Перший в Україні систематичний виклад теорій нації та націоналізму

Георгій КАСЬЯНОВ

ТЕОРІЇ НАЦІЇ ТА НАЦІОНАЛІЗМУ

 

 

ЗМІСТ

 

Василь Лісовий. Перший в Україні систематичний виклад теорій нації та націоналізму

 

Від автора

Вступ

 

Частина 1. ТЕОРІЇ НАЦІЇ

Нарис 1. Етимологія

Нарис 2. Феноменологія

Нарис 3. Генеза націй

Бібліографічні посилання

 

Частина 2. ТЕОРІЇ НАЦІОНАЛІЗМУ

Нарис 4. Етимологія

Нарис 5. Феноменологія

Нарис 6. Типології націоналізмів

Нарис 7. Генеза націоналізму

Бібліографічні посилання

 

Частина 3. «УКРАЇНСЬКИЙ ПРОЕКТ»

Нарис 8. Українська нація

Нарис 9. Український націоналізм

Бібліографічні посилання

 

Замість післямови

Бібліографія

 

 

Касьянов Георгій Володимирович

Теорії нації та націоналізму: Монографія. — К.: Либідь, 1999. 352 с.

ISBN 966-06-0136-0.

У книзі розглядаються традиційні й сучасні теорії нації та націоналізму. Висвітлюються такі проблеми, як генеза націй і націоналізму; культурні, соціальні, політичні й ідеологічні передумови виникнення націй і появи націоналізму як ідейної течії. Останній розглядається як глобальний суспільно-політичний, культурний та ідеологічний феномен. Особлива увага приділяється західним науковим теоріям націоналізму, майже невідомим українському читачеві. Йдеться також про внесок української політології в розробку проблем нації та націоналізму. Узагальнюються найсучасніші теоретичні розробки з даної проблематики.

Для викладачів і студентів гуманітарних спеціальностей вищих закладів освіти, науковців, політиків і політологів.

 

Георгій Касьянов народився 20 квітня 1961 p. Закінчив Kиївський державний педагогічний інститут (1983), аспірантуру Інституту історії України. Доктор історичних наук (1993). Провідний науковий співробітник Інституту історії України Національної Академії наук. Стажувався у Гарварді і Кембриджі, Лондонському й Гельсінському університетах, Університеті Монаша (Мельбурн, Австралія). Автор книжок "Українська Інтелігенція 1920-30-х років: соціальний портрет та історична доля" (1992), "Українська інтелігенція на рубежі XIX-XX ст.: Соціально-політичний портрет" (1993), "Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років" (1995). Співавтор низки колективних праць з історії України.

 

Див. також:
Політологія посткомунізму. (Політичний аналіз посткомуністичних суспільств), Київ, 1995.
Бенедикт Андерсон. Уявлені спільноти, Київ, 2001.
Роман Шпорлюк. Імперія та нації, Київ, 2000.
Ернест Ґелнер. Нації та націоналізм. Націоналізм, Київ, 2003.
Георгій Касьянов. До питання про ідеологію ОУН. Київ, 2003.

 

 

Попередня Головна Наступна

 

 

Василь Лісовий

Перший в Україні систематичний виклад теорій нації та націоналізму

 

 

Книга українського історика Георгія Касьянова «Теорії нації та націоналізму» призначена передусім для науковців, студентів, аспірантів і всіх тих, хто хотів би подолати своє відставання (як наслідок довготривалої ізоляції суспільних наук у колишньому СРСР від західних досліджень) у розумінні того, що таке нація і націоналізм. Вона може бути корисною не тільки науковцям, яких тема нації та націоналізму цікавить з погляду теорії, а й тим політикам, які розуміють значення теорії для політичної практики.

Цінність книги полягає насамперед у тому, що в ній дається перший в Україні систематичний виклад теорій нації та націоналізму. Йдеться не лише про систематизацію західних досліджень, а й спробу розглянути найважливіші ідеї та концепції, що стосуються націй і націоналізму, в українській суспільній думці (включаючи праці, опубліковані в діаспорі). Поєднання цих двох напрямів дослідження корисне тим, що дає можливість зважити, які елементи західного досвіду та західних концепцій найбільш придатні для застосування в умовах України — враховуючи її історичне минуле та сучасні обставини.

Отож нова книга Георгія Касьянова покликана заповнити одну з істотних прогалин у сучасному українському суспільствознавстві, спричинену відсутністю систематичних знань з теорії нації та націоналізму. Не можна стверджувати, що ця тема цілком відсутня в існуючих підручниках з суспільствознавства чи в інших публікаціях. Проте в загальному плані її дослідження не спирається на достатньо повне урахування найважливіших джерел. Якщо згадати імена тих західних дослідників, внесок яких у дослідження націй і націоналізму є найвагомішим — Ганса Кона, Карла Дойча, Г’ю Сетона-Вотсона, Бойда Шейфера, Джона Армстронга, Ентоні Сміта, Ернеста Ґелнера, Луї Снайдера, Бенедикта Андерсона, Лії Ґрінфельд та деяких інших, — то доведеться визнати, що творчі здобутки більшості цих дослідників залишаються поза рамками навіть академічних обговорень теми «нація та націоналізм». А це, у свою чергу, призводить до того, що вітчизняним дослідникам часом бракує ясності навіть у досить елементарних питаннях. «Національне питання» прийнято вважати «складним», і така характеристика начебто звільняє від знання елементарних речей, що їх мав би засвоїти не лише студент, який спеціалізується з суспільствознавства, а й будь-який студент, що прослухав курс суспільствознавства, будь-який політичний журналіст чи політик.

Книга Г. Касьянова не може, звичайно, замінити вивчення найважливіших першоджерел. Щоб зробити їх доступними широкому загалові, необхідна публікація перекладів, а це довготривала справа. Одначе нариси Касьянова здатні виконати роль своєрідного провідника, ознайомити читача з розмаїттям сучасних ідей та концепцій, їхнім основним змістом, а заодно полегшити читачеві вибір літератури. Якщо врахувати, що книги іноземними мовами з досліджуваної теми в сучасній Україні у повному обсязі є майже недоступними (навіть для науковців, за винятком тих небагатьох, які мають можливість користуватися західними бібліотеками), то публікацію цієї книги слід визнати вкрай необхідною і своєчасною. Було б, звичайно, бажаним поєднати вихід цієї книги з виданням збірки текстів, які дали б можливість студентам бодай частково познайомитись із найважливішими дослідженнями з даної теми ¹.

 

 

¹ Автор цієї передмови причетний до укладання антології під назвою «Націоналізм», яку готує до публікації видавництво «Смолоскип». Ця книга-хрестоматія має забезпечити студентів найнеобхіднішими уривками з першоджерел для успішного засвоєння ними теми «нація та націоналізм».

