Рапальський сепаратний договір Росії з Німеччиною 16 квітня 1922 р. 2 страница

22. Пакт Бріана-Келлога та його значення.

Можна сказати, що підготовка даного пакту розпочалася ще в 1927 році, коли міністр закордонних справ Франції Бріан звернувся до США з пропозицією укласти дво-сторонній договір «про вічну дружбу і заборону звернення до війни як знаряддя національної політики», розраховуючи цим договором підняти авторитет Франції.Державний секретар США Келлог спочатку не звернув уваги на цю пропозицію, але потім вирішив використати ідею Бріана задля посилення впливу США на світову політику й створення нового політичного об’єднання держав на противагу Лізі Націй. Він послав ноту-відповідь Франції з пропозицією укласти не двосторонній, а багатосторонній договір між «головними державами світу» про недопустимість війни між ними. Келлог познайомив уряди ряду держав з цим листуванням.
Всі країни схвалили таке рішення, але кожна намагалася зробити деякі виключення. Так, Англія обумовлювала собі “право самозахисту” і одночасно заперечувала проти участі держав, які ще не набули світового визнання (йшлося насамперед про СРСР). Франція, Японія та Італія також настоювали на законній самообороні.В результаті тривалого вдосконалення цей пакт було підписано 15 державами на чолі із США та Францією 27 серпня 1928 року в Парижі. Загалом до цього пакту приєдналося 69 країн.
Цей договір безперечно мав позитивне значення:
- Важливим був факт колективного проголошення державами “права на мир” та відмови від війни як інструменту державної політики.
- Універсальна форма пакту відкривала можливості приєднання до нього залежних та напівколоніальних країн.
- Цей пакт поклав певні зобов’язання на держави перед громадською думкою.
- Разом з тим пакт мав і ряд недоліків:
- Відмова від “права на війну” не підкріплювалася жодними зобов’язаннями про роззброєння чи хоча б обмеження гонки озброєнь.
- Невизначеність формулювань, зокрема про заборону війни.Радянський Союз також приєднався до цього пакту і ратифікував його 29 серпня 1928 року, хоча і відзначив публічно недоліки цього пакту. Вже на початку 1929 року Радянський Союз і деякі сусідні держави підписали протокол про негайне набрання сили пакту Бріана-Келлога. Загалом пакт Бріана-Келлога не справдив надій людства. Відсутність гарантій та двозначність формулювань підривали його ефективність, і такі держави-агресори, як Японія, Німеччина та Італія вже на початку 30-х років грубо порушили його.

23. Зовнішня політика Японії на Сході. “Меморандум Танака”.

Японія після Першої світової війни. У роки Першої світової; війни Японія, виступивши на боці країн Антанти, обмежилась окупацією німецьких колоній на Далекому Сході та в басейні Тихого океану. Японія максимально використала ситуацію, яка склалася, для нарощування свого воєнного потенціалу, особливо флоту. Нарощування воєнної могутності йшло за рахунок населення. У серпні-вересні 1918 р. по країні прокотились "рисові бунти" - стихійні виступи населення проти зростання цін на основні продукти харчування. Не встиг уряд придушити ці виступи, як у 1919 р. країну охопив страйковий рух робітників, а у головній колонії Японії - Кореї вибухнуло антияпонське повстання.Післявоєнна нестабільність вилилась у гостру політичну боротьбу. Праві сили вбачали вихід із ситуації на шляхах територіальної експансії, ліві - на шляху революції, демократичних реформ. До цих негараздів додалась економічна криза 1920-1921 pp., землетрус 1923 p., який вщент зруйнував столицю Токіо, при цьому загинуло 150 тис. осіб. Демократичний рух. Повоєнна економічна криза 1920-1921 pp. завдала удару по економіці Японії, яка була повністю залежною від зовнішніх ринків. Криза викликала загострення протиріч. Серйозною причиною демократичного піднесення були зміни в економіці і соціальній структурі країни. В Японії зросла доля кваліфікованих робітників, особливо у важкій промисловості.