Сучасні міжнародні відносини

РОЗДІЛ ІІ

1. Джерела, періодика та література з міжнародних відносин

Головні джерела МВ:

1. Віденський конгрес 1815р. та Аахенський протокл 1818р. поклали початок МВ. Вперше встановили поділ на класи дипломатичних агентів, заклали правила і традиції дипломатичного церемоніалу та протоколу.

2. Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1986р.

3. Карібська конвенція про консульські ф-ції 1911р.

4. Гаванська конвенція про консульських чиновників 1928р.

5. Кодекс Бустаманте 1928р. Договір регулював ф-ції косула.

6. Статут ООН 1945р.

7. Конвенції про привілеї та імунітети ООН 1946р.

8. Віденська конвенція про дипломатичні відносини. В період з 2 по 18 березня 1961 року проходила конференція у Відні, на якій була підписана Віденська ковенція про дип. Зносини. Конвенція регламентує всі основні питання дипломатичного права: регламентуються види і функції дипломатичних місій, процедура призначення голови дипломатичного представництва, класи голів таких представництв, розкривається поняття дипломатичного імунітету.

9. Конвенція про спеціальні місії 1969р.

10. Конвенція про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975р.

11. Віденська конвенція про консульські зносини. Була прийнята у Відні у 1863 році. Конвенція регулює консульські відносини між державами.

Отже, правові документи, що регулюють міжнародні відносини, еволюціонують разом з розвитком МВ. Напротязі 3х основних етапів становлення МВ підписуються різні угоди, що дозволяють регулювати міждержавні відносини. Вони вдосконалюються з кожним історичним етапом МВ.

В сучасному світі є маса джерел, які дозволяють нам слідкувати за МВ. Від періодичної преси до інтернету. Досить популярним є журнали: «МИРОВАЯ ЭКОНОМИКА И МЕЖДУНАРОДНЫЕ ОТНОШЕНИЯ», «Международные процессы». Також, преса регіональної направленності. Наприклад, журнал «Азия и Африка сегодня» та ін.

Викладачі передових ВУЗів країни з питань МВ (КНУ ім. Тараса Шевченка, ЛНУ ім. Івана Франка) та інших освітніх закладів України публікують підручники по дисципліні міжнародних відносин, по яким вчаться студенти з усієї країни. Отже, на сьогоднійшній день існує маса джерел по МВ, які є доступними та зручними у використанні.

2.Поняття зовнішньої політики,міжнародної політики та міжнародних відносин. Зовнішня політика — сукупність стосунків держави з іншими державами світу та міжнародними організаціями. Найважливіший засіб ведення зовнішньої політики — дипломатія.Зовнішня політика нерозривно пов'зана з внутрішньою політикою держави.Головне зовнішньополітичне відомство, яке веде питання зовнішньої політики у багатьох країнах світу має назву Міністерство закордонних справ. Очолює його міністр закордонних справ.В США таке відомство називається державним департаментом. Очолює його державний секретар США. У Франції — міністерство зовнішніх зносин, у Швейцарії — політичний департамент, в Аргентині — міністерство зовнішніх зносин і культу, в Лівії — Народне бюро із зовнішніх зв'язків і т. д.

"Зовнішня політика" -- це "діяльність держави на міжнародній арені, що регулює стосунки з іншими суб'єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, зарубіжними партіями та іншими громадськими організаціями, всесвітніми й регіональними міжнародними організаціями" При цьому зовнішня політика тієї або іншої країни є конкретним, практичним втіленням міністерством закордонних справ або відповідним йому зовнішньополітичним відомством основних принципів міжнародної політики держави, які виробляються державними структурами і покликані відображати національні інтереси держави

В цілому синонімічний ряд "міжнародна політика " -- "світова політика" -- "світовий політичний процес" може отримати таке визначення -- це сукупна цілеспрямована діяльність народів, держав, їхніх інститутів, соціальних спільнот, об'єднань громадян у сфері міжнародного життя з метою реалізації певних політичних цілей. Міжнародна політика ставить перед собою наступні головні цілі:- створення сприятливих міжнародних умов для успішної реалізації всіма державами своїх внутрішньополітичних цілей і завдань;- активна співпраця і взаємодія з усіма суб'єктами світового політичного процесу з метою реалізації загальнолюдських інтересів, насамперед збереження цивілізації;- участь у міжнародному поділі праці та пов'язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними винаходами й духовними цінностями;- захист прав людини взагалі та кожного громадянина тієї чи іншої держави зокрема;- об'єднання зусиль у боротьбі проти міжнародного тероризму;

- спільна ефективна участь у розв'язанні глобальних проблем сучасного світу,При реалізації як своїх зовнішньополітичних завдань, так і завдань міжнародної політики кожна держава здійснює низку притаманних їй функцій: 1) оборонну, яка має на меті захист і збереження територіальної цілісності та суверенітету держави, прав та інтересів її громадян;2) регулятивну, що полягає у визнанні суб'єктами міжнародних відносин закріплених міжнародними правовими актами норм, принципів, традицій міжнародного спілкування;

3) інформаційно-представницьку, яку здійснюють відповідні органи, що репрезентують державу на міжнародній арені;4)організаційно-посередницьку, котра полягає у втіленні в життя зовнішньо- і внутрішньополітичних концепцій, доктрин і програмних установок даної держави;

5) інтегративну, зміст якої виявляється в тому, що через міжнародні відносини забезпечується існування всього міжнародного співтовариства.Реалізація окреслених функцій безпосередньо залежить від конкретної історичної та міжнародної обстановки, ступеня розвитку суспільства і держави, зв'язків країни із зовнішнім світом та її спроможністю відігравати конструктивну роль у світовій політиці.

