Особливості великих соц груп

Риси людської психіки, які є соціально значущими, формуються на рівні макрогруп. Тому вивчення великих соц груп є надзвичайно важливим для ΣΨ. У великих групах існують такі регулятори соціальної поведінки як традиції, обряди, звичаї. Вони разом з особливостями життєвої позиції характеризують спосіб існування великих груп, який включає форми спілкування, особливий тип контактів між людьми, їх інтереси, цінності, потреби і мову. Виходячи із загальних принципів розуміння групи, ми не можемо, звичайно, дати чисто кількісне визначення цього поняття. «Великі» у кількісному відношенні утворення людей розділяються на два види:1 спільності, що випадково, стихійно виникли, що досить короткочасно існують і, до них відносяться юрба, публіка, аудиторія. Цей вид великих груп характеризується такими загальними ознаками:1) аморфність утворення та існування, 2) випадковість входження індивідів, невизначеність якісного та кількісного складу учасників, їхня різнорідність, 3) ситуативність виникнення (утворюються в результаті випадкової діяльності і існують тільки в її межах), 4) не визначення становища, нездатність існувати як структурне утворення у складі інших соціальних утворень. Другим видом великих соц. груп є в точному значенні слова соціальні групи, тобто групи, що склалися в ході історичного розвитку суспільства, що займають певне місце в системі суспільних відносин кожного конкретного типу суспільства й тому довготривалі, стійкі у своєму існуванні. До цього другого виду варто віднести насамперед соціальні класи, різні етнічні групи (як їхній головний різновид - нації), професійні групи, групи за статтю та віком (із цього погляду як група можуть бути розглянуті, наприклад, молодь, жінки, люди похилого віку й т. д.), окремі суспільства та країни, організації, рухи, які мають світовий, інтернаціональний характер (наддержавні організації, світові релігії), характерними ознаками яких є: 1) вони є певною цілісністю 2) можуть виступати самостійним суб’єктом соціальної та історичної дії або поведінки, 3) об’єднані спільною діяльністю (їх члени взаємодіють між собою безпосередньо чи опосередковано), 4) мають відносну гомогенність (т. т. однорідність за складом) 5) вони відносно тривалі у просторі та часі. Отже у всіх великих соціальних груп існують характерні загальні ознаки, які відрізняють їх від малих.

41. Феномен етнічних груп та його особливості. Одним з аспектів психології великих груп є психологія етнічних груп, вивченням яких займається етнопсихологія. Етнічна гр. (від грец. Ethnos-племя, народ) - це тип великої соц. групи, що формується та розвивається природно – історичним шляхом. Одну етнічну групу від інших відрізняють культура, мова, самосвідомість. Саме ці ознаки визначають етнічну приналежність людини. В історичному плані головними типами етнічних спільностей є плем’я, нація, народність. Традиція дослідження психології етнічних груп сходить до робіт В. Вундта по «психології народів», де «народ» інтерпретувався саме як деяка етнічна спільність. Вундту ж належить і постановка питання про те, що методом дослідження психології етнічних груп повинне бути дослідження міфів, звичаїв й мови, оскільки ці ж самі утворення становлять і структуру психології етнічних груп. Національна (етнічна) приналежність індивіда є надзвичайно значимим для соціальної психології фактором тому, що вона фіксує певні характеристики того мікросередовища, в умовах якого формується особистість. Етнічна специфіка деякою мірою концентрується в історичному досвіді кожного народу, і засвоєння цього досвіду є найважливіший зміст процесу соціалізації індивіда. Через найближче оточення, насамперед через родину й школу, особистість у міру розвитку прилучається до специфіки національної культури, звичаїв, традицій. Характеризуючи компоненти психології етнічних груп, говорять про етнічний характер, етнічну психологію. У психології етнічних груп розрізняють 2 аспекти: 1) психічний склад як найбільш стійке утворення (національний характер, традиції, звичаї). 2) емоційну сферу (національні або етнічні почуття, потреби, інтереси). Як відомо, поняття національний характер означає фіксацію певних типових рис. Але, виявляючи типові риси національного характеру, не слід абсолютизувати їх. Будь-яка риса нац. характеру не може бути жорстко прив’язана лише до певної нації, кожна з них є загальнолюдською рисою. Тому слід говорити про міру вираженості тієї чи іншої риси, про специфіку її вияву. Головною сферою вияву нац. характеру є діяльність, тому його дослідження здійснюють за допомогою аналізу продуктів цієї діяльності: мистецтва, фольклору. Також вивчаються мова, здібності та темперамент (мова йде про вивчення специфічних поєднань переважаючих типів темпераменту, а не про прив’язування певного типу темпераменту до певної етнічної групи).

43. Історія досліджень малої соціальної групи. Дослідженню малих соц. груп приділяється багато уваги. Фактично їх дослідження почалося зі становленням соц. психології як самостійної науки. Малі соц. групи почали досліджувати для того, щоб дізнатися як змінюється ефективність індивідуальної дії, яку людина виконує наодинці і при умові присутності інших людей. На початку ХХ ст.. амер. соціолог Ч. Кулі запропонував термін «первинні групи» для визначення груп, в яких домінує безпосереднє спілкування. Такі групи вбачалися вирішальним чинником впливу на особистість. З 20-30-х років починається етап експериментально-емпіричного дослідження малих груп. з‘являється школа «групової динаміки» Левіна, яка вивчала керівництво і лідерство, прийняття групового рішення тощо. В дослідженні групової поведінки починають застосовувати лабораторний експеримент. За його допомогою Шериф і Аш вивчали групові норми і груповий тиск на особистість. На основі цих досліджень малу групу починають розуміти як конкретну реальність, яка відмінна від суми індивідів, які входять до неї. Також проводилися дослідження реальних груп для пошуку нових форм управління та організації, які здатні підвищити продуктивність праці. У 20-х р. амер. соц. психолог Мейо заснував теорію людських відносин, згідно з якою особливу увагу приділяли використанню фіз. сил робітника для підвищення продуктивності праці. В результаті своїх досліджень Мейо вперше виявив дію соц-психологічних (групових, колективних) чинників, до яких можна віднести психолог. клімат групи, групові норми та звички, характер міжособистісних стосунків. Так соц. псих. поступово зробила значний крок у вивчення малої соц. групи. У соц. психології існують 2 протилежні підходи до визначення соц. груп:1) Європейська та радянська соц. психології головним групо утворюючим чинником бачать спільну діяльність. 2). Західна, зокрема американська соц. псих. (Маєрс та ін.):головний групоутворюючий чинник – спілкування. Тут група - обєднання людей, де вони можуть безпосередньо сприймати один одного (ці групи як правило-діади, їх відносно переносять на більші групи, і потім на суп-во взагалі.) Ці 2 підходи доведені до крайнощів, є помилковими. Соц. група не може існувати ані без діяльності, ані без спілкування. Перший підхід розглядає групу ззовні, виходячи за її межі (більшість груп-цільові, т. т. створені з якоюсь ціллю. Тут діяльність вже відома на перед, задана з самого початку.) Другий підхід розглядає групу з середини (психологічний підхід). При визначенні групи врахов. емоції. псих. стани, що що визначають спілкування. А у загальному плані групу потрібно розглядати як сукупність людей, які включені до типових для них різновидів і форм діяльності та об’єднані системою відносин, поведінка та діяльність яких регулюються спільними цілями, нормами та цінностями.

