Лекции.Орг
 

Категории:


Как ухаживать за кактусами в домашних условиях, цветение: Для кого-то, это странное «колючее» растение, к тому же плохо растет в домашних условиях...


Агроценоз пшеничного поля: Рассмотрим агроценоз пшеничного поля. Его растительность составляют...


Транспортировка раненого в укрытие: Тактика действий в секторе обстрела, когда раненый не подает признаков жизни...

Інтелектуальні передвісники й формування ідеології



 

Розглядаючи історіогенезу націй, ми аналізували глобальні історично-культурні зрушення, які створили соціальні, духовні, культурні та соціально-психологічні умови для виникнення цієї нової форми організації людських спільнот, до виникнення самої ідеї «нації» в її модерному розумінні. Серед цих зрушень були «друкарська революція», яка підірвала монополію латини як інтегруючого культурного чинника всеєвропейської християнської спільноти; Реформація, що разом із «друкарською революцією» привела до секуляризації європейських мов, піднесення їхнього статусу до мов «національних» і сприяла появі «протонаціональних» церков; зміна уявлень про природу державної влади та розширення управлінських можливостей централізованої держави (також як один із наслідків «друкарської революції»); формування «протонаціональних» централізованих держав; і, нарешті, поява нового типу особистості з якісно відмінним від попереднього уявленням про світ, час і людину. Останній момент є одним із ключових у розумінні переходу від до-націоналістичної епохи до «ери націоналізму». «...У найзагальнішому вигляді, — пише Р. Шпорлюк, — націоналізм виник у суспільстві, яке (як це було у Німеччині, наприклад) під впливом друкарської революції і створеної нею «друкарської культури» стало продукувати освічених індивідів, здатних осягнути відмінність «власної нації» від інших та її становище у світі» 123.

Саме думки цих «освічених індивідів», висловлені в наукових працях, політичних памфлетах, листах, газетних статтях, брошурах — в усьому тому, що принесла з собою «друкарська революція», стали, за висловом Г. Кона, «першими заворушеннями» націоналізму в Європі та Америці. Слід зауважити, що дебют «націоналістичного мислення» припав на той період європейської історії, коли відбувалась глобальна трансформація поглядів, уявлень про світ, викликана як соціально-політичними зрушеннями (виявом яких стали Промислова і Французька революції), так і духовною кризою, пов’язаною з ерозією панівного світогляду та соціального устрою (тут варто згадати міркування Е. Ґелнера), а також революцією в європейській філософії і науці XVIII ст. Цей духовний переворот Е. Сміт характеризує як кризу ідентичності. «Криза ідентичності, — пише він, — виникла передусім на основі того виклику, який був кинутий традиційній релігії і суспільству «науковою державою» та західними «революціями» [...] Саме цей масштабний виклик традиційним космологічним уявленням, символам і традиціям, виклик, який найгостріше й у першу чергу відчули ті, хто мав справу з раціоналістичною і науковою думкою й діяльністю, спонукав багатьох інтелектуалів відкривати альтернативні принципи і концепції, нову міфологію і символізм, які б обґрунтовували й узаконювали людську думку та дію» 124.

Загальновідомо, що XVIII ст., епоха Просвітництва, яка безпосередньо передувала приходові націоналізму, була ерою космополітизму. Для мислителів і діячів Просвітництва говорити й писати про рівність і подібність людей, про спільний прогрес людства було загальним правилом. «Хоча, — писав із цього приводу Альфред Коббан, — більшість філософів і захоплювалася класичним духом патріотизму, вони не визнавали національних відмінностей, ігнорували національність як історичну силу» 125. Можливо, зауважує А. Кемілайнен, така популярність космополітичної думки серед інтелектуалів була, крім усього іншого, ще й реакцією на появу й поширення національних почуттів у Європі. Карлтон Дж. Гейз, у свою чергу, зазначав, що «боротьба інтелектуалів XVIII ст. проти «націоналізму» нагадувала видовищні спалахи космополітичних блискавок, які лише послужили передвісниками могутньої зливи націоналізму» 126.

Наочним свідченням зародження й поширення націоналістичного (національного) сентименту серед частини інтелектуальної еліти, або, принаймні, інтересу до нього, було остаточне оформлення й культивування міфу про національний характер та уявлень про національні відмінності і, зрештою, про націю (народ) як «колективну особистість». Не можна стверджувати, що деякі з цих уявлень не існували до епохи Просвітництва, проте саме в цей час вони стали об’єктом особливої уваги мислителів, ідеологів, публіцистів, учених, вийшли з рівня повсякденного на рівень теоретичного осмислення.

Узагальнюючи поширені уявлення про відмінності між народами, Дені Дідро писав у своїй «Енциклопедії»: «Кожна нація має свій особливий характер... Недарма кажуть: легковажний як француз, ревнивий як італієць, серйозний як іспанець, розпусний як англієць, гордий як шотландець, п’яний як німець, ледачий як ірландець, брехливий як грек тощо...» В універсальному лексиконі Цедлера (1740) була вміщена велика стаття, присвячена природі народів (Naturell der Volker). Відмінності в характері різних народів пояснювались кліматичними умовами та моральними традиціями. У 1785 р. І. Кант присвятив окрему працю дослідженню національних характерів, а через десять років Вільгельм фон Ґумбольдт опублікував працю, присвячену антропологічним відмінностям між народами.

Найпопулярнішою і найвідомішою працею на цю тему була книга Монтеск’є «Дух законів» («De I’esprit des lois», 1748), в якій ішлося про те, що закони різних народів відображають «дух», або ж характер, останніх. Відмінності між народами, вважав Монтеск’є, визначаються комплексом чинників: географічних, кліматичних, навіть біологічних. Величезне значення має також форма правління. Народи, які знали демократію чи велику монархію, характеризувалися високою самооцінкою і видатними якостями, тоді як суб’єкти деспотизму були ледарями та боягузами. Монтеск’є надавав також великого значення «загальному духові» народу (І’esprit général), який формується не лише кліматом, географічними умовами та формою правління, а й релігією, звичаями, історичним досвідом, законами та способом життя. Клімат і природа панували над дикими народами, звичаї управляли китайцями, закон тиранив японців тощо.

Наприкінці XVIII ст. видатний німецький просвітитель Й.-Г. Гердер (1744—1803) сформулював ідеї, які значно поглибили розуміння відмінностей між народами й фактично стали одним із джерел так званого «культурницького» націоналізму. У «Філософії історії людства» та інших своїх працях Гердер стверджував, що відмінності між народами визначаються не лише кліматом, географією чи формою правління. Культура народу виражена передусім у його мові — ось головний чинник, який визначає і відображає особливості національного характеру народу. Кожна культура й, відповідно, кожний народ має природне право на існування, вони є даром Божим і мають власну, безвідносно до інших культур, цінність — важливо плекати, розвивати мову й культуру кожного народу, що, природно, сприятиме його життєздатності 127.

Мова, зауважував Гердер, робить людину людиною, тобто розумною істотою. Мову людина набуває лише у спільноті. Фактично мова — синонім думки. Отже, оскільки мова є вираженням певного способу мислення, відповідно, й кожна мовна спільнота має власний спосіб мислення, власний характер, культуру і, передусім, завдяки мові існує як окрема спільнота.

