Етнологічна (етніцистська) версія

Інструменталістська» версія

Типологія націй

 

 

Простежимо, яким чином «формальні» визначення нації чи ознаки поняття «нація» реалізовувалися осмислювалися в різних теоретичних конструкціях, ідеологемах і наукових версіях, працях «класиків» та їхніх епігонів і послідовників. Іншими словами далі ми спробуємо «розшифрувати» ті дефініції, про які йшлося у попередньому нарисі і водночас — дати ширшу характеристику «нації», спробуємо з’ясувати деякі внутрішні закони її функціонування. Розглянемо декілька концептуальних моделей нації, в яких аналіз цього явища здійснюється різними методами й за різними методологіями, які нерідко суперечать одна одній.

 

 

«Нація» в раціоналістичній соціології (М. Вебер)

 

У веберівській концепції нації ⁴², вважає дослідник цієї проблеми Д. Бітем, можна виділити три взаємопов’язані елементи. Нація існує тоді, коли: 1) є певні об’єктивні спільні ознаки, які відрізняють один народ від інших (мова, територія тощо); 2) ці ознаки мають суб’єктивне втілення: члени спільноти сприймають їх як духовну цінність, завдяки чому виникає почуття внутрішньої єдності в протиставленні з іншими групами; 3) ця єдність, або почуття спільності, втілюється в автономних політичних інститутах чи, принаймні, оформлюється як вимога створення таких інститутів. Загалом, національне почуття, за Вебером, —це почуття належності до унікальної, неповторної і часом «вищої», престижної групи ⁴³.

Звернімося до об’єктивних чинників, які, на думку Вебера, створюють необхідні передумови існування нації. Найменш важливими для розуміння суті поняття «нація» він вважав «расово-біологічні» чинники, спільність біологічного походження, хоча й визнавав наявність фізичних і психічних відмінностей між різними націями. «Немає сумнівів у тому, — писав він, — що «національна» належність не потребує такої основи, як кровна спорідненість. Відомо, що повсюдно походження найрадикальніших «націоналістів» часто буває іноземним. Навіть більше, хоча особливий спільний антропологічний тип не є загалом безвідносним щодо національності, його явно недостатньо, і його не можна вважати передумовою для існування нації» ⁴⁴.

Загалом, ці чинники, які, на його думку, важко піддавалися науковому узагальненню, формулюванню, були надто розпливчастими. Вони надто часто ставали об’єктом нездорових політичних спекуляцій. «За допомогою расових теорій, — зауважував він, — можна довести чи спростувати будь-що» ⁴⁵.

Інший об’єктивний чинник, мова, за Вебером, — один із найважливіших. Мовна спільнота, на його думку, є нормальною основою для держави, і нація може існувати на основі спільності мови і літератури. У цьому відношенні Вебер не виходив за рамки традиційного німецького розуміння терміна «нація», з його наголосом на культурних аспектах, розуміння, започаткованого ще Гердером. Щоправда, і цей чинник був хоча й необхідним, проте недостатнім для існування нації, як категорії суб’єктивної. Вебер згадував швейцарців, французьких канадійців та німецькомовних ельзасців як ті народи, які складають нації без спільності мови. Тут діяли інші визначальні чинники: спільні звичаї, суспільні структури, світосприйняття, історичні традиції.

Жодний з об’єктивних складників «нації» не відігравав, на думку Вебера, визначальної ролі. Кожний з них був важливим, необхідним, бажаним, але починав відігравати якусь роль у формуванні нації лише у взаємодії з іншими, передусім, суб’єктивними складниками.

У цьому контексті постає логічним той факт, що центральним поняттям, яке синтезувало в собі різноманітні характеристики національної індивідуальності, була, за визначенням М. Вебера, «культура» (Kultur). Культура в методології Вебера не зводилась лише до сфер літератури та мистецтва, хоча саме вони й були найвиразнішими її виявами й «двигунами». Культура охоплює ширше коло цінностей, які формують індивідуальність суспільної групи під назвою «нація»: у цьому сенсі можна віднести до культури й такі категорії, як національний характер, спосіб мислення і спілкування, звичаї — усі вияви духовності, які відрізняють одну національну спільноту від іншої. «Значення «нації», — писав М. Вебер, — загалом пов’язується з вищістю, або ж, принаймні, з унікальністю культурних цінностей, які можна зберегти і розвивати лише шляхом культивування індивідуальності спільноти» ⁴⁶.