Міжнародні відносини. Після другої світової війни були сформовані дві концепції або два підходи до розуміння змісту і направленості міжнародних відносин. Перший одержав назву традиціоналістського" і найбільш повне втілення знайшов у працях американського політолога Ганса Дж. Моргентау (наприклад, "Політика націй"). Учений визначав міжнародні відносини як "політичні взаємини між націями", в основі яких лежить боротьба за владу -- єдиний "національний інтерес" для всіх учасників або акторів міжнародного життя. Це, на його думку, зумовлюється їхньою природною схильністю до насильства й жагою влади. Прихильники другого підходу -- "модерністського" -намагалися сформулювати більш широкі та різнобічні уявлення про сутність міжнародних відносин. Але на практиці вони часто ігнорували загальні соціальні закономірності й обмежували дослідження міжнародних відносин пошуками шляхів оперативного втручання у їх розвиток. Найчастіше "модерністи" розглядали тільки окремі компоненти міжнародного життя, наприклад процес прийняття зовнішньополітичних рішень, їх оптимізації та втілення у життя. Тому наука про міжнародні відносини фактично зводилася до визначення поведінки окремих суб'єктів цих відносин, найчастіше до вивчення політики окремих держав, хоча й не завжди. Фактично М. Мерль запропонував ввести новий критерій для визначення специфіки міжнародних відносин і назвав його "критерієм локалізації". За цим критерієм специфіка міжнародних відносин визначається як "сукупність угод або потоків, які перетинають кордони або ж мають тенденцію до перетинання кордонів". Таке визначення дозволяє враховувати особливості кожного етапу в розвитку міжнародних відносин і не зводити їх лише до міждержавних взаємодій. - це системна сукупність політичних, економічних, дипломатичних, правових, воєнних, гуманітарних та інших зв'язків і відносин між суб'єктами світового співтовариства, до яких відносяться держава, народ, суспільні та громадські рухи. різноманітні організації тощо. - це сукупність економічних, політичних, культурних, правових, ідеологічних, дипломатичних зв'язків і взаємовідносин між народами, державами і системами держав, економічними та політичними організаціями на міжнародній арені.- це система реальних зв'язків між державами, які виступають і як результат їхіх дій, і як свого роду середовище, простір, у якому існує світова політика.- особливий тип суспільних відносин, які виходять за межі внутрішньосуспільних стосунків і територіальних утворень. Це система міждержавних і недержавних інтеракцій (взаємодій) у глобальному, регіональному масштабі, або на рівнв двосторонніх відносин. Їх мета полягає у створенні найвигідніших умов для функціонування і розвитку суб”єктів взаємодії.-область міждисциплінарного наукового знання, в якій застосовуються методи і методики широкого діапазону, націлені на обробку параметрів різного роду та ступеню складності; перевіряються гіпотези та теорії, що пояснюють найрізноманітніші прояви суспільної взаємодії.

3. Періодизація історії міжнародних відносин. Хронологічні межі та розуміння сучасних міжнародних відносин.

Періодизація історії міжнародних відносин після 1945р.:

1. Кін. 1950-х-середина 1970-х. Холодна війна, суспільство споживання, інтеграційні процеси, завершення формування індустріального суспільства.

2. Середина 1970-х-кінець 1980-х. Завершення холодної війни, структурні кризи в західних економіках, недосконалість системи державного регулювання економікою, неоконсерватизм, 2-й етап НТР, постіндустріальне інформаційне суспільство.

3. Від початку 1990-х. Тенденція до однополісності, зіткнення цивілізацій, глобалізація, інформаційне суспільство.

4. Доповнюючи Яськова Грищенко виділяє ще один етап. З середини 2000-х. Розвиток інформаційного суспільства, мереживне суспільство (network society).

Грищенко(періодизація новітньої історії, а не МВ):

1. 1945 – кінець 1950-х, початок 1960-х. Завершальний етап історії індустріального суспільства.

2. 1960-ті – початок 1990-х. Початок постіндустріальної доби.

3. 1990-ті. Інформаційна епоха.

4. Початок XXI ст.. Постінформаційне суспільство (глобалізація інформаційного охоплення). Для періоду характерна економіка послуг, або сервісна економіка, адже навіть уряди надають послуги (охорона здоров’я, освіта, тощо).

Загалом періодизація системи МВ:

1. Вестфальська

2. Постутрехтська (договори 1713, 1721)

3. Тільзітська

4. Віденська

5. Постфранкфуртська

6. Версальсько-Вашингтонська

7. Ялтинсько-Постсдамська (існувала до 1991)

8. Постялтинська (не завжди виділяється, спірна).

Вестфальську систему геополітичних відносин встановлено 1648-го року по закінченні Тридцятирічної війни (1618-1648) — боротьби між німецькими протестантськими князями з одного боку, й католицькими князями та імператором з іншого, яка перетворилася з внутрішньогерманської на загальноєвропейську (дехто її, навіть, воліє іменувати першою світовою війною). Проти габсбургського альянсу (іспанські та австрійські Габсбурги, католицькі князі Німеччини, за сприяння Папи Римського і Польщі) виступила коаліція у складі: німецькі протестантські князі, Франція, Швеція, Данія, підтримувані Голландією, Великою Британією та Росією.Вестфальська система вперше санкціонувала принцип територіального суверенітету у міждержавних відносинах. З певними модифікаціями вона проіснувала до 1939-го, тобто до початку Другої Світової війни. Деякі елементи цієї системи продовжували діяти й у період ялтинсько-потсдамської системи міжнародних відносин.В основу цієї системи міжнародних відносин було покладено Франкфуртський мирний договір 1871 року, який підвів підсумок франко-прусської війни. Ця модель виявилась досить стабільною, вона зафіксувала нове перегрупування у шістці великих держав - замість Пруссії з'явилась Німеччина, а також об'єднана Італія. Проте рівновага не була зруйнована. Постфранкфуртська система міжнародних відносин проіснувала до початку Першої світової війни. Віденська система міжнародних відносин (Європейський концерт) – структура міждержавних відносин в Європі, яка склалась після війн Наполеона І (1799-1814,1815) і проіснувала з серйозними модифікаціями до Першої світової війни. Її принципи були закладені рішеннями Віденського конгресу (1814-1815 рр.) – першого загальноєвропейського, за виключенням Туреччини, мирного врегулювання. Ця система базувалась на спільній згоді найбільш могутніх європейських монархій відносно територіального і політичного статус-кво в Європі і виключала можливість появи одного безсумнівного лідера. Вона передбачала можливість колективного втручання в справи тих держав, яким загрожували революції, а також можливість дипломатичних консультацій з територіальних та інших проблем. Версальсько-Вашингтонська система — світовий порядок, встановлений державами-переможцями, головним чином, Великобританією, Францією, США і Японією, після Першої світової війни. Була розрахована на закріплення післявоєнного переділу світу і спрямована не тільки проти переможених держав, але і проти національно-визвольного руху в колоніях і залежних країнах.Основу Версальсько-Вашингтонської системи в Європі заклали (див. Паризька мирна конференція 1919—1920):Версальський договір 1919.Сен-Жерменський мирний договір 1919. Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин [1] - прийняте в геополітиці позначення системи міжнародних відносин, закріпленої договорами та угодами Ялтинській і Потсдамської конференції [2] Вперше питання післявоєнного врегулювання на вищому рівні був поставлений в ході Тегеранської конференції 1943 р., де вже тоді досить чітко проявилося посилення позиції двох держав - СРСР і США, до яких все більше переходить вирішальна роль у визначенні параметрів повоєнного світу. Тобто, ще в ході війни зароджуються передумови формування основ майбутнього біполярного світу. Повною мірою ця тенденція проявилася вже на Ялтинській і Потсдамській конференціях, коли головну роль у вирішенні ключових проблем пов'язаних з формуванням нової моделі МО грали дві, тепер уже наддержави СРСР і США. Потсдамська епоха стала історичним прецедентом, оскільки ніколи раніше весь світ цілком не був штучно розділений на сфери впливу між двома державами. Біполярний розклад сил швидко призвів до початку протистояння між капіталістичним і соціалістичним таборами, іменованому в історії холодною війною. Для Потсдамської епохи характерна надзвичайна ідеологізованість міжнародних відносин а також постійна загроза початку прямого військового протистояння між СРСР і США.

