Еволюція форм і способів застосування підрозділів, частин та з’єднань ПДВ і АЕМВ

В 30-і роки ХХ-го століття розгорнулася широка воєнно-теоретична дискусія в ході якої глибоко аналізувалися перспективні напрямки будівництва збройних сил з питань розвитку засобів збройної боротьби. Саме в ці роки були розробленні основні положення по створенню і бойовому застосуванню нового роду сухопутних військ – повітрянодесантних військ.

Аналізуючи політичні та воєнні цілі майбутньої війни, радянське політичне і військове керівництво рахувало, що майбутня війна прийме вкрай гострий та напружений характер, що зростання технічного оснащення армій призведе до появи нових форм і способів бойових дій.

Значним досягненням радянського воєнного мистецтва у цей період була розробка теорії глибокої наступальної операції. Суть цієї операції полягала в нанесенні удару по всій глибині оборони противника таким чином, щоб використовуючи артилерію, авіацію, бронетанкові війська і повітряні десанти, нанести ураження всьому оперативному угрупованню військ противника.

Ця принципово нова теорія ведення бойових дій багаточисельними, технічно оснащеними об’єднаннями, вперше передбачила ідею широкого застосування повітряних десантів в наступальній операції.

Вважалося, що вчасно висаджені повітряні десанти на шляхах підходу резервів противника, його комунікаціях і в інших важливих районах спроможні відсікти від противника можливість поповнення його резервів. В результаті застосування у найбільш вирішальний момент бою, операції у противника виникають труднощі щодо поповнення боєприпасів, пального для літаків, танків, резервів, втрачається управління військами і противник вимушений вести боротьбу на два фронти. Наступаюча сторона, навпаки, отримує можливість наростити удар, збільшити темп наступу, розвинути прорив тактичної зони оборони в оперативний успіх.

Одночасно з теорією бойового застосування повітрянодесантних військ проводились сміливі експерименти по висадці повітряних десантів, втілювалась програма по створенню експериментальних повітрянодесантних підрозділів, вивчалися питання їх організаційної структури та підпорядкованості, розроблялась система бойової підготовки.

Вперше повітряний десант для виконання бойового завдання був застосований 23 квітня 1929 року. Загін озброєних червоноармійців був висаджений посадочним способом в захоплене басмачами місто Гарм, де при підтримці місцевих жителів розгромив банду. Дії загону десантників засвідчили великі потенційні можливості перекидання військ повітрям для вирішення бойових завдань.

Інший експеримент щодо перевірки теоретичних положень в сфері застосування повітряних десантів здійснено у 1930 році в Московському військовому окрузі. На цей раз передбачалось викидання парашутного десанту.

Основною метою зазначеного експерименту був показ учасникам авіаційних навчань техніки десантування особового складу, озброєння та боєприпасів, необхідних для ведення бою, парашутним способом.

Десантування було здійснено 2 серпня 1930 року. Цей скромний за масштабом експеримент на той час мав велике значення. Він став першою в історії спробою впровадити у практику військової справи принципово новий спосіб бойових дій – викидання повітряного десанту для виконання бойових завдань в тилу противника у відриві від своїх військ.

В історії розвитку Радянських Збройних Сил, десант, який був викинутий під Воронежем знаменував зародження радянських повітрянодесантних військ. День 2 серпня 1930 року став днем їх народження.

В подальшому, починаючи з серпня 1930 року, жодне з великих загальновійськових навчань та маневрів не обходилося без застосування різних за масштабами повітряних десантів. Надбаний досвід по висадці повітряних десантів в Московському, Ленінградському та інших військових округах дозволив більш глибоко обґрунтувати ряд питань бойового застосування повітряних десантів і створення спеціальних десантних формувань.

Бойова і оперативна підготовка військ підтвердила теоретичні висновки про велику роль нового роду військ у майбутній війні. Вже в тимчасовому польовому статуті РККА-36 зазначалося, що парашутно-десантні частини є дійовим засобом для дезорганізації управління і роботи тилу противника. У взаємодії з військами, що наступають з фронту, вони вносять вагомий внесок у справу повного розгрому противника.

Повітрянодесантні війська, як новий рід військ, не мали аналогів щодо способу доставки сил і засобів в район бойового застосування. Крім цього, обмеженні можливості по десантуванню впливали на форми і способи бойових дій повітряного десанту того часу. Поступово зростання можливостей транспортної авіації призвело до зростання чисельного складу та кількості засобів озброєння, бойової техніки, які одночасно могли десантуватися парашутним способом. Постійно зростала чисельність десантів, що висаджувались посадочним способом.

До початку другої світової війни радянським командуванням на навчаннях і маневрах був накопичений значний досвід по десантуванню в глибокий тил противника значних сил і засобів, які призначались не для ведення розвідувально-диверсійних дій, а для вирішення тактичних і оперативних завдань в інтересах армійських та фронтових угруповань.

Окреслювався і певний спосіб бойових дій повітряного десанту в тилу противника, спочатку парашутним способом десантувалася частина сил і засобів для захоплення аеродромів (посадочних майданчиків). Після захоплення аеродрому (посадочного майданчика) десант переходив до її утримання в інтересах висадки посадочного ешелону десанту. Основним способом дій було утримання вигідних рубежів з метою недопущення ведення противником прицільного вогню по злітно-посадочній смузі. В подальшому, десант оволодівав важливим районом (рубежем) поблизу району десантування і переходив до його утримання до підходу військ, які вели наступ у цей час.

Перед другою світовою війною теорія бойового застосування повітрянодесантних військ отримала подальший розвиток. Проект Польового статуту Червоної Армії багато в чому розширював сфери застосування повітрянодесантних військ і конкретизував погляди на їх роль та завдання

Досвід Червоної Армії щодо застосування повітряних десантів на навчаннях і маневрах став своєрідним поштовхом до створення повітрянодесантних військ в інших країнах.

У роки другої світової війни повітрянодесантні війська широко застосовувалися, що приймали участь у веденні бойових дій для вирішення різноманітних завдань у різних умовах обстановки:

для сприяння діям військ фронту в оточенні великими угрупованнями противника і прориву його оборони ударом з тилу назустріч військам фронту (висадка 4-го повітрянодесантного корпусу в районі Вязьми і південніше Юхнова);

для захоплення плацдармів на великих водних перешкодах з метою забезпечення подолання їх військами фронту і сприяння в прориві оборони противника, яка розміщена на водній перешкоді, ударом з тилу (3-я і 5-а повітрянодесантні бригади на Дніпро);

для захоплення аеродромами противника з метою забезпечення висадки посадочного десанту або знищення авіації противника (висадка повітряного десанту західніше н.п. Медині і на Майкопський аеродром);

для надання допомоги морським десантам у захопленні плацдармів і висадці на морське узбережжя (висадка повітряних десантів під Одесою, Новоросійськом і на Керченському півострові);

для посилення своїх військ в тилу противника та сприяння їх прориву з оточення (висадка десанту західніше Ржищева);

для порушення управління військами, деморалізації тилу та для вирішення інших завдань.

Окрім Радянської Армії в другій світовій війні не застосовувалися повітряні десанти в суворих зимових умовах при значній перевазі противника в силах над десантом безпосередньо в районі його десантування і поблизу цього району, а також при обмеженості авіаційно–транспортних засобів.

У ході другої світової війни повітряні десанти також застосовували і війська союзників і війська фашистської Німеччини. Ними зокрема були проведенні наступні повітрянодесантні операції:

висадка німецького повітряного десанту в Норвегії і Данії в квітні 1940 року і у травні 1940 року, відповідно, в Голландії і Бельгії;

крітська повітрянодесантна операція німців у травні 1941 року;

сицилійська повітрянодесантна операція англо-американських військ у липні 1943 року;

нормандська повітрянодесантна операція в червні 1944 року;

арнемська повітрянодесантна операція та операція “Маркет Гарден” в Голландії в вересні 1944 року;

рейнська повітрянодесантна операція та операція “Варсіті” у Німеччині в березні 1945 року.