44. Підходи до вивчення малих соц груп. Є кілька напрямків у вивченні малих соц. груп. 1. Соціометричний напрямок. Засновником був амер. психолог Дж. Морено. В основі цієї теорії лежить ідея про те, що всі аспекти соц. життя можна пояснити станом міжособистісних (емоційних) відносин між людьми. Морено вважав, що такі емоційні стосунки як антипатія та симпатія визначають стан малої групи. Дослідник ввів термін „соціометрична революція” яка полягає в розв’язанні конфліктів в суспільстві шляхом підбору людей відповідно до їх симпатій. Взагалі то, соціометрія-це метод дослідження міжособистісних стосунків. За результатами соціометричного тесту робиться висновок про величину статусу кожного з членів групи, міру згуртованості чи роз’єднаності групи, напруженості чи конфліктності відносин. 2. Групова динаміка. В основі покладено «теорію поля» К. Левіна. Тут поведінка особистості визначається взаємодією психологічних та соц. детермінант, що є соціальним або життєвим простором особистості. Вивчається вся сукупність групових процесів: утворення і розвиток групи, умови ефективності її діяльності, керівництво, прийняття рішень, згуртованість. Напрямок дослідження

Групова динаміка не тільки теоретичний. Він містить в собі сукупність внутрішньо групових процесів, систему методів, які можуть бути спрямовані на вивчення та налагодження міжособистісних стосунків. 3. Психоаналітичний напрямок. В основі лежить психоаналіз З. Фрейда. Групові процеси досліджуються з точки зору психоаналізу. Базою для досліджень є теоретичне узагальнення даних, що отримані в результаті роботи з психотерапевтичними або тренінговими групами. Але недоліком є те, що ці дані не завжди можна переносити на широкі соціальні спільності. Найвідомішими з таких теоретичних узагальнень є «динамічна теорія функціонування групи» А. Байона, «тривимірна теорія інтерперсональної поведінки» Шутца, «теорія групового розвитку» Бенніса, Шепарда. Спільне для цих теорій це те, що група розглядається як інваріант індивіда з його мотивами, цілями та потребами, які не усвідомлюються ним. 4. Інтеракціоністський напрямок. Представники цього напрямку вважають, що взаємодія, відносини між членами групи, їх індивідуальна активність зумовлюють групову поведінку. Тут аналізується соціальний процес, що розглядається як інтеракція людей у групі або в суп-ві. В цьому напрямку виокремлюють теорії референтних груп, рольові теорії, символічний інтеракціоналізм, Такі підходи є важливими для групової психології. Два останні підходи розглядають власне груповий процес опосередковано, приділяючи більшу увагу процесу спілкування та поведінці членів в групі. Існують й інші напрямки вивчення малих соц. груп, але суттєвого впливу на розвиток групової психології вони не мають.

45. Дайте класифікацію малих груп за різними засадами. Найпоширенішою є класифікація малих груп за дихотомічним принципом (групоутворюючим чинником є міжособистісні стосунки, характер спілкування між членами групи). Виокремлюють такі різновиди груп:1. Лабораторні – природні (натуральні). Групи, що створюються спеціально для експериментів у лаборат. умовах та групи, що існують у реальних життєвих ситуаціях. 2. Формальні-неформальні, або організовані та спонтанні. Йдеться про спосіб утворення груп. Виникнення перших зумовлене суспільною потребою. Неформальні групи виникають самочинно. Головним стимулом їхньої діяльності є спільні інтереси, потреби членів групи у спілкуванні. 3. Первинні-вторинні групи. Первинні-це кола найближчого оточення (клас, сім’я), які сильно впливають на особистість. Вторинні-це кола ширшого оточення. Тут спілкування не таке близьке та інтенсивне (фабрика, потік, школа). 4. Закриті-відкриті групи. Класифікація відбувається на основі міри доступності групи до широкого соц. середовища. Якщо за основу класифікації взяти підхід, де мала група відрізняється від інших осередків суп-ва характером спільної діяльності, тоді можна виокремити такі типи груп: соціально-економічні, соціально-політичні, побутові, аматорські, статеві та ін. (тут класифікація відбувається на основі якогось одного критерію.). Соціальні групи мають багато ознак, тому їх можна класифікувати так: 1. За типом головної діяльності та функції (навчально-виховні, військові, сімейні, спортивні, соціально-політичні. 2) За мірою організації- неорганізовані або випадкові групи, цільові. 3) за соціальною спрямованістю: соціально корисні та соц. небезпечні. 4) За типом домінуючої структури малі групи поділ. на формальні та неформ. 5) за часом існування-довготривалі та короткочасні. 6) за мірою безпосереднього впливу на особистість-первинні та вторинні; основні-неосновні. 7) за мірою зв’язку з іншими групами: відкриті-закриті.

46. Стр-ра взаємовідносин у малій соц гр. Мала соц. група має складну структуру взаємовідносин між її членами та систему спілкування. Взаємини в групі в більшості випадків мають подвійний характер. Відповідно до якого виділяють формальну та неформальну структури взаємовідносин в групі. Формальна структура – це зовнішні комунікативні зв’язки, за допомогою яких здійснюються ділові контакти, офіційні відносини, спрямовані на виконання групового завдання. Взаємини будуються за адміністративними, технологічними, правовими принципами, офіційно фіксуються та охороняються соц. інституціями, законодавством, прави-лами. На думку Щепанського, головними особливостями такої структури є: поділ праці, спеціалізація функцій, ієрархія посад, схематичний спосіб передачі інформації, наявність системи координації дій, встановлення постійних ліній комунікації. Місце особистості в системі цих зв’язків визначається тим, на скільки успішно вона реалізує специфічну для групи соціальну функцію. Особисті якості при цьому важливі не самі по собі, а наскільки вони допомагають виконувати цю функцію. Офіційно-ділове спілкування дозволяє швидко включатись в комунікацію з людьми різних соціальних груп, ціннісних орієнтацій, своєчасно отримувати, передавати необхідну інформацію. Однак надмірна регламентованість, формалізованість відносин суттєво знижує рівень ефективності діяльності групи. У межах офіційної структури у процесі спонтанного розвитку формується неформальна структура взаємовідносин – емоційно забарвлені зв’язки, які відтворюють неофіційні взаємини між членами групи. За своєю природою вони є вторинними у цільових групах, хоча за інших умов можуть бути чинником об‘єднання людей у неформальні групи. Головна харак-ка: міжособистісне спілкування, що базується на неформальній організації та контролі (звичаї, традиції, групові звички). Тут особливо важливими є індивідуальні схильності, характер людини. Є й недоліки: створювані в неформальній групі соц. норми можуть не співпадати з цінностями формальної організації; супротив нововведенням. У зарубіжній соціології та соц. психології виокремлення формальних та неформа-льних груп вважається «відкриттям» «теорії людських відносин» Мейо. Головна роль в теорії відводиться неформальній структурі, що використо-вується для задоволення моральних та психологічних потреб робітника. За фактом «відкриття» стоїть чимало проблем як підвищення продуктивності праці за доп. неформальних зв‘язків. Деякі західні дослідники вважають, що в сучасному суспільстві формальна структура є зовнішньою, знеособленою щодо людини силою і потребує доповнення теплотою неформальних зв‘язків. Є три варіанти співвідношення ділової та офіційної структури:1) вони не суперечать, а взаємно доповнюють одна одну. 2) вони розвиваються і функціонують відносно самостійно, незалежно. 3) між ними існують суперечності, неофіційна структура заважає реалізації цілей офіційної структури. У групах високого рівня розвитку можна виділити не дві, а три системи відносин: офіційно-ділові, неофіційно-ділові, неофіційно-особистісні. Оптимальне управління малою групою здійснюється за принципом доповнюваності.

47. Основні механізми групової динаміки. Групова динаміка - сукупність груп. процесів, які відображають весь цикл життєдіяльності групи та її етапи: утворення, функціонув-ня, розпад, а також ті прийоми та методи, які дають змогу вивчати внутрішньо групові процеси. Механізми групової динаміки зумовлюються двома протилежними тенден­ціями: інтеграцією та диференціацією групи. Виокремлюють декілька механізмів групової динаміки:1. Розв`язання внутрішньо групових суперечностей, як механізм переходу групи з одного рівня на інший. Існують такі типи внутрішньо групових суперечностей: а) між зростаючими потенційними можливостями групи і її актуальною діяльністю; б) між зростаючим прагненням кожного члена групи до самореалізації і самоствер­дження й одночасним посиленням тенденції включення особистості в групову структуру; в) між поведінкою лідера і очікуваннями членів групи у відношенні його дій. Внаслідок виникнення зіткнень цих суперечливих тенденцій, виникає дестабілізація групи і конфлікти. Лише після проходження групою конфліктних фаз виникає стабільність. 2. "Ідіосинкратичний кредит" – суб`єкту з високим статусом дозволяється відхилення від групових норм, якщо це необхідно для досягнення групових цілей, вна­слідок чого в життя групи впроваджуються інноваційні елементи. А це є передумовою для переходу групи на вищій рівень розвитку. 3. Психологічний обмін, який заключається в ціннісному обміні, соціальному проник­ненні, що характеризується екстенсивним (в ширину) і інтенсивним (в глибину) розвитком міжособистісних сто­сунків у спілкуванні. На прикладі діадичного спілкування можна привести 4-ри етапи розвитку міжособ. відно­син:1) орієнтація (поверхові контакти), 2) початковий емоційний обмін (часті, поверхові контакти);3) повний емоц обмін (глибокі, але охоплюють обмежені сфери);4) установленого обміну (на всіх рівнях). Вчені, що вивчали групову динаміку: К. Левін, Тейлор, Олтмен, Кирпичник, Шамбо.