4.Проблема предмету і об*єкту сучасних міжнародних відносин. Сучасні міжнародні відносини в системі навчальних дисциплін.

Проблемою сучасної теорії міжнародних відносин є те, що досі тривають гострі дискусії стосовно її об'єкта і предмета, меж і навіть змісту досліджуваних явищ та процесів. Нерозв'язаність внутрішніх проблем теорії призводить до нечіткості наукового розуміння міжнародних відносин, складності визначення їх суб'єктів, найважливіших видів та форм. Зокрема, йдеться про труднощі, пов'язані зі систематизацією первинних фактів, які кожний дослідник групує відповідно до своїх уявлень про їхню належність до проблеми. Навіть у межах однієї школи теорії міжнародних відносин існують суттєві розбіжності у поглядах, а теорії, що її створюють, полемізують між собою щодо розуміння та інтерпретації фактів, які відображають реальність. Розвиток науки про міжнародні відносини та її теорії немислимий без поступового перетворення нагромадженої сукупності знань і фактів на цілісну систему, яка визначатиметься згодою більшості вчених щодо дефініцій, коректності первинних фактів та їх інтерпретації.Ще на початку ХX ст. важко було визначити межі предмету міжнародних відносин і доказово репрезентувати його. Зокрема цього не вдалося зробити голландському історику Б.Г.М. Влекке, який очолив першу кафедру міжнародних відносин у Лейдені. Він у своїй інаугураційній промові так і не зміг дати визначення міжнародних відносин як наукової дисципліни. Відомий французький соціолог Р. Арон пояснював цей факт тим, що міжнародні відносини не мають точно окреслених меж і їх не можна матеріально відділити від інших суспільних феноменів, хоча уже напередодні й під час першої світової війни основна увага в дослідженні міжнародних відносин зверталася на дипломатичну історію, а в міжвоєнні десятиріччя - на проблеми функціонування міжнародного права та діяльності міжнародних організацій. Дійсно, відсутність об'єкта у "фізичному розумінні", тобто як окремо існуючої реальності, не пов'язаної з іншими проявами політичного (наприклад, у внутрішньосуспільних відносинах), характерно нe тільки для Міжнародних відносин, але і для політології (якщо розуміти під нею внутрішньополітичну теорію), і для економіки. Саме це й підкреслював Р. Арон). Так само дуалізм політичної економії, її "розрив" між монетаризмом і кейнсiанством (на абсолютну істинність не може претендувати ні те, ні інше з цих напрямків західної економічної думки, а їхнє чергування в практиці економічного життя демонструє як переваги, так і явні вади, властиві обом підходам) вказує на те, що "страбізм" (косоокість) Міжнародних відносин не є свідченням її інвалідності. Після другої світової війни були сформовані дві концепції або два підходи до розуміння змісту і направленості міжнародних відносин. Перший одержав назву "традиціоналістського" і найбільш повне втілення знайшов у працях американського політолога Ганса Дж. Моргентау (наприклад, "Політика націй"). Учений визначав міжнародні відносини як "політичні взаємини між націями", в основі яких лежить боротьба за владу -- єдиний "національний інтерес" для всіх учасників або акторів міжнародного життя. Це, на його думку, зумовлюється їхньою природною схильністю до насильства й жагою влади.Прихильники другого підходу -- "модерністського" -- намагалися сформулювати більш широкі та різнобічні уявлення про сутність міжнародних відносин. Але на практиці вони часто ігнорували загальні соціальні закономірності й обмежували дослідження міжнародних відносин пошуками шляхів оперативного втручання у їх розвиток. Найчастіше "модерністи" розглядали тільки окремі компоненти міжнародного життя, наприклад процес прийняття зовнішньополітичних рішень, їх оптимізації та втілення у життя В цілому представникам обох підходів не вистачало розуміння міжнародних відносин як цілісної системи та функціональної єдності її складових компонентів -- з одного боку, і як діяльності на міжнародній арені різноманітних політичних акторів (держав, народів, суспільних і громадських рухів, організацій тощо) -- з другого Словом, проблематика сучасних міжнародних досліджень значно ускладнилася, до того ж і сучасні міжнародні відносини ще не представляють собою остаточно сформовану систему, продовжують перебувати в процесі динамічного становлення. Це як і раніше, великий науковий і політичний виклик вченим і практикам. Сподіваюся, що наш підручник буде корисний всім тим, хто присвятив себе складною і захоплюючій задачі вивчення сучасної світової політики, сучасних міжнародних відносин.

