Основи методики розвитку СИЛИ 3 страница

Специфічний зміст у фізичному вихованні мають фізична освіта і вдосконалення фізичних якостей. Прикладним результатом фізичного виховання, якщо розглядати його стосовно практичної діяльності людей, є фізична підготовленість, втілена в підвищенні працездатності, рухових уміннях і навичках. У цьому зв'язку фізичне виховання можна розглядати як процес фізичної підготовки людини до повноцінної життєдіяльності.

До числа основних складових фізичної культури належить спорт, який є арсеналом ефективних засобів і методів фізичного виховання. Разом з тим, фізичне виховання не зводиться до спорту, так само, як і спорт не зводиться до фізичного виховання. Таким чином, поняття фізична культура, фізичне виховання і спорт характеризуються єдністю, але не є тотожними.

Соціальна практика фізичного виховання будується в рамках певної системи — системи фізичного виховання, яка, в свою чергу, є складовою частиною загальної системи виховання.

Контрольні питання до розділу 1

1. Що є предметом вивчення теорії фізичного виховання?

2. Назвіть науки які вивчають процес фізичного виховання.

3. Як теорія фізичного виховання взаємодіє з іншими науками що вивчають цей процес?

4. Що вивчає теорія фізичного виховання як навчальна дисципліна?

5. Назвіть джерела виникнення і розвитку теорії фізичного виховання.

6. Дайте характеристику фізичної культури.

7. Дайте характеристику фізичного розвитку.

8. Дайте характеристику фізичного виховання.

9. Дайте характеристику спорту.

10. В якому взаємозв’язку знаходяться основні поняття теорії фізичного виховання.

Література

1. Закон України "Про фізичну культуру і спорт".

2. Должиков И.И. Учитель работает по своей системе // Физическая культура в школе. — М, 1993. — № 5. — С.10.

3. Козлова К.П., Скібенко Н.В., Лезнік Н.В. Формування професійних умінь у майбутніх вчителів фізичної культури // Конференція: підготовка спеціалістів фізичної культури та спорту в Україні // Упорядники: В.І.Завацький та ін. - Луцьк, 1994. - С. 99-100.

4. Куц О.С., Леонова В.А., Галайдюк М.А. Модель спеціалістів по спеціальності 7010201 і професійно-педагогічна діяльність // Конференція підготовки спеціалістів фізичної культури в Україні. Матераіли П-ої Всеукраїнської науково-практичної конференції. — Київ-Луцьк, 1996. — С. 68-72.

5. Лесгафт П.Ф. Собрание педагогических сочинений. — М.: ФиС, 1951. — Т. 1.— С. 295.

6. Матвеев Л.П. Тоерия й методика физической культури. — М.: ФиС, 1991.

7. Сінгаєвський С.М., Сінгаєвська О.С. Оптимізація системи підготовки вчителя фізичної культури у педагогічному вузі // Конференція підготовки спеціалістів фізичної культури та спорту в Україні // Упорядники: В.І.Завацький та ін. — Луцьк, 1994. — С. 241-243.

8. Сатиров Г.Н. О связи, коротую не расторгнуть //Физическая культура в школе. — М., 1994. — № 5. — С.16.

9. Теория й методики физического воспитания / Под. ред. Ашмарина Б.А. — М., 1990.

 

СИСТЕМА ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ

Визначення поняття

2. Основи української національної системи фізичного виховання

2.1. Телеологічні основи

2.2. Науково-методичні основи

2.3. Правові, програмні та нормативні основи

2.4. Організаційні основи

3. Умови функціонування системи фізичного виховання

4. Мета системи фізичного виховання в Україні

5. Основні завдання фізичного виховання

5.1. Освітні завдання

5.2. Оздоровчі завдання

5.3. Виховні завдання

5.3.1. Інтелектуальний розвиток учнів у процесі фізичного виховання

5.3.2. Моральне виховання учнів у процесі фізичного виховання

5.3.3. Виховання волі в процесі занять фізичними вправами

5.3.4. Фізичне і господарсько-трудове виховання учнів

5.3.5. Вплив занять фізичними вправами на естетичне виховання учнів

Резюме

5.4. Основні напрямки конкретизації завданьу фізичному вихованні

6. Система фізичного виховання у народній педагогіці та її розвиток у

спадщині видатних українських педагогів минулого

7. Передумови і перспективи реформування національної ситеми фізичного

виховання школярів

8. Контрольні запитання

1. ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТЬ.