У веберівській концепції культури як визначального елемента суттєвих характеристик нації, сполучались універсалістський і партикуляристський підходи.

Перший із них полягав у тому, що існують певні формальні ознаки, «стандарти», притаманні будь-якій культурі будь-якої нації. Одним із таких стандартів, на думку Д. Бітема, є існування літературної мови і літератури.

Спільноти, які не відповідали цьому стандартові, були, за визначенням М. Вебера, «некультурними» («kulturlos»), a отже, й «ненаціональними». Відповідно, маси залишаються «некультурними» (і «ненаціональними») доти, доки вони перебувають поза впливом «високої» культури, що виробляється і поширюється елітами.

Другий підхід полягав у тому, що кожна культура має індивідуальні, унікальні риси, які, власне, й дають можливість відрізняти одну національну спільноту від іншої. І ця індивідуальність, культурна унікальність проявляються, насамперед, у літературі та мистецтві. Здатність спільноти створювати і свідомо плекати духовні цінності, якісно відмінні від цінностей інших спільнот, пов’язувалась зі здатністю розвивати писемну культуру.

Очевидно, що концепція культурної і національної індивідуальності як основи існування нації в теорії Вебера була тісно пов’язана з його фундаментальним засновком щодо вищості різноманітності над одноманітністю. Особистість з її індивідуальними, неповторними рисами, здатністю втілювати ці риси у відповідних цінностях — це найвище досягнення людства. Отже, нація як колективна особистість є також найвищою цінністю, оскільки вона має власну індивідуальність і здатна виробляти властиві їй духовні цінності.

При цьому, на думку Вебера, кожна нація з її культурою і духовними цінностями не може претендувати на вищість у порівнянні з іншими. «Було б наївним, — писав він, — вважати, що невеликий з погляду чисельності чи сили народ є менш «цінним» чи «важливим» на форумі світової історії [аніж «велика» держава]. У нього лише інші завдання, отже, й інші культурні умови...» ⁴⁷.

Цілком зрозуміло, що «культуроцентризм» веберівської концепції нації неминуче мав привести до питання про соціальні верстви, безпосередньо пов’язані з розвитком культури і розвитком нації. Оскільки індивідуальність нації пов’язана з її культурною ідентичністю, «...інтелектуали... будуть головними пропагандистами «національної» ідеї» ⁴⁸. «Інтелектуалами» Вебер вважав ті верстви, які мають безпосереднє, професійне відношення до тих досягнень, що вважаються культурними цінностями завдяки їхній індивідуальній неповторності, іншими словами, до національної культури, чи культури взагалі. Відповідно, ці верстви, за влучним висловом Вебера, «узурпують» лідерство в «культурній спільноті» ⁴⁹.

Останній, проте не менш важливий елемент теорії нації Вебера має суто політичний зміст і стосується взаємовідносин нації і держави. Спільноту можна вважати нацією лише тоді, вважав Вебер, коли вона оформлена у власну державу, або ж свідомо прагне цього: наприклад, угорців, чехів і греків націями зробило їхнє прагнення до державності. Це прагнення природно виникає на ґрунті визнання цінності певної культури і намагань зберегти і розвинути її.

Утім цей формальний взаємозв’язок понять «нація» і «держава» не означає їхньої понятійної ідентичності, тотожності. Нація належить до груп, які Вебер характеризував як Gemeinschaften, тобто тих спільнот, які виникають на основі почуття спільності, солідарності, почуття належності до групи. Держава, у свою чергу, була прикладом Gesellshaft, тобто суспільства, створеного свідомо для досягнення певної мети, наслідком певної політики. Нація розглядається в контексті розвитку та існування культури, держава — у зв’язку з питанням політичної влади.

Проте, хоча «нація» і «держава» належать до фундаментально різних суспільних категорій, вони мають співіснувати, особливо в модерну епоху. Держава може вижити лише тоді, коли існує почуття єдності національної спільноти, особливо в питанні підтримки державної влади. Водночас нація здатна зберегти свою культуру, тобто свою національну індивідуальність, лише завдяки протекції державної влади. Зрозуміло, що ці міркування стосуються епохи, коли зростання конкуренції між націями і відповідними державами, наростання імперіалістичних тенденцій зробили питання протекціонізму політичної влади над іншими сферами буття нації надзвичайно актуальними.