Інші повітрянодесантні операції, що проводилися в Європі і в басейні Тихого океану ні за чисельністю сил, ні за досягнутими результатами неможливо віднести до операцій, що мали важливе значення для ведення бойових дій сухопутних військ або військово-морських сил.

При об’єктивному вивченні всіх вищенаведених повітрянодесантних операцій, про жодну неможливо сказати, що вона зробила вагомий внесок у виконання загальних завдань наземними військами. Як виняток можна назвати операцію, яку провело німецько-фашистське командування в травні 1940 року в Голландії і Бельгії. Масоване застосування повітряних десантів, що поєднувалися з варварськими бомбардуваннями фашистською авіацією незахищених міст, визвали паніку і збентеження серед цивільного населення і армії та зіграло важливу роль в беззастережній капітуляції цих держав. Після завершення другої світової війни суттєво вплинули на розвиток і тактику дій повітрянодесантних, повітряно-штурмових (аеромобільних) військ провідних країн світу численні локальні війни та збройні конфлікти. Повітрянодесантні, аеромобільні війська широко застосовувалися в ході воєн у Кореї, Єгипті, В'єтнамі, Африці, Латинській Америці та на Ближньому Сході. Вони зіграли вирішальну роль при вторгненні на Гренаду. І усюди їм приділялася роль передового загону спеціально створюваних сил вторгнення.

У 50-і роки дещо змінилися способи ведення бойових дій повітрянодесантних військ. Якщо у війні в Кореї (США) та в Єгипті (Англією і Францією) були застосовані повітряні десанти, способи дій яких практично не відрізнялися від тих, що застосовувалися під час другої світової війни, то вже на навчаннях середини та кінця 50-х років в способах дій повітрянодесантних військ намітився перехід до активних, більш маневрених дій. Об’єкти захоплювалися не лише в районі десантування (висадки), а і на віддаленні 30 – 50 км від нього. Десантам ставилися нові завдання, які раніше повітрянодесантними військами не виконувалися, зокрема, проведення рейдових дій в тилу противника. Ці зміни знайшли відображення в «керівництві по бойовому застосуванню повітрянодесантних військ Радянської Армії» де зазначалося, що “…при захопленні і знищенні декількох об’єктів, що розташовані на великій площі, повітряний десант розподіляється на окремі полки, батальйони, роти”, а далі вказувалося, що переміщення в тилу противника повітряний десант може здійснювати в цілях підходу до об’єктів при викиданні на деякій відстані від них, переходу визначений район бойових дій, для виходу з тилу противника в розміщення своїх військ.

Таким чином, в способах бойових дій з’єднань і частин повітрянодесантних військ при веденні наступу починають використовуватися більш активні прийоми ніж раніше. Наприклад, підрозділи здійснюють маневр не лише з метою зайняття вигідного рубежу для атаки, але і для переносу зусиль на інший напрямок, виходу в район, що знаходиться на значній відстані від району десантування. З’являються характерні ознаки рейдових дій в тилу противника, але не примусових, а спланованих, частішим стало виділення частини сил і засобів для дій у відриві від головних сил.

Характеризуючи цей період часу, вцілому, слід відмітити, що зміни, які пройшли в формах та способах ведення бойових дій повітряних десантів в тилу противника були зумовлені зростанням можливостей воєнно-транспортної авіації щодо десантування особового складу, озброєння, бойової та іншої техніки з’єднань та частин повітрянодесантних військ, а також необхідністю вирішення нових завдань, які пов’язані насамперед зі своєчасним використанням результатів ядерних ударів по об’єктах в глибині оперативного шикування військ противника. При цьому слід відмітити, що в збройних силах провідних країн продовжували переважати попередні погляди на форми і способи ведення бойових дій повітряним десантом. Так, в англійському “Керівництві по проведенню повітрянодесантної операції” зазначено, що повітрянодесантні війська характеризуються значною мобільністю при перекиданні, але відносно невеликою тактичною рухомістю після приземлення, а різниця в тактиці їх дій у порівнянні з іншими родами сухопутних військ пояснювалося тим, що їм доводилося вести бойові дії в оточенні і бути готовими до відбиття нападу з усіх напрямків.

В подальшому, розвиток, поява нових форм і способів дій повітрянодесантних, аеромобільних військ пов’язані з прийняттям на озброєння в арміях провідних країн світу літаків і вертольотів різного призначення (бойових, розвідувальних і транспортних). У зв'язку з цим з'явилася реальна підстава для вирішення однієї з ключових проблем воєнного мистецтва - ліквідації відставання маневрених можливостей військ від зростання їх ядерної і вогневої мітці. Військові фахівці повітрянодесантних військ вважали, що піхота, яка переміщається на полі бою на десантних вертольотах у супроводі вертольотів вогневої підтримки, зможе більш ефективно використовувати результати ядерних і вогневих ударів, ніж при веденні бою традиційними способами. Поштовхом виникнення аеромобільних військ, як наслідок, – розвитку концепції ведення десантно-штурмових (аеромобільних) дій стала армійська авіація. З її появою стало можливим запровадження нових способів підготовки і ведення десантно-штурмових (аеромобільних) дій.

З початку 50-х років минулого століття вперше застосовуються вертольоти збройними силами США для виконання бойових завдань у взаємодії з піхотними підрозділами (війна в Кореї (1950 – 1951 рр.)). У той час вертольоти використовувались, в основному, для перекидання військ і вантажів (повітряні десанти), евакуації поранених, тралення мін на морі. Використовуючи накопичений бойовий досвід, сухопутні війська США значно збільшили авіаційний парк літаків і вертольотів, з 2500 одиниць у 1952 р. до 5500 - у 1955 р. З 1953 року розпочались експерименти по застосуванню бортової зброї вертольотів для вирішення вогневих задач.

Таким чином, 1953 рік започаткував розвиток нової форми ведення дій військами – це десантно-штурмові (аеромобільні) дії, які, в свою чергу, і започаткували створення у складі повітрянодесантних військ (які вже існували на той час) десантно-штурмових (аеромобільних) підрозділів, частин і з'єднань та розвиток тактики їх дій. У 1957 році на спеціальних навчаннях в Форт-Беннінгу (США) вперше був продемонстрований спосіб ведення бойових дій, заснований на застосуванні транспортних вертольотів для перекидання піхоти, артилерії, а також бойових вертольотів – для вогневої підтримки.

У тому ж році в збройних силах Великобританії створюється корпус армійської авіації, в Німеччині з середини 1957 року почалось створення перших авіаційних вертолітних підрозділів.

Починаючи з початку 60-х років, аеромобільні підрозділи збройних сил країн – учасниць НАТО спільно з вертольотами армійської авіації почали використовуватись, в основному, для підвищення мобільності сухопутних військ, виконання завдань зв'язку, розвідки, спостереження, евакуації хворих і поранених, матеріально-технічного забезпечення військ, а також вогневої підтримки ведення бойових дій.

Подальші випробовування з урахуванням проблем сухопутних військ, за думкою військових фахівців США, показали виняткову перспективність армійської авіації, як засобу забезпечення аеромобільності військ, вирішення багаточисельних завдань в бою і операції.

На початку 60-х років воєнне керівництво США остаточно прийшло до висновку, що підвищення мобільності військ, яке ґрунтується на масованому застосуванні вертольотів є одним з найважливіших шляхів підвищення їх ефективності відповідно до різних умов військових дій.

Затвердження концепції аеромобільності в США проходило паралельно з наростанням кількості вертольотів, теоретичними дослідженнями по створенню і застосуванню аеромобільних військ.

Найбільш яскравим прикладом застосування повітрянодесантних та аеромобільних військ було їх застосування у війні у В’єтнамі збройними силами США.