48. Процес виникнення малої групи. Мала група виникла як своєрідна одиниця в системі суспільного розподілу праці. Це було зумовлене запитами суспільно-економічного характеру, які зародилися в середині соц. організацій. Т. т. у цих організаціях з’явилася необхідність в розв’язанні певних соціальних завдань. Це і породило потребу в створенні всередині організацій елементарних функціональних підрозділів-малих груп, які орієнтовані на ці завдання. Тому головні характеристики малої групи (розмір, структура, склад) визначаються цілями та завданнями спільної діяльності, заради якої вона була створена. Психологічною причиною виникнення малих груп було прагнення індивідів до задоволення потреб, пов’язаних із сферою людського спілкування. Мала група є мікросередовищем спілкування, джерелом відповідних потреб індивіда. Поділ чинників виникнення малої групи на соц. та психологічні є відносним. Чинники, які спонукають людину до входження в групу не вичерпуються лише системою його потреб та цінностей. Вони включають низку інших змінних: соціальний досвід індивіда; його самооцінка; специфіка діяльності та ін. Таким чином, виникнення організованої малої групи є двощаблевим процесом, який полягає в оголошенні її офіційною ланкою соц. організації і в наповненні її конкретними індивідами, здатними взаємодіяти і кваліфіковано розв’язувати організаційні завдання. Стосовно першого етапу виникнення групи, то він детермінований вимогами організаційної структури і не залежить від окремих індивідів, що до неї належать. Другий етап зумовлений не тільки вимогами групи й активністю організації, а й особистими спонуканнями індивідів, їхніми бажаннями, потребами, мотивами та очікуваннями.

Розвиток малої соц. гр.

В літературі існує чимало різних точок зору на проблему розвитку малої групи тому, що це досить складний і суперечливий процес. Двомірні моделі розвитку групи передбачають виокремлення двох головних сфер її життєдіяльності: ділової (інструментальної) і емоційної (експресивної). Один із таких підходів запропонував Б. Такмен. Двомірна або двофакторна модель описує динаміку групового процесу з урахуванням умов формування групи; наявності двох сфер (факторів) групової активності -- ділової (розв’язання групового завдання) і міжособистісної (розвиток групової структури); місця групи в гіпотетичній послідовності розвитку, тобто на відповідній стадії. Згідно з цією моделлю, в кожній із зазначених сфер передбачається проходження групою чотирьох стадій (зокрема у сфері міжособистісної активності):-- „перевірки і залежності”, яка включає орієнтування членів групи щодо характеру дій кожного і пошуку взаємоприйнятої міжособистісної поведінки в групі;-- „внутрішнього конфлікту”, головна особливість якої – порушення взаємодії і відсутність єдності між членами групи;-- „розвитку групової згуртованості”, яка досягається шляхом поступової гармонізації відносин, усунення між особистісних конфліктів;-- „функціонально-рольової співвіднесеності”, що переважно пов’язана з утворенням рольової структури групи – своєрідного резонатора, за допомогою якого „програється” групове завдання. Специфіка соціально заданих цілей справляє вирішальний вплив на темпи розвитку та ієрархію сфер активності організованих малих груп. Г. Стенфорд і А. Роарк вивчаючи розвиток такої групи, як шкільний клас, відокремили сім стадій групоутворення:Перша, початкова – формується уявлення учнів про клас і один про одного. Перші між особистісні взаємодії ще дуже обережні й ведуть спочатку до утворення діад. Учитель сприймається як головний авторитет у класі. Друга стадія – формування групових норм, початок становлення групової самосвідомості. Третя „стадія конфлікту” – спостерігаються зіткнення між окремими членами класу внаслідок переоцінки ними своїх можливостей і прагнення розв’язувати всі проблеми самостійно. Четверта – перехідна від стану конфлікту до стану збалансованості, у стосунках між учнями з’являються елементи групової солідарності й згуртованості. П’ята – вперше виникає сформована група з чітко вираженим почуттям „ми” (турбота всіх учнів про клас, інтерес до спільних проблем, прагнення до згуртування.) Переважає ділова сфера. Шоста – домінуючу роль тепер відіграє емоційна активність, різко зростає значення відносин типу „Я-Ти” відбувається переоцінка групових норм. Сьома – актуалізації. Вищий етап групової зрілості. Група є відкритою для виявлення і розв’язання конфлікту. Інші моделі групоутворення: Н. Обер сконструював модель процесу розвитку малої групи, яка має чотири стадії:-- формування експресивних норм і різностатусних ролей (період „апатично- ієрархічного” стану групи);-- збурення (руйнування наявної рольової структури внаслідок виникнення внутрішньо групових неузгоджень);-- формування інструментальних норм (зростання гармонізації відносин партнерів у групі);-- виконання (утвердження функціональних ролей, становлення гнучкої взаємозалежності відносин). Динаміку групоутворення можна простежити і на підставі змін в окремо взятій сфері групової активності: або в інструментальній, або в експресивній. Прикладом такого аналізу є одновимірна модель розвитку малої групи, запропонована Є. Мабрі, орієнтована на розв’язання завдань інструментального типу, має чотири стадії:-- латентну (ознайомлення із завданням);-- адаптаційну (співвіднесення можливостей членів групи з вимогами завдання та їхнє функціональне підпорядкування залежно від цього;-- інтегративну (об’єднання загальних зусиль, координація індивідуальної і групової стратегії дій). -- необхідного розв’язання. Приклад схеми, яка відображає власне емоційну динаміку групоутворення (І. П. Волков):-- первинного сприймання і впізнавання, в результаті – формується перше враження про партнера;-- зближення – формування оцінки і самооцінки, розвиток рефлексивних стосунків, актуалізацію установки на спільні дії;-- спільної дії – веде до прийняття між особистісних ролей і визначення статусу в спілкуванні;-- зчеплення – характеризується зміцненням почуття „Ми”, формуванням норм спілкування і включенням механізмів взаємовпливу.