Репресії проти страйкарів підштовхнули робітників до створення профспілок. Профспілки почали висувати не тільки економічні вимоги, а й політичні гасла. Зростання робітничих організацій і утворення в 1920 р. єдиного профспілкового центру вимагали об'єднання соціалістичних організацій Японії. У кінці1920 р. була утворена Соціалістична ліга - штучне об'єднання ідеологічно різних груп соціалістів, комуністів, анархістів. Незважаючи на відсутність єдності і сильний вплив анархізму та синдикалізму, уряд бачив в Лізі небезпечну організацію, і в травні1921 р. вона була розпущена.У січні - лютому 1922 р. у Москві проходив з'їзд, на якому були присутні СенКатаяма, ТокудаКюіті та інші відомі японські революціонери. Делегати з'їзду висловились за необхідність об'єднання всіх революційних сил Японії. Влітку 1922 р. в Токіо представники соціалістичних груп проголосили утворення Комуністичної партії Японії. Незабаром був створений японський комуністичний союз молоді.Розгортання демократичного руху сприяло становленню багатопартійності і парламентської системи. У 1925 р. демократичні сили домоглись введення в країні загального виборчого права для чоловіків, системи соціального забезпечення. Зростання агресивності Японії і домінування у правлячих колах шовіністичних настроїв не дали змоги розвинутися демократичним процесам, які були повністю припинені наприкінці 30-х років. Меморандум Танака. У квітні 1927 р. до влади в Японії прийшов уряд лідера партії Сейюкай (товариство політичних друзів) - генерала Танака, одного з організаторів японської інтервенції проти радянської Росії на Далекому Сході. Новий уряд одразу зайнявся розробкою планів війни проти Китаю та Радянського Союзу. 27 червня - 7 липня 1927 р. в Токіо під головуванням Танака відбулась так звана Східна конференція, в якій брали участь представники міністерства закордонних справ, військового та морського міністерств і генерального штабу. На конференції розглядалась запропонована урядом програма "позитивних", тобт відверто агресивних, дій в Китаї - так звані основи японської політики в Китаї. Як найближче завдання пропонувалось захопити Північно-Східний та Північний Китай, а також Монголію. Рішення конференції лягли в основу таємного меморандуму Тана-ка, що мав розгорнутий план агресії і встановлення панування Японії в Південно-Східній Азії та басейні Тихого океану.Ще раніше, в кінці травня 1927 p., Японія, скориставшись громадянською війною в Китаї, направила свої війська в провінцію Шаньдун, захопили Циндао і Цзінань. Мета цієї збройної інтервенції полягала в тому, щоб затримати наступ гомінданівських військ на північ і тим самим перешкодити об'єднанню країни. В результаті широкого антияпонського руху і бойкоту японських товарів в Китаї Японія змушена була відкликати свої війська. У квітні 1928 р. японські війська під приводом "захисту життєвих інтересів і власності японських резидентів" знову ввійшли у провінцію Шаньдун, окупували найважливіші стратегічні пункти і в ультимативній формі зажадали виводу китайських військ з цієї провінції.Рух бойкоту японських товарів, що відновився в Китаї, рішучий виступ світового товариства проти нового акту агресії, змусили Японію в серпні 1928 р. почати евакуацію своїх військ з Ша-ньдуня. Вона була закінчена лише в травні 1929 р.Посилення впливу військових. Агресивна зовнішня політика вплинула і на розвиток внутрішньополітичних процесів. Військові, які були вихідцями з привілейованого стану самураїв, прагнули до ліквідації парламентської системи і встановлення "сильної влади".У березні та жовтні 1931 р. було викрито змови, які мали своєю метою підготовку державного перевороту для встановлення військової диктатури. На чолі змовників стояли один із керівників фашистського руху - О.Сюмей і офіцер Х.Кікгоро.