Кожний народ, вважав Гердер, у свій спосіб служить усьому людству. Отже, чим багатшим, розвинутішим, культурнішим буде кожний окремий народ, тим розвинутішим буде людство в цілому. На відміну від більшості мислителів Просвітництва, Гердер убачав перспективу не в універсалізації людської цивілізації за рахунок поглинення «вищими» культурами «нижчих», а в розвиткові різних культур і народів, кожна з яких має самодостатню цінність. Культури й народи розвиваються шляхом взаємного збагачення, взаємних впливів і запозичень. Це також свідчить про те, що не існує «другорядних» культур, вважав Гердер. «Культурний націоналізм Гердера, — зазначає Р. Шпорлюк, — відкидав ідею самодостатності і культурної автаркії нації. Його концепція нації і національної культури сповідувала принцип історизму, була «еволюціоністською» і будувалася на тезі, згідно з якою близькі взаємини однієї нації з іншими були передумовою її власного розвитку» 128.

Ідеї Гердера справили величезний вплив на наступні покоління мислителів, громадських діячів, політиків, особливо на представників інтелектуальних кіл тих націй, які на початку ери націоналізму перебували на становищі «відсталих» (це стосується, передусім, німців, яким завжди адресують авторство «органічної теорії нації»). Фактично Гердер став засновником культурницької концепції нації й відповідного типу націоналізму, хоча його самого важко охарактеризувати як «націоналіста» в сучасному розумінні цього слова. Згадаємо лише, що виступаючи за культурну єдність німців, він не наполягав на їхній політичній єдності.

Не був націоналістичним теоретиком і Ж.-Ж Руссо (1712—1778), хоча деякі його ідеї значною мірою вплинули на формування саме націоналістичної доктрини (зауважимо, що Е. Карр вважав Руссо «засновником модерного націоналізму»). Виходячи із суто раціоналістичних мотивів, зокрема ідеї про самоцінність людської індивідуальності, Руссо наголошував на необхідності культивування індивідуальності націй. В основу побудови націй мав бути покладений принцип національного характеру. Якщо його немає, писав Руссо у 1765 p., ми повинні створити його 129. В «Роздумах про урядування Польщі» (1772) він радив правителеві цієї країни використовувати національні інституції для виховання лояльних громадян, фактично, для творення свого національного характеру. «Саме національні інституції, — наголошував учений, — формують геній, характер, смаки й мораль народу, роблять його тим, чим він є, а не якимось іншим народом, саме вони надихають його любов’ю до батьківщини, основаною на стійкій звичці» 130. Зрештою, основним носієм суверенітету, вважав Руссо, має бути народ.

«Руссо, — стверджує Р. Шпорлюк, — обґрунтував прямий зв’язок між культурою і політикою: він вважав культуру — мову, історію, звичаї та закони — політичною зброєю і силою, і вважав, що за певних обставин саме уряд повинен виконувати завдання творення національної культури. Отже, він вказував на взаємовпливи культури і політики, і фактично передбачив роль модерної держави у творенні нації» 131. На думку Е. Гобсбаума, ці ідеї були підхоплені Французькою революцією, стали одними з основних у формуванні французької нації (докладніше про це йтиметься далі).

Інший видатний мислитель XVIII ст., англієць Едмунд Берк вважається представником «традиціоналістського» (визначення К. Дж. Гейза), або консервативного, націоналізму. На відміну від Гердера, Берк вважав основною суттєвою характеристикою нації наявність законів та суспільних інститутів і, відповідно, вважав ці ознаки показником зрілості нації. Нації, які мали власні усталені закони й політичні інститути, були автентичними, історично зрілими спільнотами (згадаємо міркування нашого сучасника Г. Сетона-Вотсона про «старі, тяглі» й «нові» нації). Англійська революція 1688 p., боротьба поляків за відновлення державності, індійців проти британської експансії, корсиканців проти Франції — усе це були приклади боротьби історично зрілих націй проти поневолення і грубої сили. Важливим елементом був також революційний підтекст міркувань Берка. Слідом за Руссо Берк вважав, що нації мають право позбавлятися правителів, які не дбають про них 132. Фрідріх Шлеґель, на думку К. Гейза, — представник німецького варіанта «традиційного націоналізму» — акцентував увагу, передусім, на важливості національної культури (історії, звичаях, мистецтві, мові й літературі). Шлеґель вважав традиційні форми правління найкращими для нації (для німців — монархія). Зрозуміло, що нації в його ідеологемах були спільнотами легітимність яких Грунтувалась на історичному праві 133.

Аналізуючи інтелектуальний контекст формування передумов виникнення націоналізму, не можна оминути й такого видатного мислителя, як Імануїл Кант. Деякі ідеї вченого, особливо етичні, що не мали безпосереднього відношення до націоналізму як такого, вирішальним чином вплинули на формування його світоглядних основ. Ідеться, передусім, про кантівську тезу щодо автономності особистості, яка логічно приводила до висновку: особистість сама має вирішувати свою долю, керуючись моральним імперативом. Таким чином, старий світогляд, згідно з яким доля особистості вирішувалася лише божественним промислом, визнавався хибним. Відповідно, на місце релігійного фаталізму приходив раціоналістичний світогляд і з ним — філософія дії, звідки залишався лише один крок до політики, політичної дії. Одним із наслідків цього було виникнення ідеї про те, що не тільки особистість може бути автономною, нація (колективна особистість) також має права на автономність.

Англійський історик ідей І. Кедорі вважає, що етика Канта з її ідеєю автономії та самовизначення особистості була перекладена «мовою» політики в «органічній» теорії держави Й.-Г. Фіхте (1762—1814). В «органічній» державі кожна особистість має підтримувати одне ціле (державу), бо це єдиний шлях вижити як особистість. Тільки в державі людина, особистість здатна самореалізуватися. Основою ідентичності будь-якої особистості є мова (тут використано тезу Гердера), відповідно й ідентичність будь-якого народу визначається мовою. Коло замикається — самовизначення особистості й народу, ідентичність яких визначається лінгвістичним фактором, найкраще забезпечуються «органічною» державою, кордони якої в ідеалі мають охоплювати всю сукупність особистостей, що розмовляють однією мовою. У цьому варіанті національне самовизначення заступає місце попередніх форм лояльності. Національна держава стає метою номер один для нації. Остання, у свою чергу, може обирати засоби політичної боротьби за свої права. Таким чином, виникла (чи була винайдена) «органічна» версія націоналізму, яку І. Кедорі вважає найпоширенішим варіантом цього феномена, і яка, очевидно, стала першим ідеологічно оформленим його варіантом. У різних аспектах вона була розроблена рядом німецьких мислителів: Ф. Шлегелем, Е.-М. Арндтом, А. Мюллером, Ф. Шляйєрмахером та ін.

Узагальнюючи основні риси «органічної» версії націоналізму, Е. Сміт наголошує, що в її основу було покладено принцип, згідно з яким нації здатні самостійно, керуючись своєю національною волею, духом, визначати власну долю. Цей принцип базувався на трьох головних засадах:

1) світ природно поділений на унікальні органічні нації, або культурні (мовні) групи;

2) національна самореалізація можлива шляхом політичної боротьби;

3) воля особистості має підпорядковуватись інтересам органічної держави 134.

Німецька «органічна» версія націоналізму стала надзвичайно впливовою не лише в самій Німеччині XIX ст., а й серед націй Центральної і Східної Європи та Близького Сходу в епоху їхнього «пробудження». Проте вона була не єдиною. Іншим «первісним» варіантом націоналістичної ідеології були ідеї Руссо та інших просвітителів (не лише французьких), трансформовані у практиці Французької революції та боротьби за незалежність в Америці, про що йтиметься далі.