50. Дайте характеристику моделям колективоутворення. Моделі колективоутворення розроблялися вітчизняни­ми дослідниками, котрі виходи­ли з тези про колектив як вищий рівень розвитку малої групи, що формується на засадах спільної соціальне значущої діяльності. Найповніше цей підхід репрезен­тований Л. І. Уманським та А. В. Петровським. Назви концепцій — параметрична та стратометрична. В основу концептуальної схеми Л. І. Уманського по­кладено уявлення про соціально-психологічні параметри групи, які є своєрідними критеріями — відмітними озна­ками розвитку групи як колективу. До таких параметрів, зокрема, належать зміст моральної спрямованості групи — інтегрована єдність'її мети, мотивів, ціннісних орієн­тацій; організаційна єдність групи; групова готовність у сфері тієї чи іншої діяльності; психологічна єдність — інтелектуальна, емоційна, вольова сумісність, яка харак­теризує відповідно процес міхособисгісного пізнання і взаєморозуміння в групі, міжособисгісні контакти емо­ційного характеру, стресостійкість і надійність групи в екстремальних ситуаціях. Залежно від вираженості кожного з параметрів група розміщується за рівнем свого розвитку в континуумі, се­рединну точку якого займає група-конгломерат, тобто група, що складається з незнайомих між собою людей, а полюсами є колектив і антиколектив. Рух групи до пози­тивного полюса — колективу — пов'язаний із послідов­ним проходженням нею двох якісно нових стадій — кооперації й автономізації. Причому між групою-кон-гломератом і групою-кооперацією можлива поява таких проміжних рівнів, як номінальна група і група-асоціація. Концептуальна схема А. В. Петровського грунтується на тому, що критеріями розвитку групи є міра опосеред-кованості міжособистісних стосунків у групі змістом спільної діяльності, її суспільна значущість. Виходячи з цього, розвиток групи описується ним як рух у своєрідному континуумі, позитивним і негативним полюсами якого є відповідно колектив і корпорація. У центральній точці розміщується так звана дифузна група (спільнота, в якій практично відсутня спільна діяль­ність). Проміжне місце між дифузною групою і позитив­ним та негативним полюсами континууму посідають від­повідно просоціальна і асоціальна асоціації, тобто групи з низькою мірою опосередкованості міжособистісних стосунків спільною діяльністю. Представники обох концепцій виокремлюють особли­ву стадію розвитку групи — корпорацію, яка, проте у рамках параметричного підходу не розглядається як асо­ціальне утворення.

51. Групове нормоутворення як процес групової динаміки. У школі «групової динаміки» формування та розвиток групи включають у себе як обов'язковий чинник станов­лення системи норм і нормативну регуляцію. Головні групові характеристики і процеси завжди передбача­ють формування «ми-почуття», тобто певну стандартиза­цію оцінок, установок, процедур, які використовують чле­ни групи у спільній діяльності. Все це зумовлене прийнят­тям, використанням і функціюванням групових норм. Як регулятивний механізм поведінки соціальні норми не тільки забезпечують певну уніфікацію поведінки чле­нів групи, а й одночасно регулюють відмінності всере­дині групи. Вони створюють статусно-рольову структуру групи, підтримуючи таким чином стабільність її існуван­ня. Головним призначенням дії групових норм є забез­печення існування групи як цілісної системи у спільній діяльності. Цілі, які ставить перед собою індивід, багато в чому визначаються саме груповими нормами. Вплив групи на індивіда виявляється в його бажанні узгоджува­ти свої дії з нормами, прийнятими в групі, і уникати тих дій, які можуть розглядатися як відхід від них. Індивід не може вважатися повноцінним членом групи, доки він психологічно не включений до неї, тобто доки він не прийняв групові норми за стандарти своєї власної пове­дінки. Водночас норми можуть бути чинником ригідності групи та особистості, обмежувати їхню діяльність у но­вих чи незвичних ситуаціях, гальмувати процеси групо­вого та індивідуального розвитку. Терміном “норма” позначають стандартизовані прави­ла поведінки, що приймаються членами групи за узако­нені специфікації очікуваної функції групи як системи, а також функції кожного члена групи всередині цієї си­стеми. Групові норми регулюють діяльність групи як ор­ганізованої одиниці в її рухові до певної мети. Форми вияву і дії цих норм різноманітні й охоплюють широкий діапазон: від зовнішніх ритуалів до морального та естетичного вибору.

52. Охарактеризуйте головні дослідження нормативного впливу. У середині 30-х років XX ст. М. Шеріф фактично пер­ший почав досліджувати вплив групових норм в умовах лабораторного експерименту, використовуючи так зва­ний автокінетичний ефект (оптичну ілюзію руху нерухо­мої світлової точки в затемненому візуальному полі). В таких випадках людині найчастіше здається, що точка зміщується на значну відстань, яка відрізняється в кож­ному конкретному випадку. На відміну від дослідів М. Шеріфа С. Аш у 1956 р. продемонстрував дію групового впливу в умовах, коли стимул був добре структурований. У лабораторних експериментах М. Шеріфа та С. Аша досліджувалося явище, пов'язане з конкретним впливом (тиском) групових норм. У працях, присвячених дослі­дженню цієї проблеми, як тотожні поняттю «конфор­мізм» інколи використовуються поняття «конформна по­ведінка» та «конформність». Відомі американські соціальні психологи М. Дойч і Г. Джерард виокремлюють нормативний та інформаційний впливи групи на індивіда. Перший із них пов'язаний з груповими нормами. З раннього дитинства людину вчать груповим нормам, повазі до них і навіть просто приму­шують з ними рахуватися. Тому, потрапляючи в умови лабораторного експерименту, людина приносить туди і свою повагу до думки інших людей. Очевидним є і те, що, будучи не в змозі дати певну відповідь відносно не­відомого об'єкта, людина зіставляє свою думку з думкою інших людей. Стійкість індивіда до дії нормативного впливу вивча­лась також Т. Ньюкомом у його лонгітюдному дослідженні політичних переконань студенток жіночого коледжу в Беннінгтоні. Він показав, що кон­сервативні погляди першокурсниць під впливом загаль­ної захопленості ліберальними ідеями, прийнятими в коледжі, поступово змінювались мірою того, як студент­ки входили до груп своїх старших подруг і приймали їх у свої референтні групи. Деякі з них зберегли свої переко­нання навіть через двадцять років Якщо в ситуації нормативного впливу індивід найчас­тіше свідомо погоджується з точкою зору групи, «про се­бе» думаючи інакше, то в ситуації інформаційного впли­ву індивід із самого початку відчуває конфліктний стан у зв'язку з тим, що його сенсорна інформація не збі­гається з повідомленнями інших людей, тобто соціаль­ною інформацією.

53. Порівняйте особливості впливу групової більшості та групової меншості. Вплив більшості у групі називається терміном “конформізм”. Конформність можна визначити як особ­ливість чи властивість індивіда, яка виявляється у його схильності піддаватися реальному чи уявному тискові групи. Конформність пов'язана з нормативністю су­спільного життя, виявляється у свідомому підпорядку­ванні суджень, дій і поведінки індивіда груповому тиску у випадках розходження точок зору людини і групи. Вона може бути зовнішньою, тобто без зміни своїх поглядів, і виглядати як лицемірство, пристосовництво, як спосіб уникнути можливого конфлікту, залишитися наодинці без підтримки інших членів групи. Конформність може бути також внутрішньою — пе­рекладанням вибору на інших людей, чи своєрідним по­ясненням (раціоналізацією) своєї поведінки. Конформізм виконує важливі функції у процесі со­ціалізації індивідів, їхньої інтеграції у соціальну спіль­ність, забезпечує наступність суспільного досвіду та со­ціального контролю. Водночас він буває перешкодою розвитку особистості і соціальних груп.

Експериментальні дослідження показали, що процеси впливу більшості та меншості відмінні перш за все фор­мою свого вияву. Більшість здійснює сильніший вплив на прийняття її позиції індивідом. Але при цьому коло можливих альтернатив для нього обмежується, як пра­вило, лише тією, яку пропонує більшість. Індивід у цій ситуації не шукає інших рішень, у тому числі більш пра­вильних. Вплив меншості здійснюється з меншою силою, але тут стимулюється пошук різних точок зору, шо приводить до появи різноманітних, оригінальних рішень і врешті-решт підвищує їхню ефективність. За даними деяких досліджень вплив меншості викликає більшу концентрацію уваги, пі­знавальну активність членів групи. Це пов'язується з тим, шо у ситуації розходження думки індивіда з більшістю виникають стресова ситуація, емоційне збудження, які гальмують пошук варіантів рі­шення, концентрують увагу лише на одному з них. Коли впливає меншість, ситуація, що виникає, єменш стресогенною, тому умови для пошуку оптимального рішен­ня більшістю сприятливіші. Важливими умовами впливу меншості є послідовність та стійкість її поведінки, впевненість у правильності своєї позиції, чітка логічна аргументація. Це необхідно особливо тому, що сприймання і прийняття точки зору меншості відбувається значно повільніше і з більшими труднощами, ніж прийняття точки зору більшості.