5. Проблема законів у сфері міжнародних відносин. Поняття та зміст основних закономірностей і тенденцій розвитку сучасних міжнародних відносин. Проблема законів у соціально-гуманітарних дисциплінах, до яких відноситься і ТMB, належить до дискусійних і неоднозначних на відміну від дисциплін математично-прикладного циклу. Це обумовлено насамперед тією обставиною, що соціальні науки мають справу з такою специфічною сферою як суспільні відносини. Суб'єктами останніх є люди з своїми індивідуальними рисами, пристрастями, переконаннями, цінностями, віруваннями, ідеологіями тощо. Тому важко уявити ситуацію, при якій можливе повторення того або іншого суспільного факту чи події. Тут фактично відсутні "вічні істини" і дослідники зустрічаються з чималими труднощами при визначенні шляхів суспільного розвитку і направленості політичних процесів. Дана обставина має пряме відношення до науки про міжнародні відносини, а тому постає потреба детальніше і глибше розібратися у характері законів і закономірностях, які діють у сфері політичного життя на міжнародній арені.Проблема закономірностей міжнародних відносин залишається однією з найменш розроблених і дискусійних у науці. Це пояснюється насамперед самою специфікою даної сфери суспільних відносин, де особливо важко віднайти повторюваність тих або інших подій і процесів, і де тому головними рисами закономірностей є їх відносний, імовірнійсний, стохастичний характери. Як часткові, так і найбільше загальні, універсальні закономірності існують тут у вигляді тенденцій, характер прояву яких залежить від безлічі умов і чинників. У той же час один з глобальних напрямків зазначених тенденцій, що проглядається з глибини століть і веде до наростання взаємозалежності світу, дає підставу уявити міжнародні відносини у вигляді цілісної системи, функціонування якої залежить як від законів загальносистемного характеру, так і від особливостей даного типу систем. Саме розглядом цього ми і займемося.ТMB як наука і навчальна дисципліна мав своїм об'єктом реально існуючі зв'язки та взаємодії учасників світової політики, незалежно від того, чи вони головні "герої", чи "статисти" на міжнародній арені. Тобто вона спрямована на пошук суттєвих, повторюваних, необхідних зв'язків досліджуваного нею об'єкта, іншими словами, на пошук законів його функціонування і розвитку.У рамках марксистської парадигми проблема законів вирішувалася на основі загальної методології історичного матеріалізму. Згідно неї, зміст міжнародних відносин визначався, з одного боку, змістом внутрішньої політики взаємодіючих на світовій арені держав, з іншого -- класового боротьбою між капіталізмом і соціалізмом у глобальному масштабі. Звідси формулювалися такі "закони" як "мирне співіснування держав з протилежним суспільним ладом", "перетворення світової системи соціалізму у вирішальний фактор суспільного розвитку", "посилення кризи та агресивності імперіалізму" тощо. Водночас, не сумніваючись в існуванні законів міжнародного життя, марксисти вважали, що вони носять характер закономірностей, тобто носили менш глибокий характер і були середньою рівнодіючою багатьох законів, що перетиналися.Прихильники такого напрямку в науці про міжнародні відносини як політичний реалізм у розумінні та пояснених взаємодій держав на світовій арені також схильні виходити із дії вічних законів незмінної людської природи. Вони розуміють розвиток як висхідний процес руху від простого до складного, від нижчого до вищого, який визначається початковими причинами і не має альтернатив. Отже картина світопорядку постає у вигляді всесвіту, де панують строгі причинно-наслідкові зв'язки лінійного характеру. Тому історію можна пояснити і передбачити: теперішнє визначається минулим, майбутнє -- минулим і теперішнім.Однак в останні роки поява і розвиток синергетики -- науки про виникнення порядку з хаосу, про самоорганізацію -- дозволили побачити світ з іншого боку. Її прихильники показали, що в точках біфуркації, тобто зіткнення і як наслідок роздвоєння або розпаду взагалі даних елементів, вивести закономірність у принципі неможливо, так як немає змоги пояснити поведінку різних частин колись одного цілого (приклад, зіткнення двох снарядів). Тільки пізніше, коли проясниться нова траєкторія польоту окремих частин, стане можливим опис на основі відомих законів, але не в точках біфуркації. а в інших. Приблизно те саме ми маємо з появою на міжнародній арені, скажімо, нових політиків (один з останніх прикладів - лінія російського президента В. Путіна з приводу наведення конституційного порядку в Чечні). Таким чином, як вважають російські вчені Є. Князєва і С. Курдюмов, у науці з'являється нове розуміння поліальтернативності шляхів розвитку. Це стосується і людської історії взагалі, яка ніби позбавляється чіткої визначеності. Взамін ніби стверджується і нове розуміння міжнародних відносин як стохастичного процесу -- непередбачуваного і невизначеного наперед.Не дивно, що нова картина світу додала скепсису стосовно існування законів у сфері міжнародних відносин. Більшість дослідників прагнуть уникнути вживання самого поняття "закон", віддаючи перевагу таким термінам як "закономірності", "тенденції", "правила". Так, Р. Арон і один з його послідовників Ж. Унцингер вважають, що сама природа міжнародних відносин вимагає не формулювання законів, а обгрунтування вірогідних тверджень. Ж. Унцингер писав, що "поняття, яке найкраще відображає реалії міжнародних відносин, -- це поняття відносності".Відомий французький історик К.-Б. Дюрозель вважав, що для сфери міжнародних відносин значно більше, ніж "закон", підходить термін "закономірність". Адже між кількома подіями можна знайти лише аналогії: "Закономірність -- це і є наявність довгого ряду схожостей, які ніби не залежать від особливостей тієї або іншої епохи і, відповідно, можуть бути віднесені до самої природи гомо сапієнс". При цьому поряд із закономірностями, які відображають повторюваність або подібність типів подій, існують також "тимчасові правила" і "рецепти". На думку Ж.-Б. Дюрозеля, "тимчасові правила" є рівнем менш загального порядку, ніж "закономірності". Вони стосуються тільки однієї з структур, тобто "однієї із фаз тієї тривалої історичної еволюції, яку пройшов світ" -- даної епохи, даного географічногорегіону або даного політичного режиму.Окрім того, часто на міжнародній арені треба діяти в даний час і в даних конкретних обставинах. Але для того, щоб ці дії були якомога розумнішими, одних закономірностей і тимчасових правил недостатньо. За цих обставин люди, як взагалі всі "актори" міжнародних відносин, керуються принципами нормативного характеру, які можна назвати "рецептами".Не дивлячись на всю складність проблеми функціонування законів у галузі міжнародних відносин, можна виявити те спільне, що в ряді аспектів об'єднує спеціалістів. По-перше, сфера міжнародних відносин подібна до стохастичного всесвіту, тобто є свого роду химерним переплетенням різноманітних подій і процесів. Їх причини і наслідки носять асиметричний характер, тому пояснити їх у дусі детермінізму, визначеності, безальтернативності неможливо. По-друге, при всій специфічності того, що відбувається у галузі міжнародних відносин, тут можуть бути виявлені й деякі повтори, наприклад з точки зору видів взаємодії, ступеня їх інтенсивності, характеру можливих варіантів наслідків і т.п. По-трете, подібні "повтори", які можна назвати закономірностями, у сфері міжнародних відносин порівняно нечисельні і нам доцільно на них зупинитися.Розгляд цього питання невіддільний від констатації того факту, що в світ наприкінці ХХ ст. відбулися глобальні політичні зміни або трансформації. У зв'язку з цим бельгійський учений А. Самюель навіть вважає, що людство уже вступило в "новий міжнародний світ". Швидкість і глибина змін, які спостерігаються, мають як мінімум два головних наслідки. По-перше, відбувся перехід від біполярного світу до комплексного. По-друге, цей перехідний світ став непередбачуваним і в ньому вже неможливе вирішення питань міжнародної безпеки старими військово-силовими методами. Ці наслідки можна звести до одного висновку: відбувається переструктурування всього світового політичного простору, а значить закономірності міжнародних відносин хоча й зберігаються, але набувають нових рис і часто розглядаються у вигляді універсальних закономірностей або тенденцій розвитку сучасних міжнародних відносин.