метою є стимулювання і спрямування подальшого розвитку фізичної культури серед населення для забезпечення здоров'я нації на рівні вищих світових стандартів.
Впровадження системи дає можливість індивідуально діагностувати фізичну підготовленість; спрямовувати діяльність навчальних закладів і. загально-спортивних організацій країни на забезпечення належного фізичної підготовленості народу; контролювати ефективність фізичного виховання; стимулювати розвиток фізичної культури і спорту.
Тестування фізичної підготовленості населення включає виконання комплексу рухових дій, що дозволяють визначити І оцінити рівень розвитку основних фізичних якостей — витривалості, сили, прудкості, спритності, гнучкості, що мають суттєве значення для життєдіяльності людини, її фізичного стану І здоров'я
При тестуванні потрібно дотримуватись як загальних положень, так І вимог до виконання окремих тестів (див "Умови виконання Державних тестів фізичної підготовленості")
Крім цього, стаття 31 Закону України "Про фізичну культуру І спорт" надає право органам державної виконавчої влади у справах фізичної культури І спорту, з питань освіти й охорони здоров'я, громадським організаціям фізкультурно-спортивної спрямованості, відповідно до їх компетенції, видавати акти, що регулюють діяльність у сфері фізичної культури І спорту При цьому нормативні акти державних органів виконавчої влади у справах фізичної культури І спорту, видані відповідно до їх компетенції, є обов'язковими для Інших центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, а також підприємств, установ i організацій
2.4. Організаційні основи
Організаційні основи передбачають функціонування відповідних організацій, установ І товариств, що керують розвитком фізичної культури І спорту в Україні
Центральним органом державної виконавчої влади у сфері фізичної культури і спорту є Державний комітет молодіжної політики, спорту І туризму Він забезпечує реалізацію державної політики в галузі фізичної культури І спорту, несе відповідальність за й виконання
Рада Міністрів автономної Республіки Крим, місцеві органи державної виконавчої влади, органи місцевого та регіонального самоврядування створюють у своєму складі відповідні органи з питань фізичної культури І спорту
Одночасно галузеві міністерства здійснюють контроль І керівництво фізичним вихованням у закладах своєї галузі
З Іншого боку, держава сприяє розвитку суспільної активності І залучає громадські організації до управління в галузі фізичної культури і спорту. Через свої органи вона делегує громадським організаціям фізкультурне—спортивної спрямованості окремі повноваження щодо розвитку видів спорту (підготовка спортсменів до участі у змаганнях, організація спортивних заходів тощо), зберігаючи за собою контрольні функції за реалізацією таких повноважень
До громадських організацій фізкультурно-спортивної спрямованості належать спортивні клуби, спілки І товариства, національні спортивні федерації, Національний Олімпійський комітет України
Громадські організації фізкультурно-спортивної спрямованості у своїй діяльності керуються законодавством України, статутами відповідних міжнародних організацій (якщо вони національні) та власними статутами (див Закон України "Про фізичну культуру І спорт")
Органи державної виконавчої влади з питань фізичної культури І спорту та відповідні органи місцевого самоврядування здійснюють контроль за ефективністю використання спортивних споруд незалежно від форм власності
Всі організації, що забезпечують функціонування галузі "Фізична культура і спорт", об'єднані спільною метою і завданнями, що полягають у задоволенні Індивідуальних та суспільних запитів І потреб громадян України у фізичній І спортивній підготовці
3. Умови функціонування системи фізичного виховання
Для забезпечення реального процесу фізичного виховання (функціонування системи) необхідні певні умови
Першою, головною умовою є бажання громадян реалізувати свої права на фізичний І духовний розвиток, передбачені статтею 4 Закону України "Про фізичну культуру І спорт" Сьогодні, на жаль, лише близько 6% населення України використовують це право Тому, щоб викликати це бажання, в системі фізичного виховання мусить здійснюватись клопітка систематична просвітницька робота, а при організації занять необхідно забезпечити сприятливий морально-психологічний клімат
Правда, бажання займатись фізичними вправами може виникати Імпульсивне, на ґрунті біологічної потреби до руху, або внаслідок певних "репресивних дій" з боку керівників занять Але такі дії не будять свідомість, тому активність, що проявляється як їх наслідок, швидко згасає Тільки ефективною агітаційною І пропагандистською діяльністю з використанням відомих форм, методів І засобів можна досягти бажаного успіху — залучити більшість громадян держави до систематичних занять фізичними вправами
Другою такою умовою є належна матеріально-технічна база та фінансове забезпечення галузі Сучасна база повинна складатися з відповідних приміщень та Інвентарю, який повинен відповідати фізичним, естетичним та гігієнічним потребам людини, а також надавати умови для рекреації І відпочинку окремих громадян різного віку, їх груп та сімей
Третьою, визначальною умовою є забезпечення галузі "Фізична культура спорт висококваліфікованими фахівцями-професіоналами
Фахівці об'єктивно Існують у системі І є носіями всіх й цінностей Вони риводять систему в рух, формують й Ідеологію, науково-методичні, програмово-нормативні та організаційні основи; здійснюють просвітницьку роботу; беруть участь у створенні, вдосконаленні та оновленні матеріально-технічної бази.