Немає сумніву, що внесок М. Вебера в науково-теоретичне осмислення проблем націй і націоналізму ще не оцінений адекватно суспільствознавцями. Навіть побіжний огляд деяких основних елементів веберівської концепції засвідчує, що вченому вдалося сформулювати основні моменти загальної теорії нації. В ній врахована діалектика об’єктивних і суб’єктивних чинників виникнення та існування нації, визначені соціально-психологічні, історичні, культурні й політичні параметри, що дають змогу досить упевнено ідентифікувати наявність певної нації на певному етапі її історичного розвитку.

М. Вебер визначив також необхідний набір понять, що дають можливість встановити рамки наукових досліджень «нації». Усе це дає підстави вважати його одним із фундаторів наукової теорії нації.

Важко сказати, чи справді веберівська концепція нації безпосередньо вплинула на подальші дослідження у цій галузі, проте незаперечним вважається той факт, що елементи цієї концепції (не обов’язково запозичені з неї) трапляються і в теоретичних розробках ідеологів-практиків (як приклад можна згадати визначення нації К. Каутським, Й. Сталіним та ін.), і в роботах науковців (К. Дойч, Е. Ґелнер, Б. Андерсон та ін.), які намагалися осмислити феномен нації і націоналізму в рамках наукових дисциплін. Безперечно, Веберові вдалося теоретично осмислити тогочасні погляди з національного питання, колосальний емпіричний матеріал, який йому давало саме життя, нарешті, його теоретизування у цій галузі постають досить систематизованими, принаймні у працях дослідників його творчості. Відомо, що Вебер планував велику працю з історії націй в Європі, проте не встиг здійснити цей задум.

Внесок М. Вебера в наукову теорію нації та його міркування щодо доктринальних основ націоналізму як ідеології дали змогу американському дослідникові Р. Шпорлюкові зробити такий висновок: «Вебером націоналізму був Вебер» ⁵⁰.Цей висновок був відповіддю на досить популярні серед науковців уявлення про доктринальну деперсоніфікованість націоналізму. Зокрема, інший американський учений, Бенедикт Андерсон, зауважував: «На відміну від інших «ізмів», націоналізм ніколи не мав власних великих мислителів, своїх Гоббсів, Токвілів, Марксів чи Веберів» ⁵¹. Очевидно, якщо М. Вебер і був «Вебером націоналізму» (скористаємося цим висловом), то він не формулював націоналізм узагалі як політичну доктрину, як ідеологію (на зразок марксизму). Можливо, коректніше буде сказати, що Вебер був «Вебером» саме німецького націоналізму та відповідної, сучасної йому, державної політики? Так чи інакше, вплив його ідей у національному питанні на політику, ідеологію, науку тощо потребує глибшого дослідження, лише в такий спосіб можна довести або ж спростувати думку про те, чи був М. Вебер справді одним із «класиків наукового націоналізму» в тому ж розумінні, в якому Маркса згадують як класика «наукового соціалізму».

 

«Комунікативна» теорія (К. Дойч)

 

Комунікативна теорія нації і націоналізму сформувалася у 1950-ті роки під впливом інтенсивного розвитку соціологічних досліджень у СІЛА. Найбільш повно і чітко вона була сформульована професором Масачусетського технологічного інституту Карлом Дойчем у книзі «Націоналізм та соціальна взаємодія» ⁵⁰.

Основу теорії К. Дойча становлять кілька базових принципів, спільних для всіх прихильників «комунікативної» теорії нації (Д. Лернер та ін.). Передусім, вона є модерністською. Націоналізм розглядається в ній як необхідний елемент і одна з головних умов процесу модернізації (переходу від традиційного суспільства до модерного), відповідно й нація у цій схемі — модерний феномен. Визначальною рисою процесу модернізації є зростання комунікативних можливостей суспільства — здатності його членів створювати, зберігати й передавати інформацію, за допомогою спільної для них знакової системи (мови). Це, у свою чергу, створює передумови для становлення модерних, національних культур (вони якісно відрізняються від попередніх культур традиційного суспільства) і відповідних спільнот — націй. Цілком очевидно, що ця теорія має функціоналістський характер: «нація» визначається не за набором певних ознак (територія, мова тощо), а за певними функціональними можливостями — у даному випадку комунікативними. І, зрештою, «комунікативна» теорія нації і націоналізму є відверто євроцентристською. Сейсмічною зоною, що викликала націоналістичне цунамі в усьому світі, була Європа.