У вступі ми вже відзначали, що сучасна ТMB як наука та академічна дисципліна визначає низку основних закономірностей у сфері міжнародного життя. При цьому серед спеціалістів немає єдиної точки зору, які саме характерні риси міжнародної політики вважати закономірностями. Підсумувавши різні точки зору (Ж.-Б. Дюрозеля, Р. Арона, Г. Моргентау), погодимося з професором П. Циганковим з приводу наступних головних закономірностей сучасних міжнародних відносин: 1) головними дійовими особами міжнародних відносин є держави, а формами їх міжнародної діяльності - дипломатія, війна і стратегія. Зауважимо при цьому, що число "акторів" на міжнародній "сцені" значно більше і часто вони відіграють не менш, а навіть і більш помітну від держав роль; 2) державна політика має дві взаємопов'язані різновидності - внутрішню і зовнішню або міжнародну; 3) основою всіх дій держав на міжнародній арені виступають національні інтереси, елементами яких в безпека, виживання і суверенітет; 4) міжнародні відносини - це силова взаємодія держав, де перевага належить наймогутнішим або великим державам; 5) у залежності від розподілу могутності між великими державами баланс сил може набувати різних конфігурацій -- "європейський концерт", біполярний, однополюсний і т.д. Це п'ять найбільш загальних закономірностей, сформульованих у рамках державно-центричної парадигми міжнародних відносин.Що стосується універсальних або найбільш загальних закономірностей, то вони повинні відповідати критеріям просторово-часового та структурно-функціонального характеру. Це означає наступне. По-перше, їх дія має стосуватися не лише певних регіонів, а світу в цілому. По-друге, вони повинні спостерігатися в історичній ретроспективі, в сучасний період розвитку міжнародних відносин, а також не виключатися в майбутньому. По-третє, вони мають охоплювати всіх учасників міжнародних відносин і всі сфери суспільного життя. Звідси, можна виділити дві основні універсальні закономірності або дві провідних тенденції в розвитку сучасних міжнародних відносин. До них належать глобалізація та фрагментація міжнародних відносин, становлення єдиного, цілісного світу і все нові форми його розколу. Ці універсальні закономірності є діалектично протилежними сторонами однієї внутрішньо суперечливої тенденції -- росту взаємозалежності сучасного світу -- і її проявів у сфері міжнародних відносин.Однак якщо поглибити розуміння глобальних політичних тенденцій. причому не тільки з погляду ТMB, але й соціології міжнародних відносин, яка грунтується на вивченні способів впливу держави на суспільство і дослідженні механізмів впливу соціальних спільнот та інститутів на державу і політичний порядок у цілому, то можна урізноманітнити та розширити коло тенденцій міжнародних відносин в сучасному світі. Серед них назвемо такі. По-перше, тенденцію до розмивання кордонів між внутрішньою і зовнішньою політикою. Висновок про прозорість кордонів між ними поряд з висновком про втрату державами монополії на роль звершувала долі міжнародної політики відіграв вирішальну роль у становленні транснаціоналізму як теоретичного напряму у вивченні міжнародних відносин. По-друге, тенденцію, спрямовану на демократизацію як міжнародних відносин, так і внутрішньополітичних процесів. Вона спостерігається у всіх країнах незалежно від пануючого в них типу політичного режиму. Всесвітнє поширення отримує таке явище як прогресуюча політизація мас, які повсюдно вимагають доступу до інформації, участі у прийнятті політичних рішень, покращення свого матеріального становища і якості життя. По-третє, тенденцію, пов'язану з розширенням складу і ростом багатоманітності політичних акторів. Тільки за останні 50 років кількість держав -- членів ООН зросла з 60 до 185. Водночас поряд з державами зростає кількість і неоднорідність інших діючих осіб на міжнародній арені. Серед них -- регіональні адміністрації, сепаратистські сили. релігійні рухи. незалежні профспілки, екологічні партії, транснаціональні корпорації, політичні об'єднання, нарешті, міжнародні організації. У результаті, як підкреслює Дж. Розенау, виникають контури нової, "постміжнародної політики". По-четверте, тенденція, яка стосується змін у змісті загроз міжнародному миру і розширення поняття безпеки. Той же Дж. Розенау відзначає, що світ "постміжнародної політики" характеризується хаотичністю і непередбачуваністю, спотворенням ідентичності, переорієнтацією традиційних зв'язків авторитету і лояльності. Іншими словами, ріст числа учасників вносить у систему міжнародних відносин велику невпевненість. Тому забезпечення воєнної безпеки держав продовжує залишатися актуальним завданням. Причому до нього додаються виклики, пов'язані із зростанням ставок у сфері економічного змагання, проблемами тероризму в міжнародному масштабі, екології, інформації, культури. Нарешт і, ще одна важлива тенденція спрямована на виявлення феномену економічної, соціальної, політичної інтеграції та дезінтеграції, які спостерігаються сьогодні практично у всіх регіонах світу. Прикладом можуть служити, з одного боку, процеси "об'єднання Європи", а, з другого, процеси розпаду на просторі колишнього CРCP і світу соціалізму взагалі. Теоретики й аналітики міжнародних відносин правомірно звертають увагу на ту обставину, що формування цілісного світу супроводжується не тільки інтеграційними процесами, але й створює умови для виключення, відкидання на периферію всіх, хто не здатний включитися до міжнародних взаємозв'язків і справляти вплив на їх розвиток.Взагалі проблема закономірностей, як і законів міжнародних відносин, залишається дискусійною в ТMB, що, зокрема, пов'язано із її відставанням в осмисленні глобальних міжнародних політичних тенденцій (детальніше про це: Международные отношения: социологические подходы. -- М., 1998. -- С. 25-30). Це пояснюється, насамперед, специфікою даної сфери суспільних відносин, де особливо важко виявити повторюваність тих або інших подій і процесів. Тому основні риси як законів, так і закономірностей проявляються у їх відносному, вірогіднісному, стохастичному, минущому характері.Таким чином, насамкінець можна запропонувати наступне загальне визначення науки і навчальної дисципліни про міжнародні відносини. ТMB як наука і академічна дисципліна має своїм об'єктом реально існуючі зв'язки та взаємодії учасників світової політики, ставить за мету знайомство з основними концепціями, актуальними проблемами теорії та практики міжнародних відносин, основними закономірностями і тенденціями розвитку світового політичного процесу. Вона має своє предметне поле, але водночас тісно пов'язана з такими дисциплінами як, насамперед, політологія і соціологія міжнародних відносин. У найзагальнішому розумінні об'єкт ТМВ становлять міжнародні відносини в цілому або (за П. Циганковим) будь-які соціальні відносини та потоки, які перетинають кордони й уникають єдиного державного контролю; предмет ТМВ включає теоретичні підходи до розуміння суті та механізмів функціонування системи міжнародних відносин, категорії, поняття та проблеми, в яких відображена специфіка міжнародних відносин. Іншими словами, предметом аналізу ТМВ (за Н. Косолаповим) виступають політичні явища і процеси міжнародного життя у повній сукупності та взаємозв'язку їхніх складових частин (компонентів) між собою, а також взаємодії з оточуючим середовищем.Формування і розвиток політичної думки з проблем зовнішньої політики і міжнародних відносин, незважаючи на відносну молодість самої Теорії міжнародних відносин, пройшли тривалий період і мають глибокі давні традиції в історії.