 

 

На жаль, навіть ті українські публіцисти, журналісти та політики, які розуміють важливість єднання громадян України в одну політичну націю, у кращому разі тільки повторюють у різних контекстах вислів «національна ідея». Але при цьому, як правило, скаржаться на неясність того, що конкретно має означати цей вислів. А коли зміст будь-якої ідеї є незрозумілим, то годі й сподіватися, що вона «працюватиме». От і з’являються нові видання, як правило, публіцистичного характеру, автори яких намагаються дати свою власну відповідь на питання, що таке національна ідея. Якщо проаналізувати всі українські видання, присвячені темі «національна ідея», то перед нами постане великий діапазон різнотлумачень. Тим часом основна увага має бути зосереджена на з’ясуванні того, що таке нація, які існують різновиди націй, як нації виникали й виникають і яка роль політичних ідей та ідеологій (зокрема ідеології націоналізму) у їх виникненні. Саме ці питання і є головними у книзі Георгія Касьянова. Хочу звернути увагу читача на ту обставину, що хоча вислів «національна ідея» дослідники націй та націоналізму зрідка застосовують (і автор цієї книги також подекуди його вживає), але як допоміжний — частіше всього як синонім вислову «національна свідомість». Узагалі ж вислів «національна ідея» належить скоріше до так званих термінів-парасольок — тобто термінів, які у різний спосіб (залежно від розуміння того, хто їх застосовує) можуть об’єднувати в собі цілий набір понять.

Отже, опорними поняттями в теорії та політичній практиці мають бути поняття етносу (етнічної групи), етнічної свідомості, нації, національної свідомості, національної держави тощо. Адже саме уточненню змісту цих понять суспільствознавці приділяють особливу увагу, і, попри труднощі, з якими вони стикаються, не можна недооцінювати того, що на сьогодні вже вдалося з’ясувати. Зрозуміло, що творення української політичної нації має відбуватися з урахуванням конкретних обставин сучасного українського життя, одначе досвід західно- та східноєвропейських держав, його теоретичне осмислення важливі для України.

Утім, як зауважує Георгій Касьянов у своїй передмові, практична актуальність для України теми «нація та націоналізм» не була безпосередньою спонукою до написання цієї книги. Це добре з того погляду, що дало можливість авторові уникнути однобічності у висвітленні різних концепцій і не обмежуватися розглядом лише тих із них, які, на думку автора, здавалися б вартими більшої уваги з огляду на українську ситуацію. Автор не схильний нав’язувати читачеві якусь одну позицію, яку б він особисто вважав такою, що має кращу перспективу застосування в сучасній Україні. Книга закликає читача порівнювати, думати, зважувати, аби, спираючись на знання ідей та теорій, самостійно відібрати перспективні ідеї.

Робота над цією книгою вимагатиме від читача вдумливості й зосередженості. Зупинимося на деяких методологічних моментах, з’ясування яких вимагало б від автора додаткових коментарів. Перше і найзагальніше питання: становлення націй слід вважати історичною закономірністю чи наслідком збігу деяких історичних обставин, тобто процесом скоріше унікальним і випадковим? У сучасній філософії історії прийнято вважати виявом непорозуміння, коли поняття закону застосовують до світової історії, взятої в цілому: оскільки історія людства на нашій планеті є неповторним процесом, то неможливо вивести загальний закон, якому відповідав би цей процес. З іншого боку, оскільки історію творять люди, здатні вибирати напрям історичного руху, то твердження про те, що історичний розвиток відбувається за наперед визначеною канвою, завжди означає прийняття позиції історичного фаталізму (чи, інакше, телеологічного підходу до історії). Карл Поппер у книзі «Злиденність історицизму» наголошує на необхідності розрізняти закони і тенденції історичного розвитку, зауважуючи, що стосовно всесвітньої історії ми можемо говорити лише про тенденції, а не про закони.

Але припустимо, що ми хочемо виявити закономірності, порівнюючи різні людські суспільства у тих випадках, коли ми переконані, що ці процеси є незалежними один від одного (автономними). Такий підхід дає змогу порівнювати різні суспільства, щоб виявити в них деякі спільні структури або спільні фази розвитку — тобто деякі закономірності. Чи можна таким чином установити, що формування націй є закономірністю? Відповідь майже очевидна: історія не дає нам підстав для такого узагальнення; так само, як вона не давала підстав Карлу Марксу стверджувати про закономірність переходу різних суспільств крізь однакові стадії розвитку, названі ним «формаціями». Чи в якомусь віддаленому майбутньому з’явилися б нації в тих африканських країнах, де упродовж тисячоліть зберігалась племінна структура, коли б ці племена не зазнали впливу тих глобальних процесів, що їх започаткувала європейська цивілізація? З цього приводу можна хіба що висловлювати припущення.

Тут ми фактично зачепили фундаментальну проблему методології суспільних наук, пов’язану з фактом існування великої різноманітності суспільств, культур, цивілізацій, які принципово утруднюють виявлення тих універсальних закономірностей, що є метою будь-якого дослідження у природничих науках. Свого часу неокантіанці змушені були протиставити методові «генералізації» у природничих науках метод «індивідуалізації» в суспільних. Навіть за умови, що те чи інше суспільство запозичує якусь ідею чи установу від іншого суспільства, воно, як правило, більшою чи меншою мірою їх видозмінює. Ці модифікації можуть бути настільки суттєвими, що постає питання, чи не зазнали запозичена ідея або установа в тому чи іншому випадку таких глибоких перетворень, що виникає сумнів, чи маємо ми справу з тим самим за своєю суттю явищем. Навіть більше, установи, ідеї та ідеології змінюються в часі: ці зміни можуть бути такими ж суттєвими, як і в щойно згаданому випадку. Чи є сучасна представницька демократія чимось «за своєю суттю» тим самим, що й афінська демократія епохи Перікла?

Одне слово, щоразу доводиться зважувати, чи можна вважати якісь явища (факти) виявами, різновидами або формами одного й того ж за своєю суттю явища («феномена»), щоб відкрити ту ідею, на основі якої ми зможемо об’єднати їх в одне ціле. Зовні схожі явища, як відомо, можуть бути різними за своєю суттю. Навіть у природничих науках, за висловом Карла Поппера, ми добираємо факти у світлі якоїсь ідеї: якщо такої ідеї ми не маємо, то ми не знаємо, що є, а що не є для нас фактом. Одначе в суспільних науках проблема ускладнюється тим, що сама «суть» явищ не є чимось незалежним від діяльності людей.

Йдеться власне про те, чи зберігає зовні схоже явище чи те явище, яке ми продовжуємо іменувати одним і тим самим словом, свою ідентичність у своїх просторових або часових модифікаціях. Коли Георгій Касьянов у своїх нарисах говорить про «феномен» нації чи націоналізму, то при цьому він залишає відкритим питання, наскільки в кожному разі ми маємо підставу розглядати різнорідні явища як вияв однієї і тієї ж суті (чи, іншими словами, як різновиди одного й того ж феномена). На це він спеціально звертає нашу увагу у вступі, коли говорить про опозицію двох методологічних тенденцій — тенденцій, які можна розглядати як конкуренцію есенціалізму (чи, в іншому тлумаченні, реалізму) та номіналізму.

Окреслена тут методологічна ситуація поширюється також на застосування термінів. Бо якщо, скажімо, сучасна представницька демократія за своєю суттю відрізняється від давньогрецької демократії, то термін «демократія» у цих двох випадках ми фактично застосовуємо у різних значеннях. Якщо націоналізм є суттєво різним у своїх географічних чи часових модифікаціях (синхронія та діахронія!), то чи не привносимо ми ілюзію «однієї і тієї ж суті» у явища, суть яких є фактично різною? Дослідники націй і націоналізму мають справу саме з такою методологічною ситуацією. Сучасний німецький дослідник націоналізму Петер Альтер у своїй книзі «Націоналізм», вказуючи на різноманітність того, що позначають терміном «націоналізм», робить такий висновок: «Звідси випливає, що, мабуть, було б правильніше говорити про «націоналізми» замість того, щоб говорити про «націоналізм». Та все ж залишається відкритим питання, чи не приховують у собі різні націоналізми спільні формальні або змістові структури, і чи не можна було б виявити їх шляхом порівняльного історичного дослідження» ².