Одне з базових понять у системі теоретизувань К. Дойча — взаємна відповідність, «компліментарність» (complementarity), здатність елементів певної структури взаємно доповнювати, замінювати одне одного. Спільнота, яка претендує на власну спільну історію, наголошує Дойч, е спільнотою компліментарних способів і засобів спілкування, комунікації. Вона виконує необхідні для її існування суспільні функції, які, крім усього іншого, полягають у продукуванні, зберіганні, поширенні інформації. «Обладнанням», необхідним для виконання цих функцій, є історична пам’ять, символи, звички, характерний спосіб мислення та засоби оперування інформацією, причому згадані елементи мають бути компліментарними, тобто зрозумілими усім членам спільноти, прийнятними для них.

Компліментарність (або комунікативна ефективність) забезпечує такий рівень функціонування комунікативних здатностей і засобів, який, власне, є необхідним для того, щоб великий людський колектив являв собою єдність, спільноту як таку. «Комунікативні засоби суспільства, — пише К. Дойч, — складаються із стандартизованої системи символів, таких як мова та будь-яка кількість допоміжних знакових систем (абетки, способи писання, рахування, малювання тощо). Вони включають також інформацію, що зберігається у живій пам’яті, звичках, асоціативних зв’язках і схильностях членів спільноти, та її матеріальних засобах збереження інформації, таких як бібліотеки, пам’ятники, покажчики тощо. Деякі з цих засобів, приватних чи суспільних, мають справу з обробкою, поширенням, відновленням та інтерпретацією інформації. Всі згадані елементи разом складають те, що антропологи називають культурою» ⁵³. Якщо вони мають достатній рівень компліментарності, можна стверджувати, що існує спільнота, яка виходить на необхідний рівень культурної інтегрованості. Члени цієї спільноти існують у єдиному інформаційному просторі, в рамках єдиної культури.

Таким чином, знайдено «філософський камінь» у розумінні феномена нації. Звичайні, традиційні уявлення про націю, пов’язані з набором суб’єктивних та об’єктивних ознак, кожна з яких може підлягати сумніву, стають непотрібними. Йдеться не про один універсальний визначальний чинник, а лише про наявність достатніх комунікативних можливостей з достатнім рівнем їхньої компліментарності. Швейцарці можуть розмовляти чотирма різними мовами, проте вони являють собою єдину націю, оскільки кожен із них має певний набір звичок, нахилів, символів, способів соціальної поведінки, особистих асоціацій, які всі разом дають йому можливість найефективніше спілкуватися саме з швейцарцями, аніж, скажімо, з німцями чи французами, які також розмовляють мовами, уживаними у Швейцарії.

Наявність спільного комунікативного простору зумовлює внутрішню єдність спільноти (народу, національності, нації — Дойч користується цими трьома термінами). Люди можуть належати до «позанаціональних» спільнот: класів, професійних груп, кланів тощо, і саме у межах цих спільнот їх об’єднує відповідний тип компліментарності. Проте «в решті випадків, у дитячих спогадах, у залицянні, шлюбі, виконанні батьківського обов’язку, в уявленнях про стандарти краси, у схильності до певного типу їжі та напоїв, в іграх та відпочинку вони завжди будуть набагато ближчими до своїх співвітчизників, аніж до колег з інших країн...» ⁵⁴.

Компліментарність комунікативних навичок є першою передумовою внутрішньої єдності народу. Це, так би мовити, «етнічна компліментарність». Другою передумовою є компліментарність суспільних та економічних навичок і схильностей (способу організації праці та відпочинку, узвичаєних норм соціальної поведінки тощо). Ця єдність набуває особливого значення тоді, коли починає діяти третій чинник: розвиток промисловості і модерної ринкової економіки створює сприятливіші економічні й соціальні умови для тих спільнот, в яких існує високий рівень внутрішньої єдності. В умовах динамічних соціальних, суспільних й технологічних змін, посилення економічної конкуренції, безпека й успіх особистості досягаються за рахунок ефективнішої організації, узгодження інтересів і суспільних норм, координації форм суспільної поведінки. Отже, за цих умов кращі шанси мають спільноти з вищим рівнем внутрішньої комунікативності, групової солідарності. Потреба належності до «групи» стає імперативом, і ця потреба найкраще задовольняється належністю до нації. Націоналізм у даному варіанті виступає як засіб соціальної мобілізації індивідів.