Початок створення аеромобільних з'єднань в США поклало формування у лютому 1963 році 11 штурмової повітрянодесантної дивізії (дослідної). У 1965 році на її базі і 2-ої піхотної дивізії була сформована 1 аеромобільна дивізія, оснащена полегшеними зразками озброєння та військової техніки. У своєму складі дивізія мала 428 штатних вертольотів і 6 літаків. Дивізія одразу ж була перекинута у Південний В'єтнам. Подальшого розвитку і удосконалення способів і форм застосування підрозділів і частин дивізія набула під час війни у В'єтнамі.

У створеній аеромобільній дивізії вдалось запровадити передові на той час погляди на застосування озброєння і техніки, тактику, управління, розвідку і матеріально-технічне забезпечення військ, спеціально створених і приданих для ведення “тривимірних” наземних бойових дій.

Продовжують розвиватись способи ведення аеромобільних дій, у тому числі і способи десантування. Так, під час проведення операції в Індокитаї, в джунглях США практикували висадку військ посадочним способом під час “зависання” вертольотів. При цьому, вивантаження спорядження і боєприпасів здійснювалась на спеціальні сітки, що розкладались за допомогою вертольотів на кронах дерев.

Перші аеромобільні дії, які велись у В'єтнамі, свідчать, що організація і оснащення 1-ої аеромобільної дивізії були найбільш прийнятними для ведення війни у специфічних умовах країни. У 1968 році дивізією було проведено близько 100 аеромобільних операцій (дій), у ході яких, за оцінкою військових фахівців НАТО, вдалось швидко і раптово зосереджувати сили і засоби у визначених районах, утримувати під контролем значну територію та нанести ураження живій силі та техніці ворога. Вище означені операції дозволили американському командуванню зробити висновок, що за рівнем оснащення і організації 1-а аеромобільна дивізія є найбільш пристосованою для ведення війни в умовах гірсько-лісової місцевості, джунглів, боліт, де використання транспортних і бойових засобів на колісному і гусеничному ходу було обмеженим.

У зв’язку з цим, 101-а повітрянодесантна дивізія, яка в цей час базувалась у В’єтнамі, була реорганізована в аеромобільну, а також в якості аеромобільної стали використовувати і 173-ю повітрянодесантну бригаду та інших частин дивізії сухопутних військ.

Змінювалася і тактика дій аеромобільних військ. Аеромобільні операції проводилися з постійних баз на відстань від 50 до 150 км тривалістю до 1-3 доби. Ці операції зазвичай складались з наступних етапів:

розвідка сил противника;

локалізація противника в певному районі і швидке перекидання своїх військ;

оточення і знищення противника.

Основним способом проведення операцій планувалося відсікання противника від можливих шляхів відходу, його оточення і намагання «підштовхнути» в раніше намічені райони (зони) «смерті». У них по противнику мав наноситися масований удар авіації, вогонь артилерії, а потім залишки сил противника планувалося ліквідувати наступаючими аеромобільними військами. В ході цих операцій війська застосовували різні форми маневру, наприклад, “кільце” або “оточення”, “молот і ковадло”, “подвійний стрибок”.

Маневр “кільце” або “оточення” полягав у висадці підрозділів аеромобільних військ в безпосередній близькості від об’єкту атаки. Після висадки штурмові групи атакували противника, заставляючи його відходити в “зону смерті”, де після масованого вогню артилерії і бойових вертольотів, ударів авіації завершувався розгром противника. Прикладом здійснення маневру “кільце” або “оточення” може слугувати операція “Утах”, що була проведена в березні 1966 року.

Маневр “молот і ковадло” проводився, як правило, спільно зі значними силами піхоти і аеромобільних військ. При такому маневрі одне із угруповань займало блокуючи позиції, виконуючи функції ковадлі, інше угруповання – молот, призначалося для наступу з метою змусити противника відійти в сторону блокуючої позиції, де повинен здійснюватися їх повний розгром. Саме таку форму маневру мала операція “Старлайт” морської піхоти США в серпні 1966 року.

Маневр “подвійний стрибок” це послідовні удари двох груп аеромобільних військ, з яких перша викидалася за декілька годин раніше, своїми діями змушувала відходити противника в напрямку дій другої групи. Якщо противник вступав в бій з першою групою, то друга група висаджувалася безпосередньо в його тил і атакувала разом з першою групою. Таку форму було застосовано в операції “Пегас” в період з 1 по 14 квітня 1968 року.

Наведені приклади різних форм маневру характерні для специфічних умов війни в Південно-східній Азії, але їх можна застосовувати в повному вигляді або по елементах в аеромобільних операціях, а також на інших театрах воєнних дій.

Але не дивлячись на значні успіхи, аналізуючи досвід війни у В'єтнамі, американське командування змушене було визнати що, вцілому, аеромобільні війська не оправдали надій, що покладалися на них. В умовах слаборозвиненого ТВД аеромобільні війська виявилися не настільки ефективними навіть при веденні бойових дій проти партизанів і охорони комунікацій великої протяжності, а при діях проти угруповань регулярних військ несли значні втрати від засобів військової ППО. Вогнева міць аеромобільних військ була явно недостатня, а система забезпечення не могла забезпечити тривалу автономність. Стало очевидним, що аеромобільна дивізія, яка фактично залишалася легкою піхотною дивізією, пристосована для здійснення рейдів на вертольотах у тактичний тил противника, і навряд чи зможе ефективно вирішувати завдання на інших ТВД.

На початку 70-х років постає нове завдання аеромобільних (десантно-штурмових) дій за допомогою озброєння вертольотів і десанту – боротьба з танками. Так, модель дуелі вертольотів і танків, яка розрахована фахівцями Німеччини на ПЕОМ, свідчить, що на відстані 1,5 км втрати складають відповідно 1:3,4, імовірність успіху вертольота – 70%, на дистанції 2,5 км – 1:8,9, імовірність успіху вертольота – 90%, на дистанції 3 км вертольоти взагалі танками не уражаються, ймовірність їх успіху складає 100%. У ході одного із полігонних випробувань у 1971 році під час запуску з вертольота ПТКР “Тоу” було зафіксовано на 34 влучення 5 промахів. Тобто, виникає ще один спосіб ведення десантно-штурмових (аеромобільних) дій - за допомогою протитанкових керованих ракет, які входять до складу озброєння вертольотів (слід зазначити, що на озброєнні основних країн – учасників НАТО для ведення десантно-штурмових (аеромобільних) дій знаходяться на озброєнні переважно вертольоти країн-виробників США, Великобританії, Франції та Канади).

З початком 70-х років у США і НАТО визначено курс на створення повітряно-штурмових з'єднань, що поєднують аеромобільність зі значно зрослою вогневою міццю. Першим з'єднанням такого типу була переформована з аеромобільної 101-я повітряно-штурмова дивізія США. В збройних силах інших провідних країн світу процес формування схожих військ знаходиться в зародковій стадії.

В даний час до складу військово-політичного блоку НАТО входять дві повітрянодесантні дивізії (США, ФРН), повітряно-штурмова (США), сім окремих повітрянодесантних (аеромобільних) бригад (Іспанія, Великобританія, Франція, Голландія, Туреччина, Польща, Італія), а також декілька окремих парашутно-десантних (парашутних) полків і батальйонів. У деяких країнах до повітрянодесантних, повітряно-штурмових (аеромобільних) військ відносяться і диверсійно-розвідувальні частини і підрозділи, такі як «командос», «рейнджери» і т.д.

У період з 60-х по 80-ті роки докорінні зміни у формах і способах ведення бойових дій з’єднань і частин ПДВ сталися і в Радянській Армії. Зокрема, у 1967 році прийнято рішення щодо формування нових для Радянської Армії військових формувань – окремих десантно-штурмових бригад. Авіаційною складовою кожної з бригад була авіагрупа у складі двох штатних вертолітних полків. Збільшилися можливості і щодо підтримання бою повітряного десанту засобами старшого начальника. Фронтові бомбардувальники мали змогу наносити удар по противнику на значну глибину і застосовувалися в інтересах десанту, як до десантування - для знищення живої сили і вогневих засобів противника, що знаходиться на охороні і обороні об’єктів, які повинні захоплюватися, так і після десантування (висадки), наносячи нищівні удари по резерву противника, який висувається до району бойових дій.