 

 

¹ Alter Peter. Nationalismus. Frankfurt am Main, 1985. S. 11.

 

 

Все ж варто зауважити, що ця проблема має загальний характер. Скажімо, дослідники консерватизму нерідко також ставлять питання, чи зберігає консерватизм свою ідентичність у своїх національних модифікаціях.

Окреслена тут «феноменологія» безпосередньо пов’язана з методологічними питаннями пошуку адекватного визначення таких термінів, як «етнічна група» (етнос), «нація», «націоналізм» тощо. Георгій Касьянов у своїй книзі (у розділах під назвою «Етимологія») розглядає питання адекватного визначення понять «нація» та «націоналізм».

Один із підходів у пошуку адекватного визначення понять «нація» та «націоналізм», на який вказує автор, полягає у знаходженні «формального» визначення. Формальним його називають тому, що воно має відповідати вимогам формальної логіки. Класична вимога передбачає, що у визначенні поняття має бути вказана сукупність деяких необхідних та достатніх ознак. Ці ознаки мають бути універсальними, тобто бути присутніми в усіх тих об’єктах, які ми позначаємо відповідним терміном. Зрозуміло, що у випадку визначення таких концептів, як нація та націоналізм, ми не обов’язково маємо орієнтуватися на те, що саме у повсякденній мові люди називають націями та націоналізмом: як показують етимологічні дослідження, люди можуть вкладати в ці слова зовсім різний зміст. Проте виявляється, що коли ми шляхом компаративного та історичного дослідження прагнемо відібрати явища, які слід вважати націями чи націоналізмами, то ми також не можемо досягти формального (універсального) визначення. Різноманітність націй та націоналізмів має своїм наслідком те, що вони володіють дуже бідним набором спільних ознак. Цим, власне, зумовлені зауваження Георгія Касьянова щодо слабкості формальних (універсальних) визначень нації та націоналізму.

Знову-таки тут ми маємо справу з загальною методологічною ситуацією у суспільних науках. Досягнення універсальних визначень у природничих науках можливе не тільки завдяки єдності природного світу, а й тому, що попри наявність багатьох наукових концепцій про природні структури і процеси, характер цих структур і процесів не залежить від наших концепцій чи розумінь. Тим часом суспільні установи та процеси є, як правило, зреалізованими уявленнями, міфами, ідеями, теоріями, ідеологіями ³.

 

 

³Для докладнішого ознайомлення з цією проблемою можна звернутися, наприклад, до книги Петера Вінча «Ідея суспільної науки» (Peter Winch. The Idea of Social Science. London; Henley, 1997).

 

 

Щоб відповісти на запитання, що в тому чи іншому випадку об’єднує людей у спільноти, дослідник змушений вивчати ті уявлення, міфи, звичаї, що їх витворила цілком конкретна спільнота людей як основу для свого єднання. Оскільки ж людина є істотою культурною, чи, інакше кажучи, символічною (вона живе у штучно витворених нею життєвих світах, або ж культурах, в антропологічному значенні слова), то всі її установи є зреалізованими уявленнями та розуміннями. Відповідь на запитання, що таке добро і зло, справедливість, рівність, свобода, нація і т. ін., буде неоднаковою у різних концепціях, теоріях, ідеологіях; до того ж ці концепції та ідеології можуть відрізнятися у різних людських спільнотах (націях, цивілізаціях тощо). Проте це зовсім не означає, що ті чи інші суспільні інститути цілком позбавлені будь-яких спільних елементів, причому джерело цієї спільності може бути різним — наприклад, як наслідок єдиного витоку цих установ та наступного їхнього запозичення чи навіть глобалізації. Хоча саме наявність цих спільних елементів у суспільних інститутах та процесах унеможливлює досягнення задовільного універсального визначення. Водночас вона дає змогу відкривати так звану «сімейну» спорідненість суспільних явищ. Йдеться про таке визначення (у даному разі нації чи націоналізму), коли ми припускаємо наявність деякого набору ознак, неоднаково розподілених серед цих «сімейно» споріднених явищ. Отже, з поняттям нації ми можемо пов’язувати певний набір ознак, які у своїй сукупності характеризують її, проте кожна окрема нація може володіти тільки деякими з цих ознак.

Більшість західноєвропейських націй поєднують у собі певні етнічні, політико-правові, соціальні та економічні характеристики. У цьому відношенні вони можуть розглядатися як найбільш «повні» за кількістю ознак; інакше кажучи, їх можна розглядати як «ідеальні типи» (у розумінні Макса Вебера). Тим часом як «культурні» чи, точніше, етнічні нації східноєвропейських недержавних народів (до часу здобуття ними державної незалежності) можна розглядати як «неповні». Такими ж «неповними» можна вважати й ті нації, в яких консолідація громадян грунтується тільки на політичній історії, політичних міфах, політичній культурі (наприклад, швейцарці як нація). Одним словом, таке визначення не є формальним (універсальним).

Його можна назвати скоріше контекстуальним: дослідник вказує на ті ознаки, які у своїй сукупності хоча й пов’язані з поняттям нації чи націоналізму, проте в кожному окремому випадку якісь із них можуть бути наявними, а якісь інші відсутніми. З того часу як Людвіг Вітгенштайн увів у науковий обіг поняття «сімейного визначення», такий спосіб визначення широко застосовують у філософії та суспільних науках — наприклад, для визначення поняття знака, релігії, ідеології тощо.

Отже, коли Георгій Касьянов згадує про «хамелеоноподібність» поняття націоналізму, то це справді так. Проте, мабуть, доцільніше розцінювати таку особливість цього поняття як вияв загальної характеристики великої кількості понять у філософії та суспільних науках. Визначення того чи іншого поняття тут, як правило, тісно пов’язане з тією чи іншою концепцією, напрямом мислення, ідеологією тощо. Його можна вважати контекстуальним тому, що поняття, взяте поза історичним контекстом, поза межами певного напряму мислення, певної ідеології тощо, має досить збіднені ознаки — воно стає дуже розмитим, невизначеним. Наприклад, зміст поняття справедливості в різних напрямах політичної думки й у різних політичних ідеологіях може бути різним, а коли ми намагаємося виділити спільне в них, то це спільне стає досить малозмістовним, неконкретним загальником.

Формальному визначенню понять нації та націоналізму можна також протиставити так зване «функціональне» («інструментальне») визначення. Формальне визначення є самодостатнім: за ним стоїть припущення, що зрозуміти явище можна тільки з нього самого, відкривши у ньому його власну основу або «суть». Функціональне, або інструментальне, розуміння суті якогось явища ґрунтується на припущенні, що суть даного явища потрібно шукати не в ньому самому, а поза ним — у чомусь іншому. Бо в даному разі припускають, що досліджуване явище не є чимось самодостатнім — воно є способом або засобом буття чогось іншого, відмінного від нього. Націю і націоналізм при цьому розглядають як своєрідні засоби чи знаряддя, за допомогою яких певні суспільні сили чи тенденції утверджують себе. Прихильники функціонального підходу не обов’язково розуміють ці суспільні сили і тенденції як усвідомлені дії людей. Лише в окремих випадках деякі суспільні групи можуть більш-менш свідомо використовувати утвердження нації та націоналізму як засіб досягнення певних цілей. Прикладом функціонального розуміння суті політичних інститутів та ідеологій (у тому числі нації і націоналізму) є марксистське розуміння установ та ідеологій як засобів класового гноблення і класової боротьби. Але, загалом, функціональне або інструментальне розуміння нації та націоналізму має досить широкий спектр: вони можуть розглядатися як засоби досягнення класових, економічних чи соціальних цілей, як засіб модернізації тощо. Карл Дойч розглядає їх як засоби створення єдиного простору спілкування, завдяки якому модерні суспільства здатні успішно розв’язувати різноманітні проблеми.