Головною рушійною силою розвитку суспільства є певні потреби, їх виникнення обумовлене впливом на особу відповідних умов суспільного розвитку. Потреби визначають поведінку суспільства та окремої особи, їх ставлення до умов життя.

Розрізняють потреби особисті (однієї людини), групові (сім'ї, класу тощо) та суспільні (всього суспільства). Крім того, вони можуть бути матеріальними і духовними. Окремо можна виділити природні потреби в рухах і задоволенні інших фізіологічних функцій організму. Для забезпечення конкретних потреб у кожному суспільстві формуються відповідні системи. Вони являють собою сукупність певних елементів, організаційно об'єднаних в одне ціле спільною функцією для забезпечення тої чи іншої потреби цілого суспільства, групи людей або однієї людини. Так, для забезпечення потреби в інтелектуальному розвитку створюється система освіти. Для своєї безпеки суспільство створює систему оборони, для лікування — систему охорони здоров'я і т. ін. Для задоволення потреби у формуванні всебічно розвиненої особистості суспільство формує систему фізичного виховання.

Система фізичного виховання — це історично обумовлений тип соціальної практики фізичного виховання, який включає телеологічні, науково-методичні, програмово-нормативні та організаційні елементи (основи), що забезпечують фізичне виховання громадян.

Кожній суспільній формації притаманна своя система фізичного виховання, рівень розвитку якої обумовлений рівнем матеріальної і духовної культури суспільства. Розвинені (завершені) системи фізичного виховання формуються при достатньо високому рівні матеріальної і духовної культури. Якщо в системі відсутні певні елементи та належні матеріальні засоби, причиною яких є невисока культура суспільства, то її можна назвати елементарною.

Система фізичного виховання тісно пов'язана з системами освіти, охорони здоров'я, оборони, матеріального виробництва, культури, науки і розвивається під впливом змін, що відбуваються в них.

Система фізичного виховання входить до суспільного виробництва і впливає на нього опосередковано через суб'єкта виробничих відносин — людину. Вона задовольняє не тільки біологічні потреби в рухах, але і соціальні (формування особи, вдосконалення суспільних відносин). Зрозуміло, що, підпорядковуючись біологічним законам, при достатній руховій активності фізичний розвиток особи може здійснюватись природним шляхом без педагогічного втручання в цей процес. Але рівень рухової активності сучасної людини недостатній для забезпечення належного рівня її фізичних можливостей. Лише система фізичного виховання, реалізуючи свої специфічні функції, може цілком задовольнити потреби людей в руховій активності, забезпечивши їм високий рівень здоров'я і фізичної дієздатності.

Реалізуючи свої педагогічні функції, система фізичного виховання здатна також вирішувати завдання морального, естетичного, інтелектуального розвитку, досягаючи успіху там, де виявляються неефективними інші системи.

Разом з тим, у самій системі фізичною виховання віддзеркалюється все те, що пов'язане з соціальним, економічним і духовним життям суспільства. Чим вищий рівень соціально-економічного розвитку суспільства, тим повніші цінності фізичної культури в житті його громадян, вища частка національного доходу, що використовується на фізичне виховання, вищий рівень здоров'я і довголіття людей.

Будучи частиною (підсистемою) системи виховання, національна система фізичного виховання сама складається з ряду взаємопов'язаних частин, окремих систем фізичного виховання, які відображають особливості фізичного виховання різних груп населення.

