14 липня 1789р - 10 серпня 1792 р.) буржуазія в особі конституціоналістів, які посідали більшість в Установчих зборах, йде на компроміс із дворянством. Політичним відображенням його стало встановлення в державі конституційної монархії, котра отримала правове оформлення у "Декларації прав людини і громадянина" 1789 р. та Конституції 1791 р.
Другий етап (10 серпня 1792 р.-2 червня 1793 р.) характеризується подальшим наростанням і розширенням соціальної бази революції, народного руху в цілому. Влада переходить до рук жирондистів - радикальних кіл торгово-промислової буржуазії. За підтримки повсталих мас Франція вперше проголошується республікою, зміцнюються позиції революційної демократії.
На третьому етапі (2 червня 1793 р,-27 липня 1794 р.) до влади приходить широкий революційно-демократичний блок (якобінці), провідну роль в якому відігравали дрібнобуржуазні елементи. Остаточно ліквідовуються залишки феодальних відносин і утверджується диктаторський революційно-демократичний режим. Після його падіння влітку 1794 р. знову до влади повертається велика буржуазія, яка, врешті-решт, спровокувала контрреволюційний переворот Бонапарта 1799 р. і реставрацію монархії.
Одним з найважливіших програмних документів французької революції стала Декларація прав людини і громадянина (26 серпня 1789 р.), прийнята Установчими зборами. Проголошена у ст. 1 ідея свободи і політичного рівноправ'я, рівності всіх перед законом стала складовою природних прав людини, спрямованою проти станового поділу і деспотизму.
У ст. 2 Декларації проголошувалися природні і невід'ємні права людини і громадянина, до яких, в першу чергу, було віднесено свободу, власність, опір пригнобленню та безпеку. Доречно зауважити, що автори Декларації в особі великої буржуазії не дійшли, за прикладом Декларації незалежності США 1776 р., до проголошення права народу на повстання. Під свободою розумілася можливість робити все, що не заборонено законом, що не приносить шкоду іншому індивідууму чи суспільству (ст. 4).
У Декларації проголошувався принцип законності, спрямований проти свавілля абсолютистського режиму. "Усе, що не заборонено законом, - записано в ст. 5, - те дозволено, і ніхто не може бути примушений до дій, не приписаних законом". Ставилася вимога рівності всіх перед законом у випадках, коли він захищає і коли карає. З такого уявлення про закон виходить, що всі громадяни мають право брати участь особисто або через своїх представників у його творенні, що всім громадянам однаково відкрито доступ до обійняття посад і обрання професій відповідно до їхніх здібностей без будь-яких обмежень. Однак досить скоро від цієї демократичної ідеї правлячі кола відмовились, встановивши за Конституцією 1791 р. цензове виборче право і поділивши громадян на "активних" і "пасивних".
У ст. 8 виражена ідея видатного італійського правознавця, теоретика кримінального права Беккаріа: закон може встановлювати покарання відповідно до суспільної доцільності. Ніхто не може бути покараний інакше, ніж як того вимагає закон, який має бути обнародуваний до вчинення правопорушення. Суттєве значення щодо кваліфікації злочинних дій мали статті 5 і 8, які стверджували, що злочинною є лише така дія, яка відповідно кваліфікується в законі. А покарання має відповідати нормі закону. Закон зворотної сили не має.
Прогресивний характер мали принципи, проголошені у статтях 7 і 9, які пізніше були покладені в основу судочинства: недоторканність особи і неприпустимість притягнення до відповідальності, затримання і ув'язнення інакше, ніж того вимагає закон і при дотриманні законності. У ст. 9 проголошується презумпція невинуватості особи в кримінальному процесі.
Цілком новими і важливими для державного будівництва були статті, які формулювали нові демократичні принципи державного ладу, які заперечували абсолютизм як форму правління. Хоча в Декларації і не йшлося про форму правління, але ст. З недвозначно проголошувала: ніяка корпорація, ніякий індивід не можуть володіти владою, яка не виходить від нації.
У ст. 16 ідея просвітителя Монтеск'є про розподіл влади висловлена в такій формі: "Суспільство, в якому не забезпечено користування правами і не здійснено розподіл влади, не має конституції". Зрозуміло, що і це положення не допускало абсолютистського правління, зосередження всіх важелів правління в одних руках. Вперше були проголошені такі громадянські права і свободи, як свобода совісті, слова, друку.
У Декларації вперше проголошувався принцип священності і недоторканності приватної власності. Ніхто не може бути позбавлений власності, проголошує ст. 17, якщо законом не передбачена явна суспільна користь і необхідність такого акта і, до того ж, за умови "справедливого і попереднього відшкодування".
Все ж Декларація, незважаючи на її новаторський і прогресивний зміст, в першу чергу задовольняла інтереси заможної буржуазії. Вона не відобразила антифеодальних вимог селянства, яке сподівалося на скасування феодальних повинностей. Безоплатно скасовувалися лише особисті повинності селян.
Триколірний синьо-червоно-білий прапор став символом революції і атрибутом нової держави. Король, який зберіг статус глави держави, перебував у Парижі фактично на правах заручника. Після невдалої спроби королівської родини 20 червня 1791 р. втекти з-під контролю революційного народу, Людовіка XVI було заарештовано.