55. Референтная группа. це группа в которой человек стремится быть или сохранить свое членство. 1942 г. Хаймен- вводит понятие референтной группы. Американский исследователь ему принадлежит открытие самого феномена рефер. Группы. Такие группы в которые индивид не включен реально, но нормы которые он принимает. Хаймен назвал рефер. Группами. М. Шериф- понятие референтной группы связал с "системой отсчета", которую индивид употребляет для сравнения своего статуса со статусом других лиц. Келли разрабатывая понятие референтной группы, выделил две функции, показав, что референтная группа нужна индивиду или как эталон для сравнения своего поведения с ней или для нормативной оценки его. Функции референтной группы: сравнительная и нормативная. В настоящее время, в том числе и в нашей психологии, встречается двоякое употребление термина "референтная группа" иногда как группа противостоящая группе членства, иногда как группа возникающая внутри группы членства. Во втором случае референтная группа определяется как "значимый круг общения", т. е. как круг лиц, выбранных из своего состава реальной группы как особо значимых для индивида. Шабутани- вносит понятие эталонной группы. Эталонная группа- такая группа, реальная или воображаемая, чья система взглядов используется действующим лицом как система эталонов. Эталонная группа придерживается ценностей, соотнесением с которым человек оценивает свои собственные поступки. Для каждого человека существует столь же много эталонных групп, как и каналов коммуникации, в которой он принимал участие. Эталонная группа может быть так же воображаемой. Иногда человек идентифицирует себя с какой-то категорией людей, которая настолько аморфна, что её можно рассматривать почти как воображаемую группу. Социализация- процесс и результат усвоения ребенком социального опыта. В результате социализации ребенок становится культурным, образованным и воспитанным человеком. Референтная группа- группа людей, в чем-то привлекательных для индивида, групповой источник индивидуальных ценностей, суждений, поступков, норм и правил поведения. Влияние группы на формирование и развитие личности состоит в следующем.

В группе индивид встречается с людьми, которые являются для него основным источником духовной культуры.

Отношения между людьми, складывающиеся в группах, несут в себе позитивные социальные нормы и ценностные ориентации, которые усваиваются личностью, включенной в систему групповых взаимоотношений.

Группа является таким местом, где индивид отрабатывает свои коммуникативные умения и навыки.

От участников группы индивид получает информацию, позволяющую ему правильно воспитывать и оценивать себя, сохранять и укреплять все положительное в свей личности, избавляться от отрицательного и недостатков.

Группа снабжает индивида системой положительных эмоциональных подкреплений, необходимых для его развития. Лишь постоянное общение индивида с более развитыми, чем он сам, личностями, обладающими ценными знаниями, умениями и навыками, обеспечивает ему возможность приобщения к соответствующим духовным ценностям.

56. Групова згуртованість як важлива характеристика розвитку малої групи. Проблема групової згуртованості є однією з найваж­ливіших у розгляді особливостей формування малої гру­пи. Йдеться про утворення і розвиток у групі таких зв'язків, які дають змогу зовнішньо задану структуру пе­ретворити на психологічну спільність людей, складний психологічний організм, шо живе за своїми власними законами. Згуртованість групи має дві головні утво­рюючі: по-перше, це міра привабливості власної групи; по-друге — сила тяжіння (притягування) інших досяж­них груп. Виходячи з цього, групу можна визначити як сукупність індивідів, пов'язаних таким чином, що кож­ний із них розцінює переваги від об'єднання як більш значущі, ніж ті, які можна одержати поза групою. Це означає, що будь-яка група з самого початку є згуртова­ним цілим.

Групова згуртованість як характеристика міцності, єдності, стійкості міжособистісної взаємодії та взаємин у гру­пі впливає на різні аспекти її життєдіяльності. Дослідження взаємозв'язку згуртованості та продуктивності діяльності групи виявили, що лінійної залежності між ними не існує. Було також встановлено два головні чинники, які впливають на взаємозв'язок цих двох змінних:

1. Прийняті в групі норми. Цей чинник був зафіксований ще в ході Хауторнських експериментів Е. Мейо. Якщо групові норми передбачають низькі рівні продук­тивності, то члени високозгуртованих груп більшою мі­рою перешкоджатимуть її зростанню, ніж у низькозгуртованих групах.

Чинник мотивації. Його можна сформулювати так: продуктивність і згуртованість групи мають тенденцію до позитивного зв'язку у випадку високої мотивації і до негативного зв'язку, коли мотивація до праці є низькою.

57. Згуртованість групи. Початок вивчення проблем згуртованості – Фестінгер (кінець 40 років). Він визначав згуртованість як складову всіх сил, що діють на групу. Згуртованість групи має 2 головні утворюючі: 1 - це міра привабливості власної групи, 2 - сила тяжіння (притягування) інших досяжних груп. Виходячи з цього, групу можна визначити як сукупність індивідів, пов`язаних таким чином, що кожний із них розцінює переваги від об'єднання як більш значущі, ніж ті, які можна одержати поза групою. Це означає, що будь-яка група з самого початку є згуртованим цілим. Зарубіжні вчені тлумачать згуртованість як між особистісну атракцією. Атракція - процес створення емоційно позитивних стосунків, так звані атрактивні стосунки. Симпатія, дружба, кохання - найбільш відомі форми атракції. До причин, що впливають на рівень симпатії (згуртованості), вони відносять:1) частоту взаємодії;2) стиль керівництва групою (переважно демократичний);

3) фрустрацію та загрозу перебігу групового процесу. 4) статусні й поведінкові характеристики членів групи;5) різноманітні вияви подібності між людьми (за установками, віком, професією) 6) успіх виконання групового завдання. Наслідком згуртованості є сприятливіша оцінка членами групи ситуації міжособистісиої взаємодії, зміна оцінки інших осіб у внутрішньогруповій комунікації, зростання конформної поведінки, можливе зростання продуктивності групи. Антиподом згуртованості є агресивна поведінка щодо несимпатичної особи – наприклад, аутсайдера. Цей підхід тлумачення згуртованості як суто емпіричного явища недостатній. Картрайт запропонував розглядати це поняття як результат мотивації групового членства. Згуртованість визначають через:

-мотиваційне підґрунтя потягу індивіду до групи,

-спонукальні властивості групи,

-очікування індивідом наслідків перебування у групі,

-Увага зосереджується на спонукальних властивостях групи:

-привабливість її членів, - подібність між членами,

-особливості груп. цілей, - своєрідність взаємозв. членів,

-задоволеність груп. діяльністю, - характер керівництва,

-структурні власт., - клімат, - величина групи. Петровський розглядав згурт. як ціннісно-орієнтаційну єдність. У стратометричній концепції. 1 прошарок: зовнішній рівень – безпосередні емоційні відносини, 2 прошарок: ціннісно – орієнтаційна єдність (відносини мають опосередкований діяльністю характер), 3 прошарок: предметно-цільова єдність – ядро структури. Цей підхід показує, що ефективним є зближення оцінок і підходів до цілей різних членів групи.