Таким фахівцем у школі є вчитель фізичної культури. Важливе значення надавав учителеві Дістервег. В одній зі своїх промов він заявив: "Де шкільна справа занепала, винен учитель; де вона добре поставлена, там вона цим зобов'язана вчителеві. Учитель для школи - це те ж, що сонце для всесвіту. Він джерело тієї сили, яка приводить в рух всю машину"1. Вищим критерієм оцінки діяльності вчителя для нього була викладацька діяльність. Розуміючи суспільну роль вчителя, Дістервег вважав, що суттєвими елементами учительської самосвідомості є:
• висока думка учителя про гідність і значення своєї професії;
• правильне ставлення вчителя до учнів і батьків;
• повага до колег за професією;
• усвідомлення необхідності перманентної самоосвіти;
• усвідомлення необхідності йти в ногу із сучасністю;
• прагнення розвивати в собі кращі особливості тієї нації, до якої він належить;
• вільне володіння предметом, знання духовної і фізичної природи людини, законів її розвитку, індивідуальних і вікових особливостей.
Цінними і сьогодні є рекомендації Дістервега вчителеві щодо вдосконалення методики викладання:
• перш за все опрацюй, вивчи в усьому обсязі свій предмет;
• поклади в основу свого викладання якесь одне джерело, але не викладай на уроці з книги, посібника, конспекту, а з голови;
• привчайся до детальної підготовки кожного уроку; записуй зауваження, доповнення, спостереження, які робиш під час викладання;
• засвоївши посібник, що поклав в основу викладання, вивчай інші посібники і праці з цього ж предмету;
• намагайся встановити хід навчання відповідно до потреб твоїх учнів;
• вивчай постійно загально-педагогічні, дидактичні, методичні, логічні, психологічні праці, за допомогою яких можна досягти найвищого розвитку.
Педагогічні кадри нової Генерації покликані поєднувати високий професіоналізм із глибоким усвідомленням сучасних суспільних потреб, тому у формуванні особистості вчителя ми вбачаємо два головних аспекти — професійний і загальнокультурний. Стосунки з розумним і добрим вчителем — це рятівний круг для дитини у перехідний період економічної та соціальної нестабільності. З огляду на це в процесі допрофесійної, фундаментальної вузівської підготовки та післядипломної педагогічної освіти слід не лише давати знання, а й формувати особистість педагога, плекати його, щоб, за словами великого Т.Г.Шевченка, вчитель був апостолом правди і науки, уособленням совісті нації.
Доводячи необхідність взаємної поваги вчителів і учнів, І.Я.Франко різко критикує байдужість, грубість, формалізм і невігластво вчителів у ставленні до учнів, виводить позитивні образи педагогів, показує їх дружні взаємини з дітьми, гостро засуджує самодурів у педагогіці.
Високо цінував особистісні якості вчителя, його моральну природу, професіоналізм К.Д.Ушинський.