При інструментальному розумінні нації акцент може робитися на створенні чи «вигадуванні» націй — на противагу розумінню їх як своєрідних природних утворень. Коли йдеться про «природність» націй, то не обов’язково розуміють їх як певні біологічні утворення (коли їх зближують, скажімо, з кровно-спорідненими зв’язками чи расами), а мається на увазі, що вони глибоко пов’язані з самою природою людини. А в такому разі нації розглядаються як такі, що постають еволюційно, і скоріше «виростають», аніж створюються людьми. Нерідко таке розуміння націй як «природних» утворень пов’язане з концепцією так званого «примордіалізму» — тобто давності націй, на противагу розумінню націй як модерних утворень.

Фактично тут ми маємо справу із загальнішим питанням про співвідношення природного і штучного (створеного людьми) у будь-яких людських установах. Справді, деякі дослідники схильні вважати, що у виникненні націй першорядну роль відіграли природне середовище, клімат тощо, а також стихійні процеси, не залежні від волі людей. Справді, очевидною є суспільна закономірність, яка виступає важливою передумовою появи націй: мається на увазі той факт, що будь-де на земній кулі люди жили не окремими сім’ями, а спільнотами. Людина — суспільна істота. Але вона не тільки суспільна, а й культурна істота, чи, інакше кажучи, символічна. Свій спосіб суспільного життя, свій «життєвий світ» (культуру, в антропологічному значенні слова) люди створюють, «вбудовуючи» цей свій світ у природне середовище. Неповторність цих життєвих світів є наслідком саме того, що люди, хоча й намагаються пристосувати ці світи до природного середовища, все ж здатні «вписати» досить різні життєві світи в однакове природне середовище. Тобто в межах певного простору свободи люди діють вільно, вони — творці свого способу життя й водночас творці способу єднання у спільноти. До того ж ці життєві світи чи, інакше, культури повинні містити в собі не тільки способи поведінки (звичаї), а й спосіб світорозуміння — світогляди-ідеології, без яких люди приречені були б жити у світі, позбавленому сенсу. І все ж, створюючи культури, що становили й становлять основу для об’єднання людей у спільноти, вони не могли творити символічну основу цієї культури з нічого: у мові, міфах, релігіях певним чином відбувалося перетлумачений природного середовища.

Той факт, що люди завади жили спільнотами і що нації не можна розглядати як певні споруди, збудовані на очищеному майданчику, ще раз засвідчує невіддільність націогенезу від етногенезу. Водночас розуміння того, що людина суспільна, культурна, символічна істота зовсім не означає, що на цій підставі можна вивести закономірності виникнення будь-яких суспільних установ. Такі установи є завжди зреалізованими уявленнями, міфами, ідеями, ідеологіями.

Все вищесказане підтверджує неприйнятність не тільки альтернативного протиставлення природного і створеного, а й об’єктивного і суб’єктивного. Про це не забуває нагадувати читачам Георгій Касьянов у своїх нарисах. Варто зауважити, що поняття «суб’єктивний» багатозначне. Воно може позначати тільки щось суто індивідуальне, проте нерідко його застосовують для позначення суспільних уявлень, міфів, ідей, ідеологій — тобто різновидів суспільної свідомості. «Об’єктивним», на противагу цьому, вважають природну та суспільну реальність — тобто те, що існує «насправді», а не в індивідуальній чи суспільній свідомості. Та оскільки суспільне буття людей є не що інше, як зреалізовані уявлення, міфи, ідеї, ідеології (індивідуальні й суспільні), то звідси випливає, що звичайне протиставлення суб’єктивного і об’єктивного неможливе. Скоріше необхідно конкретно досліджувати, як саме взаємодіють об’єктивне і суб’єктивне в історичних процесах.

Хоч би як ми вдосконалювали наші способи визначення понять, не варто забувати, що будь-які визначення, будь-які типології та класифікації є зручними засобами для орієнтації, для розв’язання наших практичних проблем. Вони, звичайно, передбачають момент умовності, штучності, на що Георгій Касьянов час від часу звертає увагу читача у своїх нарисах. Проте це аж ніяк не применшує їхньої пізнавальної і практичної цінності. Важливо тільки усвідомлювати, що ніякі визначення, ніякі класифікації не можуть передати унікальну неповторність явищ. Це стосується однаковою мірою як природничих, так і суспільних наук. Будь-які наші поняття і класифікації є певними ідеалізаціями, які не варто критикувати за те, що вони не відображають всієї повноти реальності в усій її різноманітності і неповторності. Такі ідеалізації корисні, вони виконують свою роль і потрібно лише усвідомлювати їхні можливості та їхнє практичне призначення.

Якщо від наших визначень та класифікацій (типологій) ми будемо вимагати більшого, ніж вони спроможні дати — наприклад, критикуючи їх за те, що вони не охоплюють усього розмаїття випадків у їхній унікальності, то ми ризикуємо знецінити їх, знехтувавши тим, що вони є дієвими засобами пізнання та практики.

Слід також визнати, що, попри досить суттєві розходження у розумінні нації та націоналізму, західним дослідникам на сьогодні вдалося досягти незаперечних результатів у вивченні цієї теми. І все ж до західних досліджень нації і націоналізму потрібно підходити творчо і навіть критично; важливо тільки, щоб ця критика не була огульною, а спиралася на конкретний аналіз цих досліджень. Г. Касьянов у своїх нарисах щоразу накреслює можливі напрями критики тієї чи іншої концепції. У цьому зв’язку мені хотілося б привернути увагу читача до деяких загальних тенденцій, що викликають занепокоєння. Йдеться про досить поширену серед багатьох сучасних західних дослідників тенденцію до ігнорування суттєвих відмінностей між національними та багатонаціональними державами, ототожнення понять багатонаціональності та багатоетнічності. Як на мою думку, ці два поняття варто розрізняти.

Держави за етнонаціональною ознакою звичайно поділяють на надетнічні (донаціональні), національні та багатонаціональні. Є серйозні підстави, щоб відрізняти багатоетнічну національну державу (з тим чи іншим ступенем багатоетнічності) від багатонаціональної. Адже в першому випадку йдеться про наявність у межах держави певних етнічних груп, а в другому — етнічних націй. Поділ націй на етнічні («культурні») і політичні («державні»), введений на початку XX ст. у науковий обіг Фрідріхом Майнеке, не можна недооцінювати. Щоправда, важливість цього розрізнення західні дослідники, як правило, визнають, проте саме в даному випадку його варто застосувати. Тут почасти дезорієнтуючий вплив справило протиставлення «східноєвропейського» розуміння націй (як культурних, етнічних) «західноєвропейському» (як політичних, громадянських), започатковане Гансом Коном — патріархом західних досліджень націй та націоналізму. Адже творення політичних, громадянських націй в Європі передбачало творення також етнічних націй. Фактично в даному випадку маємо взаємодію багатьох чинників, серед яких етнічному належала важлива роль: без дії цього чинника неможливо пояснити культурну самобутність сучасних європейських політичних націй. Завдяки становленню етнічних націй відбулось об’єднання раніше існуючих етносів у принципово нову культурну цілісність, що стала серцевиною громадянської консолідації в європейських націях. Утворення такої серцевини не обов’язково мало своїм наслідком повне витіснення етнічної різнорідності (діалектів тощо), проте поява нової культурної цілісності є надзвичайно важливою подією. У бездержавних східноєвропейських народів утворення етнічних націй відбувалося без допомоги держави і це спричинило цілу низку негативних наслідків.