60. Визначте особливості групових конфліктів. Конфлікт означає зіткнення протилежно спрямованих інтересів, цілей, по­зицій, думок чи поглядів учасників взаємодії. Підґрунтям конфлікту завжди є проблемна ситуація, яка містить у собі або протилежні позиції (інтереси) сто­рін, або протилежні цілі чи засоби їхнього досягнення. Для того, щоб конфлікт почав розвиватися, необхідний інцидент, тобто ситуація, коли одна з сторін починає діяти на шкоду інтересам іншої. Якщо протилежна сто­рона починає відповідати тим самим, конфлікт із потен­ційного перетворюється на актуальний (реальний). Дані конфлікт може розвиватися як конструктивний (стабілі­зуючий) чи деструктивний; прямий чи опосередкований. Залежно від ситуації та діючих сторін (суб'єктів) виокремлюють такі різновиди конфліктів: міжрсобистісні, міжгрупові, міжнаціональні, організаційні, міждер­жавні та ін. Якщо суб'єктом конфлікту виступає одна особа, говорять про внутрішньо особистісний конфлікт. Соціальна психологія найбільше уваги приділяє дослі­дженню міжособистісних (групових) конфліктів. Щодо цього конфлікт визначають ще як дисгармонізацію міжособистісних відносин. Виокремлюють принаймні чотири головні підходи до вивчення проблеми міжособисгісного конфлікту: мотива­ційний, коїнітивний, діяльнісний, організаційний. Підґрунтям мотиваційного підходу є ідея протиборства несумісних намірів, цілей, які спрямовують поведінку учасників міжособистісної взаємодії. Другий підхід до аналізу конфліктних ситуацій — когнітивний. У його рамках розглядається і так званий когнітивний конфлікт, виникнення і розвиток якого зу­мовлені структурою завдання, когнітивними структура­ми протилежних сторін, мірою узгодженості використо­вуваних ними стратегій. Провідним напрямком у дослідженні конфліктів с діяльнісний підхід. Згідно з ним рівень розвитку групи як колективу і міра ефективності її спільної діяльності є го­ловними чинниками виникнення і наступного перебігу внутрішньогрупового конфлікту. Слід окремо розглянути і так званий організаційний підхід до вивчення конфлікту. Розроблені в рамках цього підходу теоретичні конструкції («конфлікт переговорів», «бюрократичний конфлікт», «системний конфлікт») ши­роко використовуються для опису конфліктів, які відо­бражають суперництво сторін за володіння дефіцитними ресурсами, що розгортаються на рівні вищої управ­лінської структури у вертикальному (між керівниками і підлеглими) і горизонтальному (між рівностатусними ін­дивідами) зрізах внутрішньоорганізаційних відносин. Причини конфліктів можуть бути різні, здебільшого це відмінності у цілях, уявленнях та цінностях, манерах по­ведінки та досвіді, а також неефективність комунікації (недоліки у передачі інформації, неоднозначність крите­ріїв розуміння та ін.).

61. Розведіть явища лідерства і керівництва. Керівництво і лідерство — персоніфіковані форми со­ціального контролю та інтеграції всіх механізмів і спосо­бів соціально-психологічного впливу з метою досягнен­ня максимального ефекту в груповій діяльності та спіл­куванні. Під лідерством звичайно розуміють один із процесів організації малої соціальної групи й управління нею, який сприяє досяг­ненню групової мети в оптимальний термін і з опти­мальним ефектом, детермінований панівними в суспіль­стві соціальними відносинами. Лідер — член групи, який спонтанно висувається на роль неофіційного керівника в умовах певної, специфічної і досить значущої ситуації, щоб забезпечити організацію спільної діяльності людей для найшвидшого і успішного досягнення спільної мети. На відміну від лідерства керівництво є суто управлін­ським феноменом. Б. Д. Паригін наводить такі відміннос­ті між функціями лідера і керівника:

— лідер покликаний здійснювати переважно регуляцію міжособистісних стосунків у групі, натомість керів­ник здійснює регуляцію офіційних відносин групи як де­якої соціальної організації;

— лідерство виникає за умов мікросередовища (яким є мала група), керівництво — елемент макросередовища, тобто воно пов'язане з усією системою суспільних від­носин;

— лідерство виникає стихійно, керівник будь-якої ре­альної соціальної групи або призначається, або обира­ється, але так чи інакше цей процес є не стихійним, а, навпаки, цілеспрямованим, здійснюваним під контролем різних елементів соціальної структури;

— явише лідерства менш стабільне, висунення лідера залежить від настрою групи, натомість керівництво — явище більш стабільне;

— керівництво підлеглими порівняно з лідерством має визначенішу систему санкцій;

— процес прийняття рішення керівником (і взагалі в системі керівництва) значно складніший, він опосеред­кований багатьма обставинами, які не обов'язково ма­ють витоки в цій групі, натомість лідер здебільшого при­ймає безпосередні рішення, які стосуються групової діяльності;

— сфера діяльності лідера — здебільшого мала група, де він є лідером, сфера дії керівника ширша, оскільки він репрезентує малу групу в більш широкій соціальній системі. Попри різницю у функціональних ролях лідера і ке­рівника, в психологічних характеристиках їхньої діяль­ності існує чимало спільних рис, що й дає підстави опи­сувати цю діяльність як схожу.

62. Теорії походж. лідерства. Лідер - член групи, який спонтанно стихійно висувається на роль неофіціного керівника в конкретній ситуації. Лідерство стало об”єктом вивчення на початку XX ст.. коли керівництво почало розвиватися, як наука. Спочатку ціль була виявити загальні особливості характеру ефективних керівників.

Теорії:1. Особистісна теорія лідерства /теорія вроджених рис людини, теорія великих людей. Людина народжується з певним набором якостей /сила волі, інтелект). 2. Теорія харизматичного лідера (від грец. “божий дар”), здатність приваблювати людей, люди дають самі ними керувати. Харизматичному лідеру приписують всі успіхи, навіть явні помилки стають його заслугами. Абсолютна довіра. Потреба в такому лідері виникає частіше в екстремальних історичних ситааціях, часто в релігіозному або політичному житті (Гітлер, Сталін, Єльцин). 2. Ситуативна теорія. Лідерство, як функція ситуації. Окремі члени мають перевагу над іншими якоюсь рисою і проявляють ії в конкр. ситуації, тобто стають лідерами на певний час. 3. Поведінкова теоріія. Особлива увага приділяеться поведінці керівниа. Ефективність лідера определяется не його особистісними рисами, а манерою поведінки по відношеню до підлеглих. Недостаток - абсолютизація одного оптимального стилю керівництва. Ефективність стилю залежить від конкретной ситуации, а коли ситуація змінюється необхідно змінити стиль. 4. Синтетича теорія лідера. Виникла в результаті практичного досліду і на основі попередніх підходів. Лідерство- процес организації міжособистісних відносин в групі, лідер – суб”єкт керівництва цим процесом. При цьому функція групи, вивчається з точки зору цілей і задач групи, враховується період життягрупи. В центрі уваги - не ситуація, а конкретні завдання групової діятельності. Лівідрізняється від інших високим рівнем впливу.

63. Стиль лідерства (с. л.). С. л. - це спосіб, метод, прийом роботи, характерна манера поводитися. Це типова для лідера система способів та прийомів впливу на підлеглих. Вперше дослідження пройшли в 30 р. р. в “школі групової динаміки” К. Левіна. Вивели 3 стилі:1. Авторитарний, вольовий – весь процес життя групи поєднується в одній людині, вся ініціатива на лідері (накази, вказівки, іноді поради). Позиція лідера – поза групою. Орієнтація на працю. Веде до виконання більшого обсягу роботи, але мотивація низька, менше оригінальності, згуртованності, велика тривожність, залежна і покірна поведінка. Такий лідер сам приймає всі рішення, все контролює. Не любить критики. Висока продуктивність праці у колективі, але є межа, бо виникає напруга. В екстремальних ситуаціях краще авторитарний стиль. 2. Демократичний, товариський. Лідер розподіляє повноваження між усіма для вирішення задачі (порада, прохання, обговорення). Орієнтація на відносини. За реалізацію пропозицій відповідають усі. Усі розділи роботи обговорюються. Позиція лідера – всередині групи, справедливий, відносини з колективом хороші. Прислуховується до критики. 3. Ліберальний (безвольний). Справи в групі йдуть самі по собі. Лідер вказівок не дає. Відсутні похвали, покарання, немає співробітництва, позиція лідера непомітна – збоку групи. Це номінальний керівник, призначений. Робота йде за допомогою активності виконаівців. Керівник зменшує свою відповідальність, контролює роботу не постійно. До своєї роботи ставиться не дуже охоче. Ефективний керівник повинен навчитися володіти всіма методами впливу і стилями. Еф. стиль той, який змінюється в залежності від обставин, двобічне спілкування, довіра, заохочення до прийняття рішень.