Як бачимо, наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в європейській філософській думці склався комплекс ідей, які в подальшому були «перекладені мовою політики» і згодом реалізувалися у практичних діях. Деякі з цих ідей не мали безпосереднього відношення до осмислення проблем нації і націоналізму. Проте вони стали тим інтелектуальним підґрунтям, на якому націоналізм формувався й еволюціонував далі як ідеологічна течія з різними відгалуженнями, конкретно-історичними втіленнями й перевтіленнями.

Ми не можемо стверджувати, що націоналізм як світогляд та ідеологія був «винайдений» (сформований) зусиллями одного чи кількох теоретиків. Скоріше він став наслідком взаємодії цілої низки ідей, які склалися в певний комплекс уявлень про людину і світ, уявлень, що відрізнялися від попереднього світосприйняття. Ідея Просвітництва про природні права людини з’єдналася з ідеєю про самовизначення особистості, до них долучилося уявлення про органічність, природність «колективних особистостей» (народів чи націй) та природні відмінності між ними. Романтизм сприяв «локалізації» інтересу до власної історії, міфології, звичаїв і традицій, культивуванню «національного характеру». Класицизм, з його підвищеним інтересом до чеснот Давньої Греції і Спарти, водночас відновив і підвищив моральний статус поняття «патріотизм».

Усе це сприяло пошукам ефективної форми самореалізації інтересів особистості й «колективних особистостей», що привело до ідеї «національної держави». Проте згадані ідеї, висновки, зрушення у світогляді залишалися б надбанням досить обмеженого кола інтелектуалів, якби суспільна практика, події в політичній сфері не сприяли б їх реалізації. З іншого боку, політична практика сприяла подальшому оформленню і розвиткові націоналістичного світогляду та ідеології. Основний набір принципів, «базова доктрина» націоналізму склалися наприкінці XVIII — на початку XIX ст. У подальшому, з поширенням націоналізму у світі, вони модифікувалися, запозичували елементи інших ідеологій та світоглядних систем і, у свою чергу, впливали на них.

 

Політичні чинники

 

Загалом дослідники вказують на дві глобальні події в суспільно-політичному житті людства, що сприяли політичному оформленню націоналізму: це — Французька революція і поділи Польщі в останній чверті XVIII ст., що спричинили виникнення «польського питання» (яке також проявилося в серії революцій і повстань). Деякі дослідники іноді долучають до них Американську революцію, яка передувала Французькій, та національно-визвольні рухи в Південній і Центральній Америках, що розгорталися після Французької революції. Погоджуючись з ними, зауважимо, що політичному дебютові націоналізму передував також тривалий процес еволюційних політичних змін, які уможливили виникнення самого націоналістичного принципу.

Наприклад, територіальна та економічна база для країн «класичного» західного націоналізму — Франції і Англії, створювалась протягом століть, починаючи з кінця Столітньої війни (1337—1453). У рамках цих і деяких інших держав (Швеція, Іспанія), під впливом воєнних та економічних змагань ще в донаціоналістичну епоху склалася певна територіальна єдність, державна бюрократія, відносно усталена система управління, зрештою, виникла потреба в уніфікації і централізації освіти, релігії, а подекуди навіть мови. Принцип відданості монархові в цих країнах дедалі більше ототожнювався з принципом відданості певній державі. Зрозуміло, ступінь централізованості й уніфікованості навіть у рамках абсолютистських монархій не варто переоцінювати, а тим більше ідентифікувати його з уніфікаційною політикою пізніших національних держав. Проте останні починали «не з нуля». Безперечно, центральною подією в політичній еволюції націоналізму була Французька революція. В ході революції був створений історичний зразок національної держави, який, певною мірою, став зразком для наслідування. Зрозуміло, що причини революції були найрізноманітнішими і навряд чи її діячі сприймали себе як «націоналістів», хоча всі вони вважали себе, чи називали себе патріотами. Національний чинник був лише одним із багатьох інших, що формували обличчя і зміст цієї події. Самі гасла революції — свобода, рівність і братерство — були універсалістськими. Проте певні аспекти її політичної практики та вплив у Європі і світі мали виразно націоналістичний контекст.

І цей контекст та спрямованість, як справедливо зазначає Б. Шейфер, не обов’язково і далеко не завжди були наслідком усвідомлених саме «націоналістичних» прагнень. Радше це була найадекватніша на той час реакція на ситуацію, збіг обставин. Мотивація дій учасників і лідерів революції могла бути різною. Проте за тих конкретних умов «статус і влада набувалися лише через націю, практичні реформи можна було здійснити лише через неї. Фактично всі інтереси можна було (хоча не завжди це здійснювалось на практиці) здійснити в нації» 135. Таке усвідомлення приводило вже до цілеспрямованої національно орієнтованої політики.

Рівність громадян, як членів «нації», ототожнення нації з усім народом, незалежно від класового чи станового походження, централізація й уніфікація державного апарату, судочинства, ліквідація внутрішніх кордонів і введення єдиної системи мит і податків, одержавлення й уніфікація та стандартизація освіти й мови, сфери соціального забезбечення, створення національної економіки, введення національної символіки і свят, створення національної армії та національної гвардії — всі ці ідеали і заходи, які намагалася реалізувати Французька революція (зрозуміло, що реальність завжди є далекою від ідеалу) були так чи інакше відтворені націоналістами інших країн.

Націоналісти з інших частин Європи, стверджує Р. Шпорлюк, свідомо обрали французьку модель як взірець для наслідування. У цьому відношенні інтелектуальний та політичний вплив Французької революції був досить суперечливим і парадоксальним. Французи не обмежилися роллю «моделі», вони активно поширювали свої «зразки» шляхом політичної та воєнної експансії. Це спровокувало справжній вибух національних почуттів у Європі. Поляки сприйняли французький націоналізм як зразок, у Німеччині наполеонівське вторгнення призвело до виникнення антифранцузького націоналізму під гаслами «визвольних воєн» і боротьби за національне визволення. В Росії війна з Наполеоном «спричинилася до процесу формування новітньої національної свідомості, що відрізнялася від традиційного російського монархічного патріотизму, в якому поняття «цар» і «вітчизна» були тотожними» 136.

Вплив Французької революції в Європі був подвійним, вважає Г. Кон. У країнах зі сталими традиціями свободи, розвиненою і збалансованою системою місцевого самоуправління та центральної влади вона сприяла зміцненню демократії (Сполучені Штати Америки, Британія, Швейцарія, Голландія та Швеція). В інших країнах Французька революція викликала войовничий націоналізм 137. У Німеччині, переважно серед інтелектуальної еліти, міської молоді й частини вищих класів були надзвичайно популярними ідеї боротьби проти іноземного панування. Згодом вони трансформувалися в ідеї національної єдності, національної держави, «богообраності німців». Щоправда, негативна реакція на французьке панування спричинилася до того, що німецький націоналізм був позбавлений демократичного контексту — ідея про участь усіх членів нації у вирішенні її проблем була відкинута.

В Іспанії реакція на французьке вторгнення була схожою, проте тут вона збіглася з широкою хвилею невдоволення реакційним і корумпованим монархічним режимом та соціально-економічним занепадом. У 1810 р. кортеси, виступаючи від імені нації, проголосили, що кожний іспанець має бути солдатом. У 1812 р. вони ухвалили нову конституцію, в якій ішлося про те, що національна держава зобов’язана захищати свободу і власність своїх громадян, і водночас відданість країні є громадянським обов’язком останніх. Отже, вплив Французької революції «від зворотнього» полягав, за висловом Р. Шпорлюка, в тому, що новітній націоналізм (або ж націоналізм нового часу) був результатом краху її універсальних, вселюдських ідей, які вона намагалася експортувати туди, де їх не чекали.