Етнічні нації важливо відрізняти від етнічних груп. Звичайно, деякі етнічні групи мають перспективу стати етнічними націями. І все ж переважна більшість етнічних груп є тільки частинами етнічних націй, що десь-інде вже виконують роль «етнічної серцевини».для консолідації громадян в одну політичну націю. В Україні, наприклад, кримські татари є етнічною нацією, а не етнічною групою.

Якщо пов’язувати поняття національної держави з досить високим рівнем етнічної однорідності, то неможливо досягти згоди щодо того, який саме відсоток етнічних меншин має бути підставою, щоб дану державу вважати багатонаціональною. Доцільніше поняття багатонаціональної держави пов’язувати не з тим чи іншим відсотком етнічних меншин, а з фактом, що громадяни такої держави об’єднані в етнічні нації. Бо розуміння саме такої особливості цих держав є практично дуже корисним: воно дає можливість розуміти динаміку таких багатонаціональних держав, як колишній Радянський Союз (і сучасна Росія), колишня Чехословаччина, Югославія, сучасна Бельгія тощо. Адже етнічні нації, як правило, займають певну територію, яку вважають своєю історичною батьківщиною, і здатні, на відміну від етнічних груп, претендувати на створення незалежної держави. Сили, які об’єднують людей в етнічні нації, можуть значно перевершувати ту державницьку ідеологію, яка прагне їх об’єднати у межах однієї держави. Тим часом той чи інший відсоток етнічних меншин, які здебільшого проживають розсіяно, не створює такої ситуації. Більше того, навіть у випадку компактного поселення етнічних меншин, задоволення їхніх домагань здійснюється переважно у межах територіальної автономії. Звичайно, знання рівня багатоетнічності даної національної держави є додатковою корисною інформацією, проте воно не повинно бути підставою для розмивання самого поділу на національні і багатонаціональні держави. Фактично рівень багатоетнічності в національних державах утворює безперервний спектр переходів від вищого до нижчого. Не дивно, що деякі дослідники навіть в етнічно однорідних державах убачають приховану форму етнічної різнорідності (звідси вислови на зразок «химера (чи ілюзія) національної держави»).

З розглянутим вище питанням пов’язана інша тенденція: недооцінка ролі етнічного чинника у становленні європейських націй і огульне застосування терміна «етнічний націоналізм» у негативному значенні. Західні дослідники термін «етнічний націоналізм» застосовують у двох значеннях. Кен Вулф у статті «Етнічний націоналізм: аналіз і захист» ⁴ вказує, що термін «етнічний націоналізм» почали застосовувати у 1970-ті роки для позначення регіональних націоналістичних рухів: причому він застосовувався поряд з таким терміном, як «етнорегіоналізм».

 

 

⁴ Ken Wolf. Nationalism: an Analysis and a Defense // Canadian Review of Studies in Nationalism. XIII. I (1986).

 

 

Проте останнім часом він все частіше застосовується також в іншому значенні: для позначення такого сцособу громадянської консолідації в межах конкретної держави, коли наголошується на важливості етнічного чинника як основи громадянської консолідації.

Водночас ліберальний підхід до націоналізму фактично ігнорував роль етнічного чинника у становленні західних націй, висуваючи на перший план інші чинники —передусім політико-правові, соціальні, економічні. До того ж термін «етнос» нерідко застосовували, щоб позначити спільноти, основою яких є племінні, кровноспоріднені (в тому числі расові) зв’язки або ж позначали цим терміном передусім етнографічні ознаки спільноти. Це, по-перше, надавало термінові «етнічність» негативного відтінку, а по-друге, заважало зрозуміти справжню роль етнічного чинника у становленні західних націй. Як показують дослідники становлення націй в Європі (скажімо, Ентоні Сміт у своїй праці «Національна ідентичність»), попри поєднання етнічного чинника з іншими — політико-правовими, соціальними, економічними, — саме завдяки використанню етнічного чинника сучасні європейські нації володіють ознаками культурної самобутності. Адже саме у процесі становлення європейських націй фактично була зреалізована ідея етнічної серцевини, коли деякі елементи однієї етнічної нації (мова, основні політико-правові традиції, політична символіка тощо) стали основою консолідації громадян в одну політичну націю. У цьому відношенні такі нації можна розглядати як зреалізований варіант етнічного націоналізму (якщо застосовувати цей термін у другому із двох наведених вище значень останнього). Виключно політичні нації (швейцарці як нація) становлять у Європі скоріше виняток.

Справді, якщо застосовувати термін «етнічний націоналізм» у другому значенні (визнання важливої ролі етнічного чинника в досягненні громадянської консолідації у межах даної держави), то на перший план виступає питання, що саме позначають словом «етнічність» і яке місце відводять етнічному чинникові. Адже все залежить від того, що мається на увазі, коли йдеться про важливість етнічного чинника для об’єднання громадян в одну політичну націю. Бо це твердження можна розуміти по-різному: як повну культурну асиміляцію етнічних меншин чи навіть як етнічну чистку (хай навіть у формі витіснення етнічних меншин поза межі державних кордонів), або ж як ідею етнічної серцевини (саме так вона була використана у творенні європейських політичних націй). У цьому останньому варіанті протиставлення етнічного націоналізму так званому громадянському націоналізмові (чи, в українському слововжитку, державницькому патріотизмові) може призвести до серйозних непорозумінь.

Скажімо, у багатьох країнах на південь від Сахари, де історично не виникли етнічні нації, застосування ідеї етнічної серцевини — як основи громадянської консолідації — стикається з великими труднощами, а то й просто неможливе. Тут, як правило, творять «громадянські релігії» та різного роду політичні міфи з метою об’єднати людей у політичні нації. Іншу ситуацію маємо в центрально- та східноєвропейських країнах — у тому числі й в Україні, — де існування етнічних націй є реальністю. Коли ідею етнічної серцевини стосовно цих країн позначають як «етнічний націоналізм» у негативному значенні (протиставляючи йому громадянський націоналізм як певну альтернативу), то при цьому не враховують деякі суттєві вади цієї альтернативи. По-перше, ідея виключно громадянської консолідації є більшою мірою прагматичною — вона не містить у собі привабливої культурної перспективи, оскільки націлена на сприйняття реальності такою, якою вона є, або ж вимагає творення особливої «громадянської релігії» чи політичного міфу.