Збільшення сил і засобів у складі з’єднань і частин повітрянодесантних військ, які ведуть бій в тилу противника і, насамперед, збільшення кількості артилерії зумовило появу в їх способах ведення бойових дій таких прийомів, як нанесення вогневого ураження противнику перед атакою та вогнева підтримка атаки частин і з’єднань, перешкоджання евакуації елементів захопленого об’єкта веденням нерухомого (рухомого) загороджувального вогню.

У цей же час на розвиток повітрянодесантних і повітряно-штурмових (аеромобільних) військ воєнного компоненту блоку НАТО командування спрямувало свою увагу в бік Азії, Африки і Латинської Америки. Визнавши ці континенти і великі акваторії Світового океану районами своїх “життєвих інтересів”, США і їх союзники по НАТО розгорнули інтенсивну підготовку спеціальних експедиційних сил, призначених для дій за межами “зони НАТО”.

Першими такими силами, що були названі “силами швидкого розгортання” (СШР), створили США, потім їх прикладу наслідували Великобританія, Франція та Італія. До складу СШР виділені найбільш боєздатні контингенти механізованих, повітрянодесантних, повітряно-штурмових військ, тактичної і транспортний авіації, авіаносних, амфібійний і ескортних сил флоту, морської піхоти.

Для оперативного керівництва СШР у Сполучених Штатах було створене об'єднане центральне командування, до “зони відповідальності” якого включені території 19 країн Північно-Східної Африки, Південно-Західної Азії і акваторія Індійського океану, що знаходиться поблизу. Штаб командування розташовується на авіабазі Мак-Ділл, штат Флорида. До його складу увійшли штаби 3-ї польової і 9-ї повітряної армій, 18-й повітрянодесантний корпус (лпд, 82 пдд, 101 пшд, 24 мд, 6 оптвбр і 1-і командування тилу), сім тактичних винищувальних авіакрил, дві авіаескадрильї стратегічних бомбардувальників. В СШР США можуть діяти літаки ДРЛВ і керування Е-3 системи АВАКС, стратегічні літаки-розвідники, повітряні командні пункти, до трьох авіаносних багатоцільових груп зі складу Тихоокеанського флоту, дивізія і бригада морської піхоти. Для здійснення акцій у зоні відповідальності за вказівкою комітету начальників штабів США і з дозволу президента країни з цих з'єднань і частин формується угруповання військ необхідного складу і переходить в оперативне підпорядкування об'єднаному центральному командуванню для виконання поставлених завдань.

За таким же принципом створювалися СШР у Великобританії, Франції та Італії. Найбільш численними з них є французькі, до складу яких включено п'ять дивізій (4-та аеромобільна, 6-та бронекавалерійська, 11-та повітрянодесантна, 27-ма альпійська піхотна і 9-та піхотна “марин”). Англійські та італійські СШР формуються з бригад (мотопіхотних, парашутних, альпійських), частин тактичної і транспортної авіації, амфібійний і ескортних сил флоту, морської піхоти.

Одночасно зі створенням “сил швидкого розгортання” розробляються основи їх застосування, проводиться інтенсивна оперативна і бойова підготовка штабів і військ, аналізується досвід, набутий ними в ході збройних конфліктів у Лівані, Чаді, Південній Атлантиці (Фолклендські острови), вторгнення на Гренаду.

Американські військові фахівці вважали, що дії СШР США в окремих регіонах (наприклад, на Ближньому і Середньому Сході) можуть прийняти форму операцій стратегічного масштабу, що складаються з одночасно чи послідовно здійснюваних десантних, повітрянодесантних, аеромобільних і морських десантних операцій. Найбільш ймовірний район проведення такої операції – зона Перської затоки. Вважалося, що з залученням максимальної кількості сил і засобів у ній зможе взяти участь понад 200 тис. особового складу, до п'яти дивізій сухопутних військ і морської піхоти, близько 1000 бойових літаків і 50 кораблів. Погляди військових фахівців повністю підтвердилися під час війн в Іраку в 1991 та 2003 роках.

Роль штурмового ешелону в комбінованій повітряно-морській десантній операції приділялася повітрянодесантним військам, завданням яких було захоплення аеродромів, портів, важливих адміністративно-політичних об'єктів з метою забезпечення перекидання головних сил, порушення державного і військового управління. Одночасно з десантуванням повітряного десанту на узбережжі передбачалося висадка морської піхоти з метою захоплення плацдармів (вторгнення на Гренаду в 1983 рік). Потім здійснюється перекидання повітряно-штурмових частин, на які покладено утримання і розширення плацдармів, а також ведення рейдових бойових дій у тилу противника. В подальшому, для завершення розгрому противника сухопутним угрупованням сил передбачалося нарощування сил і засобів за рахунок перекидання повітрям і морем піхотних і механізованих з’єднань.

Такого роду операції, за задумом американського командування, повинні проводитися разом з іншими країнами-учасниками НАТО. До участі в них будуть залучатися також збройні сили союзників США в тому чи іншому регіоні (наприклад, на Ближньому і Середньому Сході це Ізраїль).

Військові фахівці провідних країн світу вважають, що основною умовою досягнення успіху в подібних операціях є раптовість, що може бути досягнута головним чином за рахунок швидкого перекидання і стрімких дій військ. За свідченням західної преси, у даний час у ВПС США налічується 76 стратегічних військово-транспортних літаків С-5А,В і 234 літаків С-141, із загального числа яких може бути виділена необхідна кількість літаків для перекидання СШР. Слід прийняти до уваги, що для перекидання 82 пдд із США в зону Перської затоки потрібно до 9 діб, 101 пшд – 10 і лпд – 4. Для перевезення морем 24 мд необхідно до 30 діб. Цей розрахунок зроблений американськими фахівцями для варіанту, коли всі з'єднання і частини СШР знаходяться на континентальній частині США (розрахунки підтвердилися під час перекидання сил і засобів в зону Перської затоки для проведення бойових дій в 1991 та 2003 роках).

В останні десятиліття американське керівництво вжило ряд заходів щодо забезпечення передового базування “сил швидкого розгортання” (СШР). Зокрема, США отримали право використання на Близькому Сході 30-ї авіаційної і військово-морську бази, розгорнули інтенсивні роботи щодо їх модернізації і розширення. Варіанти застосування СШР США й інших країн НАТО можуть бути різноманітними і залежать від політичних цілей воєнно-політичного керівництва держав, складу й угруповання військ противника й умов ТВД.

Десантна операція стратегічного масштабу, як зазначено в іноземній пресі, буде мати місце швидше за все тоді, коли агресія відбувається проти держави, що володіє досить могутніми збройними силами. Для проведення акцій проти невеликих країн вважається цілком достатнім виділення сил від батальйону до бригади.

Повітрянодесантні і повітряно-штурмові війська США й інших країн-учасниць НАТО, діючи у складі СШР, набули значний досвід бойового застосування в локальних війнах і збройних конфліктах. У той же час, на думку закордонних військових фахівців, цей досвід не слід переоцінювати, а тим більше не можна його сліпо копіювати при вирішенні завдань у війні (збройному конфлікті), що ведеться на добре обладнаному ТВД проти сильного, добре озброєного противника. Питання підготовки і ведення десантних операцій в Арктиці і на Балтійському узбережжі досліджувались в ході натовських навчань “Тім Уорк”.

За поглядами командування НАТО, проведення великих десантних операцій, особливо в початковий період війни, є малоймовірним. Висока щільність військ, наявність сильної ППО й в основному відкритий характер місцевості можуть створити суттєві труднощі для перекидання великого десанту в тил противника. Вважається, що для початкового періоду війни характерним буде застосування оперативних і тактичних десантів.