У першій третині XIX ст. національно-визвольні ідеї разом з ідеями Французької революції поширилися на латиноамериканський континент. З 1810 по 1820-ті роки тут відбулася серія успішних національних революцій, спрямованих проти іспанського панування, що здійснювалися під гаслами революційної Франції. Найвидатніші лідери цих революцій були безпосередньо пов’язані з ідеями і практикою Французької революції. Симон Болівар був послідовником ідей Руссо, Антоніо Наріньо переклав і видав «Декларацію прав людини й громадянина», Франсіско Міранда воював у лавах французьких революційних армій.

Можна навести ще чимало конкретних прикладів впливу Французької революції на поширення націоналістичних принципів у світі, проте й наведених фактів цілком достатньо, щоб проілюструвати значення цієї глобальної події для політичної еволюції націоналізму, перетворення його з інтелектуальної течії на ідеологію і політичний рух. «Польське питання», що виникло в останній чверті XVIII ст. після першого поділу Польщі (1775) і перетворилося на все європейську проблему після 1795 p., коли Польща внаслідок останнього поділу зникла як самостійна держава з карти континенту, визнається багатьма сучасними дослідниками одним із найголовніших чинників в політичній еволюції й поширенні націоналізму.

Поляки втратили державність саме в той момент, коли розпочався процес трансформації старої держави часів ancien regime в національну державу модерного типу. В країні було проведено реформу освіти (польська мова стала мовою викладання, замінивши латину), розширилась сфера використання польської мови у видавництві, розвивались польська преса, театр. У 1791 р. була ухвалена нова конституція країни, відбулася «конституційна революція». Зауважимо, що всі ці зміни відбувалися одночасно з подіями Французької революції.

Польський націоналізм із самого початку своєї еволюції мав політичний зміст, тому після ліквідації польської держави він не був зведений до рівня «культурницького руху», хоча в умовах відсутності національних політичних інститутів він удався й до культурницьких форм. Польська література та мистецтво відігравали величезну роль у збереженні й культивуванні національної свідомості поляків. Утім, основною хибою і слабкістю польського націоналізму була його станова обмеженість: політичною і культурною «нацією» були, передусім, вищі верстви та інтелігенція. Селянство, яке становило більшість населення Польщі, тривалий час залишалося поза «нацією» і націоналізмом. (Нагадаємо, що в XIX ст. така «ексклюзивність» була характерною рисою більшості націоналізмів в усьому світі: у Південній та Північній Америках, де «нації» складалися, відповідно, з креолів та білого населення і не включали чорних і тубільців; в Європі, до епохи загального виборчого права та масової політики — згадаємо хоча б висновки Ю. Вебера про французьке селянство кінця XIX ст.!; в азіатських країнах, де націоналістична політика залишалася привілеєм аристократії, або модернізованої державної бюрократії тощо.) Так чи інакше, польський націоналізм з його визвольним, революційним потенціалом став надзвичайно впливовим чинником ідеологічної і політичної еволюції та поширення націоналізму в Європі. Подібно до Французької революції, він став прикладом для інших національних рухів. «...Вимоги поляків знайшли гарячу підтримку серед молодої інтелігенції центрально- та східноєвропейських націй, які переживали період «пробудження», і які не мали такої тривалої і славної історії, але вже могли спиратися на автентичну народну культуру. [...] Отже, боротьба поляків за їхні національні права стала для багатьох прикладом, моделлю, яка використовувалась іншими народами, зрозуміло, з використанням власних політичних і культурних аргументів», вона стала «класичним прикладом боротьби нації за державу» 139.Визнаючи цю революційну роль польського націоналізму в XIX ст., не будемо його ідеалізувати. Подібно до багатьох інших національних рухів та ідеологій, він пережив досить характерну трансформацію після здобуття поляками незалежності. Як зауважив Пітер Келверт, «...одне з перших завдань більшості урядів, що досягли незалежності — це відібрати її в когось іншого» 140. Проблема «національних меншин», що виникла у відновленій Польщі та багатьох інших країнах Європи, національні рухи яких надихалися боротьбою поляків за незалежність — найкраще підтвердження цієї тези.

 

Соціальні аспекти

 

Ми вже торкалися питання про соціальні чи, радше, соціально-культурні аспекти генези націоналізму, коли говорили про появу «освічених індивідів», здатних зрозуміти й інтерпретувати зміни, що відбувалися в усіх сферах життя в епоху переходу від традиційно-аграрного до індустріального суспільства, від do-національного світу до світу націй. Проте «освічених індивідів», очевидно, замало для функціонування націоналізму як ідеології. Потрібна «аудиторія», яка схвально і з ентузіазмом сприймала б ідею організації суспільства на національних засадах. Характерно, що ця «аудиторія» значною мірою, особливо на початкових етапах генези націоналізму, продукує своїх «освічених індивідів», здатних формулювати необхідні їй ідеї.

Ми повертаємося до тези Е. Ґелнера про потребу суспільства у «соціально адаптованій особистості», але дещо в іншому контексті: з погляду потреби цієї особистості у новому суспільстві, яке вже буде адаптованим для неї. Поступове збільшення кількості освічених особистостей, викликане як потребами «протонаціональних» держав, так і потребами суто економічними; одночасне збільшення верств, які в західній соціології називають «середнім класом», марксисти — «буржуазією» («дрібною» і «середньою»), а у Франції називали «третім станом» — сприяло формуванню соціального середовища, якнайкраще підготовленого до сприйняття національної ідеї, тобто націоналізму. «Освічені особистості» — інтелігенція — постачали «інтелектуальний товар», національну ідею, який охоче споживала передусім середня верства. «Саме інтелектуали — поети, музиканти, художники, скульптори, письменники, історики й археологи, драматурги, філологи й антропологи та фольклористи, ті, хто пропонував і розробляв концепції та мову нації і націоналізму ... саме вони «озвучили» ширші прагнення, оформивши їх у відповідних образах, міфах і символах» 141.

Якими ж були ці «ширші прагнення»? Функціоналістський підхід, як ми пам’ятаємо, наголошує на важливості структурно-інституціонально-світоглядної кризи, що виникає у процесі переходу від аграрного до індустріального суспільства (з цим наголосом так чи інакше погоджується більшість представників інших аналітичних напрямів). «Ерозія» чи «дезінтеграція» старих суспільних структур, уявлень охоплює всі сфери життя, навіть такі найусталеніші, як сім’я та релігія. Криза ідентичності зумовлює пошуки нових форм ідентичності, а структурна криза знаходить вияв у створенні, упорядкуванні і стабілізації нових суспільних, політичних, ідеологічних та інших структур. У цій ситуації найбільший кредит довіри мають звичніші й комфортніші ідеологічно-культурні структури, «некорумповані» розпадом старого ладу, якими в одному випадку є етнічна спільнота, мова й відповідна культура, а в іншому — нові політичні інститути, які також є «конґруентними» згаданим структурам. Націоналізм дає рецепт подолання кризи ідентичності (згадаємо міркування Л. Ґрінфелд, Т. Нейрна) і структурної кризи (Е. Ґелнер та інші «функціоналісти», І. Кедорі). «Ширші прагнення» знаходять своє відображення в досить невибагливій, загальнозрозумілій і вельми гнучкій ідеології. «Належність до нації перетворюється на внутрішню потребу [особистості]: найкращий спосіб визначення особистої і надособистої ідентичності в післяреволюційному світі — це самоідентифікація з національною історичною і культурною спадщиною, з мовою нації, її літературою та історією, її сучасним буттям і майбутнім» 142. Націоналізм стає чимось на зразок «громадянської релігії». Зрозуміло, він не єдина форма ідеологічної реакції на згадані процеси: виникають і розвиваються такі могутні інтелектуальні течії, як лібералізм, консерватизм, комунізм, які у свій спосіб віддзеркалюють пошуки певного суспільного ідеалу.