6. Методи аналізу та дослідження міжнародних відносин.

Розкриваючи сутність міжнародних відносин, можна умовно визначити три виміри теоретичного осмислення міжнародної взаємодії: локальний, сублокальний та глобальний. На тлі процесу глобалізації та в умовах взаємозалежності особливої уваги дослідників заслуговує глобальний рівень міжнародної взаємодії. Він найскладніший для теоретичного осмислення, бо вимагає від дослідника високого рівня абстрагування та оперування великими обсягами емпіричного матеріалу. На нашу думку, міжнародна суспільно-політична взаємодія на глобальному рівні не може бути відтворена лише шляхом побудови моделі складної комплексної системи з вертикальною структурою та особливим горизонтальним розташуванням суб’єктів. З огляду на те, що міжнародні відносини та система міжнародних відносин як наслідок їх розвитку на тлі глобалізації з часом набувають якісних та кількісних змін, особливої актуальності набуває виявлення закономірностей динамічного розвитку. Що стосується існуючої методології та підходів до аналізу міжнародних відносин, то можна виділити два головні напрямки: 1) історико-політологічний – дослідження міжнародних відносин як особливого виду суспільних відносин шляхом аналізу зв’язків, інститутів та поведінок, які виникають та розвиваються в часі та просторі; 2) геополітичний/геоекономічний – дослідження міжнародних відносин шляхом аналізу політичної та економічної взаємодії між державами та іншими суб’єктами з акцентом на просторовому розташуванні суб’єктів міжнародної або транскордонної взаємодії і виникненні та розвитку центрів сили. З огляду на велику кількість різноманітних шкіл, теорій та методологічних підходів, такий поділ є умовним і застосовується нами виключного для того, щоб виявити головні здобутки сучасної теорії міжнародних відносин та її “білі плями”, або питання, які потребують розробки. Необхідно також додати, що сьогодні вже є певні напрацювання з історії і теорії міжнародних відносин (розвинуто понятійну базу, розроблено схеми та методи структурного і функціонального аналізу), соціології міжнародних відносин (вироблено підходи до аналізу міжнародних відносин як особливого виду суспільних відносин) та низка міждисциплінарних розробок, до яких належать глобалізаційні та світосистемні теорії. В обох напрямках визначальними поняттями є держава (як головний суб’єкт міжнародних відносин), національні інтереси, сила, кордони і територія. У цьому контексті слід зазначити, що в межах теорії міжнародних відносин досягнуто консенсусу стосовно недосконалості та обмеженості державоцентриського (етатистського) підходу. Проте, на нашу думку, незважаючи на численні вади цього підходу, він дозволяє побудувати ефективну статичну модель міжнародних відносин. Головною проблемою теоретичного осмислення міжнародних відносин є те, що й нині бракує чіткої та ефективної системи методів аналізу динаміки їх розвитку та змін. У межах традиційних шкіл (політичного реалізму, неореалізму, функціоналізму, транснаціоналізму та інших) не спостерігається чіткого бачення динаміки розвитку міжнародних відносин. У цьому контексті йдеться про можливість пояснення головних трендів їх розвитку з точки зору таких аспектів, як трансформація національних політичних режимів (засадничий фактор зміни поведінки держав), зміни у характері міжнародної взаємодії та їх параметри, функціональна та системоутворююча роль розподілу ресурсів та його закономірності. У цілому існуюча теорія, на нашу думку, не дає відповіді на два запитання: якою є природа змін міжнародних відносин і яким чином можна відобразити їх систему на тлі нелінійних процесів глобалізації? Проблема, очевидно, полягає в тому, що досить важко врахувати усі фактори. Проте головні з них все ж таки мають бути відображені у теорії. Таким чином, виділимо такі дві групи факторів, які визначать природу міжнародних відносин та їхньої системи: 1. Внутрішні фактори розвитку суспільств та держав – обмеженість ресурсів та необхідність розширення простору життєдіяльності. 2. Зовнішні фактори – можливості для розширення простору життєдіяльності, стан і динаміка розвитку міжнародного середовища та “тиск”, або вплив, середовища на суб’єктів міжнародних відносин. Поряд із цим слід враховувати і системні виклики та проблеми. Отже, загальна методологія аналізу міжнародних відносин на глобальному рівні, на нашу думку, має базуватися на такому алгоритмі: а) перший крок аналізу – узагальнення інформації про вихідну мотиваційну базу суб’єктів міжнародних відносин з врахованням внутрішніх факторів; б) другий крок – побудова моделі взаємодії між суб’єктами з врахуванням їхньої стратегії і тактики поведінки на тлі сукупного впливу середовища. Що ж стосується обох кроків, або етапів аналізу, то вони знаходять відображення в більшості теоретичних і практичних досліджень. Що ж стосується методології та практичних аспектів аналізу закономірностей динаміки розвитку системи міжнародних відносин, то це питання, на нашу думку, є недостатньо опрацьованим через недоліки традиційного системного підходу. В результаті створення згаданої моделі постає комплексна картина загальносвітової політичної взаємодії та чітке структурне уявлення про систему міжнародних відносин як уособлення усіх сталих зв’язків та взаємодій між їх суб’єктами. З огляду на це необхідно з’ясувати, які існують шляхи виявлення закономірностей взаємодії у суспільно-політичній площині, враховуючи увесь комплекс аспектів розвитку міжнародних відносин. Це і передумови для виникнення взаємодії (на локальному, сублокальному та глобальному рівнях), і головні тенденції та закономірності розвитку взаємодії між суспільствами та державами (інституційний вимір) у політичній площині. В ході аналізу розвитку міжнародних відносин та їх системи у контексті глобалізації глобальна система постає як найвищий рівень організації суспільної взаємодії. При цьому виникнення та розвиток міжнародних відносин, а також їх системний характер, постають як наслідки глобалізації, інтенсифікації взаємодії між суб’єктами на міжнародній арені. Таким чином, особливості глобалізації відображають об’єктивно обумовлені процеси розвитку окремих суспільств та їх організованих форм (держав) і отже можуть бути основою для аналізу системи міжнародних відносин. Враховуючи статичний та динамічний виміри дослідження міжнародних відносин, слід зазначити також, що ці відносини постають як процес взаємодії між суспільствами, який охоплює відносини як на мікросоціальному рівні (між представниками чи групами представників різних суспільств), так і макросоціальному (між цивілізаціями та суспільствами, на інституційному рівні – між державами) в межах певного простору життєдіяльності, головним фактором якого є формування системного та упорядкованого міжнародного середовища. Однією з головних особливостей поведінки держав у контексті глобалізації та головних закономірностей розвитку суспільно-політичних