Основні характеристики Вестфальської системи

Особливості та базові засади сучасної системи геополітичних відносин, зокрема централізація політичної влади, спільні механізми адміністративного керування, професійні армії, легітимізація влади мають своє коріння у Вестфальській політичній системі.

Вестфальську систему геополітичних відносин встановлено 1648-го року по закінченні Тридцятирічної війни (1618-1648) — боротьби між німецькими протестантськими князями з одного боку, й католицькими князями та імператором з іншого, яка перетворилася з внутрішньогерманської на загальноєвропейську (дехто її, навіть, воліє іменувати першою світовою війною). Проти габсбургського альянсу (іспанські та австрійські Габсбурги, католицькі князі Німеччини, за сприяння Папи Римського і Польщі) виступила коаліція у складі: німецькі протестантські князі, Франція, Швеція, Данія, підтримувані Голландією, Великою Британією та Росією.

Вестфальська система вперше санкціонувала принцип територіального суверенітету у міждержавних відносинах. З певними модифікаціями вона проіснувала до 1939-го, тобто до початку Другої Світової війни. Деякі елементи цієї системи продовжували діяти й у період ялтинсько-потсдамської системи міжнародних відносин.

За основу вестфальської системи було покладено Вестфальську мирну угоду, укладену 24 жовтня 1648-го на двох конгресах, що відбувались у містах Вестфалії — Мюнстері й Оснабрюці.

Статті Вестфальського договору зафіксували нове співвідношення сил, яке склалося в Європі. Фактично на ціле століття було встановлено більшість державних кордонів.

Особливе значення Вестфальська угода мала для політичного устрою німецьких земель.

Щодо внутрішнього устрою імперії, за князями було визнане право суверенітету: відтепер для них уможливилося укладання угод між собою та з іноземними державами (із застереженням: якщо ці угоди не укладатимуться на шкоду імперії — у дійсності подібне застереження нічого не важило). Імперія фактично перестала існувати.

Адже тепер це була імперія без правителя, бо імператор ніде, окрім власних спадкових австрійських земель, не посідав реальної влади. Це була імперія без населення, яке було саксонськими, баварськими, франкфуртськими громадянами, але вже не німецькими імперськими підданими. Це була імперія без установ: Сейм, а з 1653-го Рейхстаґ, не ухвалювали жодних політично важучих постанов (рішення рейхстаґу мали бути виключно одностайними, однак протиріччя серед його членів — курфюрстів, князів, та імператорських представників — виключали можливість прийняття одностайних рішень). Це була імперія без столиці: імператор знаходився у Відні, рейхстаґ у Зегенсбурзі, імперський суд у Ветцларі.

Таким чином, Вестфальська угода фактично санкціонувала розпад Священної Римської Імперії Ґерманської Нації на 355 самостійних держав і встановила Вестфальську геополітичну систему. Відтоді за ґрунтовну форму політичної організації суспільства править “держава-нація”, а домінуючим принципом міжнародних відносин стають засади національного суверенітету.

Вестфальською системою встановлено баланс сил великих держав, передусім Королівств Франції, Великої Британії, Швеції, а також Австрії та Речі Посполитої Польської.

Ця система відсунула на другий план Іспанію і Португалію. Ще у 1581-му, скориставшися послабленням Португалії, іспанський король Філіп ІІ приєднав до своєї держави деякі португальські колонії, після чого проголосив себе королем Португалії й Іспанії. Але незабаром більшість цих чужих колоній Іспанією втрачено, а після поразки у війні з Англією у 1588-му розпочалося фактичне знищення великої Іспанської імперії. Бо ж розширення географічних меж колоніальних володінь королів Іспанії і Португалії не супроводжувалося посиленням їх реальної влади і впливу на міжнародні відносини того часу. Що, передусім, зумовлювалося все ще середньовічно-феодальним характером держави із застарілим воєнно-ієрархічним характером, неготовністю до змін, необхідних для глобальної експансії.