Повернемося до питання про «аудиторію», підготовлену схвально сприйняти дебют націоналізму як на світовій арені, так і на «провінційних сценах» окремих націй. «Класичний», а точніше, початковий варіант еволюції націоналізму передбачає збіг інтересів буржуазії («середнього класу») з націоналістичною риторикою. У країнах «класичного націоналізму» він дає зброю щойно згаданим верствам, заінтересованим у зміні старого режиму. Проте подальше його поширення та взаємодія з іншими ідеологічними системами призводять до колосального розширення його соціальних адресатів. У країнах з міцними «старими» елітами (політичними, бюрократичними, династичними тощо) націоналізм пристосовується до їхніх потреб, як це було свого часу з теократією в Японії, аристократією і шляхтою у поляків та угорців. В інших регіонах, де таких еліт бракувало, «націоналістичними месіями» стають представники інтелігенції чи інтелектуальних еліт, «вільних професій» чи бюрократії, як це було в деяких країнах Східної Європи та «третього світу». І в усіх випадках завдання перетворення національного принципу в громадянський ідеал призводить до втягнення у сферу його впливу мас населення, що їх марксистська соціологія колись означила як «виробників матеріальних благ».

Отже, розглядаючи соціальні та соціально-психологічні чинники еволюції націоналізму, можемо зробити такий висновок: початковий етап його генези завжди пов’язаний з елітарними групами, в будь-якому суспільстві, в будь-якій «часовій зоні». Наступний етап пов’язаний з поширенням ідеології серед тих верств, які шукають нових засобів «соціальної адаптації», нарешті, націоналізм стає масовим сентиментом і явищем завдяки зусиллям держави або певних суспільних груп, заінтересованих у ньому. Зрозуміло, цей сценарій не обов’язково реалізується в зазначеній послідовності. Еволюція націоналізму може загальмуватися, або взагалі припинитися на елітарній стадії, націоналістичний сентимент може залишатися надбанням вузької верстви інтелектуалів: тут усе вже залежить від взаємодії випадковості й закономірності, надзвичайно складного комплексу суспільних чинників.

Соціальна і соціально-психологічна база виникнення націоналізму формується внаслідок глобальних суспільно-політичних, моральних, економічних та інших зрушень при переході від аграрно-індустріального суспільства до модерного. Масштабна «перебудова» суспільства висуває на передній план ті верстви, які здатні реалізувати програму цієї перебудови в ідеології і політиці. Оскільки ця трансформація відбувається нерівномірно в регіонах з різними історичними традиціями, соціальним укладом і рівнем економічного й політичного розвитку, носіями та адресатами націоналістичної доктрини стають найрізноманітніші соціальні верстви.

 

«Політекономія націоналізму»

 

Аналізуючи генезу націоналізму, неможливо обминути питання про роль глобальних економічних чинників у його еволюції. Очевидно, що безпосередньо й опосередковано на формування націоналізму вплинула, передусім, Промислова революція — масштабний переворот у розвиткові технології, засобів виробництва і комунікацій, виробничих відносинах тощо. Починаючи з Карлтона Дж. Гейза, багато авторів підкреслювали той факт, що націоналізм почав формуватися до Промислової революції. Вона почалася вже тоді, коли націоналізм був досить впливовою й поширеною інтелектуальною течією. Проте саме Промислова революція створила необхідні «технічні» передумови для поширення націоналізму, перетворення його на масовий сентимент.

Наведемо лише один приклад. Як пов’язати винахід і запровадження парового преса в Англії (1814) з перетворенням поважного провінційного німецького бюргера на завзятого патріота? Паровий прес зробив друк набагато швидшим і дешевшим. Це, у свою чергу, сприяло зниженню цін на газети, перетворенню їх на предмет «масового споживання» і, відповідно, —створенню передумов для масової індоктринації будь-якими ідеями, не в останню чергу — націоналістичними. З початку XIX ст. журналісти почали створювати агенції, які збирали новини і продавали їх газетам. Згодом вони перетворилися на національні агенції: «Гавас» у Франції (1835), «Ройтерс» в Англії (1851), «Вольф» у Німеччині (1849), «Асошіейтед Пресс» у США (1882). До певної міри «стандартизуючи» новини в рамках кожної нації, вони сприяли формуванню національної свідомості, оскільки народи кожної нації отримували інформацію про загальнонаціональні події 143. Що ж до націоналістичних (національних) рухів, то газети, преса загалом стали найважливішими засобами поширення національної ідеї.

Можна й далі згадувати технічні вдосконалення й відкриття Промислової революції, що створювали «технічну інфраструктуру» для поширення націоналізму та інших доктрин, формування націй. Проте усе це ми вже розглянули раніше. Звернемося до політико-економічних аспектів Промислової революції, що спричинилися до приходу «ери націоналізму».

Формування націй вимагало внутрішньої єдності цих нових політичних спільнот, єдності, яка досягалася наявністю єдиного уряду, політичних інститутів, системи освіти тощо. Водночас виникала проблема економічної єдності, без якої політична єдність ставала доволі хиткою. Отже, поставало питання про формування єдиної системи економічних зв’язків, у якій не було місця системі «локальних економік» старого ладу. В 1787 р. в американській Конституції був зафіксований пункт, згідно з яким заборонялися внутрішні мита. Всі внутрішні митні бар’єри були скасовані й на початку Французької революції. У першій чверті XIX ст. те ж саме відбулося в Англії. У 1834 р. був утворений німецький митний союз — Zollverein. З’явилося поняття «національна економіка».

Промислова революція відбувалася в різних країнах не одночасно, що породило феномен, який дослідники згодом стали називати «нерівномірним розвитком». Саме він став причиною поділу країн за новим принципом — економічним — на «передові» й «відсталі». У міжнародних стосунках і у внутрішньому житті країн та націй виникла якісно нова ситуація, коли економіка почала перетворюватися на питання політичне. Ця ситуація збіглася з поширенням і утвердженням національного принципу в Європі й у всьому світі.

Як вона була відображена в націоналістичній доктрині, і як націоналістична доктрина, безпосередньо чи опосередковано, вплинула на її подальший розвиток? Кінець XVIII — XIX ст. — епоха боротьби двох взаємовиключаючих принципів у світовій економіці — фритредерства і протекціонізму. За умов нерівномірного розвитку принцип вільної торгівлі став фактично засобом економічного панування розвинутіших націй, передусім Англії, яка була батьківщиною Промислової революції. Економічне домінування Англії у світі не могло залишитися непоміченим в епоху піднесення націоналізму і формування нових «уявлених спільнот», які водночас перетворювалися на економічні спільноти — націй, котрі, у свою чергу, починали відчувати впливи Промислової революції.