Іншою вадою такого альтернативного протиставлення є нехтування тим фактом, що етнічний чинник в ідеї етнічної серцевини поєднується з громадянським патріотизмом, із захистом прав людини і прав етнічних меншин. А таке протиставлення нав’язує думку, що «етнічний націоналізм» безумовно ігнорує права людини, права етнічних меншин тощо. Крім того, у цьому разі наголошується, що етнічний націоналізм обов’язково має існувати у формі інтегрального націоналізму і не може бути варіантом ліберального націоналізму. Інакше кажучи, пов’язавши з терміном «етнічний націоналізм» негативні значення, тим самим цілком відкидають використання етнічного чинника в його ліберальному варіанті. Хоча Конституція України фактично здійснила вибір на користь ідеї етнічної серцевини, цьому шляху дехто продовжує протиставляти шлях культурного плюралізму (політику багато культурності), як правило, не дуже роздумуючи над тим, чи можна в Україні таким шляхом досягти громадянської консолідації. При цьому здебільшого ігнорується та обставина, що основною метою національного руху в Україні було передусім утвердження й захист культурної самобутності, а не здобуття державної незалежності як такої. І сумнівно, щоб ця ідея втратила своє значення після здобуття державної незалежності.

Фактично термін «етнічний націоналізм» у його негативному значенні використовують сьогодні в Україні тільки супротивники того, щоб українська політична нація володіла українськими культурними ознаками (мова, політична символіка тощо). Тим часом вимогу особливого статусу для російської мови в Україні не називають «етнічним націоналізмом». Отже, критика українського «етнічного націоналізму» стає ідеологічним спадком колишньої критики «українського буржуазного націоналізму» (з усіма ідеологічними наслідками, що звідси випливають).

Деякі західні автори у своїх дослідженнях сучасного українського націоналізму, беручи до уваги фактичну двомовність громадян сучасної України, твердять про обмежену мобілізуючу силу ідеї етнічної серцевини в Україні. При цьому вони посилаються на досвід 90-х років, який свідчить, що ця ідея не має виразної масової підтримки. Відповідно, вони протиставляють етнічному націоналізмові навіть у його ліберальних варіантах громадянський націоналізм (патріотизм) як перспективнішу ідею ⁵.

 

 

⁵Див.: Wilson Andrew. Ukrainian Nationalism in the 1990s, зокрема, с. 194—202.

 

 

На це можна відповісти, що здійснення ідеї етнічної серцевини справді вимагає більше зусиль і часу, зокрема суттєвих змін у самій ментальності народу, впровадження нової етики міжетнічних стосунків й особливо загального підвищення ролі культури в суспільстві. Такий шлях дійсно є більшою мірою ідеалістичним, на противагу громадянському патріотизмові, як реалістичнішому і здатному вже сьогодні виявити більші мобілізаційні можливості. Проте, як уже згадувалося вище, у ньому відсутня приваблива культурна перспектива. До того ж з погляду моралі недопустимо обирати за основу політики реальність, що постала внаслідок проведення політики етноциду та геноциду. Якби чехи свого часу віддали перевагу реалізму та прагматизму і відмовилися від ідеалістичного задуму подолати німецьку культурну експансію, то вони б не були сьогодні тими, ким вони є — тобто європейською нацією. Вихід, мабуть, у розумному поєднанні ідеї етнічної серцевини з ідеєю громадянського патріотизму.

Висловлені критичні зауваження показують, що суто теоретичні, на перший погляд, дискусії можуть мати доленосні наслідки в залежності від того, яка ідея чи концепція приймається як основа для практики. Отже, творче, критичне ставлення до західних концепцій та відбір найперспективніших із них не може вважатися справою самих лише інтелектуальних уподобань.

 

 

Василь Лісовий

 

 

 

Від автора

 

Матеріал для цієї книжки збирався, з перервами, протягом шести-років, великі фрагменти текстів писалися поза межами України. В роботі над нарисами мені надавали підтримку цілий ряд інституцій і осіб, без сприяння яких поява цієї книжки була б неможливою.

Я вважаю своїм обов’язком висловити щиру подяку установам, які організаційно і матеріально сприяли здійсненню цього проекту: Британській раді наукових обмінів (British Council), Британській Академії (The British Academy), Інформаційній Агенції США (USIA), Комітетові допомоги іноземним стажерам їм. Дж. В. Фулбрайта (The J. William Fulbright Foreign Scholarship Board), Фондові кафедр українознавства (США), Центрові міжнародних зв’язків для дослідників — СІМО (Фінляндія), Фундації українознавчих студій Австралії.

Щиро вдячний також: особам, завдяки організаційній і моральній підтримці яких мені вдалося довести справу до кінця: Романові Процикові (США), Валдемарові Меланко (Фінляндія), Маркові Бойцунові, Ендрю Вілсону (Велика Британія), Маркові Павлишину (Австралія), Мирославу Юркевичу (Канада), Світлані Головко (Україна).

Проект здійснювався під час стажування в Лондонському, Гарвардському, Кембриджському, Гельсінському університетах, Інституті Росії і Східної Європи при Міністерстві освіти Фінляндії (Гельсінкі), університеті Монаша (Мельбурн, Австралія).

Окрема подяка колегам, спілкування з якими збагатило авторське бачення багатьох проблем і водночас допомогло уникнути серйозних помилок: Романові Шпорлюкові (США), Ентоні Сміту (Велика Британія), Василеві Лісовому (Україна), Єжи Єдліцкому (Польща), Олексієві Толочку (Україна). Зрозуміло, відповідальність за зміст і недоліки цієї книжки несе тільки автор.

Інтерес до теорій нації і націоналізму виник спонтанно, коли мені випадково довелося ознайомитися з деякими західними теоретичними розробками в цій галузі. Він не був викликаний «актуальністю проблеми». Теорії нації і націоналізму зацікавили мене передусім як явище інтелектуального характеру, усвідомлення «прикладних» можливостей цієї теми для сучасного українського суспільствознавства прийшло пізніше. Ідея цих нарисів остаточно сформувалася під впливом книги Романа Шпорлюка «Комунізм і націоналізм».

Не беру на себе відповідальність рекомендувати ці нариси «широкому загалові». Вони написані для людей з певним рівнем гуманітарної підготовки, ознайомлених з основними подіями й тенденціями світової і української історії — передусім студентів, викладачів, науковців, можливо, навіть політиків, хоча в мене є певні сумніви, що останні взагалі читають якісь книжки.

Я не ставив собі за мету дати повний огляд «класичних» та сучасних теорій нації і націоналізму. Основним своїм завданням я вважав ознайомити читачів із деякими, на мій погляд, найцікавішими в інтелектуально-пізнавальному плані теоріями нації і націоналізму та можливостями їхнього застосування на «українському матеріалі». Проте це прагнення не слід сприймати як суто просвітянське, хоча, сподіваюся, книга певною мірою сприятиме подоланню інформаційної прірви, що утворилася між українським і світовим суспільствознавством. Не менш важливим завданням я вважав викликати у читачів інтерес і повагу до науково-аналітичної думки, до розмаїття поглядів і підходів, звичку до самостійності інтелектуальних пошуків. Коли б це вдалося бодай найменшою мірою, вихід цих нарисів буде виправданий.

 

Георгій Касьянов
Київ, 1998

ВСТУП

 

Історія теоретичних досліджень нації і націоналізму налічує не один десяток років. Ще в XIX — на початку XXст. спостерігалися перші спроби теоретичного осмислення відповідних явищ у житті суспільства, здебільшого пов’язані з ідеологічною і політичною кон’юнктурою того часу. В період між світовими війнами цими проблемами серед науковців цікавилися переважно історики, іноді соціологи й політичні аналітики. Після Другої світової війни до них приєдналися соціологи й дослідники історії ідей, філософи. З 1970-х років почалося масове захоплення цими проблемами представників найрізноманітніших дисциплін, які раніше не вважали предмет вартим уваги: етнографів, лінгвістів, філологів, соціальних психологів, географів, біологів, демографів тощо.