Підготовкою фахівців займаються відповідні навчальні заклади: коледжі фізичного виховання; факультети фізичного виховання педагогічних інститутів та університетів; інститути фізичної культури та університети фізичного виховання і спорту. Сьогодні в Україні функціонує більше п'ядесяти таких навчальних закладів.
4. Мета системи фізичного виховання в Україні
Будь-яка усвідомлена діяльність можлива лише за умови чіткого визначення її мети. Вся педагогічна система, її зміст, форми і методи залежать, насамперед, від тієї мети, яка лежить в її основі, або від виховного ідеалу, до якого вона прагне.
Мета — це очікуваний результат діяльності, до якого прагне людина. Вона, як і система в цілому, випливає з певних потреб окремої людини, групи людей, всього суспільства. Тому, невипадково, проблема потреб суспільства і людини вивчається різними науками (соціологія, психологія, філософія, фізіологія, педагогіка та ін.). У загальному вигляді потреба визначається як реакція суспільства (або особи, організму) на інформацію про умови його життя. Задоволення потреби спрямоване на підтримання життєдіяльності людей, що дозволяє їм виконати свої соціальні функції. Залежно від рівня розвитку суспільства його окремі потреби можуть видозмінюватися, на перший план можуть висуватися інші.
Усвідомлення цих потреб та забезпечення належних умов для їх задоволення є гарантом формування правильної мети. Якщо мета не відповідає потребам людини чи суспільства в цілому, або якщо для її реалізації не створені належні умови, то така мета не буде досягнута, бо поставлена неправильно. Це важливо усвідомити фахівцям, оскільки, формуючи системи фізичного виховання своїх колективів, їм належить визначати і мету цих систем.
Першою потребою, яка спонукає людину до руху, є біологічна потреба, зв’язана з розвитком рухового апарата в певному віці. Вона з'являється в
ранньому дитинстві і поступово згасає, починаючи з підліткового періоду розвитку. Однак, біологічна потреба рухатись живе в людині протягом усього життя і повинна постійно задовольнятись. Надзвичайної шкоди дорослі завдають розвитку дитини (свідомо чи несвідомо), якщо обмежують її рухову активність.
Педіатри давно звернули увагу на те, що повноцінний розвиток психіки дитини потребує рухів. Вони формують не тільки рухові навички, а й психіку, свідому і цілеспрямовану діяльність особистості. В наші дні вже з'ясовано, що від рівня розвитку рухової функції значною мірою залежать найважливіші етапи вікового дозрівання організму.
Реалізуючи біологічну потребу в руховій діяльності, необхідно враховувати інтереси і бажання учнів щодо використання засобів, забезпечувати їх належний руховий режим (8-12 годин упродовж тижня).
Другою є потреба у всебічному гармонійному розвитку особистості. У цьому однаково зацікавлені і кожна окремо взята особа, і суспільство в цілому (див. "Завдання фізичного виховання").
Третя потреба пов'язана зі здоров'ям. Заняття фізичними вправами сприяють поліпшенню фізичного і духовного здоров'я. За даними ВООЗ здоров'я людини на 50% залежить від активного способу життя. Зрозуміло, що повноцінно прожити життя і бути корисним для суспільства, за всіх інших рівних умов, більше шансів у здорової людини.
Ще в глибоку давнину лікарі і філософи відзначали необхідність фізичного навантаження для здоров'я людини. Підкреслювалось, що немає таких ліків, які можуть замінити рух, у той час як рухова активність здатна замінити багато ліків. Арістотель вважав найзгубнішою для здоров'я людини бездіяльність, а Авіценна вказував, що якщо займатись фізичними вправами, то непотрібно приймати ліки. Платон говорив: "Гімнастика є цілющою частиною медицини".
Не буде перебільшенням, якщо сказати, що ще Г.Спенсер у своїх міркуваннях про фізичне виховання виходив практично на позиції здорового способу життя. Він радить дозволяти дитині вільно рухатись, якнайліпше годувати її, якнайбільше тримати на чистому повітрі, давати багато спати і ніколи не доводити до перевтоми. При цьому необхідно використовувати рухливі ігри і спорт, бо в них багато рухів, живий інтерес та веселість, які позитивно впливають на дітей. Не залишає Спенсер поза увагою важливість для людини знань з анатомії, фізіології і гігієни: "... хвороби ніколи б не спіткали людину, коли б вона мала поняття про закони фізіології і не порушувала б їх"1.
