Види позовів у адміністративному процесі

Позови у адміністративному процесі, з урахуванням надбань науки цивільного процесуального права', можна класифікувати за двома основними критеріями:

• матеріапьно-правовпм (пов'язаний із спірними правовідно­синами, які утворюють предмет позову);

• проііесуально-правовим (пов'язаний із процесуальним спо­собом захисту, визначеним у адміністративному позові).

Завдяки цим критеріям стає можливе розкриття юридичної природи адміністративних позовів, виключення випадків по­дання до суду тотожних позовів.

Однак цілком справедливим є висновок, що питання про можливі види адміністративних позовів в українській доктрині поки ще недостатньо розроблене, хоча класифікація позовів має важливе прикладне значення, оскільки визначає зміст ре­золютивної частини судових рішень^.

Матеріально-правовий критерій класифікації адміністра­тивних позовів вказує на те, що усі вони відповідно пов'язані із публічно-правовими (адміністративно-правовими) відноси­нами.

Адміністративні позови походять від публічно-правових (ад­міністративно-правових) відносин, оскільки подаються з при­воду дій, рішень чи бездіяльності суб'єктів владних повнова­жень, статус, повноваження, система та структура яких урегу­льовані адміністративно-правовими нормами.

Практична цінність класифікації адміністративних дого­ворів за матеріально-правовим критерієм полягає: І) у можли­вості здійснення Верховним Судом "України керівництва судо­вою практикою за такими категоріями позовів: 2) у можли­вості правильного визначення підсудності адміністративних справ, які порушуються за таким позовом'.

За процесуально-правовим критерієм позови у юридичній літературі" традиційно класифікуються на такі три види:

_позови про визнання. Заяви про визнання спрямовуються на

усунення спору між сторонами шляхом внесення ясності в існуючі між ними правовідносини. Суд своїм рішенням під­тверджує наявність чи відсутність права і обов'язку. Заяви про існування певних правовідносин між сторонами будуть позитивними, а про визнання їх відсутності — нега­тивними.

— позови про присудження. Заяви про присудження спрямову­ються на поновлення порушеного права і усунення наслід­ків правопорушення. У заявах про присудження від суду -имагається поновлення становища, що існувало до пору-

ення права, та припинення дій, які їх порушують: прису­дження відповідача до виконання обов'язку в натурі і стяг­нення з нього завданих збитків, передбачених законом або договором.

— перетворіовапьні позови. Перетворювальні заяви спрямовані на зміну або припинення правових відносин. В юридичній літературі цей вид заяв називається ще конститутивним і до 'їх складу входять: перетворюючі, які спрямовуються на здійснення через суд перетворюючих повноважень; заяви про рішення, які змінюють волевиявлення обох сторін в спорі; заяви, в яких конститутивні дії виступають як еле­менти рішення.

Однак, як зроблено висновок, визначення у процесуально-законі вичерпного переліку видів адміністративних позовів є поки що передчасним, тому що неповне чи помилкове їхнє визначення може призвести до обмеження права на судовий захист, а також можливості суду надати такий захист. Отож вичерпну класифікацію адміністративних позовів доцільно провести після напрацювання адміністративними судами знач­ної судової практики'.

На цьому етапі розвитку українського адміністративного судочинства поки що зазначено (ч. З ст. 105 КАС України), що адміністративний позов може містити вимоги про^:

— скасування або визнання нечинним ріщення відповідача — суб'єкта владних повноважень повністю чи окремих його положень;

— зобов'язання відповідача-суб'єкта владних повноважень прийняти ріщення або вчинити певні дії;

— зобов'язання відповідача-суб'єкта владних повноважень ут­риматися від вчинення певних дій;

— стягнення з відповідача коштів на відшкодування збитків, завданих суб'єктом владних повноважень незаконним рі­шенням, дією або бездіяльністю;

— виконання зупиненої чи невчиненої дії;

— встановлення наявності чи відсутності компетенції (повно­важень) суб'єкта владних повноважень.