Як основну форму оперативного застосування повітрянодесантних військ розглядається повітрянодесантна операція, що здійснюється в рамках стратегічної наступальної операції. До участі в ній передбачається залучати повітрянодесантну дивізію, яка може бути закинута в тил противника на глибину до 200 км для захоплення й утримання важливого району чи рубежу, порушення комунікацій і зриву перекидання його військ.

Військові фахівці провідних країн світу вважають, що найбільш сприятливі умови для проведення повітрянодесантної (аеромобільної) операції будуть після прориву оборони противника на тактичну глибину і завоювання переваги у повітрі, тобто на другий-третій день наступу, за 3-4 доби до її початку повітрянодесантна дивізія повинна прибути у вихідний район, віддалений від лінії зіткнення сторін до 200-250 км. Тут вона розташовується побатальйонно поблизу аеродромів завантаження. При цьому кожному батальйону призначається окремий аеродром. Завантаження і кріплення важкої техніки на парашутні платформи розпочинаються за 24 години до початку переписування, посадка особового складу - за 2 години.

Як інформує західна преса, для перекидання американської повітрянодесантної дивізії у повному складі необхідно понад 400 рейсів транспортних літаків С-141 і С-5, французької - 600 рейсів С-160 “Трансалл” і С-2501 “Норатлас”. Перекидання повітрянодесантної дивізії в район десантування планується здійснювати, як правило, вночі по трьох маршрутах зі швидкістю 400-500 км/год. Висота польоту над розташуванням своїх військ 2000-3000 м, над територією противника від 50 до 1000 м, ширина коридору прольоту 2-4 км. У районі десантування дивізії призначаються 10-12 зон викиду і 4-6 зон десантування. Викидання парашутистів виконується з малих висот: 250-600 м. На збір і підготовку до ведення бойових дій батальйону виділяється до 40 хв. Дивізія отримує завдання захопити ділянку місцевості 20-50 км по фронту та глибину або два-три великих об'єкти. Для їх утримання організовується оборона, основу якої складають батальйонні райони і ротні опорні пункти, пристосовані для ведення кругової оборони. Повітрянодесантна дивізія спроможна діяти автономно протягом 2-3 діб.

Неодноразово підіймалося питання щодо можливості ведення аеромобільних операцій на різних ТВД. Якщо раніше висловлювалися сумніви в доцільності застосування великих аеромобільних формувань проти сильного противника, то в даний час з підвищенням захищеності і вогневої мітці бойових вертольотів і переформуванням аеромобільної дивізії в повітряно-штурмову, американські військові фахівці допускають можливість використання такої дивізії в повному складі.

У наступі повітряно-штурмової дивізії, що діє перед наступаючим угрупованням військ у смузі 100-150 км, можуть ставитися завдання щодо зриву планомірного відходу противника і зайняттю ним проміжних рубежів, знищенню засобів його ядерного нападу, пунктів управління й об'єктів тилу в оперативній глибині, по захопленню переправ і плацдармів для забезпечення форсування головними силами водних перешкод з ходу.

В обороні на повітряно-штурмову дивізію можуть бути покладені завдання по прикриттю відкритих флангів у бойовому порядку угруповання військ, знищенню військ противника, що прорвалися, веденню стримуючих дій перед переднім краєм при відсутності безпосереднього зіткнення із противником.

З досвіду навчань об’єднаних збройних сил НАТО, для здійснення аеромобільних операцій передбачається створення на базі повітряно-штурмової дивізії, посиленої мотопіхотними і танковими підрозділами, аеромобільних бригадних груп. До їх складу зазвичай включаються аеромобільні, піхотні, протитанковий вертолітний, один-два мотопіхотних (танкових) батальйони, артилерій2ський дивізіон, підрозділи бойового забезпечення, тобто створюються повітряний і наземний ешелони.

Аеромобільні підрозділи, що складають повітряний ешелон, можуть висаджуватися на глибину 10-15 км від переднього краю (середня дальність стрільби артилерії) із завданням захопити намічений об'єкт чи рубіж і забезпечити його утримання до підходу мотопіхотних (танкових) підрозділів. У наступному здійснюється черговий стрибок на 10-15 км. Ведення таких рейдових дій у всій смузі наступу і складає основу аеромобільної операції. Найбільш сприятливі умови для її проведення, за оцінкою військових фахівців США, складуться після порушення стійкості оборони противника, створення в ній проривів і відкритих флангів. З огляду фізико-географічних умов найбільший ефект може бути досягнутий при діях повітряно-штурмової дивізії на закритій середньо-пересіченій місцевості, де противник буде позбавлений можливості організувати суцільну оборону.

Аеромобільній бригадній групі, як правило, призначається смуга шириною 15-30 км, а батальйонній – 5-10 км. Перед введенням в бій аеромобільні підрозділи займають райони завантаження, зумовлені для кожної бригади на віддалі 25-30 км від переднього краю. Проліт повітряного ешелону бригади до району висадження здійснюється по одному маршруту в повітряному коридорі шириною 2-4 км на мінімально можливій висоті з огинанням рельєфу місцевості. Попередньо ударами авіації і вогнем артилерії знищуються виявлені на маршруті польоту засоби ППО противника. Якщо на маршруті збереглися вузли опору противника, то перед введенням дивізії в бій, проводиться коротка вогнева підготовка, у ході якої артилерія, бойові вертольоти і тактична авіація уражають живу силу і вогневі засоби в опорних пунктах, артилерію на вогневих позиціях, командні пункти і другі ешелони (резерви) у найближчій глибині. На віддалі 5-8 км від зони десантування здійснюється розходження батальйонних, а потім і ротних колон і їх вихід у призначені смуги (напрямки) ведення рейдових дій.

Поряд із проведенням повітрянодесантних і аеромобільних операцій як у наступі, так і в обороні передбачається широке застосування тактичних повітряних десантів. Вирішуючи загальне завдання по сприянню наземним військам, що наступають з фронту чи займають оборону, такі десанти призначаються для знищення важливих об’єктів у тилу противника, порушення його управління, захоплення й утримання важливих рубежів, районів, плацдармів.

Відповідно до концепції “повітряно-наземної операції” повітряні десанти розглядаються в якості одного з компонентів “глибокого удару”, який наноситься з метою одночасного ураження угруповання військ противника на всю глибину його оперативної побудови. В армійському корпусі до складу десанту може призначатися бригада, у дивізії - батальйон, у бригаді - рота. З досвіду навчань, в інтересах армійського корпусу повітряний десант десантувався на глибину 50-70 км, дивізії і бригади - відповідно на 15-20 і 5-10 км. Усього в ході наступальної операції коаліційної групи армій може бути застосовано понад 100 тактичних повітряних десантів.

Командування сухопутних військ НАТО вважає, що масовим застосуванням повітряних десантів різного масштабу і глибоких рейдів повітряно-штурмових військ може бути створений постійно діючий фронт у тилу військ противника, що обороняється. Це, за задумом натовських стратегів, повинно забезпечити стрімкий розвиток наступу, розсікання і розгром вроздріб головних угруповань військ противника на ТВД і досягнення тим самим цілей стратегічної операції.

Аналіз поглядів воєнних фахівців США, Росії, Німеччини, Великобританії та Франції на ведення сучасних бойових дій, свідчить, що в майбутніх війнах під час проведення операцій, обов’язковим стане застосування повітряних десантів. Ці погляди підтверджуються і тим, що в останні десятиріччя майже у всіх війнах та збройних конфліктах в тій чи іншій мірі застосовувалися повітрянодесантні, повітряно-штурмові (аеромобільні) частини та з’єднання. Під час їх застосування глибина десантування визначається поставленими завданнями і може складати; оперативних (до повітрянодесантної дивізії) – 200 км і більше, тактичних (до бригади) – 10-70 км. Оснащення з'єднань і частин повітрянодесантних, повітряно-штурмових (аеромобільних) військ сучасним озброєнням і бойовою технікою, значно збільшило їхню бойову міць і маневрені можливості.