У цьому зв'язку для нас особливий Інтерес становить система фізичного виховання дітей, спрямована на їх всебічне фізичне вдосконалення. Реалізуючи цю головну функцію системи, вчитель повинен сформувати систему фізичного виховання конкретного колективу школи. Для цього він, насамперед, відповідно до статті 12 Закону України "Про фізичну культуру і спорт", повинен визначити зміст, форми і засоби рухової активності учнів, враховуючи місцеві умови та їх інтереси і запити. Далі необхідно визначити методи проведення занять з фізичної культури та організувати позанавчальну фізкультурно-спортивну роботу за участю позашкільних навчально-виховних закладів; громадських організацій фізкультурно-спортивної спрямованості.

Українська національна система фізичного виховання має глибокі Історичні корені. Найповнішого розвитку в історичному аспекті вона досягла в •запорізькій Січі, де особлива увага приділялась фізичному вихованню дітей і підлітків у січових церковних школах.

2. Основи української національної системи фізичного виховання

Зміст системи фізичного виховання розкривають п телеологічні, науково-етодичні, програмово-нормативні та організаційні основи

2.1. Телеологічні основи

Телеологія — це наука, за якою розвиток є здійсненням наперед визначеної мети, а все в розвитку природи й суспільства доцільне Телеологія має особливе значення у системі виховання

Визначаючи мету, роль І місце фізичного виховання в загальній системі виховання, керуються визнаними загальнолюдськими цінностями Тому наші погляди на фізичне виховання необхідно базувати на принципах природовідповідності гуманізму І демократизму цього процесу, його змісту, мети, засобів та методів Визначальною умовою побудови педагогічного процесу з фізичної культури на сучасному етапі розвитку системи є забезпечення на заняттях творчої співпраці його учасників

Принцип природовідповідності передбачає врахування у процесі фізичного виховання закономірностей циклічності побутових, трудових І святкових явищ І процесів, характерних для життєдіячьності певної етнічної спільноти людей у конкретному природному середовищі

Принцип природовідповідності є тією першоосновою, яка забезпечує досягнення гармонійного співвідношення між природою І людиною Він вимагає врахування багатогранної І цілісної природи людини у ході й розвитку

Демократизація процесу фізичного виховання вигідно відрізняється тим, що проблеми учнів вирішуються з їх активною участю Вони обговорюють плани своєї діяльності, приймають рішення, вибирають оптимальний варіант, але при цьому залишають за вчителем право приймати остаточні рішення

Демократичний стиль управління вимагає прояву певної терпеливості вчителя, врахування ним критичних суджень учнів

Завжди старайтесь зрозуміти дітей, вникнути в їх особисті справи, як перший серед рівних

Реалізуючи принцип демократизму, вчитель постійно спілкується з учнями, знає їх особисте життя, довіряє їм Учень, зустрівшись Із труднощами, які не в змозі подолати самостійно, звертається за порадами до вчителя За таких умов ваше спілкування з учнями буде відвертим І довірливим, що принесе добрі результати в діяльності

Демократизація допомагає в подоланні одноманітності організаційних форм фізичного виховання, забезпеченні всім його учасникам можливості брати участь у формуванні змісту, підборі засобів, виборі форм занять

Педагогічні Ідеї гуманізму, як відомо, народились в епоху Відродження Однією з важливих рис й Ідеологи був Індивідуалізм На думку буржуазії, що народжувалась, важливе не походження, а особисті якості окремої людини, й розум, спритність, енергія, які забезпечують успіх у житті Саме через те, що діячі епохи ставили в центр уваги людину, їх світогляд позначають терміном "гуманізм" (Питаних — людський), а саму епоху називають епохою гуманізму

Зрозуміло, що риси епохи Відродження визначали характер педагогічних Ідей гуманізму Назвемо деякі з них

• велика увага до дитини, як до людини, що розвивається Це передбачає врахування вікових і психологічних особливостей, заперечення тілесних покарань,