Особливу активність у цей час виявили так звані молоді офіцери, переважно вихідці з середовища дрібних та середніх поміщиків ("старими" в армії вважалися вихідці з військового дворянства, учасники російсько-японської війни 1904-1905 pp.). "Молоді офіцери" виявляли невдоволення старою бюрократією і генералітетом, що був з нею пов'язаний. У них вони вбачали гальмо на шляху свого просування по військово-службовій драбині. Навесні 1932 р. почало формуватися угруповання на чолі з лідером "молодого офіцерства" генералом Аракі. До нього входили "Союз резервістів", а також представники об'єднаних поміщиків і деякі депутати парламенту від аграріїв. На початку травня 1932 р. фашистська "Національна федерація молодих офіцерів" розповсюдила листівки з демагогічними випадами проти монополій. У листівках говорилось, що молоді офіцери прийдуть на допомогу народу в боротьбі проти комерційних спекулятивних кіл, політиканів та любителів легкої наживи. Після цього фашистські змовники вторглись у резиденцію прем'єра Імукаі і вбили його. У будинок правління партії Сейюкай і концерну "Міцубісі" було кинуто бомби.Ця спроба встановити військову диктатуру не мала успіху. Соціальна демагогія фашистів здалася панівним класам небезпечною. Тому уряд ужив заходів проти змовників: їх було роззброєно, а частину заарештовано. Головний керівник змови Аракі не був заарештований, і зберіг свою посаду військового міністра в новому коаліційному кабінеті "національної єдності". Меморандум Танаки — таємне звернення прем'єр-міністра Японії Танаки Ґіїті до Імператора Сьова з детальним планом завоюванняКитаю, а в подальшому — цілої Азії. Складене 1927 року за результатами обговорення Східної Ради. 1929 року текст меморандуму був оприлюднений в американській і китайській пресі. Після Другої світової війни меморандум вважався важливим доказом наявності агресивних планів Японської імперії щодо Китаю. Проте більшість сучасних істориків сумнівається в автентичності документу, вважаючи його провокацією американських і китайських спецслужб.

24. Зовнішня політика фашистської Італії. Італо-абіссінська війна.

У галузі зовнішньої політики фашистська Італія висувала претензії на відродження Римської імперії. У Франції мали бути відібрані Савойя, Ніцца і Корсика, до складу Італії повинні були увійти о. Мальта та о. Корфу.Аж до гітлерівського аншлюсу Австрії Муссоліні не відмовлявся від планів панування над цією країною, хоча реальні можливості італійської армії були мізерні. На Африканському континенті Італія претендувала на усю Східну Африку. Реально ж вдалося захопити Абіссінію, тобто сучасну Ефіопію, у 1936 р. та Албанію у 1939 р.Європа була неприємно вражена тим фактом, що для ведення війни проти абіссінських тубільців фашисти не вагаючись використовували хімічні отруйні речовини (від ОР загинуло 300 тис. чоловік і ще 300 тис. від голоду та 15 тис. в концтаборах). Свої погляди Муссоліні звертає в бік Албанії. Йому вдалося в 1926 р. заключити договір про дружбу, а в 1927 р. – союзний договір з Албанією і тим самим за короткий час перетворити Албанію в залежну від Італії країну. Такого ж характеру договори були заключені з Румунією й Угорщиною. Однак, ці держави Муссоліні не зміг підпорядкувати Італії. Італо-радянські стосунки і після встановлення дипломатичних відносин залишалися напруженими. З боку Італії все-таки переважав антирадянський курс. Підтвердженням цієї думки була ратифікація Італією в березні 1927 р. Паризького протоколу 1920 р. про визнання нею загарбання Бессарабії Румунією. Відносини між Італією і Німеччиною були в цей час досить напруженими. Не бажаючи посилення Німеччини в Центральній Європі і на Балканах, італійський уряд виступив проти приєднання Австрії до Німеччини. З другого боку, політика насильницької італізації німців, які проживали в області Альто-Адідже, викликала різко негативну реакцію німецького уряду. З кінця 20-х років Італія стала дедалі більше орієнтуватися на США і Англію. США у свою чергу збільшили фінансові інвестиції в італійську економіку, що вело за собою посилення не тільки економічного, але й політичного контролю над зовнішньою політикою країни. Зокрема, США були зацікавлені в проведенні Італією проамериканської політики на Близькому Сході з метою протидії інтересам Англії і Франції в цьому районі. Важливою подією і здобутком у політиці Муссоліні було укладення в лютому 1929 р. між Ватиканом і Італією угоди про взаємне визнання. в жовтні 1935 р. Італія починає війну за загарбання Ефіопії, заручившись попередньою згодою Франції про її відмову від претензій на цю країну. Італія у свою чергу відмовлялась від претензій на французькі колонії в Африці.