На думку військових оглядачів провідних країн світу, командування США вважає, що застосування повітряних десантів у без’ядерній війні дозволить впливати на хід бойових дій і виконання поставлених завдань. Досягається це тим, що перекидання військ повітрям щонайкраще здійснюється швидкий і рішучий маневр у тил противника для його розгрому в короткі терміни з максимальним використанням чинника раптовості.

В умовах застосування ядерної зброї повітряні десанти можуть успішно застосовуватися в наступальних операціях для збільшення темпів наступу, оточення і розгрому мобільних військ противника.

Відповідно до статуту FM-90-63 повітрянодесантні операції у залежності від сформованої обстановки і завдань, що вирішуються, поділяються на два види: короткочасні (за участю тактичних і оперативних повітряних десантів) і тривалі (за участю оперативних і стратегічних повітряних десантів).

Короткочасні звичайно проводяться силами загальновійськових з’єднань самостійно і з використанням повітрянодесантних, повітряно-штурмових (аеромобільних) військ з мінімальною кількістю засобів посилення й обмеженим матеріально-технічним забезпеченням по повітрю. Вони розраховані на розгром визначеного угруповання (захоплення об’єкта) противника раптовим ударом з тилу в короткий термін і швидке з’єднання з наступаючими військами з фронту.

Повітряні десанти можуть виконувати різні завдання. Найважливішими з них можуть бути: знищення засобів масового ураження, дезорганізація керування військами і дієздатність тилу, відсіч підходу резервів, а також захоплення переправ, найважливіших рубежів і ділянок місцевості, що сприяють наступаючим військам у досягненні високих темпів наступу і знищенні угруповань противника в короткий термін; проведення диверсійно-розвідувальних дій у тилу.

Склад повітряних десантів у короткочасних операціях буде залежати від характеру завдань, які виконуються, глибини десантування (викиду), сил і засобів противника і включати від роти до бригади. Оперативні десанти можуть діяти у складі повітрянодесантної дивізії. Наприклад, парашутно-десантний батальйон, як повітряний десант, спроможний самостійно діяти в тилу противника три - п’ять годин, а бригада - добу і більше.

У військовій пресі провідних країн світу відзначається, що повітряні десанти, як правило, не залучаються до виконання тих завдань, що можуть бути успішно вирішені іншими військами. Рекомендується їх використовувати в районах, слабко підготовлених в оборонному відношенні, чи там, де відсутні сухопутні війська противника, особливо його танкові частини, що становлять для десанту найбільшу загрозу.

Підготовка і проведення операції включає три етапи: підготовчий, десантування і бойові дії. Коротко зупинимося на кожному стосовно до тактичного повітряного десанту.

На ухвалення рішення, планування і підготовку десанту в складі бригади чи батальйону передбачається, кілька годин, але не більш доби. Посадка особового складу - у вертольоти найчастіше виконується в районі зосередження, рідше - у пунктах дислокації вертольотів. Командування США вважає, що вихідний район для десантування має знаходитися якнайближче до лінії зіткнення сторін і у той же час поза зоною досяжності вогню артилерії противника. При виділенні тактичного повітряного десанту зі складу дивізії першого ешелону місце посадки у вертольоти призначають у районі розташування бригади другого ешелону (резерву) у межах 15-30 км від лінії зіткнення з противником. Якщо десант виділяється зі складу другого ешелону (резерву) армійського корпусу, тоді вихідний район для десантування може знаходитися в тиловому районі корпуса - у 40-60 км від переднього краю.

Перекидання десанту здійснюється батальйоном армійської авіації. Для цього, в основному, застосовуються вертольоти типу СН-47 і СН-54. Як показує досвід навчань, досвід війн в Іраку (1991, 2003 рр.) для перекидання особового складу батальйону з мінометами, ПТУР і боєприпасами на три - п’ять годин бою потрібно до 30 середніх транспортних вертольотів.

Їх приземлення на майданчики у вихідному районі призначається перед самим початком посадки особового складу і завантаження бойової техніки. Після підняття у повітря вертольоти направляються в пункти збору батальйону армійської авіації, де займають встановлений бойовий порядок (клин ланок, колона ланок). Військовими фахівцями відзначається, щоб уникнути втрат у повітрі, потрібно надійне придушення вогневих засобів противника у всій смузі прольоту (ширина смуги може бути 2-4 км по одному, 4-6 км по двох маршрутах, а іноді і більше), особливо в районі переднього краю і найближчій глибині оборони противника, що досягається ударами авіації і вогнем артилерії.

Переліт в район десантування рекомендується здійснювати на можливо малих висотах, чим забезпечується раптовість виходу на об’єкт захоплення. Вертольоти прикриваються групами винищувачів до 12 літаків.

Десанту в складі посиленого батальйону призначається зона десантування, що включає декілька посадкових майданчиків. Кожен має забезпечувати одночасне приземлення до десяти вертольотів. Якщо у призначеному районі майданчики відсутні, допустиме десантування особового складу й озброєння з положення зависання у повітрі.

Бойові дії десанту починаються після приземлення, збору і приведення в бойову готовність підрозділу і тривають до виконання поставленого завдання. У статутах FM-63-2-1, FM-90-26 зазначається, що під час приземлення і збору підрозділ найбільш уразливий для ядерної та високоточної зброї противника. Тому збір має проводитися в найкоротші терміни. Зазвичай на приведення десанту в готовність до бою виділяється 20-30 хв.

Характер бойових дій десанту буде залежати від поставлених завдань і протидії противника. Десанту слід якнайшвидше почати атаку, тому що раптовості дій приділяється вирішальне значення. Для ведення розвідки висилаються розвідувальні групи. Безпосередня охорона з флангів і тилу здійснюється виділеними для цієї мети підрозділами.

Парашутно-десантні роти першого ешелону, досягши вихідного рубежу, атакують об’єкт з ходу. Вогнева підтримка здійснюється штатними мінометними підрозділами й ударами тактичної авіації. Крім того, якщо десант веде бій на порівняно невеликому віддаленні від переднього краю, його дії за викликом командира можуть підтримуватися вогнем польової артилерії і інших частин з фронту. Допускається нанесення і ядерного удару. У цьому випадку рекомендується подолати у швидкому темпі відстань від вихідного рубежу до військ противника, що уціліли після вибуху, знищити противника, вийти на заздалегідь призначений рубіж, закріпитися й утримувати його до підходу військ, що наступають з фронту.

Тактична авіація і вертольоти вогневої підтримки доповнюють дії гаубичної артилерії, зенітних і протитанкових засобів у десанту, особливо в початковий період його дій. Підтримку з повітря передбачається проводити до з’єднання десанту з наступаючими військами. При утриманні десантом захопленого рубежу (району) головна увага приділяється організації протитанкової оборони та боротьбі з високоточною зброєю противника. Вогневі засоби, здатні вести боротьбу з танками, зосереджуючись на ймовірних напрямках їх дій. Приданий батальйону саперний взвод веде розвідку загороджень, встановлює міни на загрозливих підступах. В оборонному бою десант може залучатися для затримання висування резервів противника з глибини на найбільш небезпечних напрямках і для сприяння проведенню контратаки.

Виконавши бойове завдання і з’єднавшись зі своїми військами, тактичний повітряний десант діє в залежності від обстановки або за вказівкою старшого начальника. Він може продовжувати наступ, виходити з бою і готуватися до нового десантування.

1.2 Участь повітрянодесантних військ ЗС СРСР у бойових діях в Афганістані (1979-1989 рр.)