• турбота про здоров'я І належний фізичний розвиток людини У зв'язку з цим підкреслювалась необхідність занять гімнастикою, військовими вправами, плаванням, їздою верхи, фехтуванням, стрільбою з лука, боротьбою, полюванням,

• посилення розумового розвитку, врахування інтересів дитини в навчанні,

• підкреслення ролі морального виховання, без якого не дасть користі будь-яке знання,

• піднесення ролі вчителя в суспільстві

Не випадково у школі педагога-гуманіста Вітторшо да Фельтре, що була названа ним "Будинком радості", велика увага приділялась фізичному розвиткові вихованців 3 цією метою тут використовувались рухливі Ігри, їзда верхи, боротьба, фехтування, стрільба з лука, плавання Велике значення надавалось загартуванню

На думку Мішеля Монтеня, фізичне виховання повинно робити вихованця сильним, витривалим, загартовувати його І таким чином розвивати в ньому Душевну велич І міцність духу

Гуманістичні цінності освіти передбачають зміну авторитарно-дисциплінарної моделі навчання на особистісно-зорієнтовану

Особистісно-орієнтована система шкільної освіти вимагає побудови навчально-виховного процесу на діагностичній основі, тобто спочатку — діагностика, а потім — засоби впливу

Особистісно-орієнтована система навчання цілеспрямовано створює НОВУ педагогічну етику.

Ця етика

• змінює позицію учнів І вчителів у спілкуванні, утверджує не рольове, а особистісне спілкування (підтримку, співчуття, утвердження людської гідності, довіру);

• зумовлює потребу діалогу як домінуючої форми навчального спілкування, спонукання до обміну думками, враженнями, моделювання життєвих ситуацій;

• включає спеціально сконструйовані ситуації вибору, авансування

успіху, самоаналізу, самооцінки, самопізнання, навчальний матеріал,

який має особистісне значення у даному віці.

А головне — ця етика передбачає оволодіння вчителем різними варіантами перебудови навчального процесу. Сучасний вчитель має знати не один універсальний, а кілька шляхів, які можуть бути придатними для досягнення мети.

Отже, найголовнішими ознаками особистісно-орієнтованого навчання є багатоваріантність методик, уміння організовувати навчання одночасно на різних рівнях складності, утвердження всіма засобами цінності фізичного й емоційного благополуччя, позитивного ставлення учнів до світу.

Гуманізація процесу фізичного виховання проявляється у зміні форм спілкування, відмові від насильницьких методів у стосунках з учнями; створенні умов для усвідомленої участі в навчальному процесі його учасників; повній відповідності завдань, засобів і методів можливостям тих, хто займається, їх досвіду, рівню досягнень й інтересів; створенні умов кожному учаснику педагогічного процесу для повного розвитку своїх фізичних і духовних здібностей; перенаціленні учнів з результатів навчання на способи їх досягнення.

2.2. Науково-методичні основи

Сучасна система фізичного виховання базується на широкому комплексі наукових даних, що є передумовою розуміння і раціонального використання законів, яким підпорядковане фізичне виховання. Науково-методичну основу системи фізичного виховання утворюють суспільні (історія й організація фізичної культури, соціологія спорту та ін.), природничі (прикладно-спеціалізовані розділи анатомії, фізіології, біохімії, біофізики, гігієни, медицини та ін.) та психолого-педагогічні (психологія фізичного виховання та ін.) науки, які безпосередньо обслуговують практику фізичного виховання. Вони сформувались і розвиваються разом з практикою фізичного виховання завдяки діяльності спеціалізованих наукових закладів і лабораторій, кафедр фізичного виховання ВНЗ і спеціальних кафедр вищих фізкультурних навчальних закладів, аспірантур і докторантур, що готують науково-педагогічні кадри.

Розповсюдження науково-методичної інформації реалізується через видання спеціальної літератури (монографій, підручників, посібників, рекомендацій, збірників тощо); проведення наукових, науково-методичних та науково-практичних конференцій і виставок; періодичну пресу (газети, журнали, інформаційні бюлетені, реферативні журнали тощо).