Зазначимо також, що в українській інтелектуальній традиції інтерес до проблем націй і націоналізму має досить поважну історію як у сфері ідеологічних розробок (Д. Донцов, В. Липинський, М. Сціборський, Ю. Вассіян, Ю. Бойко та ін.), так і в наукових дослідженнях (О. І. Бочковський, В. Старосольський, І. Лисяк-Рудницький, М. Прокоп та ін.). За радянських часів, через загальновідомі обставини, теоретичні дослідження проблем націй і націоналізму не виходили за рамки певних ідеологічних настанов, що призвело до інтелектуальної ізоляції радянського суспільствознавства. Не можна стверджувати, що в галузі досліджень націй і націоналізму в цей період спостерігався цілковитий застій, проте інтелектуальний ізоляціонізм разом з примітивно-«контрпропагандистською» спрямованістю праць вітчизняних учених призвели до розриву між світовим і радянським суспільствознавством у дослідженнях націй і націоналізму. Українські дослідники опинилися в становищі провінціалів, яким дозволялося або коментувати «зірок» з інтелектуальної метрополії, або ж боротися з «вигадками буржуазних ідеологів» у сфері національного питання.

Лише після 1991 р. українське суспільствознавство набуло самостійності в трактуванні проблем націй і націоналізму. З’являється дедалі більше розробок як емпіричного, так і теоретичного характеру, присвячених цій проблематиці. Проте якісний рівень цих розробок поки що залишається невисоким: їм не вистачає систематичності, категоріальної і понятійної визначеності, надто часто вони підпорядковуються єдиній меті — задовольнити потреби ідеологічної та політичної кон’юнктури (що, загалом, є цілком природним явищем, проте іноді надто непродуктивним у науковому відношенні). І дедалі більше дається взнаки згаданий розрив між українським і західним суспільствознавством. Це змушує українських дослідників витрачати час та інтелектуальні зусилля на «відкриття Америк», які давно вже є загальновідомими істинами для будь-якого західного студента, що цікавиться теоріями націй і націоналізму.

Тим часом на Заході, за всього розмаїття наявних теоретичних і конкретно-наукових розробок у цій галузі, є лише одна узагальнююча праця, присвячена аналізові теорій націоналізму. Це монографія Е. Сміта «Теорії націоналізму», видана в 1971 і перевидана в 1983 р. З моменту її появи відбулися глобальні історичні зміни (викликані саме впливом націоналізму), які не лише змінили карту світу й геополітичну ситуацію на земній кулі, а й значно посилили інтерес до проблем націй і націоналізму. З’явилися теоретичні розробки, які значно поглибили наукове розуміння проблеми, сприяли вивченню нових її аспектів, і водночас — дали змогу подолати упередження й застарілі стереотипи щодо націй і націоналізму як предмета саме наукового аналізу (Е. Ґелнер, Дж Армстронг, Е. Сміт, Б. Андерсон, Р. Шпорлюк та ін.).

Ми не ставимо собі за мету винахід ще однієї теорії націоналізму. Наше завдання набагато скромніше — узагальнити сучасні досягнення в галузі «націології», систематизувати найцікавіші та найпродуктивніші підходи, вироблені протягом останніх десятиліть, порівняти їх із традиційними теоріями, які вже стали «класикою» жанру.

Спробуємо сформулювати найзагальніший підхід, який пропонується в цих нарисах. Можна підходити до проблеми націй і націоналізму, припускаючи, що в реальності нібито існує певний феномен, «нація як така» чи «націоналізм як такий», і наше завдання — зрозуміти цей феномен, з’ясувати його характерні ознаки, поступово дослідити його всебічно. Такий підхід практикувався в науковій літературі раніше, він залишається актуальним і сьогодні, особливо в тих випадках, коли наукові дослідження безпосередньо заангажовані в політичній чи ідеологічній кон’юнктурі (слово «кон’юнктура» тут уживається в нейтральному значенні). Очевидно, що цей підхід виник тому, що «нація» і «націоналізм» як категорії, що використовувалися в ідеологічній і політичній практиці, перейшли в наукову термінологію. Для ідеолога певної «нації» факт її існування у часі й просторі був і є незаперечним. Для науковця, який сповідує такий підхід, існування, наявність «нації» — незаперечний факт. Наукова проблема полягає не в тому, щоб довести факт існування «нації», а в тому, щоб адекватно описати її, визначити її характерні ознаки тощо.

Інший варіант базується на припущенні, що в реальності немає такого «феномена», даності (в такому вигляді він може бути лише ідеальним). Насправді маємо справу з явищами чи групами явищ, що характеризуються набором родових ознак. Ми називаємо ці явища «нацією» чи «націоналізмом», адресуємо їм характеристики, які вважаємо суттєвими, важливими для них. Це, передусім, аналітичні категорії, за допомогою яких ми пізнаємо певні суспільні закономірності і явища. Цілком очевидно, що відмінності між цими підходами обов’язково треба мати на увазі, коли йдеться про те, як формуються уявлення про «націю» і «націоналізм», які саме явища об’єднуються в рамках цих термінів, наскільки ці уявлення, своєю чергою, впливають на становлення конкретних націй і націоналізмів, зрештою, як це фіксується на науково-теоретичному рівні. Отже, в подальшому, коли йтиметься про «націю» чи «націоналізм», завжди потрібно зважати на методологічний і аналітичний контекст, в якому ці терміни вживаються.

Звернемося до методологічних проблем «локальнішого» характеру. В українській інтелектуальній традиції поняття «нація» й особливо «націоналізм» мають певну специфіку (конкретніше про це йдеться в третьому розділі), яка нерідко ускладнює сприйняття відповідної термінології, виробленої західним суспільствознавством. Проблема «термінологічних порозумінь» й досі залишається актуальною, передусім через недоступність науковому загалові найвідоміших праць західних соціологів, істориків, філософів. Ці нариси мають певною мірою сприяти подоланню термінологічного розриву між західним і українським суспільствознавством. Проте слід мати на увазі, що кожна теоретична чи аналітична конструкція, про яку йтиметься далі, є лише одним із варіантів осмислення проблем націй і націоналізму. Відповідно, й термінологічний апарат, що використовується їхніми авторами, не може вважатися зразком.

Існує також певний психологічний бар’єр у сприйнятті понять «нація» і «націоналізм», який нерідко позначається на наукових дослідженнях. Як з’ясувалося, він характерний не лише для тих, хто протягом багатьох десятиліть перебував у силовому полі «єдино правильного вчення». Англійський історик Г’ю Сетон-Вотсон звернув увагу на дві крайності в підході до проблем нації і націоналізму. Так, на думку представників «націоналістичного утопізму», більшість націй віддавали належне екстремальним проявам націоналізму, ксенофобії, агресії і зверхності щодо інших націй. Проте «моя» нація, вважали вони, не уражена цими хворобами. Вона не схильна до несправедливості, національної нетерпимості, уникає ексцесів у міжнаціональних відносинах, терпимо ставиться до вимог національних меншин і т. ін. Це варіант саморефлексії, вважає Сетон-Вотсон, дуже подібний до соціального утопізму революційної інтелігенції, яка вважала, що хоча попередні революції робилися великою кров’ю і закінчувалися тиранією, саме «їхня» революція буде зразком гуманності, справедливості і соціального прогресу.