Складний рельєф місцевості та партизанський характер дій противника визначив виключно високу роль повітрянодесантних і десантно-штурмових військ при вирішенні різних завдань збройної боротьби в Афганістані. Вже під час вводу радянських військ у цю країну на повітрянодесантні війська покладались відповідальні завдання щодо оволодіння основними аеродромами, великими адміністративними центрами і важливими об’єктами у столиці, забезпеченню їх охорони та блокування найближчих гарнізонів, що знаходилися під впливом опозиції. Для оперативного вирішення цих завдань в період з 28 по 30 грудня 1979 року були висаджені десанти на аеродроми Кабул, Баграм і Кундуз. Першими на аеродроми були висаджені групи захоплення і розвідки. Вони оволоділи ключовими об’єктами аеродромів, вели розвідку і забезпечували висадку головних сил. У подальшому на протязі декількох годин на аеродроми Кабул і Баграм військово-транспортними літаками Іл-76, Ан-12 і Ан-22 були висаджені головні сили 103 повітрянодесантної дивізії, а на аеродром Кундуз вертольотами Мі-6 і Мі-8 – підрозділи 56 десантно-штурмової бригади.

Після висадки парашутно-десантні полки, залишивши частину сил для охорони аеродромів, приступили до виконання поставлених завдань. Два полки, що висадилися на столичному аеродромі, взяли під охорону міністерства оборони, зв’язку, телецентр, радянське посольство, а також мікрорайон, де проживали радянські фахівці. Вони оволоділи штабом армійського корпусу, складами і палацом президента Аміна, а також виставили пости на домінуючих над містом висотах і заслони на дорогах, що вели в Кабул. Третій полк, зробив стрімкий марш з аеродрому Баграм у Кабул, і до ранку 31 грудня зайняв оборону в центрі міста.

У подальшому, повітрянодесантні війська приймали активну участь у війні. Основними формами застосування їх були наземні та десантно-штурмові дії.

Підготовка підрозділів до десантування і саме десантування в умовах Афганістану мало ряд особливостей. Це було зумовлено необхідністю приховання десантно-штурмових дій, термінів і районів висадки десанту. Тому, коли в звичайних умовах підготовка до десантування здійснюється в районі очікування, то в Афганістані вона, як правило, проходила в пунктах постійної дислокації (ППД). Її заходи залежали від характеру завдання і включали підготовку особового складу, озброєння, техніки, а також створення необхідних матеріально-технічних запасів.

Підготовка особового складу поділялася на підготовку командирів, штабів і підготовку військ. При підготовці командирів і штабів особливу увагу приділяли вивченню положення і тактики дій противника, місцевості в районі майбутніх дій, а також досвіду проведених раніше боїв в подібних умовах. Проходила вона у формі групових вправ на картах і командно-штабних тренувань з засобами зв’язку. Підготовка особового складу підрозділів включала заняття зі зброєю і на бойовій техніці, тактико-стройові заняття, заняття з розвідки і орієнтування на місцевості та різні тренування. Багато уваги приділялося також тренуванням у виборі, зайнятті та обладнанні місця для стрільби і спостереження, щодо дій в населених пунктах, пересуванню в горах, відпрацюванню прийомів рукопашного бою, наданню першої медичної допомоги пораненим і евакуації їх з поля бою.

Рішення на окремий бій приймалося по карті або фотосхемах. За умови неможливості проведення рекогносцировки на місцевості, визначення завдань підрозділам і організація взаємодії здійснювалося по карті або на макеті місцевості в ППД.

При підготовці до десантування та бойових дій особлива увага приділялась розвідці, яка проводилась комплексно усіма наявними силами та засобами не лише повітрянодесантних військ, а й старшого начальника, крім цього застосовувалася агентурна розвідка, іноді практикувалося засилання розвідувальних груп у тил противника. Їх десантування здійснювалося, в основному, вертольотами. Іноді вони виходили в призначені зони у пішому порядку.

Підготовка завершувалася загальним шикуванням в ППД або на аеродромах (посадочних майданчиках). Після чого здійснювалося посадка у вертольоти. Слід підкреслити особливість вибору часу або моменту десантування. В звичайних умовах десантники викидаються в тил противника після прориву його оборони, коли наступаючі війська досягали успіху, а в Афганістані з метою досягнення раптовості підйом у повітря здійснювався або до початку руху військ, що були задіяні в операції, або з початком висування військ з ППД в райони майбутніх бойових дій.

В залежності від завдання до складу тактичного повітряного десанту виділялося від парашутно-десантного взводу до батальйону, як правило, посилених підрозділами мінометів, автоматичних гранатометів АГС-17, вогнеметників і саперів. Для транспортування десанту застосовувалися транспортні і транспортно-бойові вертольоти, а для вогневого забезпечення – бойові вертольоти, а іноді і літаки винищувально-бомбардувальної авіації.

Бойовий порядок сил десанту при перельоті і при десантуванні поділявся на декілька груп. Частіше всього залучалися бойові вертольоти Мі-24В, винищувачі МіГ-21біс і штурмовики Су-25, що складали групу ураження засобів ППО противника і авіаційної підготовки майданчика для десантування. За ними слідували транспортно-бойові вертольоти Мі-8мт, які десантували групу захоплення майданчиків приземлення, а також вертольоти групи цілевказівказання.

В подальшому, на вертольотах Мі-6 і Мі-8мт викидалась група десантування, що складала колону головних сил десанту. Над колоною головних сил діяла група прикриття десанту, до неї входили бойові вертольоти і літаки-винищувачі. Ця група складалася з 2-4 бойових вертольотів Мі-24В, що постійно знаходилися у повітрі та мала на меті знищення вогневих засобів противника, що уціліли після ударів групи знищення засобів ППО противника і авіаційної підготовки майданчика для десантування.

За колоною головних сил слідували бойові вертольоти групи авіаційної підтримки десанту, а за необхідності – ще одна група знищення засобів ППО противника. Управління всіма силами здійснювалося групою бойового управління, що складалася з одного-двох вертольотів Мі-9ПВПУ і такої кількості літаків Ан-26РТ. Політ при десантуванні здійснювався, як правило, на малих висотах з огинанням рельєфу місцевості. Через відсутність лінії фронту попередні дії щодо забезпечення прольоту десанту не проводилися.

В більшості випадків висадка тактичних повітряних десантів проводилась посадочним способом одночасно на декілька майданчиків. В тому випадку, коли не було можливості обирати зручніший для посадки майданчик, десантники висаджувалися з положення зависання вертольотів над землею на висоті 1-2 м. Після висадки при підтримці бойових вертольотів десантники передової групи знищували противника на майданчиках приземлення і в найближчих районах, захоплювали домінуючі висоти та закріплювались на них. Сапери вели розвідку і знешкоджували мінні поля. Розвідники спостерігали за противником і давали уточнену інформацію про характер його дій командиру десанту, авіанавідникам та артилеристам.

У ході бойових дій в Афганістані десантні частини і підрозділи виконували завдання, вели наземні загальновійськові наступальні і оборонні бої, або вирішували спеціальні, характерні для десантників завдання. Тактика їх дій не відрізнялася від тактики мотострілецьких військ при веденні бойових дій. При виконанні завдань вона цілком залежала від специфіки бойових завдань, основними з яких були блокування, засідки, нальоти, супровід колон.

Блокування з повітря здійснювалось з метою унеможливлення виходу противника з району, що він займав, також підвозу до нього резерву. Блокування проводилося як завчасно, так і у ході операції (бою).

Завчасне блокування здійснювалось тоді, коли точно був встановлений район зосередження противника, а умови місцевості і обстановка дозволяли приховано десантувати підрозділи. З метою досягнення раптовості десантні підрозділи нерідко висаджувалися в стороні від намічених районів блокування, у які вони потім вирушали у пішому порядку.

Блокування противника одночасно з наступальними діями наземних військ здійснювалося тоді, коли не було змоги здійснити десантування завчасно, коли прочісуванню підлягали лише частина району, або коли того вимагала обстановка, що раптово склалась під час бойових дій.

Засідки влаштовувалися головним чином в глибокому тилу противника з метою перехоплення караванів зі зброєю, захоплення полонених та важливих документів. Для вирішення цих завдань на кожен напрямок призначалась одна парашутно-десантна рота, посилена кулеметними, гранатометними розрахунками і саперами. Із складу цих сил призначалося дві-три засідки, кожна у складі посиленого парашутно-десантного взводу.