На сучасному етапі перед вітчизняною наукою стоїть складне завдання: всебічно дослідити закономірності розвитку фізичної культури і спорту в період побудови Української незалежної держави і на цій основі розробити науковий проект подальшого вдосконалення української національної системи фізичного виховання. Вирішенню цього складного завдання сприяє: секція "Фізичне виховання та спорт" Української Академії наук національного прогресу; мережа регіональних науково-методичних центрів та розробка міжгалузевої тематики наукових досліджень у фізкультурно-спортивній діяльності, передбачених Державною програмою розвитку фізичної культури і спорту в Україні; успішне функціонування Олімпійської академії України: активна робота науково-методичної ради з фізичного виховання і спорту Міністерства освіти і науки України.

 

2.3. Правові, програмні та нормативні основи

 

Вагомих успіхів у розвитку фізичної культури можна досягти лише за умови його надійного правового, програмового та нормативного забезпечення, що виражається у конкретних документах і матеріалах, розроблених державними органами управління у сфері фізичної культури і спорту. До них належать: Закон України "Про фізичну культуру і спорт", Державна програма розвитку фізичної культури, Державні вимоги до фізичного виховання, навчальні програми для всіх ланок системи (починаючи з дітей Дошкільного віку і до військовослужбовців), національна спортивна класифікація, Державні тести і нормативи оцінки фізичної підготовленості населення України.

1. Закон України "Про фізичну культуру і спорт" прийнятий у грудні 1993 року. Він визначає цінність фізичної культури і спорту для здоров'я, фізичного і духовного розвитку населення, утвердження міжнародного авторитету України у світовому співтоваристві.

Відповідно до Закону держава регулює відносини у сфері фізичної культури і спорту шляхом формування державної політики в цій сфері, творення відповідних державних органів та умов їх функціонування. коном гарантуються права громадян на заняття фізичною культурою і ортом; визначаються і характеризуються сфери та напрямки впровадження фізичної культури.

Окремі розділи Закону визначають правові засади функціонування сфери спортивної діяльності та самоврядування в галузі фізичної культури і спорту.

Процес фізичного виховання у сфері освіти регламентується 12-ою статтею Закону.

Відповідно до статті 41 особи, винні в порушенні законодавства про фізичну культуру і спорт, несуть дисциплінарну адміністративну або кримінальну відповідальність.

2. Постанова Верховної Ради України "Про порядок введення в дію Закону України "Про фізичну культуру і спорт" зобов'язала Кабінет Міністрів України до І.VI. 1994 року прийняти Державну програму розвитку фізичної культури і спорту. Така перша програма була затверджена Указом Президента України в червні 1994 року. 1 вересня 1998 року в Україні була прийнята друга програма — "Фізична культура — здоров'я нації".

Державні програми розвитку фізичної культури і спорту в Україні спрямовані на практичну реалізацію Закону України "Про фізичну культуру і спорт". Вони розкривають основні напрямки державної політики в галузі фізичної культури і спорту, визначають їх роль у житті суспільства, показують тенденції розвитку фізкультурно-спортивного руху та накреслюють практичні заходи щодо впровадження фізичної культури в побут громадян, а також основні засади організаційного, матеріально-технічного, кадрового, інформаційного та інших її забезпечень на певні етапи суспільного розвитку.

На основі Державної програми розвитку фізичної культури і спорту Кабінет Міністрів України передбачає відповідний розділ у програмах економічного і соціального розвитку України.

Державна програма розвитку фізичної культури і спорту розробляється на певний період часу. Діюча програма складена на період до 2005 року.

3. «Державні вимоги до фізичного виховання» містять основні концептуальні положення, характеристику рівнів, змісту та форм фізичного виховання, оцінку діяльності тих, хто займається, кадрове забезпечення та керівництво фізичним вихованням. Вони визначають мету фізичного виховання у навчально-виховній сфері та його завдання, принципи побудови педагогічного процесу з фізичної культури в освітніх установах.