У французькій системі виховання Лепелетьє фізичне виховання подається як комплекс впливів на учнів, який включає загартування (тверде ліжко, проста їжа, зручний, але грубий одяг), розвиток сили, спритності,
самодіяльності, швидкої адаптації до різних умов, режим, гімнастика, вилучення Із вживання м'яса і вина, тощо. Наведений перелік заходів свідчить, що мова йде, фактично, про чинники, які сьогодні включені до поняття "здоровий спосіб життя".
Якщо продовжити співставлення значимості фізичних вправ і ліків, доречно нагадати, що при неправильному дозуванні ліки перетворюються у свою протилежність — отруту. Оздоровчий ефект фізичних вправ також залежить від дозування. Воно може бути недостатнім, оптимальним і надмірним.
Навчальними планами передбачено одержання майбутніми фахівцями в галузі фізичного виховання значного обсягу знань з дисциплін медико-біологічного циклу. Ці знання важливі не самі по собі, а стосовно процесу фізичного виховання, для встановлення оптимальної міри фізичних навантажень та забезпечення лікарсько-педагогічного контролю. Пам'ятаймо, що заняття фізичними вправами і здоров'я не пов'язані стихійно. Адже навіть високі спортивні досягнення не виключають відхилень від нормального стану здоров'я.
Останнім часом збільшилась кількість серцево-судинних захворювань — це закономірний наслідок витіснення з нашого життя інтенсивних м'язових зусиль. Зауважимо, що, на відміну від недостачі кисню або їжі, що відразу ж сигналізує про небезпеку, рухова недостатність не попереджує небезпеки для організму. Навпаки, людина може сприймати стан гіпокінезії як прояв комфорту. Але саме в цьому і криється небезпека для здоров'я і життя людини. Саме у здатності захищати організм від "хвороб цивілізації" полягає одна з найважливіших потреб і стимулів до широкого використання засобів фізичної культури і спорту. Отже, ця потреба диктує фахівцям одну вимогу: будь-яке заняття незалежно від конкретного завдання, засобів і форм організації повинно сприяти зміцненню і збереженню здоров'я або, принаймні, не шкодити йому.
Четверта потреба полягає у підготовці членів суспільства до високопродуктивної праці та оборони своєї Батьківщини. Ця потреба була однією з об'єктивних причин виникнення фізичного виховання в первіснообщинному суспільстві і, сьогодні є вельми вагомою. Вона визначає прикладність фізичного виховання, його практичну роль у суспільстві.
Зміна умов праці, широке впровадження механізації й автоматизації у виробничі процеси підвищують вимоги до координаційних здібностей та інших фізичних якостей сучасного робітника. Наявність належної фізичної підготовки, великий руховий досвід, хороша "школа рухів" сприяють прискореному навчанню руховим діям, пов'язаним з професійною підготовкою і оволодінням військовими спеціальностями. Юнакам і дівчатам, які раніше займалися фізичною культурою і спортом, потрібно у 1,5-2 рази менше ніж на адаптацію до нових умов життєдіяльності.
Варто пам'ятати, що прикладна роль фізичного виховання не закінчується створенням передумов для успішного оволодіння професійними навичками. Воно є і засобом активного відпочинку та профілактики негативного впливу на організм шкідливих умов професійної діяльності і тим самим сприяє підвищенню продуктивності праці.
Сучасні військові спеціальності ставлять високі вимоги до фізичної підготовки і психічної рівноваги (стійкості) воїна, а короткий час перебування на службі вимагає, щоб ця підготовка частково здійснювалась у процесі фізичного виховання, починаючи з дитячого віку в дошкільних закладах, під час навчання в загальноосвітній І професійній школі. Для цього необхідні не тільки рухові дії, що безпосередньо зустрічаються в житті, військовій діяльності І праці (біг, стрибки, метання, подолання перешкод, лижі, стрільба та ін.), як вважають деякі фахівці, але й інші фізичні вправи, здатні забезпечити швидку адаптацію до умов, в які потрапить випускник після закінчення школи.