Уже в першій третині XIX ст. доктрині вільної торгівлі (найвідомішим представником якої був Адам Сміт) з’явилася альтернатива — ідея протекціонізму. Очевидно, не випадково вона виникла у Сполучених Штатах Америки, які саме в цей час боролися проти Англії за свою незалежність. Саме тут сформувалася інтелектуальна течія, що протиставляла протекціонізм фрітредерству: йдеться про «національну школу» політекономії (Александер Гамільтон, Генрі Клей, Даніел Реймонд, Метью Кері та ін.). Протекціоністи вважали, що національна економіка повинна мати всі необхідні засоби для забезпечення власної держави усім необхідним для її нормального розвитку, і виступали проти будь-якої форми залежності від експорту з Європи, передусім Англії. За умов промислового перевороту, безперечно, першочерговим ставало питання про розвиток національної промисловості. Промислова монополія і лідерство Англії загрожували розвиткові національної промисловості (остання була гарантом прогресу і розвитку). Отже, поставало питання про захист власної промисловості й економіки взагалі. В Європі ідеї захисту національної економіки в систематизованому вигляді виклав німецький мислитель і громадський діяч Фрідріх Ліст (1789 — 1846).

Ідея захисту національної економіки за допомогою протекціонізму в різних варіантах була адаптована в політиці держав Європи й Америки. У США в період громадянської війни було запроваджено високі митні тарифи на імпортовану продукцію з метою розвитку і захисту «молодої промисловості». У 1878 р. подібну систему заходів запровадила Італія, 1879 р. — Німеччина, 1881 р. — Франція, після Першої світової війни — Англія 144. Цілком очевидно, що ця політика була виявом ототожнення інтересів певних, економічно впливових, суспільних груп з інтересами нації. Зрозуміло, що протекціонізм стосувався, передусім, зовнішньоекономічних зносин. У межах національних економік мав панувати принцип вільної торгівлі.

Нарешті, під впливом економічних чинників, передусім появи «національних економік» та змагання між ними, націоналізм на ідеологічному рівні перетворився також і на політико-економічну доктрину модернізації, основи якої були закладені у працях Ф. Ліста. Захищаючи право своєї країни (Німеччини) займати гідне місце серед провідних держав світу, Ліст сформулював систему аргументів, в якій економіка і політичні принципи націоналізму були одним цілим. Націоналізм у цій системі ставав ідейним підґрунтям політики модернізації, конкретніше — індустріального розвитку. За аналогією з марксизмом, вважає Р. Шпорлюк, можна стверджувати, що, «вмонтувавши ідею економічного піднесення як глобального процесу в націоналістичну думку, Ліст перетворив націоналізм з утопії в "науку"» 145. Якою ж була ця система аргументів?

Ліст був націоналістом, вихованим у дусі Руссо, Гердера та ідеалів Французької революції. При цьому головним елементом, який поєднував особистість із людством, він вважав націю. Нація, у світогляді Ліста, — це даність, розвиток людства в цілому можна осягнути і зрозуміти лише через розвиток націй. Будучи палким прихильником об’єднання Німеччини, перетворення її на могутню європейську державу, а також відродження єдиної німецької нації, Ліст вважав головними передумовами досягнення цієї мети прискорене формування національної індустрії (в ширшому плані — модернізація), економічне й політичне об’єднання Німеччини, захист національної промисловості (на початку її розвитку) від конкуренції розвинутіших економік інших націй, активне втручання держави у справи національної економіки, державну підтримку сфер, які він вважав продуктивними (освіта, наука, охорона здоров’я тощо). Схема Ліста, вважає дослідник його творчості Ганс Геріх 146, — це програма перетворення національно-культурної спільноти (якою були на той час німці) на політичну націю. Націоналізм в його політико-економічних аспектах перетворився на доктрину модернізації, яка була застосована для успішного переходу в модерне суспільство. Уже в XIX ст. можна знайти приклади вдалого застосування націоналістичної доктрини модернізації: йдеться, передусім, про Німеччину та про реформи Мейдзі в Японії.

Подальший розвиток подій, зазначає Роман Шпорлюк, засвідчив: світ розвивався саме «за Лістом». Сформульована ним програма модернізації німецької нації стала своєрідною «матрицею», за якою розвивалися практично всі нації, що прагнули подолати відсталість в умовах нерівномірного розвитку. Ця програма виникла як специфічно націоналістична реакція на Промислову революцію (Р. Шпорлюк), проте згодом вона стала універсальною, до того ж настільки очевидною і загальновизнаною, що її вже не ідентифікували з іменем певного автора, як це було, скажімо, з марксизмом. Націоналізм, як доктрина модернізації, увійшов до арсеналу багатьох рухів і урядів країн Європи, Латинської Америки, Південно-Східної Азії вже у XX ст.

 

«Епоха націоналізму»

 

На початку цього нарису ми згадували про дискусію з приводу часу виникнення націоналізму. Ми можемо погодитися з тими авторами, які вказують на інтелектуальні, культурні чи навіть політичні передвісники націоналізму в різних країнах в часи, що передували його виходові на арену масової політики, й, відповідно, датують його народження XVI — XVII ст. Проте коли йдеться про «епоху націоналізму», про період, коли він змінив обличчя світу й людського суспільства, стає очевидним, що цей період розпочався Французькою революцією. Саме з кінця XVIII — протягом XIX ст. націоналізм став всесвітньо-історичним явищем.

Як відбувалась «універсалізація» націоналізму, перетворення його на глобальне явище? З 1815 р. (спроби всеєвропейської реставрації «старого порядку») і до середини XIX ст., стверджує Г. Кон, націоналізм поступово запанував в умах освічених класів Німеччини, Італії та інших центральноєвропейських народів 147. Революції 1848 p. («весна народів»), які стали також політичним дебютом націоналізму, були, за висловом Люїса Нем’єра, «революціями інтелектуалів». Можливо, ця обставина була однією з причин тимчасової поразки націоналізму в 1848 р. — він не спромігся дістати масову підтримку (Греція та Бельгія, що здобули незалежність, відповідно, у 1829 — 1832 pp. і 1831 р. були, скоріше, винятками).

Проте поза Європою націоналізм пережив свій перший тріумф. У Латинській і Центральній Америці боротьба за незалежність завершилася утворенням цілої низки суверенних чи, принаймні, окремих держав: Парагвай (1811), Ґватемала (1813), Арґентина (1816), Чилі (1819), Колумбія (1819), Мексика (1820), Перу (1821), Бразилія (1822), Болівія (1825), Уругвай (1828), Венесуела (1830), Коста-Ріка, Сальвадор, Гондурас, Нікарагуа (всі — 1838), Гаїті (1840), Домініканська Республіка (1844), Панама (1903). Безперечно, що суверенітет багатьох із цих країн був номінальним, формування націй у них тільки розпочиналося, націоналізм тут був ідеологією креольських еліт, а не масовим рухом, але головним у даному випадку є факт утворення нових політичних одиниць, побудованих на принципі, який у майбутньому стали називати «національним самовизначенням».

У другій половині XIX ст. — на початку XX ст. розпочався поступовий реванш націоналізму за поразки 1848 р. Очевидно, найважливішими віхами цього періоду стало об’єднання Німеччини (1867, 1879) та Італії (1861, 1870). Формування нації в цих країнах також було справою майбутнього. Вислів «ми створили Італію — маємо створити італійців» — був не просто ефектним гаслом, він віддзеркалював складну соціальну ситуацію всередині новоутворених держав (принагідно зауважимо, що з проблемою «творення нації» як політичної спільноти зіткнулися майже всі країни, які досягли незалежності).

У 1867 р. Угорщина здобула незалежність у внутрішніх справах, формально залишаючись у складі імперії Габсбургів. Поляки того ж року отримали «плацдарм» для державного відродження у Галичині. В Європі набирали силу «національні відродження» чехів, словенців, українців, румунів, сербів, болгарів, чорногорців, фіннів, норвежців та ін. До Першої світової війни незалежність здобули Румунія (1878), Болгарія (1908), Чорногорія (1878), Сербія (1878), Албанія (1912), Норвегія (1905), Люксембург (1867, 1890) та Ісландія (1908, 1944).