4. Однією з центральних проблем формування системи фізичного виховання є підготовка навчальних програм, тому що вони визначають обсяг знань, умінь і навичок виконувати рухові дії, що підлягають засвоєнню за роками навчання і сприяють розвитку особи відповідно до державних вимог у цій галузі. Іншими словами, навчальна програма — це сукупність теоретичного і практичного матеріалу, спеціально підібраного для вирішення освітніх, оздоровчих і виховних завдань фізичного виховання.

Єдина державна навчальна програма не може врахувати всієї різноманітності інтересів та запитів учнів і вчителів, місцевих умов, національних та

регіональних традицій. Тому для забезпечення державних інтересів у фізичному вихованні дітей і учнівської молоді, з одного боку, та захисту прав навчальних закладів щодо визначення змісту і засобів фізичного виховання учнівської молоді, передбачених статтею 12 Закону України "Про фізичну культуру і спорт", з іншого боку, сьогодні розробляються програми трьох рівнів: базові, регіональні і робочі.Така градація програм передбачена «Державними вимогами до навчальних програм з фізичного виховання в процесі освіти», затверджиними Міністерством освіти України 25.05.1998р. (Наказ №188).

Програма будь-якого рівня повинна будуватися відповідно до сучасних наукових досягнень та з урахуванням: рівня знань, умінь і навичок, кондиційної і координаційної підготовленості тих, хто займається; можливих міжпредметних зв'язків; впливу навчального матеріалу на всебічний розвиток; кінцевого результату в навчанні; фізичного розвитку та підготовленості учнів; потреби їх підготовки до творчої діяльності і життя.

Базові програми визначають мінімальний рівень фізкультурної освіти, яку держава зобов'язується забезпечити всім дітям, учням, студентам і військовослужбовцям незалежно від типу і форми власності навчально-виховного закладу, в якому вони навчаються, регіону проживання, національності, індивідуальних особливостей.

У базових навчальних програмах не повинно бути фізичних вправ, для вивчення яких немає умов у будь-якому регіоні України, і таких, що пов'язані з невиправданим ризиком для життя і здоров'я, не відповідають естетичним вимогам, формують культ насильства і жорстокості.

На основі базових програм розробляються регіональні навчальні програми, які, враховуючи регіональні і національні особливості та традиції, кліматичні та екологічні умови, визначають рівні рухової підготовленості учнів і студентів У навчальних закладах різних регіонів України. В якості регіону можуть виступати область, район чи група районів однієї або різних областей (наприклад, райони Карпат). Зміст регіональних програм може розширюватись У рамках регіонального ліміту часу, відведеного на предмет, і містити матеріал з поглибленим вивченням одного або декількох видів спорту.

Навчальний матеріал регіональних програм і вимоги до підготовленості контингенту тих, хто займається, пов'язані з регіональними, національними і кліматичними особливостями, визначають регіональні і місцеві органи управління освіти.

Зміст робочих програм визначається викладачами конкретного навчального закладу.

При їх розробці враховуються: місцеві кліматичні й колопчні умови; традиції і матеріальна база навчально-виховного закладу; пещалізація викладачів; інтереси учнів і рівень їх підготовленості; кількість уроків, відведених на предмет у кожному навчальному закладі. Навчальні Рограми для учнів професійних навчальних закладів і студентів ВНЗ повинні раховувати особливості майбутньої професійної діяльності.

Робоча програма повинна містити систему розумно підібраних, логічно і дидактичне розміщених рухових дій, порцій теоретичних відомостей і засобів, що забезпечують належну загальну фізкультурну освіту і підготовленість кожної дитини, учня, студента, військовослужбовця.*

Формування фахівцями робочих програм сприяє росту їх професійної майстерності та підвищує відповідальність і, головне, робить процес фізичного виховання творчим і реальним, а не формальним, як це спостерігалось у минулому.