300 тисячна італійська армія під командуванням генерала де Боно з боку Еритреї і Сомалі почала свої бойові дії проти армії Ефіопії. В Італії уже святкували заснування імперії. Не дивлячись на цілковиту військову перевагу, італійська армія змушена була упродовж 7 місяців вести бої, надто повільними темпами просуватись по території Ефіопії. Армія Ефіопії, яка після загальної мобілізації нараховувала до 350 тис. чол., вела боротьбу за кожен кілометр своєї території. Через 5 місяців бойових дій італійська армія просунулась вперед на 100 км від кордону. Тоді італійці застосували проти ефіопської армії отруйні гази. 5 травня 1936 р. італійська армія захопила столицю Ефіопії АдісАбебу. Імператор Ефіопії ХайлєСеласіє покинув свою країну. Агресивність італійського фашизму знайшла своє продовження в Іспанії. 50 тис. “добровольців” з Італії воювали на боці іспанських фашистів. У жовтні 1936 р. Італія уклала з Німеччиною союзний договір, яким було утворено “вісь Берлін – Рим – Токіо”. В 1937 р. Італія вийшла, як це уже зробили Німеччина і Японія з Ліги Націй, і в листопаді того ж року приєдналася до Антикомінтернівського Пакту. Маючи таких союзників, у кінці 1938 р. Італія ставить питання про передачу їй таких французьких територій, як Корсика, Савойя, Туніс, і Джибуті (на Червоному морі). Це одразу ж привело до загострення італо-французьких відносин. Щоб отримати підтримку з боку Німеччини в разі можливої війни з Францією, Муссоліні вирішив укласти воєнний договір з Німеччиною. 7 квітня 1939 р. італійські війська висадилися в Албанії і, зламавши опір слабких албанських загонів, протягом кількох днів захопили столицю країни Тирану, її порти і головні стратегічні пункти. Західні держави не реагували на агресію фашистської Італії. 22 травня 1939 р. в Берліні Чіано і Рібентроп підписали “Сталевий Пакт” між Німеччиною та Італією, який зобов’язував обидві сторони надавати збройну підтримку одна одній. Під час переговорів у Берліні і міністр закордонних справ Італії Чіано заручився обіцянкою Гітлера, що він не вимагатиме вступу Італії у війну принаймні у найближчі три роки. Ця обіцянка не мала великого практичного значення, оскільки було ясно, що при наявності воєнного союзу з Німеччиною Італія однаково не могла б зберегти тривалого нейтралітету в разі виникнення загально – європейської війни. Таким чином, зовнішня політика Італії в міжвоєнний період була спрямована на перетворення Італії у велику імперію. Саме реалізації цієї мети були підпорядковані військово-політичні відносини з такими ж агресивними державами того часу, як Німеччина і Японія. Опір в Італії такій політиці був ще надто слабкий. Італо-абіссинська війна, Італо-ефіопська війна (1935—1936 рр.)) — війна між Італійським королівством та Ефіопією, підсумком якої стала анексія Ефіопії й проголошення разом з Еритреєю таІталійським Сомалі колонії Італійська Східна Африка. Ця війна продемонструвала неспроможність Ліги Націй, членами якої були як Італія, так і Ефіопія, в урегулюванні міжнародних конфліктів. У цій війні італійськими військами широко застосовувалась заборонена хімічна зброя: іприт і фосген.Вважається передвісницею Другої світової війни (поряд із Громадянською Війною в Іспанії).Перемога у війні зробила Муссоліні однією з найбільш видатних та значущих фігур європейської політики й показала силу «італійської зброї», вона ж змусила його переоцінити свої сили та втрутитись до війни з Грецією, що завершилась плачевно.