1. Кримінальний кодекс України при всій позитивній оцінці його в цілому с кодифікованого нормативно-правового акта, має в той же час окремі вади, що знаходять вираження в певних прогалинах, протиріччях та інших недоліках і рівні окремих визначень правових понять («дефініцій»), правової термінології, конструювання кримінально-правових норм з простими і банкетними диспозиціями. Прогалини КК виявляються в недостатньо повному регулюванні кримінально-правових відносин, як-от, підстав та умов кримінальної відповідальності (ст. 2 КК), звільнення від кримінальної відповідальності й покарання (розділи IX і XII КК), а також у відсутності в системі Особливої частини КК окремих груп норм (розділів КК), які регламентували б відповідальність за певні злочини (наприклад, злочини проти сім'ї й неповнолітніх). Зокрема, протиріччя знаходять вираження в наявності в санкціях низки норм Особливої частини КК такого заходу примусу, як «спеціальна конфіскація» за браком при цьому відповідної норми в Загальній частині Кодексу; визначенні злочинної організації в ч. 4 ст. 28 КК як створеної з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів (у множині) учасниками цієї організації, а у ст. 255 КК - створеної з метою вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину (в однині — ред.). Є недоліки й відповідності («незбалансованість») видів і розмірів покарання, передбаченого санкціях статей Особливої частини КК, у співвідношенні з тяжкістю злочинів, закріплених у диспозиціях цих статей. Вказані, а також інші недоліки знижують сталість кримінального закону, створюють труднощі в його застосуванні, а тому мають бути усунені.
2. Кримінальний кодекс, як кодифікований нормативно-правовий акт, що забороняє застосування його норм за аналогією, становить собою відносно відкрите системне нормативно-правове утворення, у зв'язку з чим він повинен бути відносно стабільним і незмінним. Це має забезпечити стабільність практики застосування КК, достатньо високий рівень останнього й усталеність правосвідомості і правової культури. Зміни в нього (як об'єктивно необхідні) можуть вноситися тільки вищим законодавчим органом - Верховною Радою України і, безумовно, повинні враховувати його техніко-юридичні й логіко-семантичні особливості і принцип системності, на якому ґрунтуються всі норми й інститути КК. У той же час він повинен динамічно розвиватися, вдосконалюватися відповідно до розвитку соціально-правової дійсності і відповідати їй, а також у зв'язку з розвитком і змінами, що мають місце в позитивних (регулятивних) галузях права (цивільному, господарському, банківському, фінансовому та ін.), що регулюють «позитивні суспільні відносини», з якими КК тісно пов'язаний, і враховувати ці доповнення та зміни.
3. Проте практика внесення змін і доповнень до КК показує, що ця законотворча (кодифікаційна) діяльність хоча в цілому і є позитивною, але досить часто є поспішною, невиваженою і навіть хаотичною. У деяких випадках зміни до КК вносяться зі значним запізненням порівняно зі змінами в позитивних (регулятивних) галузях права. Названі недоліки призводять до нових протиріч і неузгодженостей як у формулюванні ознак злочинів, так і в установленні за них покарання в санкціях статей Особливої частини КК («негативна новелізація»). При цьому порушується принцип системності норм КК, внаслідок чого має місце дублювання одних і тих же самих норм (приміром, статей 150 і і 304), виникають протиріччя або ж, навпаки, штучно створюються прогалини у правовому регулюванні. Це, безумовно, викликає занепокоєння й зумовлює потребу в упорядкуванні нормотворчої діяльності при вдосконаленні КК, яка повинна обов'язково враховувати системний характер норм цього Кодексу, жорстку логічність і чітку послідовність викладення його правових норм та інститутів.