Завершальним етапом в роботі Установчих зборів стало прийняття 3 листопада 1791 р. першої в історії Франції Конституції. Вона складалася з двох частин: Декларації прав людини і громадянина і положень про вищі органи влади. Конституція закріпила політичне панування великої буржуазії, яка пішла на компроміс із дворянством, встановивши в країні конституційну монархію. За своєю структурою конституція мала вступ і сім розділів, поділених на глави.
У Вступі урочисто підтверджуються засади Декларації, скасовуються станові відмінності, феодальний лад, титули, звання і привілеї, які поєднувалися з ними.
Перший розділ присвячений природним і громадянським правам. Застерігалося, що законодавча влада не може приймати закони, які б перешкоджали здійсненню громадянських і природних прав. Але вона може встановити покарання за дії, шкідливі для суспільства.
Другий розділ визначав форму державного устрою і встановлював новий адміністративний поділ країни. Франція оголошувалася єдиним і неподільним королівством, до якого входили 83 департаменти, а ті, своєю чергою - розподілялися на дистрикти, а кожен дистрикт - на кантони. Міські і сільські общини (комуни) одержали право на самоуправління.
У третьому розділі розглядалися форма правління та виборче право. Визнавався суверенітет за нацією, який був невідчужуваним і неподільним. Представниками нації виступали Законодавчий корпус і король. Законодавча влада вручалася однопалатним Законодавчим зборам (Законодавчому корпусу), виконавча - королю і призначуваним ним міністрам, судова - виборним суддям. Щодо закріпленого тут виборчого права, то воно надавалося лише так званим "активним громадянам": французьким чоловікам з 25-річного віку, з цензом осілості, які сплачували прямий податок у розмірі оплати трьох робочих днів, не перебували у складі прислуги, а також були внесені до списків Національної гвардії муніципалітету. У результаті виборчі права отримали лише 15 відсотків громадян. До того ж, вибори не були прямими, а проводилися за двоступеневою системою. Для виборців встановлювався підвищений майновий ценз. Особа депутата проголошувалася недоторканною.
Четвертий-сьомий розділи Конституції регулювали питання збройних сил і Національної гвардії. Закріплювалася недоторканність житла. Регулювалися питання запровадження загальнодержавних податків, розглядалися питання міжнародних відносин, урочисто проголошувалася відмова від завойовницьких воєн і застосування збройних сил проти свободи інших народів. Застерігалося, що конституція не поширюється на колонії і володіння Франції в Азії, Африці та Америці.
Перша республіка у Франції
Прийняттям конституції 1791 р. революція для великої буржуазії по суті була закінчена. Влітку 1792 р. проти революційної Франції були кинуті об'єднані війська Австрії і Прусії. Розпочався період революційних воєн. З іншого боку, в самій країні готувалися контрреволюційні змови прихильників монархії. Особливо загострена політична ситуація склалася в Парижі, якому загрожувало вторгнення коаліційних армій і внутрішня смута. Народне повстання 10 серпня 1792р. передало владу до рук Паризької комуни. Король Людовик XVI був звинувачений у контрреволюційній змові проти революційного народу. Цими подіями завершився період конституційної монархії.
Антиконституційний переворот 10 серпня поставив на чолі держави новий орган революційної влади - Національний конвент, обраний на основі загального (для чоловіків) виборчого права. У ході виборів більшість отримала партія жирондистів. Оскільки королівська влада перестала функціонувати, прерогативи виконавчої влади були передані Тимчасовому виконавчому комітетові. Актом від 21 вересня 1792 р. Конвент скасував королівську владу, а 22 вересня цього самого року Франція вперше проголошується республікою. Під тиском революційних мас Конвент 387 голосами проти 334 засудив Лю довіка XVJ до страти "за скоєні ним злочини проти народу", зокрема і за те, "що він був королем". У грудні 1792 р. французький король був страчений.
Зміна влади призвела до політичного стану, подібного до попереднього періоду. Виражаючи інтереси торгово-промислової буржуазії, жирондисти намагалися не допустити дальшого поглиблення революції. І лише під тиском якобінців були здійснені деякі радикальні заходи: прийнято аграрний закон, який скасовував викуп селянами феодальних повинностей; був прийнятий декрет про конфіскацію і передачу в безстрокову оренду чи продаж земель емігрантів.
Вже через кілька місяців правління жирондистів у країні знову загострюється політична криза. Вона була викликана половинчастим характером аграрних перетворень (селяни вимагали скасування всіх феодальних відносин). Гостро відчувалася нестача продовольства, в Парижі почався голод. До цього додалися повстання і заколоти різноманітного спрямування, хаос і безладдя. Давалася взнаки і зовнішня агресія. Жирондисти відкрито стали на шлях репресій. Зокрема у березні 1793 р. Конвент приймає закон, який передбачав смертну кару за пропаганду зрівняльного землекористування. Влаштовуються гучні судові розправи над політичними противниками. Чергове повстання у Парижі 2 червня 1793 р. призвело до переходу влади до рук якобінської партії і встановлення якобінської диктатури.