65. Особливості індивідуальних та групових рішень. Прийняття рішення - актуальна і складна проблема для будь-якої групи. 2 різновиди теорії рішень: теорія прийняття рац- х рішень (вивчається економістами, математиками “Які з альтернатив є оптимальними?”); психологічна теорія прийняття рішень - сис-ма мотивованих тверджень про те, як люди розв’язують завдання, які вимагають прийняття рішень. Гр. рішення є 1 з системних ознак малої гр-пи і в багатьох випадках ефективніше за індивідуальне. Індивідуальні рішення: більш помірковані і зважені (особиста відповідальність зобов'язує), можуть бути менш ефективними (середньостатистична група "розумніша" за середньостатистичного індивіда, менше альтернативних пропозицій), домінують традиційні підходи. Групові рішення:+ більш раціональні, тбт менш суб’єктивні, вибір найефективнішої альтер-ви; варіативні; підвищена ймовірність виконання. На фазі пошуку рішення більш продуктивне індивідуальне, а в фазі розробки (доведення правильності) -групове. В групі виникають деформації, що знижують якість групового рішення: 1. GROUPTHINK – стиль мислення, коли прагнення до єдності думок важливіше за реалістичну оцінку варіантів. 2. Зсування до ризику-групове рішення інколи ризикованіше за рішення окремих членів групи. 3 гіпотези, що пояснюють це явище:1. гіп-за дифузії відповідальності - індивід відчуває меншу відп-сть за ризиковані рішення, оск-ки вони виробляються всією групою, і відп-сть розподілена між всіма. 2. гіп-за лідерства ще до дискусії, люди схильні до ризикованих рішень, прагнуть до панівного впливу в гр-х дискусіях. Вони і є, як правило, лідерами. Останній рівень гр-го ризику може бути рез-том впливу лідера групі. 3. гіпотеза ризику, як цінності – ідея престижності ризику, ризик для підвищення статусу в групі. 3. Поляризація- зростання екстремальності думок в процесі прийняття гр-го рішення, “середні” позиції відмирають, більш крайні розподіляються між двома полюсами. Вищезазначені явища вивч-ся в рамках феноменологічного підходу (вивчення живого процесу прийняття рішення). Прагматичний підхід - це пошук відповіді, як ефективно організувати групове обговорення і прийняття рішень. Пов'язаний з розробкою успішних технологій групової роботи (Робер та Тїльман). Основні види групового обговорення: 1. Брейнстормінг (мозковий штурм) – на 1 етапі виступають генератори ідей, на 2-критики. 2. Метод синектики (поєднання різнорідного) - 5-7 синекторів починають дискусію, формулюючи протилежні точки зору: група повинна побачити 2 крайності у вирішенні проблеми. Крайності відкидаються, приймається рішення, що задовольняє всіх. 3. Групове інтерв'ю, Групова дискусія, обговорення конкретного випадку, Виступ-дискусія Загалом, прийняття групового рішення залежить від особливостей групи (структура, стосунки, етап розвитку), особливостей групового завдання, яке треба вирішити, а також від кінцевого продукту, який треба отримати.

66. Дайте аналіз якості групових рішень. Групове рішення є однією з системних ознак малої групи, своєрідним атрибутом останньої як сукупного суб’єкта і в багатьох випадках є ефективнішим, ніж індивідуальне. Аналізуючи групове розв'язання завдання, не можна обійти питання про співвідношення ефективності інди­відуальних і групових дій. Аналіз свідчить про те, що групова діяльність підвищує якість рішень. Але під час дискусії у групі можуть виникати деякі деформації (помилки, роз­біжність думок), які знижують якість рішення. Одним з прикладів деформації є відкритий в 70-х роках І. Янісом феномен “групове мислення”. Він визна­чається як стиль мислення людей, які. повністю включе­ні до однієї групи, де прагнення до єдності думок важ­ливіше, ніж реалістична оцінка можливих варіантів дій. Спеціалісти з проблеми прийняття рішень дають де­які рекомендації щодо зменшення впливу групової де­формації. По-перше, необхідно так організувати спільну діяль­ність, щоб стимулювати критичність мислення. По-друге, керівник повинен хоча б перед прийняттям рішення займати нейтральну позицію, однаково допус­каючи аргументи «за» і «проти». Групова дія, як правило, є кількісно і якісно вищою за дію середнього індивіда, але часто вона поступається ефективності дії непересічної особистості, тим більше, якщо сама група укомплектована малоздібними людьми і розв'язує складне завдання. Тому для вироблення і здійснення продуктивного групового рішення необхідно спеціально добирати членів групи, виходячи з їхніх про­фесійних характеристик. Бажано, щоб у ній був суб'єкт, який перевершує своїх партнерів у винахідливості, ком­петентності й здатності до лідерства. Проблема прийняття групового рішення не обме­жується з'ясуванням вузлових питань і визначенням йо­го спрямування. Важливе місце в ній посідають явища, які характеризують взаємодію людей в ситуаціях укла­дання угод та ведення переговорів і мають своїм резуль­татом вироблення узгодженої позиції.

67. Етапи прийняття групового рішення. Прийняття рішення – це завжди вибір певної альтернативи. Існують відмінності між груповим та індивід. прийн. рішення. Це процес що включає певну послідовність взаємозалежних етапів: 1) діагностика проблеми (встановлення симптомів ускладнень і можливостей, збір та аналіз інформації враховуючи ситуацію час тощо, вплив стану аналізуючих на процес та результат аналізу) (постановка цілі 2) формування обмежень і критеріїв (оптимальне-неоптимальне) прийняття рішення (об'єктивна оцінка обмежень їх вплив на розв'язання проблеми, критерії прийняття рішення). 3) розгляд чи аналіз альтернатив (визначення варіантів рішення, краще взяти найновіші альтернативі, кількістю біля 5 – оптим. варіант)) 4) оцінка альтернатив (на підставі критеріїв, розгляд варіантів», в умовних балах якісних показників, та розгляд ситуації наслідків). 5) прийняття рішення (на підставі оцінки альтернатив обирається варіант з найбільш придатними наслідками). Найбільший час повинен бути спрямований на І етап. Рішення групи не завжди є кращім за індивідуальні; групова робота дає потенційні можливості підвищеній якості рішень, реалізація можливостей вимагає врахування вказаних феноменів і групових деформації. Групові – більш раціональні, менш суб'єктивні, обговорення дозволяє краще оцінити альтернативаи, демократичні, підвищує ймовірність виконання (оскільки всі приймали участь в створенні).

69Необіхевіоризм. Необіхевіоризм – дві основні тенденції:

1. Скіннер і оперантний підхід;

2. Медіаторний підхід пов’язаний іменами Міллера, Долларда, Бандури, Уолтерса.

Ці дві тенденції об’єднує проблема научіння. Через научіння у особистості формується репертуар поведінських норм. Поведінці треба учитися. Для ефективного научіння необхідно стимул та підкріплення. Поняття „стимул”, „реакція” є базовими для даного напрямку загалом. Іншим важливим терміном є драйв – спонукання. Драйв – не реакція, не стимул, не психологічний стан, а просто термін для вираження відношення між деякими попередніми операціями експериментатора і силою відповіді організму в результаті (сила реакції та сила підкріплення). Підкріплення ведуть до змін у зовнішніх реакціях. Позначаючи коло соціально-психологічних теорій, розроблених в річищі необіхевіоризму, слід назвати теорію агресивної поведінки, теорію наслідування (Міллер, Доллард, Бандура), теорію діадичної взаємодії (Тібо, Келлі, Хомманс). Теорії агресії та наслідування: наявність агресивної поведінки завжди передбачає існування фрустрації і навпаки, існування фрустрації завжди веде до деякої форми агресії. Фрустрація – будь-яка умова, яка блокує досягнення бажаної мети. Агресія – поведінка, мета якої зруйнувати або змістити блок, що фруструє. Стримування – додаткова фрустрація, підсилює агресію. Зміщена агресія – перенос на інший об’єкт, який не має відношення до фрустрації. Наслідування розглядається не як інстинкт, а як об’єкт інструментального научіння. Ціль необіхевіоризма – процес научіння соц. поведінці: 4 фактори чи умови (Міллер, Доллард):

1. Драйв; 2. сигнал (стимул); 3. реакція; 4. винагорода.