Міжнародна реакція7 жовтня 1935 року Ліга Націй визнала Італію агресором, а 18 листопада Рада Ліги Націй ввела економічні санкції проти Італії, до яких долучились 51 держава. Однак ембарго не розповсюджувалось на нафту, вугілля й метал. Англія не наважилась закрити Суецький канал для італійських суден, США оголосили про намір не продавати зброю обом сторонам. Позиція СРСР була однозначною у засуджені окупації. Ці напівзаходи фактично віддали Ефіопію на призволяще агресора. Держсекретар Великої Британії з міжнародних відносин Семюель Хор та прем’єр-міністр Франції Пьєр Лаваль у грудні 1935 запропонували Італії та Ефіопії план Хора-Лаваля, відповідно до якого Ефіопія мала поступитись Італії провінціями Огаден і Тігре й областю Данакіль, узяти на службу італійських радників й надати Італії виключні економічні пільги; в обмін на це Італія мала поступитись на користь Ефіопії вихід до моря в районі міста Асеб. Оскільки цей план був явно невигідним для Ефіопії, вона відкинула пропозицію. У жовтні 1935 року дії Італії засудив Конгрес італійських емігрантів у Брюсселі.Війна показала неефективність Ліги Націй як інструмента врегулювання міжнародних конфліктів.Підсумок війни7 травня 1936 року Італія анексувала Ефіопію; 9 травня італійський король Віктор Еммануїл III був проголошений імператором Ефіопії. Ефіопія, Еритрея та Італійське Сомалі були об’єднані у Італійську Східну Африку. 30 червня на надзвичайній сесії Ліги Націй, присвяченій анексії Ефіопії, ХайлеСелассіє виступив із закликом повернути Ефіопії незалежність. Він попереджав: «Те, що відбувається у нас сьогодні, станеться у вас завтра» і критикував міжнародне співтовариство за бездіяльність.15 липня економічні санкції проти Італії було скасовано. Тим не менше, більшість країн світу не визнала приєднання Ефіопії до італійських володінь, як це зробила 25 липня 1936 року Німеччина, а у 1938 році також Англія і Франція.Радянський Союз категорично не визнавав окупацію Ефіопії. Першою ж країною, що визнала окупацію Ефіопії Італією, була Латвія.У 1937 році Італія вийшла зі складу Ліги Націй.Ефіопські партизани продовжували боротьбу до 1941 року, коли англійські війська, наступаючи з Кенії через Італійське Сомалі, з південного Ємену через Британське Сомалі та з Англо-Єгипетського Судану, розгромили італійські війська та звільнили Ефіопію. 5 травня 1941 року ефіопський імператор ХайлеСелассіє повернувся до своєї столиці. Але це, безумовно, сприяло подальшому поглибленню розриву Ефіопської монархії зі своїм народом, як і посиленню позицій "пробританської" партії ефіопських феодалів.

25. Прихід до влади в Німеччині А.Гітлера. Зовнішньополітичні плани Німеччини та їх реалізація.

Умови Версальського договору породжували в Німеч невдоволення й прагнення реваншу. У 1919 р. було створено націонал-соціалістичну партію (НСДАП) на чолі з Гітлером, яка висунула програму відродження Німеччини на засадах реваншизму й расизму. Гітлер закликав відновити армію і розпочати нову війну. Нацисти пропагували ідею завоювання для німецького народу «життєвого простору». Суть її полягала у тому, що німецький народ такий великий, що він не може себе прогодувати і створити хороші умови життя в тих місцях, у які його загнала версальська система. Тому завоювання нових земель, використання їх природних ресурсів та поневолення народів, що населяють ці землі,-єдиний шлях до економічного і військового процвітання Німеч. Соціальною опорою нацизму в Німеч став робітничий клас,фронтовики,безробітні,загнані у важку ситуацію післявоєнною розрухою та економічною кризою. Пізніше до них приєднався електорат традиційних буржуазних партій. На виборах у парламент 1932 р. комуністи вибороли значну частину місць у рейхстазі. Це налякало украй правих представників великої буржуазії. Наприкінці 1932 вони розпочали таємні переговори з нацистами, які отримали на парламентських виборах велику кількість місць. ЗО січ1933 президент Гіндербург призначив канцлером Гітлера. Таким чином, нацисти прийшли до влади законним, конституційним шляхом. Для Німеч це стало не просто заміною одного уряду іншим, а переходом від демократії до тоталітарної диктатури.Прийшовши до влади, гітлерівці розгромили демократичні організації, розпустили усі політичні партії, крім націонал-соціалістичної,скасували права рейхстагу,хоча він формально продовжував існувати,встановили жорсткий державний контроль за промисловістю.