Національний принцип дістав визнання у внутрішній і зовнішній політиці провідних держав світу. Уряди відстоювали «національні інтереси», піклувалися про національну економіку, освіту, безпеку. Навіть у царській Росії, яка була європейським форпостом у боротьбі проти націоналістичної революції, в державній ідеології з 1830-х років запроваджувався принцип «Самодержавство, православ’я, народність» — принцип ототожнення нації з державою.

Націоналізм вплинув також на інші глобальні світоглядні системи. Консерватори, які у 1815 р. прагнули відновити династичний устрій зразка «до 1789», стали відвертими прихильниками ідеї національної держави. Соціалістичний рух, який прагнув всесвітньої організації робітників, «націоналізувався» і перейшов до вирішення соціально-класових проблем у межах національних держав. Ліберали почали вимагати державного захисту для приватної власності, індивідуальних свобод та демократії. Християнство й досі переживає процес формування «національних» церков.

Дедалі відчутнішими ставали соціально-економічні та політичні чинники, що сприяли подальшій трансформації націоналізму у фактор глобального розвитку. «Індустріалізація та урбанізація послаблювали силу і престиж старої влади, роз’їдали старі зв’язки і лояльності. Винаходи та удосконалення засобів комунікації створювали умови для того, щоб дедалі більша кількість людей усвідомлювала спільність своїх інтересів, а уряди налагоджували контроль над більшими територіями. Віра в можливість і необхідність прогресу ставала загальною... а нація та держава розглядалися як знаряддя прогресу» 148. В умовах переходу від старого аграрного суспільства до нового «індустріального всесвіту», наголошує П. Альтер, ідеологія націоналізму стала знаряддям «інтеграції та мобілізації мас» 149.

Поширення загального виборчого права, створення масових партій, організацій, рухів, зростання письменності й освітнього рівня мас, виникнення масової політики, перетворення соціально-економічних проблем у питання національної, державної політики — усе це створювало сприятливі умови та інфраструктуру для подальшої еволюції націоналізму, його «масовізації». З іншого боку, саме «соціалізація» націоналізму, разом із загостренням суперечностей між державами-«націями», призвела до виникнення його крайніх форм — інтегрального націоналізму, а згодом і появи фашизму та нацизму.

Перша світова війна стала своєрідним підсумком попереднього етапу генези націоналізму. З карти Європи зникли династичні імперії (Австро-Угорська, Російська та Оттоманська) і з’явилися нові держави — Чехословаччина, Угорщина, Польща, Фінляндія, Югославія (Королівство сербів, хорватів і словенів), Ірландія, Естонія, Латвія і Литва. В Африці незалежність здобув Єгипет. Передвісником майбутнього розпаду колоніального устрою стала система «підмандатних територій». Російська імперія трансформувалася в Радянський Союз. Принцип національного самовизначення було визнано на міжнародному рівні (знамениті «14 пунктів» американського президента В. Вілсона). Водночас націоналізм еволюціонував у радикальні, тоталітарні форми, що стало однією з головних ознак його розвитку в міжвоєнний період.

Напередодні і після Другої світової війни націоналізм поширився у країнах «третього світу» і став однією з основних причин розпаду світової колоніальної системи. У 1932 р. здобули незалежність Ірак та Саудівська Аравія, а згодом Ліван (1943), Сирія (1944). У післявоєнний період утворилися або стали незалежними такі країни 150:

 

1946 — Іорданія, Філіппіни, Монголія

1947 — Індія, Пакистан

1948 — Бірма, Цейлон (Шрі Ланка), Ізраїль, Північна Корея, Південна Корея, В’єтнам, Індонезія

1951 — Лівія

1954 — Камбоджа (Кампучія), Лаос

1956 — Судан, Марокко, Туніс

1957 — Ґана, Малайя (з 1963 р. — Малайзія)

1958 — Гвінея

1960 — Камерун, Сенегал, Малі, Того, Конго (Заїр), Мадаґаскар, Сомалі, Дагомея (Бенін), Ніґер, Буркіна Фасо, Берег Слонової Кості, Чад, Центрально-Африканська Республіка, Конго (Браззавіль), Кіпр, Габон, Нігерія, Мавританія

1961 — Сьєрра-Леоне, Кувейт, Танґаніка (з 1964 р. — Танзанія)

1962 — Західне Самоа, Бурунді, Руанда, Алжир, Ямайка, Тринідад і Тобаго, Уганда

1963 —Кенія

1964 — Малаві, Мальта, Замбія

1965 — Гамбія, Мальдіви, Сінгапур

1966 — Гвіана, Ботсвана, Лесото, Барбадос

1968 — Науру, Маврикій, Свазіленд, Екваторіальна Гвінея, Південний Ємен

1970 — Фіджі, Оман, Тонґа

1971 — Бахрейн, Банґладеш, Катар, Об’єднані Арабські Емірати, Бутан

1973 — Багами

1974 — Гренада, Гвінея-Бісау, Мозамбік

1975 — Ангола, Сан-Томе і Прйнсіпі, Суринам, Koмори, Папуа-Нова Гвінея

1976 — Сейшели

1977 — Джібуті

1978 — Домініканська Республіка, Соломонові Острови, Тувалу

1979 — о-ви Сент-Люсія, о-в Сент-Вінсент, Кірибаті

1980 — Зімбабве, Вануату

1981 — Беліз, Антигуа і Барбадос

1983 — о-ви Сент-Кристофер і Невіс

1984 — Бруней

1986 — Північні Маріанські о-ви

1990 — Намібія, Мікронезія, Маршаллові о-ви

1993 — Еритрея

 

Нарешті після краху «світової системи соціалізму» і розпалу СРСР, Югославії та Чехословаччини у 1990 — 1993 pp. здобули статус незалежних держав колишні республіки цих країн.

Констатуючи той факт, що націоналізм переміг у країнах «третього світу» не варто забувати про специфіку запровадження його принципів у цій «часовій» зоні. Здобуття незалежності, звільнення від колоніального гніту і створення суверенної держави було лише початком: на перший план виступало питання «творення нації». Антиколоніальний націоналізм спочатку мав передусім негативістський, деструктивний зміст: звільнення означало руйнування колоніальних структур. Здобуття державної незалежності вимагало зміни орієнтирів: ішлося про позитивні, конструктивні завдання і функції націоналізму. І саме тут виникало і виникає найбільше проблем: національні лідери країн «третього світу» сповідують, здебільшого, націоналізм політичний, громадянський, запозичений як ідеальна модель з європейського досвіду. Але ця модель запроваджується на територіях, характерною особливістю яких є надзвичайне етнічне, культурне, мовне, релігійне та племінне розмаїття, що, у свою чергу, провокує етнічний націоналізм та сепаратистські рухи. Згадаємо лише проблеми Індії з сікхами, сепаратизмом штатів Ассам та Нагаленд, етнічно-релігійні конфлікти на Цейлоні між сінгалезами і тамілами. Подібні конфлікти мали місце в Судані, Нігерії, Заїрі та інших країнах колишнього колоніального світу. Унаслідок цього запозичена на Заході модель націоналізму в країнах «третього світу» здебільшого позбавляється ліберального змісту. Наприклад, у Камеруні, де співіснують 200 племен, 124 мови й діалекти та чотири релігії, «національну єдність» удається забезпечити лише завдяки однопартійному режимові.