Право на позов

Основоположним для права на позов у адміністративному про­цесі слід вважати конституційні положення (ст. 55 Розділу II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" Консти­туції України), відповідно до яких кожному гарантується пра­во на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадо­вих і службових осіб.

Право кожного на звернення до суду, закріплене у ст. 55 Конституції України, є універсальним юридичним засобом від­стоювання людиною свого правового статусу в будь-якій кон­кретній життєвій ситуації, зокрема пов'язаній з незаконними діями чи бездіяльністю органів державної влади, у тому числі адміністрації державних установ та підприємств, органів місцевого самоврядування, посадових осіб та службовців назва­них структур'.

"Продовженням" конституційного положення про право на позов у національному процесуальному законодавстві є за­кріплене у КАС України (ст. 104) право на звернення до адмі­ністративного суду, яке полягає у можливості будь-якій особі звернутися із адміністративним позовом до адміністративного суду, яка вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. Натомість суб'єкт владних повноважень має право звернутися до адміністративного суду у випадках, встановлених законом.

Із викладених щойно законодавчих положень можна зроби­ти висновок, що в Україні кожному гарантується, по-перше, право на судовий захист і, по-друге, право на подання позову до судових органів.

У юридичній процесуальній літературі^ поняття права на позов хоча й не принципово, однак дещо відрізняється одне від одного.

Наприклад, М. Й. Штефан та авторський колектив науко­во-практичного коментаря до КАС України' вважають, що концепція права на позов представляє собою нерозривну єд­ність двох повноважень — права на пред'явлення позову і пра­ва на його задоволення. Право на пред'явлення і право на за­доволення позову взаємопов'язані, але цілком самостійні і такі, що не збігаються за своїм змістом категорії.

Також двоєдину, але відмінну від попередньої, пропонують концепцію права на позов М. М. Коршунов та Ю. Л. Марєєв. Вказані вчені право на позов розуміють як сукупність: 1) права на позов у матеріальному розумінні — тобто право вимага 2) права на позов у процесуальному розумінні —тобто право на пред'явлення позову'.

1. Право на позов у матеріальному розумінні — це за­кріплена нормами матеріального права гарантована можли­вість конкретного суб 'екта адміністративно-правових відно­син вимагати в адміністративного суду здійснення відповідного способу захисту оспорюваних, поруиіених чи невизнаних прав, свобод та інтересів. Наприклад, відповідно до ст. 11 Закону Укра'їни "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року" дер­жавні службовці мають право захищати свої законні права та інтереси у вищестоящих державних органах та у судовому по­рядку. Згідно із ст. 32 вказаного Закону державним службов­цем безпосередньо до суду може бути оскаржено рішення про припинення державної служби.

Право на позов у матеріальному розумінні встановлюється судом внаслідок розгляду справи і прийняття судового рішен­ня. Наслідком цього буває рішення, яким суд або задовольняє позов, або відмовляє у задоволенні позову.

2. Право на позов у процесуальному розу.иінні представл­яє собою урегульовану процесуаіьно-правови.\пі нормами здат­ність зацікавленої особи подавати у встановленому порядку позовну заяву до адміністративного суду. Це також право на порушення адміністративної справи у суді першої інстанції з метою його вирішення по суті.

Право на позов у процесуальному розумінні встановлюєть­ся судом в момент прийняття позовної заяви. Відсутність пе­редумов права на пред'явлення позову обумовлює відмову у прийнятті позовної заяви.