Інший інтелектуальний глухий кут — зверхньо-поблажливе, іноді презирливе ставлення до націоналізму, національних рухів як до чогось застарілого, морально неповноцінного, не гідного людської природи. Прагнення сучасних, «молодих», «нових» націй до самовизначення сприймається як загроза людству, як мізерні, часом комічні вияви групового комплексу неповноцінності. Такий підхід особливо поширений серед представників «усталених» націй, які протягом тривалого часу користувалися перевагами незалежності, соборності, процвітання і величі (американці, англійці, французи, шведи тощо). Проте, зауважує Сетон-Вотсон, ті, хто ставить себе над націоналізмом, фактично стають носіями націоналістичних передсудів, націоналістичної зверхності щодо тих націй, які «відстали» від їхньої власної.

Загалом, як показує історичний досвід, радикальні космополіти чи інтернаціоналісти нерідко перетворюються на носіїв досить агресивного, антидемократичного націоналізму і ксенофобії, як це сталося колись із К. Марксом та Ф. Енгельсом у їхньому ставленні до так званих «неісторичних» націй, до єврейського питання та проблем експансії німців.

Інша проблема пов’язана з тим, що можна було б назвати «класифікаційним синдромом»: ідеться про прагнення чітко ідентифікувати «ідейні позиції» автора чи критика тієї або іншої теорії нації і націоналізму. Іноді можна досить упевнено визначити інтелектуальну традицію, в руслі якої автор трактує націоналізм та історіогенезу націй. Націоналізм як доктрина був опонентом фактично всіх макроідеологічних систем: комунізму (марксизму), лібералізму, консерватизму. Отже, коли йдеться про ті часи, коли уявна межа між ними була досить чіткою, можна «ідентифікувати» критиків націоналізму з того чи іншого «табору». Проте взаємодія ідеологій, їхні взаємовпливи, переплетіння й особливо та обставина, що націоналізм протягом свого саморозвитку успішно адаптував елементи усіх згаданих ідеологічних систем, призвели до того, що ідейна критика націоналізму як доктрини з позицій марксизму чи, скажімо, з погляду консервативного мислителя, в певних моментах може перетворюватися на систему самозаперечень.

Відповідні явища стають дедалі помітнішими в наукових дисциплінах, передусім у суспільствознавстві. Межа між сучасним західним істориком ліберального спрямування і, скажімо, марксистського, у багатьох відношеннях має суто умовне значення. І тут йдеться не про те, що той чи інший дослідник застосовує еклектичний набір методологічних принципів. Дослідження будь-якого суспільного феномена, особливо таких поліморфних, як нація і націоналізм (останній нерідко, за визнанням багатьох авторів, має вигляд справжнього «понятійного хамелеона») з використанням методологічного інструментарія лише однієї інтелектуальної традиції здебільшого призводить до однобічності та неадекватної оцінки. Отже, коли далі в тексті йтиметься про дослідників «ліберального», «неомарксистського», «консервативного» та інших спрямувань, ці смислові «наліпки» слід сприймати умовно, контекстуально, як аналітичне знаряддя.

Наведені методологічні міркування відповідним чином вплинули на структуру нарисів. З метою систематизації викладу довелося штучно розділити матеріал на окремі частини, присвячені теоріям нації і теоріям націоналізму. На практиці кожна «теорія нації» так чи інакше водночас є й «теорією націоналізму», і навпаки, отже певна метафізичність запропонованого поділу є очевидною. З іншого боку, виклад поглядів різних авторів на націю і націоналізм в одному розділі ускладнив би систематичність підходу і зробив матеріал надто громіздким.

Теорії нації і націоналізму подаються за такою схемою: спочатку розглядається етимологія певного поняття (походження, семантична еволюція і трансформації, терміни «двійники», формальні визначення), далі подаються версії змістових інтерпретацій поняття (внутрішня структура, система логічних і генетичних зв’язків між його складовими, спосіб його функціонування тощо), розглядається феноменологія «нації» та «націоналізму» і, зрештою, аналізується історична генеза націй і націоналізму як суспільних явищ, при цьому подається й емпіричний матеріал. У частині, присвяченій націоналізмові, дещо несподівано для самого автора з’ясувалася необхідність появи окремого нарису, присвяченого типології націоналізмів, який довелося відокремити від нарису про феноменологію. Прагнення класифікувати, або типологізувати, конкретні вияви націоналізму стало своєрідним інтелектуальним спортом для багатьох дослідників, і залишити таке цікаве явище поза увагою було просто неможливо.

Частина третя нашого дослідження (її назву запозичено в американського історика Романа Шпорлюка) присвячена двом головним темам. Перша — це аналітичні, пізнавальні можливості теорій нації і націоналізму, що розглядалися в попередніх нарисах, стосовно «українського матеріалу». «Інсталяція» історичного досвіду становлення української нації в аналітичні рамки теорій, що створювалися на основі аналізу світового історичного досвіду, безперечно, може бути корисною для формування якісно нових підходів до проблем становлення української нації та націоналізму. З іншого боку, як вважають деякі сучасні автори, «український досвід» є важливим і навіть унікальним для верифікації сучасних теорій нації і націоналізму. Україна протягом тривалого часу перебувала на периферії інтересів світового суспільствознавства. Відповідно, дослідження української нації та націоналізму не належали до науково престижних, іноді вони взагалі не вважалися науковими (деякі сучасні розробки, на жаль, дійсно відповідають цьому стереотипові). В цих нарисах ми зосереджуємося саме на наукових інтерпретаціях проблем становлення української нації і націоналізму, інтерпретаціях, що дають змогу повернути цим проблемам і відповідним дослідженням статус наукових.

Друга тема — це формування загальнотеоретичних поглядів на націю та націоналізм в українській інтелектуальній традиції і сучасному суспільствознавстві. Ми вже згадували про те, що український націоналізм й українська нація як історичні явища цілком відповідають, на нашу думку, певним тенденціям загальносвітового розвитку і є конкретно-історичним втіленням цих тенденцій. Відповідно, теоретичні й емпіричні дослідження «українського варіанта» становлення й функціонування нації та націоналізму відповідають висновкам і узагальненням, що були сформульовані певними дослідницькими школами і напрямами на основі аналізу європейського чи світового історичного досвіду. Зрозуміло, цю подібність можна пояснити «вторинністю» українського варіанта націогенези стосовно «передових» націй, інтелектуальними запозиченнями тощо. Однак спільність певних функціональних, родових та інших ознак і рис різних «націй» та «націоналізмів» є очевидною, відповідно, подібність інтерпретацій постає цілком природною.

Відомо, що в сучасній Україні наукові дискусії навіть із суто «теоретичних» питань, пов’язаних з проблемами нації і націоналізму, нерідко перетворюються на ідеологічні баталії, а поняття «нація» і «націоналізм» вживаються майже виключно в політизованому контексті. Суспільствознавці опинилися у звичній ролі «бійців ідеологічного фронту». Сподіваємося, що пропоновані нариси сприятимуть переведенню досліджень у цій галузі на «наукові рейки». Це стало б важливою передумовою деідеологізації проблем націй і націоналізму, подолання ізольованості української науки від світової, засобом упровадження сучасних наукових методик у дослідження суспільних процесів, подолання упередженості та елементарної непоінформованості щодо суті явищ, які визначали й визначають світовий розвиток.

 

Попередня Головна Наступна

 

// // //

 

Частина 1

ТЕОРІЇ НАЦІЇ

 

Нарис 1.

ЕТИМОЛОГІЯ

 

Нація»: еволюція поняття

Хаос дефініцій

«Класика жанру»