відносин на глобальному рівні в цілому є те, що міжнародні відносини не мають впорядкованого характеру в силу асиметричного розвитку суб’єктів взаємодії та нерівномірного розподілу ресурсів. У цьому контексті виникає питання, чи можна виявити закономірності в історичному розвитку міжнародних відносин у політичній сфері шляхом оперування такими категоріями, як “національні інтереси”, “сила”, “інтеграція”, “держава”. Згадані категорії, попри їх застосування у політологічному аналізі, потребують визначення з точки зору економічних та культурологічних аспектів, які не враховуються достатньою мірою у теорії міжнародних відносин. На нашу думку, ця дилема лежить в основі висновку, якого дійшли деякі сучасні дослідники: складність комплексного аналізу тенденцій та закономірностей розвитку міжнародних відносин пояснюється тим, що ще не існує цілісної науки про зовнішню політику і міжнародні відносини [1]. Це, зокрема, обумовлює неспроможність існуючих теорій пояснити глибинну сутність процесів, які відбуваються на сучасному етапі, та спрогнозувати розвиток міжнародних відносин в цілому [2]. З огляду на те, що політичні відносини тісно переплітаються з економічними та соціокультурними сферами діяльності, їхнє теоретичне осмислення шляхом узагальнення знань лише про природу політичних відносин на локальному та глобальному рівнях має штучний характер. У цьому контексті слід додати, що наукова теорія, у нашому випадку – теорія міжнародних відносин, відповідно до методологічних підходів Т. Парсонса, в класичному розумінні має базуватися на аналізі однакових елементів системи в рамках ідентичних емпіричних процесів [3]. Це необхідно для виявлення закономірностей динаміки розвитку системи. Проте, чи існують однакові елементи в системі міжнародних відносин? Це питання постає ще гостріше за умови зростання темпів соціальних, політичних та економічних змін, внаслідок чого посилюється асиметричність у розвитку складових системи, і розвиток міжнародних відносин, зокрема їхніх суб’єктів, набуває непередбачуваного та різновекторного характеру. З огляду на це, проблема полягає ще й тому, що розвиток теорії міжнародних відносин не може відбуватися традиційним шляхом встановлення чи розширення меж емпіричного охоплення. Причина такої ситуації полягає у методологічних обмеженнях теорії міжнародних відносин, які призводять до фрагментарності емпіричного матеріалу і, відповідно, до різних підходів та неможливості цілісного бачення предмета дослідження. У такій ситуації виникає небезпека втрати системності теорії та її практичного застосування [4]. Водночас слід зазначити, що в науковій літературі можна виділити кілька напрямків дослідження міжнародних відносин: історичний, політологічний та соціологічний, які мають суттєві відмінності у підходах і методах аналізу та узагальнення існуючого емпіричного матеріалу. Що ж стосується політологічного аналізу поведінки держави у контексті глобалізації, то з’ясування сучасного стану політичних систем (простих – держави, і складної – система міжнародних відносин), логіки їх розвитку на макрополітичному рівні, то він здійснюється переважно на основі детерміністичного підходу. А це значно звужує можливості альтернативного осмислення та об’єктивного аналізу міжнародних відносин. Отже, постає необхідність використання досвіду та методологічної бази міждисциплінарних досліджень із застосуванням синергетичного, цивілізаційного та світосистемного підходів, які дозволяють узагальнити увесь комплекс питань, пов’язаних із функціонуванням суспільств у глобальному контексті та їх динамічну природу розвитку. Варто зазначити, що міжнародні відносини внаслідок глобалізації набули найвищого рівня системності. У цьому контексті застосування системного підходу дозволяє з’ясувати головні принципи взаємодії суб’єктів міжнародних відносин, архітектуру їхнього взаємовпливу та можливі тенденції подальшого розвитку. Таким чином, закономірності становлення та розвитку системи міжнародних відносин, як сукупності сталих, впорядкованих зв’язків між складовими, можна розглядати як головне джерело інформації про природу міжнародних відносин в контексті глобалізації. На нашу думку, найбільш ефективним з існуючих підходів є розгляд сучасної міжнародної політичної системи на основі розробок Т. Парсонса [5] та Д. Істона [6]. На цій основі сучасну систему міжнародних відносин можна визначити як сукупність відносин взаємодії між “простими” політичними системами (державами), які, у свою чергу, є сукупностями відносин, що перебувають у постійній взаємодії зі своїм зовнішнім середовищем через механізми “входів” і “виходів”. На “входах” елемент складної системи отримує ззовні імпульси, сигнали, ресурси, зустрічається з викликами, які загрожують її цілісності. Джерелом “вимог”, які є одним з видів системних викликів, постають, з одного боку, складові її внутрішнього середовища (екологічна, біологічна, особистісні і соціальні системи), з іншого боку – зовнішнє середовище (міжнародно-політичні, міжнародно-екологічні і міжнародні соціальні системи). Усі “вимоги”, що надходять на “входи” з глобального зовнішнього середовища, переробляються всередині політичної системи шляхом реагування всіх її елементів і викликають її сукупну реакцію, за допомогою якої вона адаптується до середовища. На “виходах” така реакція набуває форми політичних дій, урядових актів і заходів тощо. У свою чергу, ця зворотна реакція системи є початком нового циклу її взаємодії з середовищем, сприяє змінам у зовнішньому середовищі, яке продукує наступні “вимоги”. Таким чином, цей підхід дозволяє виробити модель системи міжнародних відносин як цілісного організму, елементи якого постійно взаємодіють із зовнішнім середовищем і безперервно “вивіряють” свої “відповіді” із станом системи та реакцією інших елементів [7]. Цей підхід, незважаючи на критику деяких дослідників, дозволяє сформулювати припущення, що поведінка суб’єктів міжнародних відносин, поряд з внутрішніми факторами, визначається характером відносин у системі в цілому (середовищем). Таким чином, тиск зовнішнього середовища на певному етапі розвитку системи є визначальним у формуванні поведінки суб’єкта та його розвитку в цілому. Система, досягаючи певного рівня розвитку (цілісності), починає самоорганізовуватися та функціювати за власними законами. Прикладами такої самоорганізації у практичній площині є пошуки державами найоптимальнішого діалогу з провідними гравцями на міжнародній арені. Отже, держави, в силу об’єктивних обставин, змушені перебудовувати свої відносини з сусідами та внутрішні процеси для того, щоб підтримувати продуктивний діалог. Грунтуючись на такій моделі, можна зробити висновок, що міжнародні відносини в умовах глобалізації набули складної динамічної природи і виникнення системи міжнародних відносин можна розглядати як найвищу форму організації відносин між суб’єктами у єдиному життєвому просторі, які, за моделлю