З метою належної реалізації права на позов у адміністра­тивному процесі необхідним є дотримання таких у.мов':

а) у особи, яка звертається до суду із адміністративним по­зовом, має бути або суб'єктивна матеріальна, або процесуаль­на зацікавленість у результатах вирішення адміністративної справи. Така заява може бути подана: від власного імені заяв­ника на захист власних, суб'єктивних прав та інтересів; на заХИСТ прав іншої особи, однак у межах повноважень, визначе­них довіреністю чи законом:

б) особа, яка подає позов, має бути наділена адміністратив­ною процесуальною правосуб'єктністю. що утворена із таких двох елементів, як адміністративна процесуальна правоздат­ність та адміністративна процесуальна дієздатність. Якщо ж особа не має адміністративної дієздатності, то. згідно із п. З ч. З ст. 108, п. І ч. І ст. 155 КАС України, позовна заява по­вертається позивачеві або ж залишається без розгляду:

в) публічно-правовий спір, з приводу якого заявником по­дається адміністративний позов, має належати до компетенції адміністративного суду, тобто належати до переліку адмініст­ративних справ, закріплених ч. і ст. 17 КАС України. Відпо­відно, для того щоб публічно-правовин спір був вирішений адміністративним судом, він не може належати до переліку публічно-правових спорів, закріплених ч. 2 ст. 17 КАС України;

г) справа, яка розглядатиметься та вирішуватиметься адмі­ністративним судом, має порушуватись у суді першої інстанції вперше, інакше, якщо вона вже раніше була предметом судо­вого розгляду, заявник відповідно позбавляється права на звернення до суду. Так, позовна заява повертається позивачеві, якщо у провадженні цього або іншого адміністративного суду є справа про спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (п. 5 ч. З ст. 108 КАС України).

Узагальнюючи наведені умови, можна виділити ряд необ­хідних передумов для реалізації права на позов, наведених у процесуально-правовій науці'.

Найчастіше ці передумови розподіляють на_ об'єктивні та суб'єктивні, а також на позитивні та негативні. Що стосується суб'єктивних та об'єктивних передумов, підставою їх визна­чення є їхня залежність або незалежність від особи того, хто звертається до адміністративного суду.

До суб'єктивних передумов належать такі: по-перше, у особи має бути впевненість, шо її права, свободи чи інтереси потребують захисту адміністративного суду; по-друге, наяв­ність адміністративної процесуальної правоздатності в особи, яка звертається до суду з адміністративним позовом.

Об'єктивні передумови поділяються на: позитивні та нега-тивні залежно від того, чи мають вони бути наявні або від­сутні для реалізації права на пред'явлення адміністративного позову.

Об'єктивною позитивною передумовою є підвідомчість по­зовної заяви адміністративному суду, що закріплена ст. 17 КАС України.

Негативними передумовами визнають такі:

— по-перще, якщо у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав відсутні такі, що набрали законної сили: постанова суду чи ухвала суду про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі, про закриття провадження в такій справі у зв'язку з відмо­вою позивача від адміністративного позову або примирен­ням сторін;

— по-друге, якщо не настала смерть фізичної особи чи не припинено юридичну особу, які звернулися із позовною заявою або до яких пред'явлено адміністративний позов, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступ-ництва.

Треба зазначити, що не тільки ці передумови стосуються реалізації права на пред'явлення адміністративного позову. Важливим питанням є також дотримання порядку реалізації цього права. Недотримання таких правил може призвести до несприятливих наслідків для особи, що звернулася до суду. Такими правилами є: дотримання вимог до позовної заяви, встановлених ст. 106 КАС України; звернення до адміністра­тивного суду повинно відбуватися у встановлені в КАС Украї­ни строки (ст. 99 КАС України)'.

Таким чином, право на позов —це теоретично обґрун­тована правова категорія, утворена, по-перше, із права вима­гати судового захисту порушенга чи оспорюваних прав, сво­бод й інтересів та, по-друге із права на пред'явлення позову. Наявність та можливість здійснення таких прав обумовлюється низкою передумов, закріплених КАС України.

' Кодекс адміністративного судочинства України: Науково-практичний ко­ментар / Ківалов С. В., Харитонова 0.1., Пасенюк О. М.,

Рекомендована література

Нормативно-правові акти

І Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Вер-■ ховноїРадиУкраїни.—1996.—№30. —Ст. 141.

2. Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року // Урядовий кур'єр. — 2005.—№ 153-154.

3. Закон України "Про звернення громадян" від 2 жовтня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 47.— Ст. 256.