Водночас, при реалізації даної потреби чільне місце займають види фізичних вправ, що повністю віддзеркалюють суть професійної діяльності (пожежне багатоборство, морське багатоборство та ін.). Таким чином, у межах професійно-прикладної фізичної підготовки особлива увага приділяється: по-перше, поглибленню вдосконаленню умінь, навичок і здібностей, необхідних для досягнення високих результатів у професійній діяльності; по-друге, оволодінню фізичними вправами як частиною професійної діяльності; по-третє, засвоєнню фізичних вправ, що можуть використовуватись фахівцями в майбутній життєдіяльності для підтримання опірності організму до несприятливих впливів зовнішнього середовища, організації дозвілля й оздоровлення. Тому зміст, методика і форми фізичного виховання в різних навчальних закладах повинні бути різними. Це легко проілюструвати на прикладі професійної спрямованості фізичного виховання педагогічних і медичних навчальних закладів. Якщо в першому випадку студентам потрібно засвоїти (з професійного погляду) фізичну культуру як частину культури суспільства з її значенням для гармонійного розвитку особи і її виховання, то в другому — як засіб профілактики захворювань та метод лікування.
П'ята потреба пов'язана з необхідністю навчатись раціонально організовувати дозвілля і проводити вільний час, наповнюючи його зміст фізичними вправами, іграми, розвагами.
Шоста потреба передбачає прагнення людей до спілкування та згуртування у групи для здійснення спільних дій.
Таким чином, мета системи фізичного виховання може бути визначена як задоволення певних потреб суспільства та окремих його громадян, пов'язаних з біологічним і духовним розвитком, здоров'ям та високопродуктивною працею і захистом від несприятливих природних та соціальних факторів.
При конкретизації даної кардинальної мети враховуються як Індивідуальні інтереси вільного, необмеженого розвитку особи, так і практичні потреби суспільства.
Мету навчання треба розуміти як ідеальну модель бажаного результату засвоєння змісту освіти, до якого прагнуть у процесі спеціально організованої системи послідовної взаємодії ті, що навчають, і ті, хто навчаються (учителі та учні). При цьому за значенням і тривалістю розрізняють:
• мету-ідеал (надзавдання) — бажаний кінцевий результат, якого можна лише прагнути, постійно наближаючись до нього;
• стратегічну мету, що охоплює великі системи, глобальні проблеми, визначає основні принципи діяльності, зумовлює довгостроковий бажаний результат;
• тактичну мету, спрямовану на отримання бажаного результату в близькому майбутньому за рахунок певного способу дії, лінії поведінки;
• оперативну мету, що визначається на короткий проміжок часу для отримання бажаного результату негайно.
У процесі педагогічної діяльності від мети-ідеалу фізичного виховання необхідно перейти до стратегічної мети (загальна середня фізкультурна освіта). Далі — до фактичної мети навчального предмету "фізична культура", (навчання у початковій, основній, старшій школах); оперативної мети (певний розділ програми). Такий шлях повинен проходити вчитель, що прагне високої результативності своєї праці.
5. Основні завдання фізичного виховання
Будь-яка мета реалізується шляхом її конкретизації в цілому комплексі послідовних, тісно взаємопов'язаних завдань. У цьому контексті завдання можна розглядати як малі, конкретні кроки, що ведуть до кінцевого результату діяльності.
У процесі фізичного виховання вирішується багато завдань, але всі вони можуть бути умовно об'єднані у три групи: освітні, оздоровчі і виховні.
5.1. Освітні завдання
Ця група специфічних завдань, що вирішуються у процесі фізичного виховання, полягає в тому, щоб:
• зробити надбанням кожного базові науково-практичні знання, нагромаджені у сфері фізичної культури;
• забезпечити раціональне формування індивідуального фонду рухових ' умінь і навичок, необхідних у житті, та довести їх до необхідного рівня досконалості;
• навчити кожного застосовувати набуті знання і навички у повсякденному житті з метою самовдосконалення.