Вся схема научіння адекватній соц. поведінці містить п’ять етапів:

сигнал – стимул  внутрішня реакція  драйв  зовнішня реакція  винагорода. Научіння відбувається за схемою наслідування (Скінер). Термін наслідування вживається для позначення: 1. тотожньої (насліднування, копіювання) поведінки; 2. парнозалежної (я копіюю процес научіння) поведінки; 3. повне копіювання поведінки. Наслідування поведінки має місце, якщо індивід винагороджується, коли він наслідує, і не винагороджується, коли він не наслідує. Бандура розглядає підкріплення як чинник, який сприяє научінню, а не викликає його. Зразки поведінки можуть засвоюватися через прямий особистий досвід, а також через спостереження поведінки інших і її наслідків для них, тобто через вплив прикладу. Крім соц. научіння існує: теорія діадичної взаємодії, яка розглядає людську поведінку як „функцію її платежу; її сума і вид залежать від суми і виду винагороди і покарання, які вона приносить”. Підхід Тібо і Келлі: головна увага приділяється чиннику „взаємного обміну винагородами і покараннями” в контексті інтеракції. Взаємодія – пошук адекватної стратегії поведінки. Платіж – винагороди та втрати кожного. Чинники платіжу: 1. екзогенні – індивідуальні потреби і здібності учасників, подібність або відмінність в їх установках, цінностях, ситуаційний контекст взаємодії; 2. ендогенні – виникають у ході взаємодії і є її продуктом, визначають чи будуть досягненні позитивні результати. Тібо і Келлі намагаються аналізувати міжособистісний контакт як такий, що протікає у вакуумі, ніяк не пов’язуючи його з оточуючим соціальним контекстом. З цим пов’язана неправомірна універсалізація такого регулятора між особистісних

70. когнітивні теорії у соціальній психології Найбільш широким науковим напрямком сучасної психології вважається когнітивна психологія. Як окремий напрямок вона виділилася в 60-і роки у США. Веде початок від гештальтпсихології. Великий вплив на формування напрямку - роботи Курта Левіна (основні концепції "групова динаміка", "теорія поля", досліджував ефекти групової взаємодії, стиль лідерства, прийняття групових рішень, групова згуртованість, конформізм, психологічний клімат). Вихідний принцип – розгляд соціальної поведінки з точки зору пізнавальних, когнітивних процесів індивіда. Особливе місце в когнітив. соц. пс-гії- теорії когнітивної відповідності (головний мотивуючий фактор поведінки індивіда – потреба у встановленні відповідності, збалансованості його когнітивної стр-ри). Основна область дослідження КП - інтелектуальні мисленеві процеси та їх вплив на поведінку людини. Основні представники Брунер, Піаже, Фестингер, Хайдер, Кольберг. Основна модель людини, яка вивчається у КП - "людина, яка пізнає". Джерело даних для дослідження у КП -вербальна поведінка людини, на підставі якої робиться висновок про реальний досвід. Уявлення про мотивацію - акцент не на джерелі енергії, а на її направленості. Внесок у ΣΨ та об’єкти дослідження - установки, мова та мислення, динаміка групових процесів, пропаганда, соціальна перцепція, "Я"-концепція. Статус напрямку - стабільно зберігає своє значення, найбільший авторитет у 70-і роки, зараз набирає силу гуманістична концепція і нові напрямки, засновані на трансперсональних властивостях психіки.

71. Психоаналітична концепція у соціальній психології. Модель людини “людина, яка бажає”; представники - Фрейд, Абрахам, Фромм, Хорні, Юнг, Адлер, Біон;; джерело даних - вербальна поведінка, яка розглядається, як досвід; уявлення про мотивацію-наголос на джерелі енергії, а не на її спрямованості; внесок у соц-ну пс-гію, об’єкти досліджень - розвиток особистості, соціалізація, агресія, культура та поведінка. Соц. -псих. уявлення про групові процеси представлені в роботі Фрейда «Групповая психология и анализ ЭГО». Вперше Фрейд виходить за рівень психології особистості. Перенесені положення та принципи, виявлені при аналізі невротика, на нові сфери социального знання. В основі інтерпретації міжособистісних відносин – психол. мех-зми сімї, Либидо, идентификация, комплекси. Таким чином аналізуються відносини лідера и маси. Фрейд відповідає на питання про природу сил, кот. обєднують людей в групи. Соц. группа - сукупність индивідів, які вважають лідера своїм ідеалом. індивіди замінюють свій ідеал «Я» масовим ідеалом, який приписують лідеру. Вождь- субєкт дії, його свідомий вольовий акт складається з навязування іншому свого образу, що особливо легко коли люди знаходяться в стані толпи. Ідентифікація одного індивида з іншим відбувається тому, що індивіди ідентифікують себе с лідером, який. є для них ідеалом. Відносини з лідером= відносини дитини з батьком- Едіпов комплекс. Батько викликає страх та ненавість. Т. ч. ідентифікація з лідером одночасно є захисним механізмом проти ворожих почуттів до нього. Використовуючи поняття і принципи, вироблені в практиці лікування неврозів, в сфері соц. -психологич. Явищ Фрейд сприяв ствердженню інстинктивной, ірраціональной тенденції в соц. психології.

72. Особливості Інтеракціоністської концепції у ΣΨ. Інтеракціонізм- єдина соціологічна за походженням теоретична орієнтація. Джерело-символічний інтеракціонізм Міда. Головним є не окремий індивід, а соц-ї процес, як ціле або інтеракція індивідів у групі та суспільстві Ключове поняття - “інтеракція” або “соціальна взємодія”- безпосередня міжособистісна комунікація. Головним є аналіз внутрішнього боку взаємодії, того якими засобами вона здійснюється та регулюється. Стверджується, що аналіз людської поведінки неможливий тільки на грунті зовнішніх реакцій без урахув-ня суб-го світу, внутрішньої мотивації дій. Тому головна увага проблемам: комунікації за допомогою символів, мови; стр-ри особистості, її рольової поведінки; норм та установок, як регуляторів соц-ї взаємодії. В стр-рі особистості 3 основні компоненти - I, me, self. Я - импульсивне, активне, творче начало особ-сті, ме -яким мене бачать інші - нормальне Я /зовнішній соц. контроль/. self- «самость» людини - сукупність импульсивного и нормального Я, їх взаємодія. Особ-сть трактується як активна, здатна оцінювати та спрямовувати свої дії. Заслуга інтеракц-в - спроба виділити «специфічно людське» в поведінці, зрозуміти особистість як соціальне яв-ще, знайти соц. -психол. механізми формування особистості у взаємовідносинах з іншими людьми в групі, виділити активне творче начало особ-сті. Недолік - суб’єктивно-ідеалістичні позиції, внаслідок чого всі соц. зв’язки зводяться до міжособистісних відносин, а при аналізі спілкування ігнорується його зміст та предметна діяльність індивідів. Глобальна, универсальна модель развитку сис- ми символізаціі поза історичними і соц-ек умовами. Уявлення про механізм соц. взаємодії індивідів дан у відриві від змісту цієї взаємодії, не пояснено чому людина поводиться таким чином. Недолік -ігнорування ролі емоції в поведінці.

72. СИМВОЛИЧЕСКИЙ ИНТЕРАКЦИОНИЗМ*

Те, кто считает себя представителями данного направления, яв-ляются наиболее последовательными выразителями идей и концеп-ций Дж.Мида. Среди них наибольшей известностью пользуются такие авторы, как Г. Блумер, Н. Дензин, М. Кун, А. Роуз, А.Стросс, Т. Ши-бутани и др. Они большей частью разрабатывают не отдельные аспек-ты мидовских концепций, а берут весь комплекс проблем, которые ставил Дж. Мид в целом. <...>

Представители символического интеракционизма уделяют особенно большое внимание проблемам «символической коммуникации», то есть общению, взаимодействию, осуществляемому при помощи сим-волов. Один из основных тезисов символического интеракционизма заключается в утверждении, что индивид, личность всегда социальны, то есть личность не может формироваться вне общества. Этот тезис, однако, выводится не из анализа воздействия системы объективных общественных отношений на формирование личности, а из анализа процесса межличностной коммуникации, в частности роли символов и формирования значений.

Дж. Мид и его последователи исходят из того, что способность человека общаться развивае