Внутрішня єдність забезпечується не лише рівнем комунікативності. Важливим чинником є наявність центру чи провідної групи, відмітною рисою якої є вищий ступінь комунікативності. Члени спільноти (народу чи нації) пов’язані з центром та провідною групою «нерозривним ланцюгом зв’язків і комунікацій, часто і в економічному житті, при цьому не існує різких відмінностей в можливостях комунікації, заміни та відповідного просування вгору суспільними сходинами в будь-якій ланці» ⁵⁵.

Отже, нація характеризується передусім певним рівнем суспільної комунікації індивідів. Цей рівень визначається компліментарністю способів і засобів комунікації між індивідами і групами всередині нації. Потреба в підвищенні рівня комунікативності чи підсиленні інтенсивності суспільної комунікації всередині національних чи протонаціональних спільнот з’являється в модерну епоху — еру Промислової революції, технологічних змін, панування вільного ринку та загострення конкуренції. Підвищення рівня комунікативності ототожнюється з соціальною (суспільною) мобілізацією, зростанням у суспільстві творчих можливостей індивіда і нації.

«Комунікативна» теорія нації і націоналізму справила величезний вплив на подальший розвиток досліджень у відповідних галузях. З часу її появи в «науковому обігові» майже кожне дослідження, присвячене конкретним чи теоретичним проблемам націй і націоналізму, містить елементи підходів, запропонованих К. Дойчем та іншими представниками цієї школи. Водночас вона викликала чимало критичних зауважень, зокрема, з приводу відверто «модернізаційного» характеру цієї теорц. Критики вказували на те, що високий рівень компліментарності характерний також для багатьох домодерних спільнот і суспільств. При цьому «модерність» трактується як імператив, визначальна і необхідна умова поступу націй.

Далі: зростання інформативних можливостей суспільства і спільноти (інтенсифікація комунікативних здатностей) справді створює кращі умови для зростання національної свідомості. Проте це не пояснює, чому саме виникає національна свідомість, чому індивіди обирають саме культурну, етнічну компліментарність ⁵⁶. Звідси виникають різні зауваження. Наприклад, йдеться про те, що К. Дойч перебільшує значення і ступінь компліментарності всередині національної спільноти. «Посилення інтенсивності комунікацій між індивідами та групами, — застерігає Дж. Броілі, — може спричинитися як до зміцнення солідарності, так і до загострення внутрішнього конфлікту. Крім того, цей конфлікт чи єдність можуть проявлятися не лише у формі націоналізму» ⁵⁷.

Зрештою, якими методами можна визначити ступінь компліментарності чи рівень комунікативності? К. Дойч покладається на соціологічні узагальнення, на кількісні показники. Однак чи можна вимірювати «інтенсивність» почуттів кількісними показниками? Чи дає це можливість урахувати варіабельність історичного розвитку?

Утім все це не заперечує раціональної основи «комунікативої» теорії, її цінності для пояснення умов формування націй і націоналізму, особливо на вирішальних етапах цього процесу, для розуміння причин сили чи слабкості національної свідомості тощо.

 

Етатистська модель нації

 

Етатистське визначення нації основане на досить простому принципі: ототожнення нації з державою, тобто з територіально-політичною одиницею. Нація існує лише в державі і як держава. Дане визначення стосується, насамперед, випадків, коли йдеться про формування постколоніальних націй. Корені цього підходу, як ми вже знаємо, сягають часів Французької революції, тобто епохи, що пов’язана з дебютом націоналізму на історичній арені. Відомий вислів: «Держава — це я» був замінений на інший: «Держава — це народ (і, відповідно, — нація)», бо нація в даному випадку формувалася за принципом громадянства. В науковій і політичній термінології навіть виникло поняття «національна держава». Загалом, вважає Е. Сміт, ототожнення держави з нацією, громадянства з етнічністю виникло внаслідок специфіки формування Англії і Франції як національних держав ⁵⁸..

Воно було символом тих нечисленних випадків, коли кордони територіально-політичної одиниці — держави, збігалися з етнічними, або ж коли різні етнічні групи об’єднувались у «політичну націю». Класичним прикладом «національної» держави вважають, наприклад, Японію. Проте на початок 1970-х років, за даними В. Коннора, таких «національних держав» ⁵⁹ налічувалося лише 12, тобто 9,1% від загальної кількості держав. Однак термін «національна держава» нерідко поширюється на всі державні «нації», які часто складаються з різних етнічних компонентів. Звідси й виникає ототожнення понять «держава» і «нація».