Підготовка до дій у засідках починалась з вивчення і аналізу розвідувальних даних, отриманих з різних джерел. Після чого оцінювалась місцевість, проводився вибір місця для засідки, визначалися найбільш оптимальні способи дій, склад сил і засобів, що необхідні для вирішення бойового завдання, порядок їх виходу і повернення, а також дії щодо введення противника в оману.

Одночасно проводилась підготовка особового складу, техніки та озброєння. Проводились заняття з відпрацювання прийомів рукопашного бою, прихованого переміщення, спостереження, надання першої допомоги пораненим та їх евакуації в тил своїх військ. Підготовкою особового складу керували командири взводів та відділень.

Перекидання підрозділу до місця засідки здійснювалось приховано на транспортно-бойових вертольотах. Під час польоту у район засадних дій з метою введення противника в оману здійснювалось декілька хибних посадок вертольотів. Остання посадка та висадка десанту проводилась в 5-8 км від місця засідки, як правило, за годину-півтори до заходу сонця. Подальший рух підрозділу здійснювався у пішому порядку вночі з дотриманням заходів безпеки ведення розвідки та виставлення охорони. При цьому органи розвідки та охорони виконували завдання у безпосередній близькості до головних сил, взаємно інформуючи один одного про обстановку спеціальними світловими і звуковими сигналами, а також за допомогою малогабаритних радіостанцій і радіоприймачів.

Прибувши у зазначений район, підрозділи займали вигідні для спостереження і ведення вогню позиції, проводили маскування, організовували розвідку противника та місцевості. У результаті дорозвідки встановлювались можливі маршрути підходу противника, маневр його сил і засобів, а також найкращі місця для створення загороджень, у тому числі і мінно-вибухових. Одночасно уточнювались маршрути відходу, місця збору підрозділів після виконання бойового завдання, райони посадки вертольотів, порядок їх охорони і оборони.

На відміну від засідки, що організовувалась мотострілецьким підрозділом, до складу бойового порядку засідки, створеної парашутно-десантним підрозділом, входила також група транспортно-бойових (бойових) вертольотів. Виходячи з цього до складу взводу входили авіанавідники з засобами зв’язку. Під час перебування підрозділу у засідці вертольоти з метою маскування та забезпечення вимог безпеки, знаходились на майданчиках підскоку або у районах розташування найближчих військових частин у готовності номер 1. Їх виклик здійснювався за допомогою радіозв’язку спеціально встановленим сигналом. З виходом пари бойових вертольотів у район засідки управління і наведення на цілі здійснював особисто командир підрозділу через авіанавідника.

Знищення противника починалось з витримування мінімальної відстані. Під час бою захоплювались полонені, новітні зразки зброї і боєприпасів. Групи, що намагались відійти, перехоплювалися спеціально призначеними групами, які розташовувалися на імовірних шляхах відходу окремо від головних сил.

Наліт застосовувався, головним чином, для захоплення і знищення сховищ озброєння, командних пунктів та центрів підготовки. Для нальоту призначалась група у складі 20-40 десантників, для доставляння групи до об’єкта виділялося від двох до шести вертольотів. Вертольоти, використовуючи складки місцевості, приховано виходили до об’єкта, як правило, з боку високогір’я і висаджували десант ближче до об’єкта. Десантники, швидко покидали вертольоти, стрімким кидком висувалися до об’єкта нальоту і оточували його з усіх боків. Під час висування вертольоти групи подавлення наносили удар по об’єкту. Захоплення і знищення об’єкта здійснювалось стрімкими атаками наземних сил.

Таким чином досвід бойових дій набутий в Афганістані показав доцільність застосування повітрянодесантних та десантно-штурмових військ для вирішення ряду спеціальних бойових завдань, більшість яких не спроможні були виконати мотострілецькі частини і підрозділи. Найбільш ефективно діяли десантники у складі тактичного повітряного десанту, при ведені засадних дій, здійснюючи нальоти, виконуючи завдання з блокування противника та з охорони своїх колон.

 

1.3 Участь повітрянодесантних військ багатонаціональних сил (БНС) у бойових діях в зоні Перської затоки (1991 р.)

 

Підготовка до війни в зоні Перської затоки здійснювалося протягом п’яти місяців у рамках операції “Щит пустелі”. Повітрянодесантні війська були важливим компонентом угруповання сухопутних військ багатонаціональних сил (БНС). Так вже 7-9 серпня 1990 р. (тобто до 10 серпня, коли офіційно було оголошено Іраку про початок війни з боку США та їх союзників) на територію Саудівської Аравії була перекинута посилена бригада 82 повітрянодесантної дивізії. У подальшому, до складу угруповання ввійшли у повному складі 82 повітрянодесантна та 101 повітряно-штурмова дивізії ЗС США, а також підрозділи 4 аеромобільної та 11 повітрянодесантної дивізій ЗС Франції.

Повітряно-наземна наступальна операція “Меч пустелі” почалась 24 лютого 1991 р. Через чотири години після початку наступу угруповання сухопутних військ БНС у передмісті Ель-Кувейту був викинутий тактичний повітряний десант у складі двох парашутно-десантних батальйонів 82 повітрянодесантної дивізії і підрозділів спецназу кувейтської армії (глибина десантування – 60 км). Об’єднавшись з підрозділами американської морської піхоти, що підійшли до міста з півдня, десантники до ранку 26 лютого захопили столицю Кувейту.

101 повітряно-штурмова дивізія перейшла саудовсько-іракський кордон та безперешкодно просунулась вглиб території Іраку на 30-35 км, де розгорнула операційну базу на схід від ЕС-Сальман і почала підготовку до десантування повітряно-штурмових груп. 25 лютого до складу 7 АК США, що наступав на центральному напрямку були введені підрозділи повітрянодесантних військ ЗС Франції. Вони сприяли розпорошенню і розгрому іракських військ на кувейтському напрямку.

З цією метою в район Рахаіл була десантована на глибину 35 км і бригада 101 повітряно-штурмової дивізії, яка захопила плацдарм у тилу противника та забезпечила розвиток наступу танковим і механізованим частинам. Спільно з 1 механізованою (США) та 1 бронетанковою (Великобританія) дивізіями десантники розгромили на півночі від Рахаіла частини дивізії республіканської гвардії “Хаммурапі”.

27 лютого у районі міста Насірія були викинуті повітряні десанти у складі двох батальйонів 82 повітрянодесантної дивізії та бригади 101 повітряно-штурмової дивізії. Глибина десантування склала 80 км. Спільно з механізованими дивізіями 18 ПДК вони оточили та розгромили 4 і 46 піхотні дивізії ЗС Іраку. Зранку 28 лютого операція “Меч пустелі” вступила у завершальну стадію. З метою повного розчленування південного угруповання іракських збройних сил був викинутий на глибину 20 км повітряний десант – 2 батальйони зі складу 82 дивізії США. Результатом успішних дій десанту стало безперешкодне висування головних сил БНС до шосе Басра - Багдад та оточення ними іракських військ в районах Басра, Ен-Насірія, Самава.

Таким чином, повітрянодесантні війська БНС застосовувалися для вирішення своїх класичних завдань, тобто десантування та захоплення важливих об’єктів і плацдармів у тилу регулярних військ противника, утримання зовнішнього кільця оточення військ противника та припинення підходу його резервів.

Десантування здійснювалося як з літаків за допомогою парашутів, так і посадочним способом з вертольотів. При цьому слід звернути увагу на той факт, що 82 повітрянодесантна дивізія жодного разу не була викинута у повному складі або побригадно, тільки на незначну глибину силами щонайбільше до двох батальйонів. І навпаки, 101 повітряно-штурмова дивізія застосовувалося тільки у повному складі або побригадно. Це було пов’язано з відсутністю у 82 дивізії важкого озброєння, здатного дати відсіч бронетехніці против