Отже, націоналізм приніс країнам «третього світу» не лише визволення від колоніального гніту, а й неймовірну кількість проблем, які не вдається вирішувати за допомогою принципів «класичного націоналізму». Це провокує нові його метаморфози, радикалізацію і створює передумови для масштабних конфліктів. Націоналізм переміг як ідеологія визволення від іноземного панування, проте його успіхи як ідеології політичної і соціальної інтеграції в межах «національної держави» поки що залишаються проблематичними.

У післявоєнній Європі, незважаючи на інтеграційні процеси, націоналізм не зникає з політичної арени. Регіоналізм у Франції, Англії та Іспанії, поширення радикально-націоналістичних настроїв у зв’язку з напливом дешевої робочої сили та емігрантів зі Східної Європи, Азії та Північної Африки, вибух крайнього націоналізму в Югославії та на Кавказі, проблеми національних меншин у країнах Балтії — все це свідчить про те, що прогнози щодо кінця епохи націоналізму є передчасними.

Отже, «епоха націоналізму» триває. Проте не можна не помітити очевидних зрушень протилежного характеру, процесів, які дістали назву «глобалізації»: формування й панування транснаціональних корпорацій та економічних структур, координація економічної політики в рамках Європейського співтовариства, космополітизація масової культури, формування наднаціональних військово-політичних структур, спроби узгодження екологічної політики тощо. Проте навряд чи глобалізація є свідченням того, що людське співтовариство, принаймні та його частина, яка вийшла за межі ґелнерівських «часових зон», переходить в іншу епоху, яка має заступити «епоху націоналізму». Очевидно, було б передчасно називати її «постнаціоналістичною» чи «антинаціоналістичною». Можна припустити, що з часом людство знайде нові рецепти організації суспільства, в яких національний принцип трансформується у нову якість. Проте це справа далекого майбутнього.

 

* * *

 

Підсумовуючи все викладене, зауважимо, що теоретичне осмислення генези націоналізму в рамках різних інтелектуальних шкіл спрямоване передусім на з’ясування причин виникнення цього феномена, при цьому ми не маємо жодної теорії, яка б могла претендувати на універсальність. Націоналізм розглядається як наслідок соціально-культурних і політичних змін, породжених переходом від традиційно-аграрного до модерно-промислового суспільства (Е. Ґелнер); як штучний продукт ідеологічного перевороту (І. Кедорі); продукт тривалої еволюції етнічних, культурних ідентичностей (Е. Сміт, Дж. Армстронг); як наслідок нерівномірного розвитку (Т. Нейрн); як вияв біологічних чи соціально-психологічних потреб людської натури (А. Ґастоні, «берклійська група»); як наслідок кризи ідентичності еліт (Л. Ґрінфелд); як ідеологічний винахід, метою якого є легітимізація претензій певних держав в умовах зростання капіталістичної конкуренції (Е. Гобсбаум); як засіб підсилення централізації та уніфікації у процесі становлення держав (М. Манн, Ч. Тіллі) тощо. Кожний підхід чи теорія дають нам можливість зрозуміти один чи декілька аспектів феноменології націоналізму, проте жоден із них не може вважатися головним, вирішальним у виникненні й еволюції цього явища.

Виникненню націоналізму передувала ціла серія соціальних, політичних, культурних, соціально-психологічних, економічних, зрештою, світоглядних зрушень у житті людства, що створили сприятливі умови для виникнення такої форми ідентичності, як національна, та появі ідеологічного феномена, що відповідав цій формі ідентичності. Зрозуміло, ми не можемо розглядати до-національну епоху в історії людства як неухильне просування до «ери націоналізму». Мабуть, варто погодитися з тими авторами, які акцентують увагу на елементі випадковості у виникненні націоналізму, або характеризують його як «винахід», розумову конструкцію. З іншого боку, факт виникнення націоналізму та його колосальний вплив на історію людства свідчать про те, що він, як світоглядна система чи принцип, відповідав і поки що значною мірою відповідає певним глибинним потребам розвитку суспільства й людської особистості, принаймні, в модерну епоху. Нарешті, можна розглядати націоналізм як одну з форм самоусвідомлення й самоорганізації, винайдену людством у ході його історичної еволюції, або ж ях символ, знак, ієрогліф, за допомогою якого інтелектуали дають визначення певному суспільному явищу — була б інша назва — виник би інший «ізм».

Варто також пам’ятати про те, що націоналізм був не єдиною формою реакції на глобальну суспільну трансформацію, найвиразнішими проявами якої стали Французька революція та промисловий переворот. Виникли інші нові світоглядні системи (комунізм, лібералізм, консерватизм), відчутні зміни відбулися у традиційних світоглядах (релігія). Отже, його генезу слід сприймати не як осібну еволюцію специфічного світогляду, а як вияв загального світоглядного зламу.

 

 

Загальна схема, за якою націоналізм еволюціонував як світове явище, збігається з тим аналітичним поділом, який ми запропонували раніше: націоналізм з’являється як почуття, сентимент, форма рефлексії освіченої еліти (інтелектуальної чи політичної), згодом перетворюється зусиллями цієї еліти на політичну доктрину, ідеологію, світогляд, на основі яких виникає націоналістичний (національний) рух, який в ідеалі приводить до формування національної держави, або ж трансформації попередньої державної форми в національну. Подальші трансформації націоналізму визначаються конкретно-історичною ситуацією — він функціонує на всіх згаданих рівнях одночасно, або ж обмежується одним чи кількома з них. «Експорт націоналізму», як уже виробленої доктрини, уможливлює інші варіанти його еволюції, де згадані етапи й рівні функціонування можуть мінятися місцями. Нарешті, націоналізм не існує в «чистому», рафінованому вигляді. Він активно взаємодіє з іншими ідеологіями, впливає на них і сам зазнає їхнього впливу, набуваючи найрізноманітніших форм.

 

Нарис 2

ФЕНОМЕНОЛОГИЯ

 

 

«Нація» в раціоналістичній соціології (М. Вебер)

«Комунікативна» теорія (К. Дойч)

Етатистська модель нації





Дата добавления: 2016-03-27; просмотров: 253 | Нарушение авторских прав


Рекомендуемый контект:


Похожая информация:

  1. II. Основні положення про формування єдиної бази даних мережі розпорядників та одержувачів коштів державного бюджету
  2. II. Основні положення про формування єдиної бази даних мережі розпорядників та одержувачів коштів державного бюджету
  3. Ograve;ЕХНОЛОГІЯ ФОРМУВАННЯ ОСВІТНІХ ЦІЛЕЙ
  4. Quot;Технології формування у дітей
  5. VI. Інформування про результати кримінального провадження щодо виданої особи
  6. VП.2.1. Орієнтовна карта для формування професіональних навыків
  7. АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ФОРМУВАННЯ ОБЛІКОВОЇ ПОЛІТИКИ ПІДПРИЄМСТВА
  8. Аналогічно обчислюють значення по інших позиціях. Кошторисна вартість проектної пропозиції ”Формування предметно-просторового середовища засобами флюоарту ” складає:
  9. Аналогічно обчислюють значення по інших позиціях. Кошторисна вартість проектної пропозиції ”Формування предметно-просторового середовища засобами флюоарту ” складає:
  10. Будова та принцип дії обладнання для формування шоколадних мас
  11. Вартість та ціна робочої сили: соціально-економічна сутність та параметри формування. Види реального існування ціни робочої сили
  12. Види доходів населення та джерела їх формування


Поиск на сайте:


© 2015-2019 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.031 с.