Освітня спрямованість фізичного виховання реалізується, перш за все, шляхом планомірної передачі вчителем і наступним засвоєнням учнями певного обсягу знань, систематичним їх поповненням і поглибленням. Сучасні програми фізичного виховання повинні передбачати досить широке коло фізкультурно-спортивних знань, що охоплювали б усі чинники розумної організації і забезпечення життєдіяльності, які в сукупності одержали назву "здоровий спосіб життя". Це знання про суть фізичної культури, її значення для особи І суспільства, принципи і правила раціонального використання її цінностей; знання суто прикладного характеру, які є необхідною передумовою усвідомленого засвоєння рухових умінь, формування навичок, ефективного використання фізичних можливостей у житті та фізкультурно-гігієнічні знання.
З метою засвоєння знань можуть проводитись спеціальні заняття. В різних країнах теоретичні заняття з питань фізичного виховання, які входять до шкільної програми, називаються по-різному: в США і Японії — це "Навчання здорового способу життя", в Австралії — "Навчання раціональної організації дозвілля", у Фінляндії — "Формування навичок здорового способу життя". В інших країнах читаються й окремі курси з питань, що торкаються здоров'я І рухової активності. Серед них: "Особисте здоров'я", "Основи раціонального харчування", "Основи знань у галузі гігієни і самоконтролю" тощо. Обсяг знань з питань організації і дотримання правил та норм здорового способу життя, які входять в обов'язкову програму фізичного виховання, містить близько 10% від загального обсягу часу, відведеного на предмет.
Ґрунтуючись на відповідних знаннях, у процесі фізичного виховання вирішуються і завдання із системного формування і вдосконалення необхідних у житті рухових умінь та навичок. Освітній сенс таких завдань визначив автор вчення про "фізичну освіту" П.Ф.Лесгафт. Він підкреслював, що було б помилково обмежувати фізичне виховання лише турботою про розвиток тілесних якостей людини. Не менш важливим є вміння свідомо аналізувати окремі рухи, порівнювати їх і об'єднувати в рухові дії та рухову діяльність, керувати ними і пристосовувати до перешкод, спритно і наполегливо долаючи їх. Іншими словами, необхідно навчатись з найменшими зусиллями і за найкоротший проміжок часу свідомо здійснювати найбільшу фізичну роботу.
Без набуття рухових умінь і навичок неможливо домогтись успіху у практичній діяльності. Навіть незвичайні фізичні задатки людини, які вона одержала від природи, так і залишаться потенціями, якщо не реалізувати їх у діяльності, пов'язавши з раціональними способами виконання рухових дій. Формуючись як цілісно відрегульовані способи управління рухами, рухові уміння і навички є необхідними складовими реально проявлених рухових здібностей.
Природна послідовність у формуванні індивідуального фонду рухових умінь і навичок така: на базі вроджених рухових можливостей і елементарних рухів формуються відносно прості рухові уміння, які, закріплюючись, трансформуються в навички. Зі збільшенням числа і різноманітності набутих рухових умінь і навичок зростає можливість швидкого становлення нових практичних умінь, що відповідають вимогам життя.
Ця закономірність повинна враховуватись при реалізації освітніх завдань на всіх етапах багаторічного процесу фізичного виховання. На перших етапах передбачається забезпечити базову фізичну освіту — формування вихідних і основних життєво важливих рухових умінь і навичок (ходьба, біг, керування предметами, подолання перепон тощо). На наступних етапах вирішуються завдання із забезпечення індивідуального фонду умінь і навичок в обсязі, необхідному кожному в житті, та поглиблене вдосконалення умінь і навичок, спрямоване на спеціалізацію у вибраних видах діяльності (в тому числі і спортивній). При цьому, як предмет удосконалення, використовуються не тільки ті рухові дії, які знаходять застосування в повсякденній діяльності (так звані прикладно-побутові та професійно-прикладні), але і ті, які не характеризуються прикладністю, але ефективні у плані різнобічної фізичної освіти та цінні для вдосконалення фізичних здібностей.