Л. Берталанфі, перебувають у взаємодії [8]. Враховуючи те, що формування системи міжнародних відносин у контексті глобалізації має досить складну та багатовимірну природу, слід зазначити, що, з точки зору загальної теорії систем, складну систему, якою є система міжнародних відносин, неможливо описати точно і детально, що, власне кажучи, випливає вже з визначення такої системи. Основна дилема полягає у виробленні компромісу між простотою опису, що є однією з передумов розуміння природи міжнародних відносин, і необхідністю врахування численних поведінкових (тобто, типу вхід – вихід) характеристик складної системи. Вирішення цієї дилеми шляхом застосування класичного системного підходу полягає у визначенні ієрархії системи. Таким чином, модель складної системи формується на основі сукупності моделей, кожна з яких описує поведінку системи з точки зору різних рівнів абстрагування [9]. У цьому випадку за ієрархію суб’єкти міжнародних відносин (держави) можна визначити як локальні, глокальні, субглокальні та глобальні. Такий підхід можна синхронізувати з підходом І. Луарда, який поділяв держави на мікро-держави, малі, середні, великі держави та наддержави [10]. Проте застосування класифікації держав саме від локального до глобального дає можливість визначити, з одного боку, позиціювання вектора розвитку (внутрішній – зовнішній), виявити потенційний та фактичний рівень взаємодії з оточенням (локальний – глокальний, глобальний), ступінь взаємодії держави з оточенням (глокальний – глобальний). Поряд з цим, застосування поняття глокальності та її ступеня (на практиці це визначають як “індекс глобалізації” держави [11]) дозволяє за певними критеріями визначити потенціал держави у взаємодії в певних галузях. У зв’язку з цим простежується необхідність удосконалення статичного уявлення ієрархії за допомогою динамічної складової. В цілому згадана класифікації держав та їх ієрархія породжені двома головними факторами, які ми вже відзначали: обмеженість ресурсів та внутрішні обставини для розвитку. Перше розуміємо як увесь комплекс ресурсів, необхідних для життєдіяльності суспільства і держави, а друге – це внутрішньополітичні умови розвитку держави, національний економічний розвиток, ситуація в суспільстві в цілому. Що ж стосується засобів досягнення національних інтересів окремою державою, то вони базуються не тільки на усвідомленні головних внутрішніх потреб, але й на історичному досвіді, традиції тощо. У цьому зв’язку яскравими прикладами таких традиційних форм досягнення національних інтересів є дипломатія та військова сила. В умовах глобалізації традиційні засоби міждержавної взаємодії у світлі їхнього застосування (стосовно військової сили – стримування, залякування, попередження) набувають складної багатовимірності. Протягом ХХ століття перегони озброєнь стали одним з найголовніших факторів, які визначали природу взаємодії між державами. (Приклади: неконтрольована мілітаризація Німеччини була однією з передумов обох Світових війн; розвиток та нагромадження стратегічних ядерних озброєнь наддержавами (США та СРСР) визначали характер та умови суперництва; продаж зброї державам-сателітам в умовах біполярності для ведення “локальних війн” призводив до радикального збільшення кількості збройних конфліктів між локальними суб’єктами). Що стосується дипломатії, то цей практичний засіб взаємодії між державами в процесі історичного розвитку трансформувався на локальному, сублокальному, субглобальному та глобальному рівнях. В результаті, поряд з іншими, виник інститут багатосторонньої дипломатії, в межах якого вироблено нові методи дипломатичної взаємодії між державами. Поряд з такими засобами важливу роль відігравав, та й тепер відіграє, інститут товарно-грошових відносин, який набув складних організаційних форм. У результаті приватні транснаціональні компанії в ХХ столітті стали активними чинниками міжнародних стосунків. Усе це лише деякі риси зовнішніх змін природи міжнародних відносин. Логіка ж та закономірності їх розвитку лежать в глибинній сутності суспільно-політичних та політичних відносин в цілому. Це й світоглядні та ціннісні орієнтири політиків і народів (релігії, ідеології тощо), це і природні та географічні умови розвитку окремих суспільств. Враховуючи зазначене, у дослідженні природи сучасної глобальної системи міжнародних відносин необхідно враховувати аспекти, які лежать у просторово-структурному вимірі системи (елементи системи, структура) та функціональному вимірі (середовище міжнародних відносин, стійкість їх системи та характер зв’язків між її елементами) [12]. Поряд з іншими, одним з функціональних вимірів міжнародної системи є владні відносини. Це явище проявляється у досягненні державою своїх інтересів шляхом впливу на іншу державу дипломатичними, економічними, військовими та іншими засобами. Можливості для такого тиску лежать у площині різного рівня розвитку держав, їх політичного та військового потенціалу і взаємозалежності в економічній площині. У цьому контексті дослідники міжнародних відносин виділяють такі типи владного контролю у міжнародному житті, як імперський, біполярний та баланс сил [13]. Перший і другий – глобальний рівень контролю, останній – особлива форма глобального контролю, за якого важливу роль відіграють так звані “глокальні” держави, тобто держави, які впливають на середовище, але не на систему в цілому. Поява владного контролю в міжнародних відносинах свідчить, що в історичному розвитку відносини між державами набули такого рівня інтенсивності, коли поведінка окремих суб’єктів втрачає самостійний характер і перебуває під впливом інших. Враховуючи зазначене, узагальнення інформації про нинішній стан міжнародних відносин (політичні, військово-політичні та економічні відносини) і вироблення цілісного уявлення про їх природу потребує аналізу динаміки, принципів та закономірностей такої взаємодії у комплексі. Отже, виникає необхідність з’ясувати логіку динамічного розвитку системи міжнародних відносин в цілому. Ця система в процесі історичного розвитку набувала рис складної динамічної системи. Принципово важливим тут є визначення системи міжнародних відносин як складної динамічної системи – як об’єкта або процесу, для якого однозначно визначено поняття стану, за допомогою якого описуються зміни початкового стану в часі. Одним з елементів аналізу природи такої складної динамічної системи (системи міжнародних відносин) є врахування головних аспектів процесу ускладнення політичної системи та політичного простору в цілому.

Генеза(походження, зародження) і тенденції розвитку системи міжнародних відносин: Вестфальська та Віденська міжнародні системи.Міжнародні системи є найважливішим явищем міжнародних відносин, а їх еволюція – визначальним процесом, формою реалізації міжнародних відносин. Кожна міжнародна система є не чим іншим, як неформальною інституалізацією співвідношення сил між державами у відповідному просторово-часовому контексті.