Нацисти реорганізували політичну структуру Веймарської республіки, встановивши диктатуру однієї партії. Ідеологічним обгрунтуванням своєї влади вони обрали великонімецький шовінізм і расизм.У Німеч розпочались масові арешти супротивників фашизму та геноцид проти євреїв.Однією з характерних рис тоталітарного режиму в Німеччині стала всеохоплююча влада нацистської партії НСДАП та її допоміжних організацій (молодіжних, жіночих, спортивних). Важлива роль відводилася гестапо та загонам СС. У Німеч був сформований державно-монополістичний капіталізм-зрощення монополій з державним апаратом. Перевага надавалася розвиткові військової економіки, здійсненню широкої програми військових заходів, що вимагали залучення великої кількості робітників.Гітлерівці запроваджували у країні культ армії,культ війни,вихваляли вояччину,насильницькі засоби розв'язання питань внутрішньої та зовнішньої політики. Вони посилили традиційну ваду німецького мілітаризму- звичку переоцінювати свої сили та недооцінювати сили супротивника.Логічним продовженням внутрішньої політики стала зовнішня політика Третього рейху, яка була спрямована на розв'язання війни. Німеч стала ініціатором Другої світової війни, що стала найбільш широкомасштабною війною людства, в ході якої загинуло біля 60 млн

26. Проект “Пакту чотирьох”. Лондонська економічна конференція. Створення Балканської Антанти. Антанти Прихід до влади в Німеччині уряду, що відкрито заявляв про намір змінити існуючий стан справ в Європі, підтримала Італія, яка була не задоволена підсумками Першої світової війни. З приходом до влади Гітлера, Італия могла розраховувати на підтримку Німеччини. Але, незважаючи на паралельні інтереси країн, їх погляди співпдали не у всьому. Італійська дипломатія виступила з пропозицією підписати між Італією, Францією, Великобританією і Німеччиною пакт, який би зафіксував визнання принципової можливості нового мирного загальноєвропейського перевлаштування. Прагнучи притягнути на свою сторону Німеччину, італійська сторона включила у свій проект пункт про надання Німеччини і її колишнім союзникам (Австрії, Угорщині і Болгарії) рівних прав в області озброєнь. Переговори про заключення "пакту чотирьох" італійські дипломати почали в західноєвропейських столицях з березня 1933 р. Цей пакт передбачав можливість зміни до Версальського мирного договору, що несло загрозу територіальній цілісності малих держав. Створення "четвірки" закріпило б і ізоляцію Радянського Союзу. Тому СРСР теж негативно реагував на спроби регулювати міжнародну ситуацію без його участі. Особливі сумніви викликав запропонований італійцями пункт про узгоджену дію на треті країни. Для Франції, таке зобов'язання, дане спиною французьких союзників в Східній Європі, могло мати руйнівні наслідки. Тому Франція висунула свій проект, який був розглянений в Римі у 1993 році, але так і не був ратифікований, оскільки не задовільняв потреб Італії та Німеччини.\СРСР теж почали реагувати на агресорський настрій Німеччини та її союзників. У грудні 1933 р. він висунув ідею організації колективної відсічі агресорам. В червні 1933 р. на Лондонській економічній конференції Радянський Союз запропонував програму міжнародного економічного співробітництва і вніс проект протоколу про економічний ненапад та мирне співіснування, про «економічне перемир'я». Тоді ж СРСР підписав у Лондоні конвенцію про визначення агресора з 11 сусідніми країнами. Це створювало передумови для організації системи колективної безпеки. Але головними цілями конференції залишались: подолання світової економічної кризи, стимулювання світової торгівлі, стабілізація валют. Президент США Франклін Рузвельт відправив на конференцію свого представника Халла Корделла, а сам вирушив у відпустку. Проте Рузвельт уважно стежив за ходом конференції та 3 липня 1933 відправив на її адресу радіо звернення з якого було зрозуміло, що США не мали жодного наміру займатися стабілізацією долара. Результатом цього звернення стала відмова інших делегацій продовжувати участь у конференції, тим самим була зведена нанівець спроба почати спільне подолання кризи. Країни, які прагнули зберегти золотий стандарт, створили золотий блок. Це країни: Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, а пізніше до нього увійшли Італія, Чехословаччина та Польща. До 1936 р., у зв'язку зі скасуванням золотого стандарту у Франції, золотий блок розпався.