У 1635-му між Францією та Іспанією розпочалися успішні для французів бойові дії, які були фактично частиною Тридцятирічної війни. По закінченні останньої було підписано Піренейський мир 1659-го, за яким кордони Франції сягнули на півдні Піренейського хребта; водночас на північному сході до Франції відійшли райони іспанських Нідерландів (Бельгія), а також частина Лотарингії. Цією угодою закріплювався перехід гегемонії у Західній Європі від Іспанії до Франції.

Після Вестфальського миру змінилося співвідношення сил між європейськими країнами і Турецькою Османською імперією на користь перших. Ця система не повною мірою враховувала інтереси Царства Російського і виключала Китай[17, c. 109-112].

Отже, серед основних характеристик Вестфальської системи геополітичного устрою слід назвати такі пункти:

· національна держава — основна форма політичної організації суспільства;

· національний державний суверенітет — головний принцип міжнародних відносин;

· ієрархія держав (слабкіші/могутніші); відповідні геополітична нерівність та система політичної рівноваги;

· встановлення чітких стабільних кордонів між європейськими державами.

Тим часом у світі відбувалися такі кардинальні геополітичні перетворення:

· формування європоцентристського світу; європейська історія почала перетворюватися на світову;

· головні силові центри Європи розгорнули боротьбу за поділ світу.

· початок занепаду Туреччини на Балканах та в Передній Азії;

· остаточний занепад монголо-татар у Великому Степові;

· кінець глобальної ізольованості цивілізацій та культур внаслідок Великих Географічних відкриттів;

· поява та розвиток капіталістичних відносин.

Завдяки цьому устроєві покінчено з багаторівневою феодальною системою, де підданство існувало на кількох рівнях: місцевої політичної влади (сеньйора), короля, церкви й імператора. На зміну йому прийшла вертикальна структура, в якій усе суспільство політично тяжіє до однієї єдиної влади — влади держави, вписаної у визначені кордони, й яка є дійовою особою міжнародних відносин. Це система такого силового балансу, коли тільки вищі органи державного управління володіють водночас суверенною владою у межах кордонів країни і могутністю у міжнародних відносинах.

Після Французьких Революцій 1789-1794 та 1799-го відбулося остаточне зміцнення системи національних держав, що продовжило і закріпило Вестфальську систему. На тому етапі держава постулювала себе гарантом безпеки своїх громадян; і тим часом розвивала націоналізм як чинник-ствердження необхідності співпадіння єдності національної з політичною. Тобто затверджувалася теорія "політичної легітимності", за якою національна держава має право на існування лише тоді, коли кордони країни співпадають з етнічними ії межами.

Поряд з державою-нацією і закріпленням національного суверенітету в міжнародних відносинах закріплюється система політичної рівноваги — компроміс між принципом суверенітету і принципом загального інтересу. У процесі функціонування Вестфальська система змушувала кожного з ії учасників обмежувати свої експансіоністські наміри. Одним з головних засобів підтримки рівноваги були різноманітні види коаліцій.

Вестфальська міжнародна система мала на меті затвердити встановлене внаслідок війни співвідношення сил, закріпити кордони національних держав. Із встановленням Вестфальської системи відносини між країнами Заходу вперше отримали систематизацію. Довестфальський період визначався роз'єднаністю учасників, безсистемністю міжнародних взаємодій, головним проявом яких виступали короткочасні збройні конфлікти чи тривалі війни. По встановленні Вестфальської системи стають провідними два базових поняття — “суверенітет” і “колективна безпека”, що стали підґрунтям цієї міжнародної системи.

Вестфальською угодою закладено основи системи міжнародних відносин, яка зберігала свої основні риси, переходячи через такі події як Велика Французька Революція, франко-прусська війна, об’єднання Німеччини, Італії, Перша й Друга Світові війни[7, c.29-32].