Вирішення освітніх завдань не самоціль, їх реалізація спрямована на одержання максимального ефекту від занять фізичними вправами в напрямку їх впливу на фізичну і духовну сферу людини, її здоров'я та творче довголіття. В цьому контексті освітні завдання виступають як обслуговуючі щодо оздоровчих та виховних.
5.2. Оздоровчі завдання
Група оздоровчих завдань спрямована на:
• забезпечення оптимального розвитку властивих людині фізичних якостей і на їх основі вдосконалення фізичного розвитку. "Фізичними" прийнято називати вроджені (передані за спадковістю) морфофункціональні властивості, завдяки яким можлива фізична (матеріально виражена) активність,
• зміцнення і збереження здоров'я. Завдання із зміцнення здоров'я вирішуються у процесі фізичного виховання на основі вдосконалення властивих кожній людині фізичних якостей, особливо тих, розвиток яких призводить до піднесення загального рівня функціональних можливостей організму. Але це не означає, що завдання зі зміцнення здоров'я і вдосконалення рухових здібностей у фізичному вихованні повністю співпадають, а їх реалізація не має своїх особливостей. Зокрема, завдання із загартування та виховання навичок дотримуватись здорового способу житія мають самостійне оздоровче значення, і його реалізація передбачає спеціальну систему фізкультурно-гігієнічних заходів;
• удосконалення будови тіла і формування постави. У комплексі поставлених завдань з метою оптимізації індивідуального фізичного розвитку передбачаються і конкретні завдання із вдосконалення будови тіла. Досконалі форми тіла певною мірою виражають досконалість функцій організму. Одним із виразів нормального фізичного розвитку людини є риси тілесної краси, які свідчать про її життєві сили і тому мають ще й естетичну цінність. Проте, прагнення надати тілу надто вражаючих форм виправдано лише якщо це не стає окремою метою, а підпорядковане інтересам всебічного розвитку особи, й основним життєво важливим якостям і здібностям. В окремих випадках завдання з регулювання м'язових об'ємів, ваги тіла, виправлення постави та ін. можуть мати і лікувальпо-профілактичний чи лікувально-корегуючий аспекти;
• забезпечення творчого довголіття як наслідок вирішення попередніх завдань.
В єдності з реалізацією розглянутих специфічних завдань у процесі фізичного виховання вирішуються і загально-педагогічні — виховні завдання.
5.3.Виховні завдання
Виховні завдання, які покликаний вирішувати у процесі фізичного виховання кожен педагог, повинні забезпечити соціальне формування особи, виховання членів суспільства, відданих його ідеалам, які відстоюють його інтереси.
Говорячи про якості вчителя, К. Д. Ушинський відзначав, що педагог повинен бути не тільки викладачем, а, й насамперед, вихователем. Головне достоїнство гімназійного викладача він вбачав у вмінні виховувати учнів своїм предметом.
Реалізація виховних завдань сприяє втіленню віковічної мрії людства про гармонію у вихованні, якою вона представлялася кращим мислителям у різні часи та епохи.
Підготовку всебічно розвинених членів суспільства вважав метою виховання Фур'є. В новому світі, за його прогнозами, виросте нова людина, фізично розвинена, творчо активна, знайома з декількома ремеслами, основами наук і мистецтв.
Об'єктивною основою органічного взаємозв'язку всіх сторін виховання є єдність фізичного і духовного розвитку людини.
Вирішення виховних завдань передбачає:
• розвиток інтелекту й утвердження життєвого оптимізму;
• патріотичне та моральне загартування молоді, виховання волі;
• виховання любові до праці;
• розширення сфери естетичного впливу навколишнього середовища на особу.
5.3.1. Інтелектуальний розвиток учнів у процесі фізичного виховання
Вчені різних профілів не раз стверджували, що інтелектуальний розвиток вимагає відповідного фізичного стану, а відомий український педагог В. О. Сухомлинський підкреслював, що інтелектуальне багатство особи (поряд з моральним та естетичним) залежить від гармонії фізичного розвитку, здоров'я і праці.