У рамках економічної та політичної нестабільності в світі, Франція, намагаючись триматись на плаву, створює черговий союз в Європі, теж спрямований проти СРСР,-Антанту Балканську. На утворення воєнно-політичного союзу вплинув ряд факторів: погроза фашистської агресії й посилення впливу Німеччини й Італії на Балканах, прагнення Франції зміцнити свої позиції в Європі шляхом розширення системи військових блоків, а також ріст революційного руху, викликаний економічною кризою 1929-34 і прагнення придушити його спільними зусиллями. До сюзу увійшли Греції, Румунії, Югославії та Туреччини. 9 лютого 1934 в Афінах був укладений договір про створення Антанти Балканської без визначення строку його дії, що передбачав взаємні гарантії безпеки балканських границь. Одночасно був підписаний секретний протокол, по якому країни-учасниці Антанти Балканської зобов’язалися не нападати один на одного й надавати взаємну допомогу при нападі на одну з них іншої європейської держави (при нападі на азіатську частину Туреччини взаємодопомога не передбачалася). Вступаючи в Антанту Балканську, Туреччина зробила застереження, що вона буде брати участь у тих акціях, які не суперечать її договірним відносинам зі СРСР. Невдовзі після початку Другої світової війни, союз розпався.

27. Зміст і мета політики колективної безпеки в Європі: позиції СРСР, Англії та Франції. Конвенція про визначення агресії. Укладення договорів між СРСР і Францією, СРСР та Чехословаччиною. Уряд Рад Союзу бив на сполох у зв'язку з розширенням агресії гітлерівців. У гр 1933 р. він висунув ідею організації колективної відсічі агресорам. Радянська дипломатія керувалася завданням об'єднати держави з метою створення ефективної системи колективної безпеки в Євр ддя збереження загального миру.Посольство США в Москві сприйняло, як воно повідомило 4 тр 1935р Вашингтон, з роздратуванням «раптовий вибух дипломатичної ініціативи Рад Союзу в Сх Євр». Посол у Москві У. Булліт вороже оцінив радянську ідею колективної безпеки і натякав, що існувала альтернатива більш «приваблива...-розв'язати руки Німеч на Сх». Державний секретар США К. Хелл відмовився розглядати радянські пропозиції про колективні санкції й публічно закликав «не бити передчасно в барабан». Президент Ф. Рузвельт підтримав резолюцію конгресу й підписав ЗІ сер1935 закон про нейтралітет США. В лют1936 р. новий закон про нейтралітет США зберіг обмеження торгівлі зброєю з воюючими країнами, що пізніше негативно позначилося на долі Ефіопії та Ісп. США заздалегідь попереджали агресорів про своє «невтручання», хоч їхні фірми й продовжували торгувати стратегічною сировиною та зброєю з самими агресорами.В умовах розширення агресії мілітаристських країн Рад Союз висував нові ініціативи, пропонуючи об'єднатися для колективної відсічі агресорам.Що конкретно пропонувала й чого домагалася в ті роки радянська дипломатія?1. На Женевській конф з роззброєння, в якій брали участь 62 кр, СРСР, окрім пропозиції про загальне й повне роззброєння, в лют 1933 р. вніс для обговорення проект конвенції про визначення агресора.2. В чер1933 на Лондонській економічній конфї РадСоюз запропонував програму міжн економ співробітництва і вніс проект протоколу про економічний ненапад та мирне співіснування, про «економічне перемир'я».3. В лип1933 СРСР, як уже згадувалося, підписав у Лондоні конвенцію про визначення агресора з 11 сусідніми кр. Це створювало передумови для організації системи колективної безпеки.4. Радянська дипломатія активізувала переговори з Фр та іншими кр про укладення Східного пакту. Відбувалися радянсько-французькі обміни візитами