Наведемо приклад етатистського визначення «нації». «Нація, — пише професор Кембриджського університету Ентоні Ґідденс,—...існує лише тоді, коли [відповідна] держава охоплює уніфікованим адміністративним впливом всю територію, яку вона вважає об’єктом свого суверенітету». Ототожнюючи поняття «держава» і «нація», Е. Ґідденс використовує спільний для етатистів термін nation-state, який перекладається як «національна держава» або як «нація-держава» ⁶⁰. Нація-держава, — наголошує дослідник, — яка існує серед інших національних держав, є спільністю інституційних форм правління, що утримує монополію на управління територією з визначеними кордонами; її влада санкціонована законом і безпосереднім контролем над засобами внутрішнього та зовнішнього насильства» ⁶¹. Нація не існує без держави й поза державою.

Наведемо ще один, уже згадуваний нами етатистський варіант розуміння «нації». К. Дойч, пропонуючи відрізняти поняття «народ», «національність» (nationality) і «нація», одним із головних чинників, які визначали відмінності між цими поняттями, вважав наявність держави, тобто певної форми організації влади в рамках культурно визначеної спільноти. Народ — це спільнота, внутрішня єдність якої забезпечується спільністю культури. В епоху націоналізму «народ» перетворюється на «національність», коли у нього з’являється прагнення до політичної самоорганізації, створення інститутів влади. І зрештою, «нація» — це політично об’єднана чи «мобілізована» національність, якій вдалося досягти необхідного рівня політичної організації та інституалізації влади в рамках своєї культурної спільноти. Функцію цієї політичної «мобілізації» народу виконує держава. Таким чином, коли «національність» досягає рівня державної самоорганізації і володіє автономною політичною владою, вона стає «нацією». Нація, або національність — це народ, який або прагне мати власну державу, або має її ⁶⁰. Якщо власної держави він не має ані в реальності, ані в планах, він ще не є нацією.

Існує ціла низка заперечень етатистської концепції нації, причому як емпіричного, так і теоретичного характеру, наводити які всі разом немає сенсу. Згадаємо лише, що держави існували ще до націй і взагалі до появи поняття «нація», що кількість «національних» держав значно менша, аніж «багатонаціональних», про що вже йшлося. Зрештою, існувало й існує величезне розмаїття історичних форм держав, які аж ніяк не збігаються з не меншим розмаїттям «націй». Історичні приклади — міста-держави давнього світу (шумерські, грецькі), міста-держави середньовіччя й часів Відродження, феодальні князівства на зразок Андорри й Монако, які існують і в наші часи, поліетнічні держави (Бірма, Бельгія, Радянський Союз), імперії Габсбургів, Романових і т. ін. Чи можна їх ототожнювати з певними «націями»? «Нація» і «держава» у більшості відомих випадків не збігаються ані історично, ані географічно, ані політично тощо. Зрештою, ці поняття є різними логічно — коло понять і функцій, які охоплює термін «держава», явно не тотожні зі складовими поняття «нація». «Концепція держави, — стверджує Е. Сміт, — пов’язана лише з державними інституціями, відмінними й незалежними від решти суспільних інституцій. [...] Натомість нація означає культурні й політичні зв’язки, що об’єднують у єдину політичну спільноту всіх, хто має спільну історичну культуру і батьківщину» ⁶³.

Отже, методологічно етатистську концепцію «нації» в чистому вигляді («нація» — «держава») є всі підстави вважати якщо не хибною загалом, то, принаймні, однобічною, хоча в ній і втілюється певний історичний досвід, реалії та суспільний ідеал, який є загальноприйнятим, передусім для націоналістів.

Однак в етатистській моделі нації можна знайти важливий раціональний момент. Йдеться про те, що необхідною умовою оформлення нації як політичної спільноти є її інституалізованість, реальна чи бажана. Держава — вища форма інституалізованості нації, це ідеал, мета, модель, довкола яких формуються національні рухи, хоча, зрозуміло, не єдина форма інституалізації нації. У даному випадку концепції нації і держави, за висловом Е. Сміта, взаємоперекриваються.