5. «Національна спортивна класифікація». Єдина спортивна класифікація < (ЄСК) України видається на чотири роки (олімпійський цикл) і є нормативним документом галузі фізичної культури і спорту. Вона забезпечує єдину систему І оцінки рівня спортивної майстерності і спортивних досягнень та встановлює ' нормативи і вимоги для присвоєння спортивних розрядів і звань.

Крім цього, ЄСК покликана стимулювати розвиток масового спорту та сприяти підвищенню рівня досягнень спортсменів України на міжнародній арені.

Розрядні нормативи визначені у кількісних показниках міри часу, відстані, ваги.

Розрядні вимоги визначаються такими поняттями: посісти певне місце на змаганнях відповідного масштабу; взяти участь у складі спортивної команди, яка зайняла належне місце на передбачених класифікацією змаганнях; перемогти певну кількість спортсменів чи команд, які мають на час змагань відповідні розряди; досягти певного рейтингу.

Класифікація визначає умови і вікові обмеження для присвоєння спортивних звань і розрядів та їх підтвердження; порядок присвоєння звань та розрядів і вручення нагород; права та обов'язки спортсменів і їх облік.

Класифікація передбачає і норму, за якою спортсмен може бути позбавлений спортивного звання рішенням фізкультурно-спортивної організації, якщо він допустить аморальний вчинок, що принижує людську гідність.

6. «Державні тести і нормативи оцінки фізичної підготовленості населення України».

У фізичному вихованні широко практикуються нормативні способи кількісного визначення постановки завдань і оцінки результатів їх виконання. Терміни "норма", "норматив" визначають певну міру (величину), прийняту за уніфікований показник того, що повинно бути досягнуте в результаті діяльності. Сукупність норм — це ніби послідовні сходинки досягнення результатів від початкового до граничного. Якщо норми відповідають можливостям учнів і умовам їх реалізації, то вони є найкращим орієнтиром на шляху до мети.

Водночас, норми мають і контрольно-оціночне значення: за їх виконанням або невиконанням можна судити про те, як реалізуються поставлені завдання; про ефективність застосовуваних у фізичному вихованні засобів і методів; про те, наскільки вдалося вплинути (завдяки їх застосуванню) на динаміку фізичного розвитку і підготовленості учнів.

Враховуючи це, в теорії і практиці фізичного виховання проблема розробки адекватних нормативів завжди посідала одне з центральних місць.

У сфері фізичного виховання кількісно-нормативна постановка завдань поширюється, головним чином, на завдання з виховання фізичних якостей як основи рухових можливостей ("кондиційні" нормативи фізичної підготовленості) і нормативи, розраховані на виявлення ступеня сформованості рухових умінь і навичок (нормативи "координаційні" — спортивно-технічної підготовленості). Такий розподіл нормативів, звичайно, умовний, оскільки те, що вони виражають, фактично єдине в своїй основі.

При розробці комплексу нормативів необхідно відповісти, щонайменше, на два запитання:

1) які з проявів фізичних можливостей людини вибрати в якості найбільш адекватних і інформативних показників її всебічної фізичної підготовленості?

2) який рівень цих показників можна зважати "нормативним"?

Зрозуміло, що на ці запитання однозначної відповіді бути не може. Об'єктивно вимоги, що ставить життя до фізичної підготовленості, не є сталими, а, отже, сталими не можуть бути і конкретні характеристики фізичного статусу людини. Тому мова може йти лише про динамічні норми і про диференційоване їх визначення для різних демоірафічних контингентів з урахуванням конкретних умов.

Загальні нормативи фізичної підготовленості повинні бути доступні кожному за умови певної підготовки для їх досягнення. Якщо нормативи визначаються на рівні, що дозволить кожному виконати їх без будь-якої попередньої підготовки, то вони є занижені і не мають стимулюючого значення. Тому нормативи при оцінюванні діяльності учнів повинні бути індивідуалізовані.

Національна система фізичного виховання передбачає функціонування Державних тестів і нормативів оцінки фізичної підготовленості населення.