міністрів. Так, у лип 1933р. до Фр прибув нарком закордонних справ СРСР М. литбинов, у сер РадСоюз відвідали майбутній прем'єр Фр Едуард Ерріо та міністр авіації П'єр Кот. 11 січ1934. було підписано радянсько-французьку торговельну угоду. В грі- угоди з Фр та Чехосл про погодження умов Східного пакту.5. У 1933-1935 рр. СРСР установив дипломатичні відносини з 10 країнами: з Іспа і США-в 1933 р.; з Угорщ,Рум,Чехосл, Болг й Албанією- в 1934 р.; з Бельг,Колумб,Люксемб-у 1935 р. Це була «друга смуга» дипломатичного визнання СРСР. У 1935 р. 29 держав підтримували дипл відн з Рад Союзом.6. У вер 1934 р. ЗО членів Ліги Націй звернулися до радянського уряду із запрошенням «вступити в Лігу Націй і принести їй своє цінне співробітництво». 18 вер 1934 р. 39 голосами з 42 Радянський Союз був прийнятий до Ліги Націй і, як велика держава, отримав місце постійного члена Ради. Проти голосували тільки делегати Португалії, Голландії та Швейцарії.У січні 1935 р. в промові на сесії Ради Ліги Націй Лит-винов проголосив знаменне гасло: «Мир неділимий!» Він зазначав: «Час визнати, що немає безпеки тільки у власному світі та спокою, якщо не забезпечено мир сусідів — ближніх і дальніх»; «усі прикордонні стовпи на всіх кордонах Європи є опорами миру, а усунення хоча б одного такого стовпа неминуче потягне за собою падіння всієї будівлі миру».7. Зусилля радянського уряду щодо створення колективної безпеки в Європі діставали підтримку в прогресивної громадськості Франції. Явна відмова західних країн від усякої протидії німецькій експансії ставила під загрозу безпеку й саме існування Франції. В цих умовах французький уряд просто змушений був відновляти колишній альянс із Росією. Після відповідних переговорів 2 травня 1935 р. в Парижі французький міністр закордонних справ Лаваль і радянський посол Потьомкін підписали договір про взаємну допомогу між Францією й Радянським Союзом. Договір, укладений на випадок нападу якоїсь європейської держави на одну із сторін) передбачав порядок надання взаємної допомоги навіть без рекомендації Ради Ліги Націй. Термін дії договору визначався на 5 років з можливістю його автоматичного продовження.В ході радянсько-французьких переговорів під час перебування Лаваля в Москві (ІЗ — 15 травня) обидві сторони заявили про свою готовність продовжувати зусилля щодо створення колективної безпеки в Європі.8.16 травня 1935 р. президент французької союзниці Чехословаччини Едуард Бенеш і радянський посланник Сергій Александровський підписали в Празі договір про взаємну допомогу між СРСР і Чехословаччиною. Він був ідентичний радянсько-французькому, за винятком статті 2 протоколу, яка передбачала надання взаємної допомоги тільки у випадку виступу Франції на допомогу жертві агресії.Обидва оборонні договори в той час мали важливе політичне значення, але вони не створили фундамент для справді дружніх відносин Франції та Чехословаччини з Радянським Союзом. Лаваль і французький посол у Берліні Франсуа-Понсе запевняли Гітлера, що Франція готова пожертвувати договором з Радянським Союзом, якщо це потрібно буде для угоди з Німеччиною. Не були підписані відповідні воєнні конвенції. Восени 1939 р., коли створилася пряма загроза нападу Німеч на Чехосл, Фр їй нічим не допомогла, а уряд Бенеша відмовився від пропозиції Сталіна про воєнну допомогу. Відповідальність за це несли уряд Даладьє-Лаваля й безпосередньо Бенеш.Таким чином, у сер 30-х р у міжн відн чітко визначилися три головні лінії: розширення агресії Німеч,Іт та Яп й створення їхнього блоку; «невтручання» й «умиротворення» агресорів з боку західних демократичних держав; послідовна боротьба Рад Союзу за колективну відсіч агресорам.Для справжньої відсічі агресії потрібно було згуртування миролюбних європейських держав у єдиному фронті колективної безпеки, як це наполегливо пропонував тоді Рад Союз. На жаль, зах держ ухилилися від радянських пропозшай, що врешті-решт призвело до наростання воєнної агресії гітлерівської Німеч.